Саме Жозе Моурінью у свої найкращі роки, коли трофеї сипалися до його рук один за одним, якось виголосив промову, яка сьогодні могла б стати для Арсеналу і підтримкою, і попередженням — особливо коли у дзеркалі заднього виду насувається Манчестер Сіті.

То був його перший сезон у Челсі. Лондонці впевнено очолювали таблицю Прем'єр-ліги й прямували до титулу без зайвого драматизму. Але Алекс Фергюсон, тодішній наставник Манчестер Юнайтед, зауважив: мовляв, ще не все вирішено — можливий і "момент Девон Лоха". Йшлося про знаменитий випадок на Grand National 1956 року, коли кінь на ім’я Девон Лох практично виграв забіг, але впав просто перед фінішем.

Моурінью відповів у своєму стилі — театрально і з підтекстом. Про Девон Лоха він, мовляв, не чув, зате знає португальський вислів "morrer na praia" — "померти на пляжі". І далі почалася сцена, яку важко забути.

Він порівняв себе та Фергюсона з плавцями у відкритому морі. Себе назвав "хорошим плавцем", а суперника — тим, хто безтямно намагається його наздогнати. Моурінью навіть продемонстрував різні стилі плавання, пояснюючи, що станеться далі. "Йому не варто гнатися за мною, — казав він. — Йому варто попросити човен підплисти ближче. Бо якщо він і далі плистиме за мною — задихаючись, з останніх сил — то просто дістанеться берега і там помре. Оце і є наш Девон Лох".

Проблема для Арсеналу в тому, що команда Пепа Гвардіоли зазвичай не тоне наприкінці сезону. Навпаки — саме в цей період Манчестер Сіті виглядає особливо витривалим. Два роки тому Арсенал мав вісім очок переваги. За рік до того — п’ять. Обидва рази чемпіонські стрічки зрештою прикрашали трофей Сіті.

Чи повториться історія? Дев’ять очок переваги станом на 2 березня скоротилися до п'яти. До того ж у Сіті гра в заІ якщо хтось добре знає, як працює ця машина у вирішальні місяці, то це Мікель Артета. У сезоні-2018/19 він був асистентом Гвардіоли і бачив, як команда виграла 14 матчів поспіль, обійшовши Ліверпуль у фінішному спурті.

В іншу епоху Фергюсон називав цей відрізок сезону "squeaky bum time" — часом, коли від напруги скрипить навіть крісло під тобою. І саме ці чемпіонські перегони — виграні чи програні — залишаються з гравцями на все життя.

Енді Коул знає це з обох боків. У 1996 році він був частиною Манчестер Юнайтед, який зумів відіграти 12 очок відставання від Ньюкасла, команду тоді очолював Кевін Кіган. Здавалося, що Ньюкасл уже не наздогнати. Але їх наздогнали.

Втім, Коул пам'ятає і протилежний досвід — сезоном раніше, коли Юнайтед переслідував Блекберн до останнього туру. Все мало вирішитися за 90 хвилин: потрібно було перемагати Вест Гем і сподіватися, що Блекберн не виграє у Ліверпуля.

"Я влучив у штангу і змусив воротаря двічі рятувати команду, — згадував Коул. — Людек Міклошко провів матч життя. Я зробив усе можливе, але ми не забили переможний мяч. І Блекберн став чемпіоном".

Поразка боліла довго. Після того матчу на нього звалилася хвиля критики — медіа не пробачили змарнованих шансів. Хоча, як він наголошував, кожен його удар летів у площину воріт.

Ось так і виглядає полювання на титул: це не лише турнірна таблиця. Це пам’ять, яка не стирається. Це миті, що повертаються у снах. І це вміння доплисти до берега — не просто першим, а живим.

У найближчі тижні навряд чи варто чекати ще одного раунду гучних психологічних дуелей — таких, які свого часу перетворив на окреме мистецтво Алекс Фергюсон. Для нього чемпіонські перегони ніколи не обмежувалися грою на полі. Це була ще й гра нервів — проти Арсена Венгера, проти Кевіна Кігана, проти Жозе Моурінью — та й будь-кого, хто опинявся в зоні досяжності.

Пам'ятаєте сезон, коли Челсі захитався, і Фергюсон ніби між іншим зауважив, що "Андрій Шевченко, здається, у центрі проблем"? Однією фразою він додав тиску на форварда, який і без того переживав складний період після гучного трансферу. 

