Гул затих. Я вышел на подмостки.

Прислонясь к дверному косяку,

Я ловлю в далеком отголоске,

Что случится на моем веку.

Б. Пастернак.

1956 рік – XX з’їзд партії, на якому Хрущов розвінчав культ особи Сталіна. В березні 1958 року в Москві відкривається 1-й Міжнародний конкурс імені П. І. Чайковського. Його тріумфатором серед піаністів став Ван Кліберн. Молодий американець тоді викликав захоплення багатьох людей в країні, де "так вільно дихає людина". Видавалося, що після страшних сталінських часів вже можна не боятися, а сонце відлиги зруйнує лід, який міцно скував свободу людей в СРСР. Проте недовго сонце гріло. В тому ж таки 1958 році розпочинається переслідування Бориса Пастернака. Письменник був одним з тих, хто вдягнув рожеві окуляри після ХХ з’їзду. Тоді він відніс рукопис роману "Доктор Живаго" до редакцій провідних радянських журналів. Весна відлиги видавалася йому ідеальною для того, щоб посадити цей твір на родючу ниву найбільш читаючої нації світу. Але він помилявся. Редакції видань зволікали та врешті відмовились від публікації, назвавши твір антирадянським. В результаті роман вийшов в Італії.

23 жовтня 1958 року Пастернак став лауреатом Нобелівської премії. Проте, на таке визнання радянська влада відреагувала як бик на мулету. Через декілька днів одноголосним рішенням його було позбавлено звання радянського письменника та виключено зі струнких лав Союзу письменників. 29 жовтня він відмовився від Нобелівської премії, але цькування не припинялося. Простий народ теж, як завжди, проявив свідомість: так слюсар Сучатов, виправдавши своє прізвище, відгукнувся про Бориса наступним чином: "Ми не читали Пастернака, але йому немає місця в нашому середовищі".

Його хотіли позбавити громадянства та вислати зі Союзу. Тоді закордонна письменницька еліта стала на захист свого колеги. І влада вдала вигляд, що дала Пастернаку спокій. Просто потрібно було заспокоїти світову громадськість, а в побуті Борис ледве зводив кінці з кінцями. Пастернака ніхто не друкував, гонорари за багато перекладів так і не виплатили, типографські набори були розсипані, а вистави за його перекладами Шекспіра та Шиллера були зняті з репертуарів театрів. Геніальний письменник був не потрібним в рідній країні та інколи не мав шматка хліба. Не витримавши всіх цих потрясінь Пастернак помирає в 1960 році. Через декілька років після смерті письменника Хрущов прочитав "Доктора Живаго" та зі здивуванням відзначив, що він не побачив там нічого контрреволюційного та, як завжди, переклав вину на інших – "Мене обдурили". Ось така вийшла помилка, яка коштувала життя одного з найбільш геніальних письменників світу. Це були страшні часи.

Наприкінці 1958 року Москвою по "сарафанному радіо" ширилися чутки про те, що найперспективнішого футболіста Радянського Союзу Едуарда Стрєльцова звинувачують в зґвалтуванні. Ця інформація швидко дійшла до "демократа" – Хрущова. Він не розбираючись що до чого, миттєво відреагував – "Посадити і надовго. Та залучати його до особливо важких робіт". Після цих слів розмір справи Стрєльцова ріс як на дріжджах, а її сторінки ретельно зшивалися білими нитками. Едуард отримав 9 років, але цього "найбільш справедливому суду в світі" виявилося мало і, згадавши деякі старі гріхи, Стрєльцову дали ще 3 роки. Так він став ще одним Ікаром, якого обпалило сонце хрущовської відлиги.

