Лівий захисник Шльонска Вроцлав Єгор Маценко з цього сезону регулярно виступає у складі команди і разом з нею змагається за чемпіонський титул. Головні якості гравця цінуються тренерським штабом не лише польського колективу, а і Олімпійської збірної України. Весною Єгор дебютував у національній команді під керівництвом Руслана Ротаня в матчі зі збірною Японії. Що до інших моментів розповість сам захисник. 

Єгор народився у селі Лисянка, Черкаської області. У футболі він робив перші кроки в місцевих командах, а далі вирішив спробувати свої сили у київському Динамо. 

- Розкажи про початок свого шляху у футболі, коли саме зрозумів, що хочеш стати професійним гравцем? 

- Спершу футбол був мрією — вийти і пограти після школи. Якось під час уроків до нас у клас зайшов тренер і сказав, що буде створена футбольна секція. Наголосив на тому, що ми маємо бути готові, мені дуже сподобалася ця пропозиція, було багато емоцій. Я людина-адреналін, ніколи не любив сидіти вдома. Потрохи починав грати, виходило — перші турніри, емоції, десь брав відповідальність на себе. 

Я дуже сильно любив в дитинстві, коли мій батько приїзжав з Києва і привозив мені Lego або інші речі, він завжди старався щось робити для мене і я дуже ціную і люблю його за це. Одного разу пам'ятаю, як він повернувся додому після чотирьох поспіль днів роботи, традиційно смачна вечеря від моєї мами, ми зібралися за столом, і я почув, що моя мама сказала: "Він цим живе, з цього можна буде витиснути більше". 

- Як з’явилася ідея спробувати себе у академії київського Динамо? 

- Можливо, дійсно існує Бог або доля. Мій тато, який тоді був водієм, розповів мені, що під час завершального кола маршруткою розговорився з однією жінкою і виявилося, що вона працює в Динамо Київ. Якраз тоді він їздив маршрутом неподалік Конча-Заспи, де тренувалася основна команда. В процесі ще однієї розмови сказав їй, що в нього є син, який грає у футбол і в підсумку вона дала йому номер телефону і сказала, що можна спробувати свої сили у клубі. 

Мої батьки — неймовірні люди. Вони дуже багато зробили, щоб я був на тому місці, де є зараз, дякую їм велике. Вони починали все з нуля, коли ми переїхали до Києва, інколи навіть були ситуації, коли ми поверталися до Лисянки, щоб переночувати і поїхати на тренування через високі ціни на житло у столиці, спали по чотири години. Але це не злякало нас. Мама з татом завжди казали мені: "Єгор, нічого не бійся, тому що ми живемо так коротко на цій землі і за сто років про нас мало хто згадає, тому лови кожну хвилю, секунду, радій, бо цього може в певний момент не бути". 

Повертаючись до теми Динамо, ми подзвонили туди і нам сказали, що є набір і можна приїжджати. Тренером тоді був Сергій Павлович Величко, чудова людина. Коли він мене побачив, то сказав, що я не дуже схожий на гравця 2002 року, бо в мене були потужні фізичні дані. Далі в мене були непогані виступи на стартовому етапі, хоча перші дні були важкі. Коли ти приїжджаєш з іншого місця буває непросто, деякі речі дивували, мене не одразу прийняли у колективі, але потрібно було перетерпіти. Коли ти стараєшся і бачиш батьків, які роблять те саме, треба просто віддаватися на кожному тренуванні. 

В певний момент ми повернулися в Лисянку, тому що тоді у сім'ї працював лише мій тато і було занадто дорого знімати квартиру. Нам дзвонили і казали, щоб ми верталися, що в нас все вийде. В певний момент ми вирішили все ж таки дійти до мети, якщо вже розпочали цей шлях. Домовилися з двоюрідним братом мого батька, щоб певний час пожити в його кімнаті у черкаському гуртожитку, мама знайшла роботу в Епіцентрі, справи почали налагоджуватися. 

Пам'ятаю, як тато забирав мене після тренувань і ми заїжджали до мами поїсти, тому що в неї була знижкова карта. Ми старалися, як могли, бо коли ти хочеш чогось досягнути, то просто стараєшся і намагаєшся йти до цього. Зараз є результат, регулярні виступи у Шльонску, виклик до Олімпійської збірної України, але є також інша сторона медалі, де треба було жертвувати собою і лише тепер це віддалося. 

