Півстоліття тому не існувало спеціальної техніки, яка могла б визначити силу удару. Тому картину минулого доводиться формувати зі слів очевидців. А вони переконують – сильнішого удару, ніж у Йосипа Бордаша в СРСР не мав ніхто. На додачу екс-партнери Йосипа Йосиповича по Металісту вражають історіями про «розірвані м’ячі», «наляканих суперників» і «красені-голи». З величезним очікуванням вирушаю в Ужгород. Саме там неподалік від місцевого стадіону «Авангард» живе унікальний футболіст, про якого ось уже багато років ходять легенди.

14 березня Йосипу Бордашу виповнюється 70 років. Крім секрету феноменальних ударів, він має, про що розповісти. Тут і «кавова війна» з Олегом Ошенковим, і «Майдан» на вулицях Львова, і дивовижне запізнення, яке врятувало його від страшного ДТП.

 

«Весь виноград винищили – люди ридали»

- Дуже рідко виходжу з дому, - каже Йосип Йосипович. – Ноги сильно мене болять. Сьогодні практично не спав уночі через цей біль. Триває все це протягом чотирьох чи п’яти років. Маю серйозні проблеми з кульшовим суглобом. Треба було операцію робити, але звідки я такі гроші візьму? Добре, що допомогли операцію на очах провести.

- Що з ними?

- Катаракта. На ліве око взагалі не бачу. Після огляду лікар казав, щоб я через півроку прийшов. Але це нереально – 7 тисяч тільки заміна кришталика коштує. Пенсія у мене мізерна – 1700 гривень.

- У вас проблеми лише з лівою ногою?

- Так, з робочою (сумно посміхається). Лікарі кажуть, що все це вікове. Дякувати Богу, 70 років на носі. Організм не виробляє рідини необхідної, суглоби починають стиратися. Всупереч болю теж не можу ходити – шипи виростають потім. Ще заклинить, не дай Боже…

- Ви живете на четвертому поверсі в будинку без ліфта.

- Де йому взятися у «хрущовці»… На вулицю виходжу, але пройду метрів 200 в одну сторону і мушу повертатися. Добре, що футбол хоч по телевізору можу подивитися. На жаль, в Ужгороді немає команди майстрів. Живу лише спогадами, які у мене залишилися. Вони збережені у цьому фото на стіні – Говерла-1972.

- Поруч з фото ще й три медалі.

- Одна чернівецька, інша – харківська, а ще одна якраз у складі Говерли. Всі три срібні. Багатьох хлопців з тієї команди вже немає. Знаю, що Сашко Поллак у Харкові мешкає, в Ужгороді неподалік Степан Гаджа живе. Ось Віктор Грушко, трагічно загинув. Працював на таксі в Одесі і розбився на автомобілі. Кілька місяців тому Василя Мелеша не стало – онкологія.

- В тій команді ви були одним з наймолодших.

- Наймолодшим! Мав 23 роки. Народився у Косино, в Берегівському районі.

- Тепер це відомий курорт.

- Насправді до мого села з Косино ще треба 5 кілометрів добиратися, але ця назва об’єднує всі навколишні населені пункти. Красиво там було. Шкода тільки, що під час «перебудови» весь виноград винищили. Коли виконували вказівку Горбачова, то люди ридали – такі кущі вирізали… Неподалік гори знайшли термальну воду. Я там вже дуже давно не був. Кажуть, гарний курорт збудували. Прикро тільки, що все життя наше на комерцію перетворюється. Так і з футболом місцевим.

- Через це на стадіон ходити перестали?

- Слово «патріотизм» вже забуто. Коли я починав грати у футбол, то просто мріяв потрапити в ужгородську команду. Так сталося, що я грав у кількох командах, але де б я не був – своя сорочка ближча до тіла.

- Завжди знали, що повернетеся на Закарпаття?

- Так, завжди хотів останні свої роки провести вдома. Звичайно, що у нас не було таких умов, як у теперішніх футболістів. Який красивий стадіон в Ужгороді зробили завдяки Григорію Суркісу. Якби не він, то не було б навіть пластикових сидінь. У мої часи тільки дерев’яні лавки на трибунах встановлювали. Але і на них глядачів багато було. Все завдяки тренеру Дезидерію Товту, який зібрав хлопців з усієї області.

- Товт на зламі 40-их виступав за київське Динамо.

