Вівіан Вудворд народився 3 червня 1879 року в Кенінгтоні, графство Суррей, у заможній родині Джона Вудворда та Анни Маргарет, у дівоцтві Стефенс. Малий був сьомою дитиною із восьми, але сім’я не знала бід та злиднів – батько Віва був відомим архітектором та почесним громадянином Лондона, мав доволі пристойні зв'язки у Сіті та чималенький банківський рахунок.

Можливість вибору – ось чим міг справді похвалитися Вудворд-молодший. Як не крути, а фінансова забезпеченість відкривала нові, абсолютно інакші, у порівнянні із пересічними англійцями горизонти – наприклад, хлопець спокійно та безперешкодно займався крикетом, тенісом і футболом. З огляду перспектив спортивного росту – не життя, а цукерочка, буквально все на свій смак!

Змалку істинний джентльмен, із поняттями честі, гідності та поштивості, Вудворд аж ніяк не цурався від ранку і до вечора борсатися із м'ячем у багнюці. Принаймні, до такої думки схилялися його рідні, що віддавали перевагу крикету – виду спорту, за їхніми переконаннями, аристократичному, благородному та елітарному. Не те що якомусь там провінційному, відведеному для плебсу футболу!

Свій талант Вів продемонстрував під час навчання у коледжі Ешем, де згодом був прийнятий у тамтешню команду. Високий, худий та елегантний хлопець вибивався із загальної картини – притаманні виняткова швидкість та дриблінг перетворили його у зірку студентського розливу. Переломним та визначальним для майбутньої легенди моментом виявився спаринг із резервістами футбольного клубу Клектон Таун, проведений 16 листопада 1895 року. І хоч студенти прогнозовано поступилися, зафіксувавши бойовий результат 6:3, особливу увагу привернув саме Вудворд. Переконлива гра шістнадцятирічного юнака, незважаючи на програш, вразила представників Моряків, що, не вагаючись, одразу ж зробили пропозицію приєднатися до їхнього колективу.

Ось так Вів зробив перші вагомі кроки назустріч великому футболу. Джон Вудворд, який не надто поділяв любов та "чудернацьку" забаганку сина, став, зрозуміло, наперекір. Та обидві сторони пішли на мирову та, як то кажуть, дійшли до спільного знаменника у своїх поглядах. Все було вирішено таким чином – Вівіан продовжує старанно гризти граніт науки, не заплющуючи очі на амбіції повторення батьківського шляху, а той, натомість, не заважає Віву пробувати та шукати себе у найулюбленішій йому грі. І невдовзі сам опиниться у футбольній сфері – так-так, Джон, що ще геть нещодавно категорично заперечував пристрасті і уподобання малого, погодиться фінансувати скромний колектив із периферії, що змагався у першому дивізіоні Північного Ессекса, у зв’язку із чим взагалі займе посаду віце-президента клубу.

14 грудня того ж року новачок дебютує у дублі Моряків, а вже через тиждень його переведуть до основного складу. Самовіддача, наполегливість, граційність та колективізм – ось так можна красномовно охарактеризувати Віва. Причому Вудворд не страждав егоїзмом чи зірковою хворобою і охоче адресував м’яча партнерам, за що його недарма прозвали Футбольним джентльменом.

Вів відмінно почував себе і в якості центрфорварда, і плеймейкера, і лівого інсайда. Зі зростом у 189 сантиметрів, Вудворду не складало особливих труднощів, аби нав'язати боротьбу на "другому поверсі", або у повітрі переправити м'яч у сітку. Та що тут казати – місцева провінційна газетка Clacton Graphic, у якій переважно друкувалися плітки та нагальні проблеми містечка, не шкодувала компліментів на адресу Вудворда, величаючи його "мозком, душею та серцем колективу". І це в шістнадцять років!

Можливо, десь могли закрастися сумніви та припущення, що стрімкому росту та блискучій рекламі посприяв батько, але той рідко втручався у справи сина, що носили суто футбольний характер – його куди більше турбувала архітектурна складова.

Вів палко відмовлявся від статусу професіонала – його, по великому рахунку, влаштовували аматорські умови, які зовсім не обтяжували різноманітними зобов'язаннями перед клубом. Треба зауважити, що він, хоч і ставився до футболу із повною серйозністю, але як ключовий спосіб заробітку ніколи не розглядав. Коли ж на нього вийшли Шпори у 1901 році, то Вів тому і дуже довго крутив носом, не маючи наміру, як він пояснював, потрапляти у кабалу.