- Чому не вдалося пробитися до команд інших вікових категорій?

- Ми йшли поетапно в плані мого розвитку. Тепер я набрав м'язів, тому що Екстракляса є силовим чемпіонатом, але тоді ставка робилася на роботу з м'ячем, тактику. Згадую і фірмові "динамівські підкати". Інколи навіть зупинялися тренування і нам показували, що ти маєш нести відповідальність за емблему команди. 

Від 14 до 17 років ти живеш на базі, нам казали, що треба мати мету, досягати вершин. Динамо Київ — це клуб, в який кожного року приїжджали найкращі і ти мав конкурувати з ними і доводити, що ти краще, а не він. Тоді в клубі вже працював Сергій Станіславович Ребров, він разом зі своїми помічниками будував іспанську систему. Мені не вдавалося мати багато ігрових хвилин. 

В певний момент зрозумів, що я стою на місці, під час одного зі зборів у Конча-Заспі до мене підійшов тренер і сказав, що я буду менше грати. Сказав, що я маю бути готовим змінити команду і якщо хочу, можу продовжувати грати у київських колективах. Коли я повернувся додому і розповів це батькам, мама одразу сказала: "Йдемо забирати документи і будемо вирішувати, куди їхати далі". В мого батька було польське коріння, його бабуся колись жила у Польщі, але потім приїхала до України, всі її документи збереглися. 

Головним клубом у Польщі вважається варшавська Легія, яка є однією з найбільш титулованих команд країни. Для багатьох гравців дебют у її складі — це дуже важливий елемент. 

- Яким чином вдалося домовитися з Урсусом? 

- Папа поїхав до Варшави зі стома доларами в кишені. Знайшов роботу в якості таксиста і паралельно їздив до різних польських команд — Легії, Зніча та інших. У Легії нам сказали, що просто так виступати в її складі не вийде і треба спершу йти до партнерських клубів. Таким чином з'явився варіант з Урсусом. Після гри з багатьма дуже талановитими дітьми у Динамо це сприймалося мною трішки інакше, можу сказати, що в цьому випадку батько хотів переходу до цієї команди більше, ніж я, але треба було зціпити зуби і працювати далі. 

В підсумку нам вдалося отримати документи, а також домовитися з київською командою, щоб Урсус не платив їм компенсацію. Мені допомогли зі школою, в якій були також гравці з інших футбольних колективів, тому ми нерідко проводили час разом. Разом з командою завдяки успішним виступам потрапили до чемпіонату U-17, де були Ягеллонія, Легія, інші клуби, тобто, де можна себе показати. Я починав регулярно грати і забивав гол за голом. Ми добре розпочали сезон, довгий час йшли на першому місці. 

Хоча і відбулася поразка, але вдалося відмітитися м'ячем в матчі з Легією, що було для мене особливо важливим. Ми залишилися у турнірі, а до мене розпочався інтерес, в тому числі з різних агенцій. Одразу скажу молодим гравцям, щоб вони не поспішали, тому що коли буде час, тебе наберуть і запропонують співпрацю. Що до команд, то була конкретна пропозиція від Вісли Краків, вони вже підготували мені готель, умови, запропонували, щоб я тренувався з першою командою, а грав у другій. Втім, тоді до мене подзвонили з Легії. Коли з тобою зв'язується клуб такого статусу дуже важко дати іншу відповідь, тому що хочеться себе проявити. 

- Ти грав достатньо багато в перших сезонах за молодіжну команду, відмічався голами та асистами, але далі твого ігрового часу було менше, з чим це пов’язано? 

- Не знаю, що я б сказав зараз, якби зустрів того Єгора, може, щоб добре подумав, а може навпаки. Ми вирішили, що змінювати Варшаву на Краків буде важко, тому що батьки тільки закріпилися на новому місці, мама вивчила польську мову і знайшла собі роботу в садочку. Я розпочав добре у Легії, але потім відбувся COVID. 

Місяць сидів вдома, не знав, що буде далі, згодом почалися тренування по групах, з першою командою. А влітку 2020 відкрився Legia Training Center — це одна з найбільш топових баз у Європі. Шахтар зупинявся там, коли грав у Лізі чемпіонів в сезоні-2022/23. Зал, відновлення, поля, їжа, був час, що я міг навіть спати там, можна було сфокусуватися на своїх цілях і працювати. 