- Ех, якби він не був таким різким та норовливим. Він навіть чемпіоном не став через свій характер. Щось йому не сподобалося – зібрав речі і приїхав з Києва в Ужгород. «Я вас не вчитиму у футбол грати», — казав нам тренер, хоча часто давав цінні підказки. Я дуже вдячний Товту, адже безліч порад отримав від нього. Коли ми з вами домовлялися на інтерв’ю ще по телефону, то ви запитували про мій удар…

- Для ваших екс-партнерів це головна характеристика вас, як гравця.

- Це все Товт! Хлопці вже йдуть вечеряти, а ми все працюємо. Тренер котить мені під удар, а я б’ю по воротах Віті Грушка. «Одна добра нога – краще, ніж дві середні», — повторював Дежи-бачі, саме так ми Товта називали. Весь секрет мого удару – це робота з тренером і його наука. Звичайно, що Бог також нагородив мене цим сильним ударом.

- У такій ситуації не позаздриш воротарю. Грушко був не у захваті?

- Він іншого вибору не мав. «Я вже не можу», — скаржився Грушко, однак Товт наполягав на своєму і ми продовжували тренування. Віктор був хорошим воротарем, навіть у київському Динамо пробував свої сили, однак з-за спин Банникова чи Рудакова важко було пробитися у склад.  

 

«В Чернівцях нагадував глухонімого — їв, тренувався і спав»

- В чому головний секрет вашого удару?

- Бити потрібно по центру м’яча. Похибка навіть у два сантиметри може спричинити неточність. Крім того, важливо опорну ногу ставити на рівні з м’ячем – тоді шалений удар виходить. Одного разу так ледве хлопчика в Ужгороді не вбив.

- Як так?

- Хлопчина, на вигляд 10 років, стояв поруч зі штангою. М’яч влучив йому в грудну клітку, прямо в серце. Дитина посиніла, позеленіла… Я не знав, що робити, страшенно налякався. Товт почав заспокоювати: «Все гаразд, відкачають». Викликали швидку, на щастя, дитині вчасно надали допомогу.

- До зустрічі з Товтом ви не тренували гармату?

- Та я навіть у ДЮСШ не ходив. Трохи в Береговому займався, хоча у футбол потрапив випадково. То був Великдень, коли у містечко на товариський матч приїхала чернівецька Буковина. Ми пропустили чи то 9, чи 11 голів, але в одному з епізодів м’яч мені ліг на ліву ногу і я забив класний гол Чобі Кахлику. Наступного дня знайомий каже, що мене запрошують в Чернівці. Не вірю, мовчу і далі свої бутси чищу та шипи відкручую. Ну як шипи? Цвяхи звичайні.

- Ви були здивовані, що вас запрошують у професійну команду?

- Мій батько помер, коли я навчався у 9-му класі, сім’я сильно не розкошувала. «140 рублів зарплати, житло, харчування і виступи у класі «Б», — пропонують. Щелепа впала (посміхається). «Мамо, їду з футбольною командою у Чернівці», — кажу вдома і розумію, що просто так не вдасться поїхати.  

- На щастя, мама не стала перечити і ви стали гравцем Буковини.

- Перших півроку важко було. Російської мови практично не знав. Тільки «Здравствуйте», «До свидания», «Спать» і «Есть». Добре, що поруч завжди був земляк Федір Чорба, який всюди з собою брав і казав, що робити. Минув час і я опанував мову. Мені в школі легко німецька давалася, правда, після смерті батька довелося навчання закинути. В сім’ї ще були молодші брат і дві сестри. До речі, батька мого насправді не Йосипом звали.

- То ви не Йосип Йосипович?

- Це дивна історія – мого тата та його брата батьки назвали однаковим іменем — Карло. Ці деталі виплили лише в армії, до того моменту я був Йосипом Карловичем. Тоді у військовому білеті Карловича перекреслили і змінили на Йосиповича. 

- У Чернівцях ви попрацювали з Миколою Брєєвим. Для широкого загалу він більш відомий у ролі арбітра. А яким тренером був Брєєв?

- Хорошим, проте результати Буковини були невтішними. Керівництво не витерпіло і Брєєва звільнило. Після цієї невдачі Микола Миколайович і вирішив, що присвятить кар’єру суддівству. І варто сказати, що успішно – не багато чернівецьких суддів у Вищій союзній лізі працювали. До речі, доля так склалася, що у 1971-му він обслуговував в Ужгороді матч Говерли та івано-франківського Спартака. Коли давав мені жовту картку, то ми з ним перекинулися словами і посміялися. 