Ще один відомий епізод напруги — камбек 1996 року проти Ньюкасла, який завершився легендарною тирадою Кігана "I would love it" в ефірі Sky Sports. Саме тоді емоції остаточно взяли гору.

Енді Коул згадує, що різниця між тренерами була відчутною. "У Ньюкасла були топові гравці, але не було нашого досвіду перемог у чемпіонських перегонах — і це з часом стало помітно. Кевін — хороша людина, але дуже емоційна. Якщо ми програвали, він міг кілька днів ні з ким не розмовляти. А потім знову: “Хлопці, беремо три очки на вихідних”.

Фергюсон діяв інакше. Його команда знала: наприкінці сезону доведеться працювати на межі. Без виправдань. І саме досвід дозволяв гравцям витримувати цей тиск.

Своєю чергою Пеп Гвардіола — зовсім інший тип. Навіть коли його зачіпали слова Юрген Клопп про фінансову міць Сіті, каталонець зазвичай уникав публічних перепалок. Його головна робота в такі періоди відбувається за зачиненими дверима — не з опонентами, а з власною роздягальнею. Психологія, концентрація, контроль деталей.

І сам клуб сьогодні не той, яким був у сезоні-2011/12 за Роберто Манчіні. Тоді Сіті запустив цілу PR-кампанію під гаслом "Together". Слова Серхіо Агуеро — "ми битимемось до кінця" — стали частиною цього наративу, коли команда відіграла вісім очок відставання від Манчестер Юнайтед за шість турів до фінішу. І саме Юнайтед тоді пережив свій момент Девон Лоха.

Сьогодні ж Сіті не потребує гучних слоганів. За роки команда не раз довела: на фінішній прямій вона рідко задихається.

Показовий сезон-2018/19. Наприкінці січня Сіті поступився Ньюкаслу 1:2, і Ліверпуль отримав шанс відірватися на сім очок, якщо обіграє Лестер на Енфілді наступного вечора.

"У клубі тоді зникла віра, — згадував Венсан Компані у своїй книзі Treble Triumph. — Багато хто вже не вірив, що ми можемо виграти лігу".

Але саме в такі моменти й вимірюється справжня вага чемпіона — не в словах на камеру, а в здатності залишатися спокійним, коли навколо всі сумніваються.

Наступного ранку після поразки від Ньюкасла Венсан Компані виголосив у роздягальні довгу, емоційну промову. Він буквально збирав команду по шматках. Мікель Артета, який тоді входив до тренерського штабу, без сумніву, був серед тих, хто слухав капітана. Компані переконував: попереду ще будуть "маленькі осічки" у лідера, і до цього треба бути готовими.

Вже наступного вечора Ліверпуль справді спіткнувся — 1:1 з Лестером. І з того моменту всередині Манчестер Сіті ніби клацнув перемикач. Гравці настільки зосередилися на нівелюванні п’ятиочкового відставання, що з’явилося негласне правило: жодних святкувань після перемог.

"Я нервував, коли бачив, що хтось із хлопців іде до ресторану — навіть якщо просто з родиною, — згадував Компані. — У нас така щільна чемпіонська гонка, а вони вечеряють поза домом? Саме так ми тоді мислили. Ми постійно контролювали одне одного".

У той період сталося дещо особливо цікаве: частина футболістів, зокрема й сам Компані, згодом припускали, що Пеп Гвардіола почав грати у психологічну гру… зі своєю ж командою. Після поразки від Ньюкасла він звучав у інтерв’ю незвично пригнічено, ніби повністю втратив віру в підопічних. Це була щирість чи розрахунок? Спроба зачепити їх за живе? Викликати реакцію — довести тренеру, що він помиляється?

Дехто з людей, які працювали тоді в клубі, без бажання називати свої імена, згадував, що напруга була такою, що інколи важко було заснути.

Гвардіола вмів діяти всупереч настрою довкола — і, схоже, робив це свідомо. Коли на тренуваннях відчувалася напруга, він навмисне перетворював заняття на легку, майже жартівливу сесію, додавав гумору, розряджав атмосферу. Але якщо все здавалося надто спокійним і розслабленим — міг раптово спровокувати конфлікт, підвищити тон, розхитати комфорт.

Перед складним виїздом тренер випромінював холоднокровність і впевненість, заряджаючи цим команду. Натомість домашній матч проти Кардіффа, який уже балансував на межі вильоту, подавався ним як фінал чемпіонату світу — жодного шансу для самозаспокоєння.

