Невелика футбольна вікторина. Що об’єднує Ламіне Ямаля з Барселони, Франко Мастантуоно з Реала, Ніко Вільямса з Атлетіка та Коула Палмера з Челсі?

По-перше, усі вони — флангові атакувальні гравці. По-друге, останні місяці кожен із них зіштовхнувся з діагнозом "пубалгія" — хронічним ушкодженням у ділянці паху та нижньої частини живота, яке свого часу дошкуляло Ліонелю Мессі.

Ця травма вибиває з ритму і футболістів, і їхні клуби. Палмер провів за Челсі лише шість матчів у сезоні, двічі зігравши повний поєдинок. Вільямс пропустив сім поєдинків за «Атлетік».

У Ямаля відсутність коротша — він не зіграв у п’яти матчах. Проте між Барселоною і збірною Іспанії виникли суперечки щодо того, як поводитися з його травмою. Каталонці звинувачували збірну, що та не береже гравця після того, як він загострив проблему на вересневому міжнародному зборі. У відповідь іспанська федерація висловила здивування і невдоволення, коли клуб знайшов шлях не відпускати Ямаля на листопадові матчі.

Що таке пубалгія?

За словами колишнього фізіотерапевта Манчестер Юнайтед Девіда Біннінслі, пубалгія — це не одна конкретна травма, а збірна назва для різних проблем у ділянці паху.

"Це загальний термін для болю в цій зоні, який може походити від сухожиль, суглобів, фасцій чи нервових структур", — пояснює він.

Пахова зона охоплює приводні м’язи, що переходять у м’язи живота та з’єднуються в районі лобкового симфізу — суглоба, який з’єднує ліву та праву частини тазу. Тож будь-який біль навколо цієї ділянки умовно відносять до пубалгії.

Це означає, що згадані футболісти можуть мати різні першопричини: розрив приводного м’яза, надрив черевних м’язів або проблему, пов’язану з грижею.

Чи справді вінгери частіше отримують такі травми?

На думку Геоффа Скотта, фахівця з підготовки гравців, який понад 20 років працював у клубах АПЛ і очолював медичний штаб Тоттенгема, випадковістю це навряд чи назвеш. Ямаль, Мастантуоно, Вільямс і Палмер грають на флангах — а саме ці позиції найвразливіші до проблем у паховій зоні.

"Флангові гравці постійно працюють на високій швидкості, різко змінюють напрямок, розганяються і так само різко зупиняються, — пояснює він. — Усе це створює серйозне навантаження на приводні м’язи, особливо коли обсяг спринтів раптово зростає".

Біннінслі додає, що позиція вінгера сама по собі асиметрична: футболіст частіше навантажує одну ногу, ніж іншу. "На відміну від гравців у центральних зонах, які працюють більш рівномірно, вінгер у прискореннях та гальмуваннях часто веде тіло одним боком", — каже він.

Він згадує й дослідження, у якому зазначено: під час максимальної зупинки після спринту на тазостегновий суглоб припадає навантаження, що дорівнює приблизно 14 масам тіла футболіста.

Проблема здатна виникати з обох боків, каже Біннінслі. Найчастіше — одночасно, адже гравці лікують одну сторону й не помічають, що інша теж потребує уваги.

Чи впливає вік?

Ямаль і Мастантуоно — ще зовсім юні, їм по 18. Вільямсу й Палмеру — 23. І, за словами Геоффа Скотта, вік справді може підвищувати ризик травм у паховій зоні.

"Ми дуже часто бачимо це у молодих гравців, які переходять із юнацького футболу в першу команду, — пояснює Скотт. — Різкий стрибок інтенсивності тренувань, темпу матчів та кількості високошвидкісних ривків створює навантаження, до якого організм ще просто не готовий. Якщо цей перехід не контролювати, ризик ушкоджень приводних м’язів зростає суттєво".

Професор Шон Каммінг із Університету Бата, один із провідних світових експертів зі зростання й дозрівання спортсменів, нагадує: окремі ділянки скелета в чоловіків повністю формуються лише у 21–22 роки.

"Йдеться про апофізи, — пояснює Каммінг. — Це невеликі кісткові зони, де сухожилля переходить від м’яза до кістки. Багато з них розташовані в області тазу та стегон".

Тому перевантажувати таких молодих гравців небезпечно. На це звертає увагу і Біннінслі, наголошуючи на зростанні вимог сучасного футболу. Палмер і Мастантуоно влітку грали на оновленому Клубному чемпіонаті світу від ФІФА. Ямаль і Вільямс — теж повноцінні збірники зі своїми перельотами та матчами.

"Головне занепокоєння в усьому футболі — це те, що хлопці отримують максимум 10 днів відпочинку перед тим, як знову повернутися на передсезонку", — каже Біннінслі.

Після старту сезону в збірників практично немає можливості видихнути. "Ті, хто не викликається до національних команд, отримують під час міжнародної паузи близько 10 днів, щоб підлікувати дрібні травми, — додає він. — А ті, хто їздить у збірну, грають і в Європі, і щотижня проводять матчі АПЛ або Ла Ліги".

Ключове поняття, яким сьогодні оперують у всіх клубних медичних штабах, — щільність календаря. Це кількість матчів, зіграна футболістом за певний проміжок часу.

"Якщо подивитися на навантаження за сім днів — тренування та матчі, а потім на хронічне навантаження за 28 днів, то ці хлопці постійно у групі тих, хто грає найбільше: максимальні хвилини, дистанція, ривкові метри", — підсумовує Біннінслі. — "І це класичне перенавантаження".

Як лікують пубалгію і чи можна її запобігти?

За словами Біннінслі, підхід до лікування цих травм зазвичай схожий, незалежно від того, яка саме структура пошкоджена. Більшість проблем пов’язані із сухожиллями, тому основою терапії стають ізометричні вправи — коли м’яз напружується без руху. Це може бути, наприклад, стискання м’яча колінами із затримкою напруги.

Серед ефективних методів — ударно-хвильова терапія, що працює завдяки високочастотним звуковим хвилям, а також радіочастотне лікування, яке стимулює вироблення колагену та еластину.

У деяких випадках застосовують PRP-ін’єкції — коли кров пацієнта обробляють у центрифузі, концентрують тромбоцити і вводять у травмовану ділянку для посилення відновлення. Але переконливих доказів ефективності цієї процедури поки що небагато.

"Яким би методом ви не лікували, сухожиллю потрібно шість-вісім тижнів, щоб повністю відновитися", — каже Біннінслі. Водночас у легших випадках гравці повертаються на поле вже через чотири-п’ять тижнів — інші частини сухожилля можуть компенсувати навантаження. Серйозніші ушкодження здатні вибити футболіста з обойми на 12 тижнів.

А що з профілактикою? Чи можна робити більше вправ, щоб уникнути таких травм? Для фізіотерапевтів відповідь однозначна — так. Особливо у футболі, де протягом сезону часу на силову роботу критично мало.

"Ми кажемо: отут “мікродоза” на приводні, після наступного матчу — трішки на задню поверхню стегна, потім — на квадрицепс і відвідні м’язи. Але скільки клубів справді це роблять? Скільки гравців? Хто стоїть поруч і стежить за кожним повтором? Ймовірно, дуже мало", — зазначає Біннінслі.

"Такі вправи буквально кажуть м’язу: “Час працювати, ти маєш увімкнутися”, — пояснює він. — Це нейром’язова активація: мозок і тіло мають розуміти, що попереду робота, і ми запускаємо цей механізм".

"Це не той “красивий” тренінг, який можна знімати для Instagram. Але він набагато корисніший".

The Athletic