- У Чернівці ви приїхали 18-річним. Як вас прийняли у Буковині?

- Як молодого. Зрештою, проблем не виникало. Можеш не вірити, але спочатку я нагадував глухонімого. Їв, тренувався і лягав спати (посміхається). Колектив був хорошим: Володимир Воронюк, Валерій Семенов, Чоба Кахлик, Сашко Томах, Леон Гросс. Крім Федора Чорби, який був справжнім авторитетом і потім зробив чудову кар’єру в Карпатах, я тісно спілкувався з Михайлом Мельником. Раніше він грав у Сімферополі і зазнав там відкритого перелому. Пригадую, як Михайло показував мені той жахливий шрам на нозі. На поле після цього він завжди у щитках виходив.

 

«Беца міг навчити ведмедя і у футбол грати, і на велосипеді їздити»

- Другий ваш сезон у Буковині був набагато успішнішим, ніж перший.

- Якщо спочатку ми були у зоні вильоту, то потім боролися за найвищі місця. Шкода тільки, що федерація все зіпсувала. Граємо у 1968-му фінальну пульку і розігруємо титул чемпіона України в класі «Б» у Тернополі з місцевим Авангардом. Арбітр Борис Шмигельський повідомляє: «Якщо перший поєдинок внічию закінчується, то матч-відповідь відбувається у Чернівцях».

- Кажуть, що жереб все вирішував, тому другий матч знову грали у Тернополі.

- Ми з Авангардом справді внічию зіграли. Після матчу накупляли шампанського, ніхто не чекав, що наступного дня у знову гратимемо у Тернополі. Однак нашої згоди ніхто не питав і Авангард нас переміг. Буковина банально руки опустила. Зрозуміли, що про жодну чесність мова йти не може.   

- Кілька гравців з тієї Буковини вже у наступному сезоні залишили Чернівці. Вас, наприклад, призвали до армії.

- З Олександром Томахом та Федором Чорбою ще цікавіше вийшло. Ми їхали на виїзд, здається, у Кривий Ріг. Раптом на роздоріжжі зупиняємося, а Томах та Чорба виходять з автобуса. Саме таким чином вони стали гравцями запорізького Металурга – такі тоді часи були. Щодо мене, то в Чернівці надійшла вказівка – забрати у львівський СКА. Я не сильно хотів грати в армійській команді і навіть їздив до Лемешка у Хмельницький, але Євген Пилипович був безсилим: «Йосипе, руку на тебе з ПрикВО поклали, не віддадуть». Насправді у Львові була хороша команда: Колодій, Козинкевич, Малямін, Карімов. Тим більше, що тренували СКА Йожеф Беца та Ернест Кеслер.

- За львівський СКА ви грали тоді, коли місто переживало головний футбольний бум у своїй історії – у 1969-му році Карпати виграли Кубок СРСР.

- Знаєш, як це виглядало? Як Майдан. Людей на вулицях було безліч. Починаючи від Оперного театру і закінчуючи кінотеатром «Україна» (тепер – площа Галицька, 15). Мабуть, кілометр, не менше… Як би там не було, Львів любив обидві команди. Популярними були і зіркові Карпати, і СКА ще до мого приходу, коли за армійців виступали Капличний та Пузач, а команду тренував Сергій Шапошников. До речі, у нас були непогані відносини з футболістами Карпат, ми навіть на їхні матчі ходили.

- Йожеф Беца – перший український олімпійський чемпіон з футболу. Що про нього пам’ятаєте?

- Ух, здоровий дядько! Беца так доступно все пояснював, що навіть ведмедя міг навчити і у футбол грати, і на велосипеді їздити. У якийсь момент він захотів залишити СКА, але ж з армії не так просто піти. Дали йому ще одну «зірочку» на погони і все – служи ще 5 років. Нас теж лякали – у будь-якій ситуації казали, що одягнуть нас у форму і все, прощавай, свободо.

- Зі Львова ви таки вириваєтеся і їдете у Вінницю. Чому саме туди?