Але Тоттенхем настільки сильно бажав отримати Вудворда, що пристав на усі нюанси, на яких наголошував футболіст – чого лише вартий дозвіл вільного відвідування матчів. У сьогоднішніх реаліях про подібне навіть важко уявити, але Вів, і правда, мав такий привілей. Це означало, що Вудворд міг з’явитися на матч коли йому заманеться, або коли ж, приміром, перебуватиме у доброму гуморі. Та, власне кажучи,  він би міг вигадати все що завгодно! Деяким нашим "майстрам" і "чарівникам" м’яча така угода б неймовірно припала до душі, не правда ж?

Тим не менш, новачок не маніпулював даним становищем, а навпаки – із завзятістю викладався на всі сто відсотків, розуміючи, що мусить обов’язково відповідати амбіціям лілово-білих. Адже Шпори, без перебільшення, входили у когорту найкращих клубів Туманного Альбіону, і, якраз напередодні появи Вудворда на Уайт Харт Лейн, тріумфально впоралися із Шеффілд Юнайтед у фіналі Кубка Англії (до речі, тоді у стані Клинків ворота захищав Вільям Фулк). Плюс, тихий та сумирний Клектон, ясна річ, кардинально відрізнявся від лондонської вибагливої публіки, що залюбки та невимушено кожної неділі заповнювала трибуни 36-тисячної арени, чекаючи від своїх кумирів якісних виступів та перемог. Ну і не можна не додати, що по натурі Вудворд – трудоголік, знав ціну грошам і був дуже чесним. Так, бувало він пропускав матчі, але керувався благородними і спортивними мотивами – йшов на корт, або брав у руки биту і насолоджувався крикетом. А на полі вряди-годи здавалося, що футболіст замінював рефері і повноцінно виконував функції арбітра. Показовий епізод трапився у грі з Міллволлом, коли Вудворд вказав представникові футбольної Феміди не зараховувати його ж гол, тому що м’яч не перетнув лінію воріт. Тоді ж суддя у рапорті залишив помітку: "Добре відомо, що Вудворд не порушує правил".

Мало того, в подальшому із Вівом регулярно консультувалися з приводу тих чи інших неоднозначних та спірних епізодів, і виважений гравець, немов мудрий біблейський Соломон, кивком голови розставляв все по своїх поличках – то з пенальті допоможе, демонстративно забравши круглого із одинадцятиметрової позначки, то із пробиттям штрафного розбереться. Якщо вже інтелігент, то з великої "І"! І хвалений вчинок Пауло Ді Каніо якось мимоволі меркне на тлі принциповості Вудворда.

Та і у Віва були свої забаганки, що межували із впертістю – він категорично відмовлявся грати на Різдво. Якось так склалося, що гравець таки у розпал свят кинувся рятувати Тоттенхем, і про це із швидкістю блискавки розтрубила  Tottenham Herald:

"Після не дуже вдалого початку Шпори нинi стали, мабуть, найшанованішою  командою в Південній Лізі. Ну і  поява Вудворда мала найкращий вплив — він об'єднав усіх і команда ожила.

Значення Вудворда для Шпор, здається, зростає із кожним матчем. У середу (25 грудня) він знову був головною фігурою і це багато що додає до його репутації, а саме те, як він забиває голи -  одинадцять в чотирьох останніх матчах".

У 1903 році у житті футболіста сталася знаменна подія – його запросили під знамена національної команди. Так Вудворд відкрив ще одну сторінку у власній кар’єрі, пов’язавши себе із Трьома левами на наступні вісім років. Дебют у футболці збірної склався за більш ніж сприятливим сценарієм – Вів з’явився у дуелі проти Ірландії (розіграш Домашнього чемпіонату-1903) і відвантажив супернику два м’ячі. В цілому трибуни вулвхермптонського Молінью залишилися задоволеними – у той день Англія святкувала перемогу 4:0. А преса розсипалася похвалами, підкресливши, що Вудворд – "блискавичний футболіст із магією в його черевиках".

Прекрасний виступ закріпив позиції Віва, і він долучився до гри із Уельсом, організованої 2 березня. І, як з’ясується, не безрезультатно – портсмутський Фраттон Парк зустрічав гол нападника, забитий майже наприкінці другого тайму хвилею овацій. Родоначальники футболу торжествували, а Віва не хвалив, мабуть, тільки лінивий, вимальовуючи із його персони потенційну зірку та майбутнє нації. Враховуючи те, що заключне протистояння ДЧ мало відбутися із Шотландією, непримиримими ворогами та конкурентами, на Вудворда покладали неабиякі надії.

Знаний крикетист, філантроп і багатій Чарльз Фрай з цього приводу напише:

"Той факт, що Вудворд має настільки великий успіх у центрі нападу, повинен дуже задовольняти менеджерів, тим більше, що він, швидше за все, поліпшуватиме цей навик протягом декількох наступних років.  Буде сюрпризом та великим розчаруванням, якщо він не зіграє проти Шотландії".