Через деякий час я почав грати за другу команду. Поїхав до Дубаю на збори з основним складом, намагався проявити себе з найкращої сторони. Чекав на хороший контракт, який дозволив би мені себе забезпечувати, але він був не таким, як я чекав. Мені казали, що якщо я буду прогресувати і добре виступати, будуть кращі умови. Старався, ночував на базі і багато тренувався. Приїжджав о 8 ранку. З часом погодився на співпрацю з агенцією Promoesport, з якою є і надалі. 

Хотів розвиватися, але пам'ятаю, що в розмові з тодішнім тренером Чеславом Міхнєвічем він сказав мені: "Синку, дуже тобі дякуємо, але ти повертаєшся до другої команди". Я вірив в те, що треба було ще більше працювати і намагатися заслужити місце у складі. До другого колективу тоді якраз прийшов наставник Марек Голєнбевські. Ми не змогли домовитися через різні причини, я почав менше грати. Тоді зрозумів, що треба шукати інші варіанти. 

Спершу розпочав сезон у Третій лізі, але не зіграв велику кількість матчів і враховуючи, що на той момент через півроку в мене завершувався контракт я відправився до Шльонска Вроцлав. 

Шльонск у сезоні-2022/23 змагався за збереження прописки і ледве не вилетів у другий дивізіон. Тепер колектив з Вроцлава йде в лідерах і претендує на перший за понад десятиліття чемпіонський титул. Єгор почав активно грати у першому колі польського чемпіонату і став одним з лідерів команди. Завдяки цьому йому вдалося отримати виклик до Олімпійської збірної України. 

- Як пройшло знайомство зі Шльонском? 

- Перша людина, яка прийняла мене з такою любов'ю — це Дарек Штилька, спортивний директор команди. Я прийшов до нього, ми домовилися і я розпочав свої виступи. Сподобався стадіон у Вроцлаві, взагалі дуже кайфую від різних арен, коли приходять вболівальники і підтримують тебе. 

До переїзду мої батьки розмовляли стосовно свого повернення до України, але тоді з'являлися перші новини, що може розпочатися війна. Коли відбулося повномасштабне вторгнення, вони приїхали до мене. На той момент я лише тиждень тренувався з другою командою. Зранку 24 лютого на мій телефон почали надходити дзвінкі від різних людей, які пропонували допомогу, якщо буде необхідно. Не вірив, що може бути щось подібне. Зараз намагаюся активно допомагати, надавати футболки, робити донати, щоб наша армія знищувала той бруд, який знаходиться на нашій землі. Велике дякую ЗСУ, вони неймовірні молодці. Сподіваюся, що війна швидко завершиться, українська нація довела, що ми непереможні. 

- Зараз дуже важливий момент для всього українського футболу, тому що мотивація в наших гравців ще вища через війну. Тебе вперше викликали до Олімпійської збірної України, розкажи про свої враження. 

- Я теж відчуваю цю відповідальність, нещодавно я дебютував у складі Олімпійської збірної України. Коли я прилетів до Будапешту і отримав свою першу сумку, то фотографував її. Дуже радів з родиною, коли побачив себе у розширеному списку на ці збори. Через деякий час до мене подзвонили асистенти Руслана Петровича Ротаня і попросили в мене розміри, щоб підібрати необхідне екіпірування. Коли приїхав туди відчувалася ця магія, як нам казали: "Виступи на Олімпійських іграх можуть бути раз в житті, тому треба відчути момент". Влітку олімпійська збірна зіграє з Францією, тренером якої є Т'єррі Анрі. Важко описати словами, якщо мені вдасться хоча би трішки побачити його роботу. Це культовий гравець, якого знає більшість. Іноді в футболі здається, що багато чого далеко, але в той же час це доволі близько. 

Необхідно дбати про себе, своє тіло, нинішній тренер Шльонска Вроцлав Яцек Магєра завжди повторює нам: "Зробіть масаж, відновіться, поки ви маєте силу це робити. Тому що час летить швидко. По-доброму заздрю вам, тому що зараз не можу вийти на поле, хоча хотів би". 