Далі був відрізок, який у ретроспективі здається майже неймовірним. Сіті переміг Арсенал, Евертон, Челсі, Вест Гем, Борнмут, Вотфорд, Фулгем, Кардіфф, Крістал Пелас, Тоттенгем, Манчестер Юнайтед, Бернлі, Лестер і Брайтон. Усі 14 матчів — без права на помилку. У підсумку команда Гвардіоли фінішувала зі 98 очками — на одне більше, ніж у Ліверпуля.

У книзі Pep’s City тодішній операційний менеджер першої команди Марк Бойшаса згадував: "Відчуття єдності було абсолютним. Іноді ми грали в суботу, а Ліверпуль — у неділю. Гравці приходили на тренування або відновлення, а потім усі разом збиралися в їдальні дивитися їхній матч.

Ми були на межі — збуджені, напружені. Кожен фол, кожен аут — і ми вже на ногах, обурюємося, як уболівальники в пабі. Саме тоді між нами сформувався зв’язок, який здавався незламним".

Так виглядає чемпіонська весна зсередини: це не лише тактика і форма. Це спільна напруга, спільна віра — і тиша перед кожним наступним кроком.

Чи має значення, хто грає першим? З погляду психології — безумовно.

У нинішніх перегонах це помітно особливо чітко: з п’яти матчів Манчестер Сіті у період з 11 лютого по 14 березня чотири були заплановані на день раніше, ніж поєдинки команди Мікеля Артети. Лише 4 березня обидві команди вийшли на поле одночасно. У чемпіонській боротьбі навіть така деталь здатна змінити внутрішній баланс.

Свого часу Кевін Кіган наполягав, що телевізійний розклад зіграв проти Ньюкасла у 1996 році: мовляв, тиск завжди сильніший для тих, хто виходить другим і вже знає результат конкурента. Те саме повторював Маурісіо Почеттіно, коли Тоттенгем переслідував Лестер у сезоні-2015/16 — і в його словах була логіка, адже Лестер стартував першим у дев’яти з останніх тринадцяти турів.

Арсен Венгер також періодично порушував тему календаря у своїх словесних дуелях з Алексом Фергюсоном. А Фергюсон, у своєму стилі, відповідав натяками на змову — мовляв, як так сталося, що віцеголова Арсеналу Девід Дейн обіймає високу посаду у Футбольній асоціації? (І це при тому, що згодом керівник Манчестер Юнайтед Девід Гілл мав аналогічний статус.)

Втім, на цьому етапі сезону усе рідко зводиться до одного чинника. Хто отримає прихильність рішень арбітрів? У кого вистачить моральної стійкості? Чи вирішальним стане кадровий ресурс — травми, дискваліфікації, глибина складу?

Сезон-1997/98 — показовий приклад. Втрата Роя Кіна вже з вересня стала для Юнайтед ударом, значення якого часто недооцінюють. "Того разу настала наша черга втратити перевагу, — згадував Енді Коул. — Ми випереджали Арсенал на 13 очок, але після Різдва почали просідати — хоча зазвичай саме тоді додавали.

Ми безглуздо програли Саутгемптону і Лестеру. Нам бракувало ключових гравців через травми — зокрема капітана, Роя Кіна. У Арсеналу таких втрат не було.

Потім вони приїхали на Олд Траффорд і перемогли 1:0 — Марк Овермарс скористався шансом, забив і приніс їм три очки. Саме тоді вони відчули імпульс. Ми більше не програвали, але шкоди вже було завдано — Арсенал вирвався вперед".

До речі, вислів "squeaky bum time" сьогодні офіційно закріплений в Оксфордському словнику англійської мови — як "особливо напружений період, зазвичай напередодні кульмінації змагання чи події".

Менш відомий факт: коли Фергюсон уперше вжив цю фразу у 2003 році, журналісти, через його сильний гласґовський акцент, не були певні, чи він сказав "squeaky bum time", чи "squeeze your bum time" ("час стискати сідниці"). Довелося навіть голосувати, аби визначити правильний варіант. І так футбольна лексика отримала новий канон.

А найбільший виклик для Арсеналу? Довести футбольному світові, що їхній "скрип" існує лише в чужій уяві — і що нерви не стануть їхнім вироком на фініші.

The Athletic