Едуард народився в страшному 1937 році, на котрий припав пік сталінських репресій. На жаль, подальша доля Стрєльцова підтвердила, що в його появі на світ саме в цьому році було щось символічне. Цілком можливо, що першим словом, яке сказав хлопчик з рідкісним, для радянських дітей, ім’ям було не банальне "мама", "тато", а "фрезер". Його він дуже часто чув. Тоді ніхто не проявляв великої фантазії в таких дурницях, як вигадування назв. Станція, завод, футбольна команда та й багато інших місць в рідному Перово називалися "фрезер". В півторарічному віці в Едіка відбулося хвилююче побачення, яке закінчилося ударом… по м’ячу. Сусіди почали переконувати маму Стрєльцова – Софiю Фроловну в тому, що її син неодмінно стане футболістом. Хоча тоді практично в кожному дворі були свої майбутні льотчики, композитори, співаки, шахісти, шахтарі, металурги, трактористи. Але в цьому випадку перовські нострадамуси не помилилися. Незважаючи ні на що, Стрєльцов став одним з кращих футболістів в історії СРСР.

Він ріс в бідній сім’ї, а війна забрала тата. В 1943 році батько приїжджав з фронту, його супроводжував ординарець. Анатолій Стрєльцов йшов на війну рядовим, а став офіцером розвідки. Ординарець пояснював юному Едіку, що його батько дуже "фартовий" (шкода, що ця "фартовість" не передалася синові): "Він стільки язиків на собі приволочив, а на ньому жодної подряпини…" Як годиться випили, і фронтовий товариш не втримав язика за зубами та розповів Софiї Фроловні про те, що в Анатолія на фронті є інша жінка. Потім мати написала Стрєльцову-старшому, щоб його ноги більше вдома не було. І він не повернувся та почав жити в Києві з новою сім’єю. Стрєльцов так і не пробачив матері тої принциповості, яку вона проявила по відношенню до тата. Йому завжди бракувало батьківської холоднокровності. Якось до війни між Стрєльцовими відбулася гучна сварка – мати схопила з плити гарячий кавник та кинула його в батька. А той підставив свою величезну долоню, від якої той відскочив об стіну. Після цього він, як ні в чому не бувало, закурив та запитав у мами: "Заспокоїлась?". Саме тому напередодні відповідальних матчів, перед початком гри Едуарду хотілося закурити. Тренери сердилися, забороняли. Вони не знали, що він просто хотів відчути себе схожим на батька… "Я не знаю, чи батько любив футбол. Не знаю, чи бачив він мене коли-небудь на футбольному полі. Я неодноразово грав в Києві, але він так ніколи і не зайшов до мене після гри, та не дав про себе знати". Перша дружина Стрєльцова бачила причину бід Едуарда в тому, що він ріс без батька.

Мати незважаючи на те, що перенесла інфаркт, хворіла астмою та отримала інвалідність – працювала не покладаючи рук для того, щоб поставити свого сина на ноги. Та й Едік допомагав, як міг, після семирічки він пішов на "Фрезер" слюсарем. Також Стрєльцов грав за дитячу команду заводу. Едуард був найменшим в команді на зріст, попри це він грав центрфорварда, серед яких тоді дрібним не було місця. Його гра не залишилася не поміченою. А за літо 1949 року з ним сталася дивна метаморфоза – він виріс на цілих ТРИНАДЦЯТЬ сантиметрів та почав виступати за дорослу команду заводу. (І це в тих же ТРИНАДЦЯТЬ років).

Коли після матчу партнери збиралися в кафе для того, щоб випити та обговорити перипетії гри, Едіку давали гроші на морозиво. Та якомога швидше намагалися його позбутися: "Йди, нічого тобі дорослі розмови слухати". І він йшов без ніяких образ. Адже поза полем його з ними нічого не пов’язувало. Правда під час матчів дорослі гравці вже не уявляли свою команду без цього хлопчика. Він дуже любив дивитися футбол та для того, щоб потрапити на гру вистоював на стадіоні "Динамо" величезні черги. Тоді футбол був одним з небагатьох видовищ в СРСР і на великих матчах постійно були аншлаги. Найсильнішими командами країни в 40-і роки ХХ століття були московське Динамо та ЦДКА. Ці колективи мали найчисельнішу армію вболівальників. Серце ж Едуарда було віддане червоно-білим кольорам. "Моєю командою був Спартак. В грі цього колективу була розкутість. Ніхто не шкодував м’яча – всі грали в пас. Я відчував, що в Спартаку цінять гравця, який розуміє гру: знає коли треба притримати м’яч, а коли віддати. Мені завжди хотілося грати за Спартак, навіть тоді, коли я в Торпедо виріс у справжнього гравця".