- Які враження від Японії? 

- Дякую багатьом людям, які допомагали мені на тренувальному зборі у Японії. Коли виходиш на тренування у національних барвах — це неймовірні відчуття. Під час одного з них Руслан Петрович казав нам, що ми представляємо Україну не в футбольному сенсі, а маємо давати приклад, тому що на нас будуть дивитися. Саме головне для гравця, який грає за кордоном є те, що ти маєш велику відповідальність за свою країну, представляєш її і потім інших будуть судити по тобі. 

Що до самої Японії, то мені дуже сподобалася організація, та сама їжа по якості була чудова — помідори, м'ясо, рис, тунець. Коли ми приїхали, все було готово, нас дуже привітливо зустрічали. Я старався також казати "Арігато" у відповідь. Збірна Японії дуже гарного рівня і я бажаю їй вийти на Олімпійські ігри. Відчувалася солідна підтримка на трибунах, скандування "Japan, Japan". Це було дійсно чудово. 

Можу сказати, що мрія зіграти в збірній України збулася. 

Головний тренер Шльонска Яцек Магєра є екс-гравцем деяких польських команд, а в якості тренера здобував чемпіонський титул з Легією, виводив молодіжну збірну Польщі U-19 до 1/8 фіналу чемпіонату світу. Це його друга праця у Вроцлаві і зберігши прописку у Екстраклясі клуб під керівництвом наставника може створити справжню несподіванку і виграти золоті медалі чемпіонату. 

- Тренер Яцек Магера змінив гру і зробив Шльонск кандидатом на чемпіонство. Як би ти описав свого наставника?

- Я не думав, що колись знайду у Польщі такого тренера, як Яцек Магєра, тому що це людина, з якою я можу поговорити, він може щось мені підказати. Часто повторює, що немає стелі у розвитку. Це говорить наставник, який досягнув багато чого в своїй кар'єрі, разом з Легією в якості тренера виступав на груповому етапі Ліги чемпіонів сезону-2016/17. 

Головна причина нинішніх успіхів Шльонска — це тренер. За ним підуть і в вогонь, і в воду. Він вірить в нас і завжди говорить правильні слова у правильний час. У Вроцлаві люблять футбол. Навіть на виїзні матчі з нами часто їздять вболівальники, які кричать: "Грайте, як у себе". Ми чуємо це і цінуємо. Можливо, друга частина сезону наразі не є найкращою за результатами, але всі сконцентровані на меті виграти чемпіонство і треба пахати так, як ніколи в житті. 

Я старався, доводив і в підсумку знайшов свого наставника, який повірив в мене. Тому раджу тим, хто розпочинає грати у футбол, показувати себе на полі, тому що ніколи не знаєш, яка людина спостерігає за тобою з трибун. Моє улюблене слово — цінувати, бо воно вміщує в себе все. Треба робити все можливе, щоб потім не говорити собі, що ти був так близько. 

- Ти вболівальник Боруссії Дортмунд. За профайлом для мене ти більше схожий на Юліана Рюєрсона, а вірою в досягнення своєї мети на Маріуса Вольфа. А на кого з крайніх захисників німецької команди на твою думку ти подібний найбільше? 

- Колись перед матчем збірних Італії та України я виводив за руку Джорджіо Кьєлліні, він чудова людина, прагну дійти до його рівня. Якщо говорити про Боруссію Дортмунд, фанатом якої я є, то мені дуже сильно подобається Матс Гуммельс. Коли мені раніше казали "досвід", я не міг цього зрозуміти. Матс грає настільки впевнено і так читає гру, що важко підібрати інше слово. Маріус Вольф — також чудовий приклад. Він доводить, наскільки людина може бути сильною. Сподіваюсь, що колись зможу потиснути їм руки. 

- Яку мету ставиш перед собою в майбутньому?

- В мене, як в гравця є свої цілі, дуже хочу подарувати чемпіонство Шльонску, щоб весь Вроцлав був в зеленому і сподіваюся, що це вдасться. Саме головне — вірити в себе. Я буду віддавати всього себе Олімпійській збірній України. Будемо намагатися не підвести наших військових, тому що для них кожна перемога дуже важлива. 

*У матеріалі використані фото ФК Шльонск Вроцлав