4 квітня Вудворд таки вийшов на матч, забив на десятій хвилині, але Англія, в загальній складності, прикро програла, пропустивши на п’ятдесят сьомій та п’ятдесят дев’ятій хвилинах відповідно. Поразка заплутала становище у турнірі, оскільки Ірландія, Англія та Шотландія мали по чотири очка, але завдяки допоміжним визначаючим факторам (англійці забили найбільше – 7 м’ячів) Три леви таки офіційно стали чемпіонами. А Вів – найкращим гравцем та бомбардиром.

Флагман тодішньої спортивної журналістики, експерт Джеймс Кеттон, бувши переконаним, що Вівіану краще розташовуватися у центрі поля, аніж на вістрі атаки, підтвердить свої здогадки і вкаже:

"Гра Вівіана Джона Вудворда була чистим мистецтвом і без ніякого насильства. Може бути, що Вудворд, граючи у нападі, мав дійсно важкий досвід в деяких зі своїх матчів, але проти Шотландії настав той день, коли його перевели в  центр і там він показав себе в найкращому світлі — його ідеальна подача і спритні паси мали великий вплив та ефект".

У 1906 році на світ постала ще одна збірна – лише от тепер любителів. Суттєвої різниці не відчувалося, тому що до офіційних матчів "старшого брата" допускалися і футболісти, що мали аматорський ранг, але от ігри безпосередньо їхньої збірної не визнавалися регламентом та принципами ФІФА. 15:0 – такий розгром вчинили англійці, принизивши та зганьбивши французів, а Вівіан особисто оформив "покер". Ще раз чотири м’ячі він відправив у сітку Швейцарії 20 травня 1909 року у Базелі, а цілих шість – Нідерландам на Стемфорд Брідж 11 грудня того ж року.

От що дійсно цікаво – за любительську збірну Вів забив 44 голи, а за професійну – 29. Шляхом нехитрих арифметичних дій підсумовуємо і отримуємо 73 точних удари. Тож, якби неофіційний здобуток теж котирувався, то Вудворд до цього часу б тримав планку найкращого бомбардира в історії Трьох левів, пристойно випереджаючи Вейна Руні та Боббі Чарльтона.

Як воно часто буває, футболістів люблять порівнювати. У наш час іконами є Ліонель Мессі та Кріштіану Роналду, раніше серця та уми фанатів розбурхували Пеле і Марадона. Так і на початку ХХІ століття на авансцену практично пліч-о-пліч вийшли наш герой та ще один аматор, "перший великий центрфорвард" та першокласний крикетист Гілберт Освальд Сміт, що, примітно, яскраво зарекомендував себе у заокеанському Корінтіасі, а не на острові. У Сміта склалися дружні відносини та взаєморозуміння із легендарним Стівом Блумером, а їхня зв’язка наводила формений жах на редути суперника. Вудворд в значній мірі вважався правонаступником та приймаючим "естафету" від Гілберта, але навколо їх імен точилися запеклі суперечки. Крапку у спорі намагався поставити секретар ФА, Фредерік Уолл:

"Я збираюся зробити заяву, що для когось може видатися вражаючою, але так як моя думка чесна, мене не хвилює, якщо вона не збігатиметься із думкою інших. Сміт і Вудворд обидва є великими гравцями, але передовик Тоттенхема і Челсі  був кращим. Чому він кращий футболіст? Вудворд більш універсальний, більш послідовний і хитріший у своїх ходах.

Ну і слід пам'ятати, що Вудворд був швидшим, ніж здавався, і що він мав парочку гарних фінтів. Найбезкорисливіший із  форвардів, майстер командної роботи".

З руки керівника МОК П’єра де Кубертена у 1908 році Лондон приймав літні Олімпійські ігри, а отже до столиці імперії прийшов відповідно і великий футбол. Вудворду випала честь носити капітанську пов’язку у складі збірної Великобританії і він виконав свій обов’язок на "відмінно". У чвертьфіналі господарка змагання виставила на посміховисько шведів (12:1), а Вів відзначився дублем. У півфіналі йому, на жаль, не вдалося забити, але команда впевнено розбила Нідерланди 4:0 – у той день, 22 жовтня феєрив Гарольд Стейплі. Але от у вирішальній дуелі Вудворд вкотре записав до свого активу м’яч, пошивши у дурні голкіпера данців Людвіга Дрешера на початку другого тайму. Великобританія зайняла чільну сходинку, а Вів обзавівся золотими медалями та щирою любов’ю народу.              