- Там вже виступав мій партнер зі Львова Богдан Цап. Запропонував у вінницький Локомотив перейти, а я тільки демобілізувався. Проте у Вінниці в мене не склалося. Спочатку запропонували: «Робимо квартиру або організовуємо вступ у вуз». Для мене, молодого, житло не мало такого значення, тому я обрав науку. На жаль, не все склалося і вступ мені не організували. Я відреагував у стилі Дезидерія Товта – сів на потяг і повернувся додому.

- Локомотив тренував Абрам Лерман, поважний тогочасний наставник. Йому, мабуть, ваш вчинок не сподобався?

- Лерман мене «рубанув» до кінця сезону, про кар’єру у Вінниці мова не могла йти. Зате я повернувся додому і вперше зіграв за команду з рідного краю – Говерлу. Провів тут тільки один сезон, а далі надійшло запрошення з Харкова.

 

«Войнов не дозволяв бити лівою ногою»

- Ви почали виконувати штрафні удари тільки після того, як попрацювали в Ужгороді з Товтом?

- Так, у мене там виробилася техніка їх виконання. Ще більше цьому посприяла робота з Юрієм Войновим та Олегом Ошенковим у Харкові. Це люди, які могли навчити багатьом футбольним тонкощам. Ошенков взагалі підібрав для мене оригінальну позицію «дев’ятки». Це не був центр нападу чи середина поля. Задумка полягала в тому, що мене не міг втримати ні захисник, ні хавбек.

- Вільний художник?

- Якого підтримували фланги. З одного боку Сергій Малько, з іншого – Олег Крамаренко. Швидкі, атлетичні і вправні. Мені залишалося тільки роздавати діагоналі на 40-50 метрів. Крім сильного удару, я мав точний пас і міг точнісінько сюди віддати (вказує на ніс). «Не лети туди, краще будь на підборі», — повчав Ошенков.

- Тут ви вже могли продемонструвати свій чудо-удар.

- Поле у Харкові відмінне, м’яч котиться, а я чекаю на підборі. Не один гол так забив. Чорноморцю, Баку, а Караганді взагалі з центра поля…

- Били лише лівою?

- Войнов не дозволяв мені на тренуваннях пробивати по воротах лівою. Вимагав, щоб я праву тренував. І все ж правою я не бив так сильно, міг тільки пас віддати. Войнов наголошував на тому, щоб мені під час матчів м’яч під ліву ногу віддавали. Далі з’являлося продовження на фланги, де вже «неслися» Малько та Крамаренко. Урагани!

- Повертаючись назад, не можна не згадати про хороше тріо в Ужгороді, де крім вас, виблискували Юрій Чирков та Володимир Піньковський. Там ви теж грали у центрі?

- Ні, зліва в півзахисті. На протилежному фланзі Піньковський, а Юра розігрував у середині. Ми відчували одне одного із закритими очима. Встигли за короткий період часу порозумітися. Відмінні футболісти, але клуб не мав фінансування. Говерла спокійно могла грати у Першій лізі з таким складом.

- Розповідали, що навіть знані майстри потужних ударів Євстафій Пехлеваніді та Геннадій Красницький поступалися вам за силою удару.

- Мене порівнювали у той час з Йожефом Сабо. В Динамо були спеціальні датчики, які могли виміряти силу удару. Їх ставили у ворота і визначали силу. На жаль, я такі тестування не проходив. Тільки очевидці казали, що я перевершував Сабо.

 

«Харківські газети мій гол порівнювали з «сухими листами» Лобановського»

- 11-метрові ви теж виконували чи така відстань була для вас не дуже комфортною?

- Ні, заблизько не було (посміхається). Хоча одного разу я таки не забив. Грали внічию з Буковиною, у воротах якої стояв Олександр Пронін. Арбітр призначив пенальті і я взявся його виконувати. Воротар відгадав кут, відбив грудьми і потім ще хвилин п’ять не міг дихати. «Та ну тебе, краще б не відбивав», — сміявся Сашко.

- Віктор Арістов розповідав, як у Харкові ви нокаутували Олександра Мірзояна у грі з Араратом.

- Добре, що не у скроню влучив, інакше вбив би. Він голову поставив не дуже вдало. Ти бачив, як дерева падають? Мірзоян саме так завалився на газон. Я ходив до нього у лікарню. «Нічого страшного, дорогий», — заспокоював мене Олександр. Володимиру Уткіну з Локомотива взагалі у ребро влучив – тріщина. Потім він з партнером по Локомотиву з Юрієм Сьоміним жартували: «Чекай, ти ще до нас в Москву приїдеш». 