В 1953 році в житті Стрєльцова стався крутий поворот. Юнацька команда Торпедо приїхала на стадіон "Фрезер" – зіграти з першою юнацькою командою заводу. Торпедівці з’явилися в Плющево лише через дружбу тренерів цих колективів. Та й наставник Фрезера Лєвін, просив тренера автозаводів Проворнова кинути досвідченим оком на трьох своїх талантів – Грішкова, Кондратьєва та Стрєльцова. Наставнику Торпедо сподобались юнаки і він вирішив взяти їх на підвищення – в свою команду. До речі, для того, щоб оцінити задатки Едуарда йому вистарчило лише одного тайму. В день оглядин Стрєльцов грав в Перово за дорослу команду, а потім щодуху мчав на велосипеді в Плющево. І якраз встиг на другу половину гри.

Його талант відразу оцінили, і в дублюючому складі він провів лише 4 гри, а взимку на турнірі в Горькому Едік бігав по снігу вже як гравець основного складу. Для того, щоб не мерз, йому в перерві налили стакан портвейну – з незвички "я о… їв", загадував потім ветеран Стрєльцов. На жаль, з часом Едуард пристрастився до випивки. В тодішньому футболі гравці часто випивали. Рутинні збори було дуже важко витримати, і футболісти прикладалися до чарки. Якось спортивний міністр Романов запитав в спартаківця та гравця збірної Анатолія Масльонкіна чи достовірні чутки про те, що він часто випиває на зборах? – Масльонкін, як справжній комуніст, щиро відповів: "Я в шахи не граю, книг не читаю, що ж мені залишається робити, як не пити". Радянські чиновники зрозуміли, що нічого не можуть зробити з цією проблемою та закривали на неї очі. Цього не знав один тренер, якому остогидла пиятика гравців та він звернувся у високі інстанції з проханням виключити зі складу команди "чемпіонів по літроболу". Але богослов Джордж Герберт був правий: "Благими намірами вимощена дорога до пекла". Начальство відповіло йому таким питанням: "А може краще Вас звільнити? Вони все-таки грають". І через деякий час цей борець з зеленим змієм втратив своє насиджене робоче місце.

В перших матчах чемпіонату Радянського Союзу сезону 1954 року наставник Морозов як правило залишав Стрєльцова гріти лаву запасних. Вперше в основі Едік з’явився в поєдинку проти тбіліського Динамо. В другому таймі тренер показав заміну – Стрєльцов подумав, що міняють його. А коли зрозумів, що залишається на полі – тільки переходить з правого краю на лівий – то дуже зрадів, так як відчув довіру Морозова. І почав грати так, ніби йому протистояли не одні з кращих захисників країни, а оборонці з рідного Перово. Він взяв ініціативу на себе та почав обводити суперників пачками. Скориставшись моментом, Едуард, прокинув м’яча захиснику між ніг, розвернувся та засадив з лівої у верхній кут – голкіпер Марганія встиг лише моргнути, як м’яч затріпотів у сітці його воріт. Потім автозаводці жартували, що м’яч після такого удару з сітки воріт потрібно витягувати трактором. А Стрєльцов найбільше був вражений аплодисментами грузинських вболівальників, які гідно оцінили його футбольний шедевр. "До мене публіка в Тбілісі після голу якось по-особливому поставилася і потім завжди добре зустрічала". Так в прекрасній столиці Грузії розпочався роман Стрєльцова з футбольною публікою. Основна маса тодішніх вболівальників пережила війну і завоювати їхню любов було зовсім непросто. Але Едуард завжди був таким позитивним, по-справжньому світлим, і на футбольному полі творив справжні дива. Його гра розфарбовувала сірі будні простих радянських людей. Стрєльцова любили завжди – як до ув’язнення, так і після.