У 1909 році Вів тимчасово відійде від справ та спробує реалізувати себе у ролі архітектора. Однак перерва триватиме недовго — футбольне єство вперто кликатиме його на заповнені уболівальниками трибуни. Та до Тоттенхема Вівіан вже не повернеться — гравець твердо вирішив змінити клубну прописку та перебратися до Челсі, де, як він гадав, йому буде комфортніше.

За підсумками сезону 1909/10 Пенсіонери звалилися у другий дивізіон, посівши дев'ятнадцяте місце у чемпіонаті. Втім, менеджмент клубу не мав бодай-якихось претензій до Вудворда, що робив усе можливе. До еліти Челсі вибралися через два роки – Вів хоч і відіграв дев’ятнадцять матчів, але цього було достатньо, аби піти на підвищення.

У 1912 році Вівіан вдруге вирушив на ОІ і в черговий раз – капітаном. Стокгольмський вояж розпочався із сухих 7:0 – під гарячу руку чи то пак ногу британців натрапили угорці, а Вудворд відмітився одним успішним ударом. У півфіналі команда не помітила ніякого опору з боку Фінляндії (4:0) і з високо піднятою головою навпростець попрямувала до фіналу. Ефект дежавю – знову данці, знову – вікторія, і знову – омріяне золото та почесті.

У 1915 році, коли Перша світова війна лише починала набирати оберти, у двері Вудворда люб'язно постукав режим, сподіваючись завдяки славі та популярності футболіста залучити не тільки його колег по цеху, але і пересічних англійців, підупавших духом через нищівні поразки британської армії на Західному фронті. Так Вів перетворився на рупор пропаганди, широку рекламну кампанію по вербуванню бійців, став одним із перших, хто вступив у новостворений 17 батальйон Мідлсекського полку, прозваний у народі Футбольним. ФА, відверто скажемо, ставилася до Вудворда куди поблажливіше і навіть домагалася того, щоб він долучився до фіналу Кубка Англії, де мали мірятися силами Пенсіонери та Шеффілд Юнайтед.  Вів відмахнувся без зайвих роздумів – його, по-перше, гнітила атмосфера на передовій та відчуття провини, якщо він таки поїде до Манчестера, поки товариші борються за життя із німецькими військовими; по-друге, знав, що, у випадку участі, автоматично "посадить" на лаву запасних Боббі Томпсона, що однозначно заслуговував вийти зі стартових хвилин. Тож Джентльмен на гру так і не прибув, а усі присутні на Олд Траффорд стали свідками болючого і очікуваного побиття Челсі Червоно-білими чарівниками (3:0).

До рідних країв Вівіана все ж незабаром відправили – взимку 1916-го осколок гранати влучив йому у стегно. Так Вудворд, на відміну від багатьох побратимів, що поклали голови під час м'ясорубки на річці Сомма, відбувся відносно легким пораненням, але з того часу про футбол було годі і думати.

Війна залишила глибоку, непоправну моральну рану – Вів відчував себе використаним, маріонеткою, яку, як непотріб вижбурнули на сміттєзвалище. Це, швидше за все, і завадило гравцеві повернутися на минулий високий рівень та і завдана травма носила імовірно психосоматичний характер. Вудворд повісив бутси на цвях 15 вересня 1920 року, взявши участь у благодійному матчі для збору коштів на допомогу ветеранам війни і сім’ям постраждалих… 

Ні, він, Вів аж надто любив футбол – охоче взявся за скаутську роботу, зайнявся вихованням підростаючого покоління та пильно слідкував за трансферною політикою Пенсіонерів. Парадокс, але якраз через розбіжності із питань цієї ж політики і курсу команди у 1930 році шляхи функціонера та Синіх розійдуться. Більше в улюбленій стезі Вудворда вже не побачать.

Геніальний футболіст встиг спроектувати головну трибуну в Антверпені, бував на Другій світовій, служив начальником протиповітряної оборони у Клектоні, але старість зустрічав на самоті у Челмсфорді, забутим та нікому не потрібним, прикутим до інвалідного візка через параліч. Ні, звичайно, Асоціація, як і Челсі із Тоттенхемом, попіклувалися про те, щоб Вудворда прилаштувати у дім для літніх людей, але хіба це було вершиною, максимумом їхньої вдячності за ті роки, які Вів присвятив розвитку футболу? Вельми сумнівно.

Вів пристрастився до риболовлі та годівлі голубів – все одно футбольний бомонд на нього начхав. У 1953 році його знайшов один із журналістів і побачив перед собою немічного інваліда. Вудворд віджартовувався, але в його очах читалися кривда та образа. "Та мене ніхто не відвідував вже як два роки", — наголосив він. Через рік Джентльмена не стане – 74-літній Вівіан так і помре в усамітненні.