- Віктор Удовенко ділився враженнями від вашого шаленого удару у 1973-му у ворота Нефтчі. Сергій Крамаренко справді знервовано скинув рукавиці після вашого голу від бокової лінії?

- Часта правда. Крамаренко — воротар збірної, відома постать! Третій гол я взагалі йому від кутового прапорця забив. Зізнаюся – м’яч просто звалився з ноги. Крамаренко зробив крок від воріт, а м’яч полетів у ближній кут. Наступного дня харківські газети вийшли із заголовками, де мій гол порівнювали з «сухими листами» Лобановського.

- Кажуть, що секрет дальніх ударів Олександра Алієва – невеликий розмір ноги. У вас специфіка не в цьому полягає?

- Ні, у мене розмір стандартний – 43-й, зате високий підйом. Мені і Сашку Поллаку спеціальні бутси в Донецьку шили. Він же грав у Шахтарі і мав там знайомих.

(Саме в цей момент дружина Йосипа Йосиповича, пані Марія, заходить до кімнати з печивом та горнятком кави, яке пропонує гостю).

- Чому лише одна чашка? – перепитує пані Марія. – Йосип не любить кави.

- Це правда, - підтверджує Йосип Йосипович. – Мою порцію завжди випивав Сашко Поллак. Але тренер Металіста Ошенков не міг зрозуміти, чому я постійно відмовляюся і буквально примушував пити каву.

- Ви почувалися недобре?

- Я вже й лікарям пояснював і самому Олегу Олександровичу. Очі вилазять, серце з грудей вискакує… Кава розчинна, про хорошу якість годі було говорити. Нам тоді за гру виставляли оцінки. Якщо отримував менше «4», то премію знімали. Випив горнятко, виходжу на поле – жахливо граю. Наступний матч – те саме.

- Пояснювали Ошенкову, що весь секрет у каві?

- Сперечався з ним. Дійшло навіть до того, що мене на обстеження возили. Тренер не вірив і тільки по-доброму називав мене «дурнем» (посміхається). «Я з Динамо і Шахтарем Кубок СРСР виграв, а ти будеш мені про шкоду кави розповідати?» — наполягав Олег Олександрович.

- Переконали тренера?

- Демонстративно відмовився від кави, здається, перед грою у Фрунзе. І що ти думаєш? Я забив єдиний гол. Ошенков тільки вилаявся. Ех, хороший чоловік був. До речі, також шкутильгав, як і я зараз. Одна нога коротшою була.

 

«Спочатку грав за дубль під чужим прізвищем»

- Ветерани Металіста з жахом згадують поїздку на фінальну пульку в Сочі, яка ледве не завершилася трагедією. Автобус занесло на серпантинах і він був за кілька сантиметрів від того, щоб зірватися у прірву. 

- Я мав бути з усіма в тому «Ікарусі», але мене не було в цьому автобусі через особливу причину. Я банально проспав. Уяви собі – прокидаюся, а команда вже поїхала. Миттєво кинувся на літак і навіть випередив усіх. Прибув у Сочі швидше за всю нашу делегацію. Першим зустрів Олексія Більдюка – відразу помітив, що з ним щось не те. «Наш автобус завернуло на серпантині. Дивом залишилися живими», — пояснив знервований Олексій. Хлопці казали, що від одного вигляду картини інфаркт можна було отримати – «Ікарус» висить над проваллям.

- Якщо брати до уваги виключно футбольні аспекти, то харківський період кар’єри – мабуть, найкращий у вашому житті?

- Це правда, у нас був відмінний колектив. Починаючи від воротаря Віті Удовенка, якого Лобановський просто так у Дніпро не запрошував би. Крім того, в захисті бездоганно діяв Віктор Арістов – справжній капітан, виважений і спокійний футболіст. У Харкові команді дуже допомагав Олег Владиславович Соїч, депутат Верховної Ради СРСР, директор заводу імені Малишева. Поки тривала тренерська установка, а це хвилин 40, Соїч пачку цигарок встигав випалити. З’явився тільки десь неподалік гравець хороший – його забирали у Харків. Хоча, наприклад, з моїм переходом було багато труднощів. Взагалі з Металіста можна було збірну України збирати. Коли Соїча у 1975-му проводили в останню путь, то в місті рух зупинився на хвилину. Так сильно поважали в Харкові цього чоловіка!