Правда були заслужені ветерани, яким не подобався юний форвард, який часто пошивав їх в дурні своїми фінтами. Так досвідчений центральний захисник Локомотива – Геннадій Забєлін якось вирішив поставити вискочку на місце. Він просто виставив ногу на рівні грудей Едуарда для того, щоб той на повній швидкості напоровся на неї, але не так сталося, як гадалося. Стопер несподівано відчув як його власна нога, втискується в нього назад та входить всередину тіла, немов футляр…

З першого сезону в Торпедо Стрєльцов, відзначав, що він прекрасно взаємодіяв з партнером по лінії нападу – Валентином Івановим. Вони відразу розуміли одне одного на телепатичному рівні так, ніби народилися для того, щоб грати разом в футбол. Хоча в них і не було вибору – їм доводилося одразу вчитися грати в парі. Так як досвідчені гравці не дуже-то хотіли ділитися м’ячем з Івановим та Стрєльцовим. Едуард розповідав про те, що тоді партнери часто ігнорували його на футбольному полі, а паси почали віддавати лише після того, як він почав виступати за збірну.

"А так крім Кузьми (прізвисько Іванова – походить від його по батькові Козьмич), ніхто мені не хотів пасувати". Правда при цьому Едуард додавав: "він, Іванов, багатьох вартував". Тоді юний Стрєльцов сердився на впертих ветеранів: "Мені ніхто не заважає, поряд немає захисників, найкращий момент, щоб віддати пас, а ви не віддаєте?". І доводилося Едуардові знаходити вихід з такого важкого становища та пробиватися на вершину футбольного Олімпу. Головне, що він був не сам, вдвох з Івановим вони могли гори звернути. В дебютному сезоні Стрєльцова Торпедо фінішувало лише 9-м, а дует юних форвардів забив 11 з 34 командних голів. Незважаючи на не надто високі турнірні досягнення автозаводців, публіка почала ходити на їхні матчі, так як хотіла подивитися на тандем – Іванов-Стрєльцов.

Едуарду дуже подобалося жити на зборах в М’ячково – в команді було багато жартівників та гострословів. І Едік, який був наймолодшим, як правило ставав головним об’єктом цих жартів та розіграшів. Він не ображався на старших партнерів, та потім розповідав, що ніколи йому не було настільки весело, як в те перше футбольне літо. Вільний час він проводив в Перово, часто ходив в кіно та на танці. Тепер всі знали наскільки крутий футболіст Стрєльцов, за що його і поважали, правда він залишався тим простим Едіком і ні до кого не ставився зверхньо, та й крила в нього не росли. Мати, як і раніше, прала його форму та була головним критиком: "Чому ти постійно стоїш?". Він відчував себе в центрі уваги та наразі не міг зрозуміти чи це йому подобається.

Едуард не хотів переїжджати в столицю. Так як вважав, що всюди добре, а вдома – найкраще. Коли потрібно було їхати на базу, він просто підходив до перовського семиповерхового хмарочоса, який знаходився неподалік від шосе, і автобус з командою його підбирав. Одного разу трапився форс-мажор. Була пауза в календарі, і гравців відпустили по домах. Аж тут сталися зміни в графіку, і футболісти терміново знадобилися. За Едіком послали автобус. І тоді виявилось, що Перово насправді не аж таке мале, лише через дві години вдалося знайти будинок Стрєльцових. Правда застати його вдома було так само легко, як і захисникам зупинити прорив Едуарда до воріт. Врешті його знайшли на танцях.

Для того, щоб більше не шукати Едіка, немов голку в стозі сіна, керівництво ЗІЛа вирішило переселити Стрєльцова в Москву на Автозаводську вулицю – поближче до всіх. З часом начальство команди визнало, що насправді головною метою цього переселення було – обмежити поганий вплив на Едуарда його перовських друзів…

Далі буде…

Владимир Войтюк, Football.ua