Частина I
Частина II 
Частина III

 

Цей барак спорудили близько року тому. Це був старий дерев’яний барак із розформованого концтабору в Польщі. Одного дня чотири таких бараки у розібраному вигляді прибули на товарну станцію міста, там їх завантажили на вантажівки, а потім доставили в табір, де і встановили. Вони наскрізь просмерділи клопами, страхом, брудом та смертю. Вони і поклали початок Малому табору. Коли прибув наступний етап непридатних до роботи, помираючих живих трупів зі сходу, то їх кидали в ці бараки та залишили там напризволяще. Через декілька днів смерть вигребла їх під чисту. З тих пір в таборі була започаткована традиція: усіх немічних хворих, калік та непридатних до роботи запихали сюди…

На стіні можна було побачити написи та імена попередніх мешканців бараку. Нагорі виділявся напис Хайм Вольф, 1941, обведений глибокою рамочкою. Мабуть, Хайм Вольф викарбував своє ім’я на стіні тоді, коли зрозумів, що смерть вже поряд та обвів напис глибокими штрихами, сподіваючись, що більше ніхто до нього не приєднається. Він хотів увіковічити себе тут раз  і назавжди, щоб на цьому шматку стіни залишився лише він, "Хайм Вольф, 1941" – і ланцюжок рисочок навколо, щоб жодне ім’я тут більше не вписалося. Так батько востаннє просив долю, щоб та помилувала його синів. Проте під його іменем, під рамочкою, впритул, ніби чіпляючись за нього, стояли ще два імені "Рубен Вольф" та "Мойша Вольф". А поряд з ними хтось написав: "Всі в газовій камері". 

Ще один напис: "Напишіть Леї Зандере, Нью-Йорк", – далі нерозбірливо, назва вулиці, потім "… помер. Знайдіть Лео". Мабуть, Лео якимось дивом вдалося врятуватися з табору. Проте автор напису старався надарма. Жоден з мешканців бараку не зможе нічого повідомити Леї Зандере в Нью-Йорк. Просто ніхто не вийде звідси живим".

Е. М. Ремарк "Іскра життя".

Восени 1944 року в концтаборі Гросс-Розен трапилася неймовірна подія. Есесівці зіграли матч з євреями, які були привезені з Угорщини. Після нетривалої розминки капітани обох команд навіть подали одне одному руки. Рукостискання між євреєм та есесівцем скидається на фантастику, але це насправді було. Напередодні поєдинку німці вихвалялися, що вони без проблем обіграють євреїв, десь у 10 м’ячів. Для того, щоб збільшити  імовірність своєї перемоги, нацисти в день гри не дали своїм суперникам ні крихти хліба. Очевидно, що невеликі шанси на гідний спротив з боку в’язнів після того, як їх залишили на голодному пайку, почали прямувати до нуля.

Нацисти вміли пускати пилюку в очі, а тому вони навіть видали ув’язненим справжні шкіряні бутси, які замінили їхні традиційні дерев’яні черевики. "Полонені були в смугастіих робах, а есесівці в білих футболках та штанах. Ці голодні, вимучені, побиті та невиспані в’язні, яким навіть найбільший оптиміст не давав і кількох місяців життя, досить жваво рухалися  по полю", – писав колишній вязень Гросс-Розен, лікар Арнольд Мостовіч в книзі "Золота зірка та червоний хрест".

Вже в дебюті поєдинку німці зрозуміли, що їм буде ой як непросто. Фізичній силі та грубості есесівців в’язні протиставили прекрасну техніку та відмінну взаємодію на полі. До того ж у команди ув’язнених була пара козирних тузів в рукаві. У її складі виступали декілька футболістів, які до війни грали в футбол на досить високому рівні. Психологічна перевага теж була на боці в’язнів, вони хотіли за будь-яку ціну обіграти нацистів та довести їм, що "нижча раса" нічим не гірша за "вищу". Ще одним фактором, який міг схилити шальки терезів на користь живих скелетів, стала несамовита підтримка вболівальників. Трибуни ні на мить не переставали гнати вперед своїх братів по нещастю, незважаючи на те, що їх фанатський запал час від часу намагалися загасити охоронці, погрожуючи автоматами.

Незадовго до перерви есесівцям вдалося розмочити ворота Ференца Мороша. На радощах від забитого гола вони навіть вирішили дати своїм суперникам по мисці супу з брукви та скибочку хліба, а самі почали налягати на пиво. І це швидко далося взнаки. По перерві в’язні трішки забігали, а есесівці зупинилися – їм боком вилазило пиво. Cкоро трибуни вибухнули в екстазі – полонені відновили статус-кво. На жаль, ресурсів євреїв надовго не вистарчило і німці взяли в облогу ворота Мороша. Він крутився як білка в колесі, витягуючи мертві м’ячі. Зважаючи на такі його подвиги, у німців почало складатися враження, що на воротах стоїть не один Морош, а двоє, або ж троє.

"Це був воротар божою ласкою, який проводив матч усього свого життя, трибуни постійно скандували його ім’я", – згадував Мостовіч.

До закінчення матчу залишалася одна хвилина, а фашисти ніяк не могли довести свою першість. Тому своє вагоме слово довелося сказати арбітру. Сліпа Феміда вгледіла порушення в штрафному майданчику полонених. Футболістів єврейської команди та вболівальників природно обурили такі дії судді і вони хотіли лінчувати арбітра. Проте він носив форму СС, а тому був недоторканним. Після цього на трибунах запанувала напружена тиша. Фанати з надією дивилися на Мороша, сподіваючись на те, що він зробить ще одне диво. "Німець встановив м’яч на точку, пробив і стадіон зійшов з глузду, Морош відбив одинадцятиметровий", – розповідав Мостовіч. Навіть охоронці не змогли втримати вболівальників, які продерлися на поле та винесли на руках головного героя поєдинку, а німці накивали п’ятами з футбольного майданчика. Так в’язні здобули нічию, яка вартувала тисячі інших перемог.

У "VIP-ложі стадіону" Гросс-Розен панували зовсім інші емоції. По завершенню поєдинку комендант викликав до себе на коврик футболістів есесівської команди. Їм добряче дісталося на горіхи: "За те, що вони не виправдали покладених на них сподівань та не підтвердили свій високий арійський статус". Комендант розійшовся не на жарт, його крик було чути майже на весь табір. Після кількагодинної екзекуції есесівці виглядали як побиті пси.

Позитивні емоції допомогли багатьом з глядачів та в’язнів цього матчу знайти в собі сили для того, щоб чіплятися за своє життя. Так футбол вкотре довів, що інколи він може врятувати життя. На жаль, земне буття двох головних героїв єврейської команди вже вийшло на фінішну пряму. Гравець, який забив гол, під час роботи отруївся сіркою. МVP поєдинку Мороша, який працював на лісоповалі, один з охоронців поранив в стегно та лікоть. Це нібито трапилося тоді, коли кіпер намагався втекти з табору. Можливо в такий спосіб есесівці вирішили помститися воротарю, який зупинив усі їхні атаки. Його перевели в лазарет, в якому просто залишили помирати. Так матч усього життя Мороша став для нього останнім. Коли тіло Ференца палили в крематорії, один з есесівців віддав належне його таланту: "Цей хлопець був надзвичайним воротарем".

Далі буде…

Football.ua