- Ви кажете про певні труднощі під час трансферу в Металіст. Що саме маєте на увазі?

- Говерла не хотіла мене відпускати. Клуб написав скаргу у Федерацію і Металіст кілька місяців не міг мене заявити. В Ужгороді мене звинувачували, мовляв, залишив команду в біді. Четверте місце це біда? В газетах почали гидоту писати – навіть до моєї матері дійшла звістка про це. На щастя, Соїчу вдалося через певний час дискваліфікацію зняти. Спочатку я грав за дубль під чужим прізвищем. Дебютував за основу у 1973-му проти Локомотива. Гра завершилася внічию, тому за згідно з регламентом довелося виконувати пенальті.

- Взялися пробивати?

- Поллак на правах капітана написав мене першим. У мене не було мандражу. Я пробив так, що мій земляк із Закарпаття Золтан Мілес навіть руку не підняв – забив у силовій манері. Ми їм всі 5 «поклали»!

- Чому в Ужгороді на вас так ображалися?

- Я не дуже красиво переходив у Металіст. Розмови про зацікавленість харків’ян існували давніше, проте я повірив у них тільки під час виїзду в Донецьк. Ми жили в місцевому готелі поруч зі стадіоном «Локомотив», який потім реконструювали і створили РСК «Олімпійський». За день до гри Чирков каже мені: «Там за тобою Войнов з Харкова приїхав. Він через пожежну драбину в готель пробрався». Я думав, що Юра жартує. Заслужений майстер спорту приїхав за мною, простим футболістом?

- Довелося повірити?

- Взяв у Чиркова портфель, бо я свого не мав, адже на виїзні матчі з кульком їздив. Зібрав бутси, рушник і білизну – та й через пожежну драбину рвонув, залишивши розташування команди.

- Скандал?

- Потім Степан Варга розповідав, як на командних зборах тренери Говерли кинулися на пошуки, а хтось із хлопців відповів: «Пишіть лист у Харків». У вечері того ж дня я був у розташуванні Металіста – на «Москвичі» ми швидко долетіли. 

 

«Після футболу пішов на машинобудівний завод»

- З футболом ви прощалися по-особливому – в останньому матчі в кар’єрі були вилучені ще до перерви.

- У 1975-му грали проти Спартака з Нальчика. Я порушив правила, а за мить, коли суддя відвернувся, я дозволив собі кілька лайливих слів. І відразу мені червону виписав (посміхається). Більше на поле я не виходив.

- Що вас примусило закінчити кар’єру у 26-річному віці?

- Дружина не хотіла залишатися у Харкові, тому мені довелося обмінювати квартиру і повертатися додому. Хоча в місті мене любили – вболівальники навіть відкритки писали. Людям небагато треба було для задоволення. Ми старалися, а трибуни нас любили. Шкода, що деякі футболісти в Металіст, як на заробітки приїжджали. «Машину і квартиру мені», — казали при першій розмові.

- В Говерлі грати ви більше не могли через старі образи?

- Я хотів повернутися, але тут розпочали процес омолодження складу.

- Коли людина прощається зі справою свого життя, то в психологічному плані почувається не зовсім комфортно. У вас депресії не було?

- Я відразу пішов на машинобудівний завод. Часу на переживання не було. Вчитися теж не хотів. Ще у Харкові пропонували допомогти з дипломом. «Йосипе, я Сашку Кафаджі диплом в Одесі зробив. Жодних проблем, за тебе вчитимуся», — казав лікар Металіста Олександр Шуб. Однак я тільки два курси провчився, а потім з навчанням попрощався.

- Після багатьох років на заводі ви взялися за ще більш оригінальну річ для футболіста – виконання ремонтів.

- Мене знайомий навчив цьому ремеслу. За спиною я мав солідний стаж на машзаводі – 12 років. Тоді змінив діяльність і багато років займався укладкою паркету та плитки.

- Люди знали про ваше минуле?

- Та всі знали. Це ж Ужгород, не приховаєш. Зрештою, я й не намагався.

- Ви не шкодували, що закінчили з футболом так рано?

- Я не бачив позитивного розвитку футболу. Я вже казав про комерціалізацію гри – не подобалося мені це. Гроші, гроші, гроші… Я прийняв таке рішення і ніколи не шкодував.

 

Любомир Кузьмяк