Стівен Блумер народився 20 січня 1874 року в селищі Кредлі, графство Вустершир, в родині коваля Калеба Блумера та домогосподарки Мерад, в дівоцтві Данн. Коли Стіві був ще маленьким, сімейство Блумерів у пошуках кращої долі постійно переїжджало, поки остаточно не оселилося в Дербі у 1879 році. Саме там Стівен пішов в школу, де виявив зацікавленість та хист до футболу.

Цікаво те, що хлопчик не визначався хорошими фізичними даними, був кволим, низеньким, помітно поступався серед решти юрби і взагалі, здавалося, ніяк не пристосований до такої силової гри. Так навіщо себе мучити? Може краще присвятити вільний час науці? Ось як сам Стіві з роками пояснив свій життєвий вибір:     

"Я оселився у Вест Мідленсі у досить ніжному віці, але в мене зберігся яскравий спогад тих днів, коли я вперше взявся за футбол і з’ясував для себе, що це здоровий, корисний, якщо не напруженіший спорт з усіх британських ігор. Це сталося, коли я був зовсім маленьким хлопчиком-школярем – тоді вперше з’явилася пристрасть до гри”.

Пристрасть – інколи цього слова та почуття достатньо, щоб перемогти навіть себе. Блумер заплющує очі на недоліки та прагне компенсувати їх чимось інакшим, щоб на тлі міцних і кремезних однокласників не виглядати білою вороною та мати суттєву перевагу. І якщо природа обділила його одними чеснотами, то Блумер набув нові – техніку та швидкість.

"Коли Стів Блумер навчався у школі Святого Джеймса, то я добре запам’ятав його здібності із м’ячем, навіть якщо він грав лишень на шкільному майданчику. Він був настільки спритним, що міг залишити всіх інших хлопців його віку вкопаними від подиву", – пригадуючи, підкреслював завуч школи, містер Шурман.

Незабаром Стіві випереджав усіх і, як факт, його люб’язно прийняли до місцевої шкільної команди, дозволивши творити дива на позиції правого інсайда та центрфорварда. Самому Блумеру, якщо бути відвертим, більше імпонував перший варіант – хлопець полюбляв підключатися із глибини та володів непоганим пасом.

Зважаючи на разючий прогрес, постало питання про майбутнє – Стіві не надто охоче осягав науку, кинув школу, подався, як і батько, у ковалі, але не полишав мрій про футбол. Можна здогадуватися ким би, зрештою, став Блумер, якби невимовна удача та випадок долі. Хирлявого хлопчину помітив шалено популярний та знаний у ті дні екс-форвард першого чемпіона Англії Престон Норт Енд Джонні Гудолл. Невідомо, що саме розгледів Гудолл у сімнадцятирічному Стівені, який безпорадно борсався у багнюці із рештою таких же хлопчаків, але з того часу він як міг оберігав та персонально повчав юнака.

"Джонні Гудолл був чудовим футболістом, блискучим капітаном і джентльменом від природи. Як і мої ранні наставники, він часто говорив зі мною, передаючи цінні знання. Я перейняв дві фундаментальні чесноти – повний контроль м’яча та здатність випереджати суперника в прийнятті рішень",–  зазначить Блумер.

Власне кажучи, Стіві має завдячувати Гудоллу не тільки хорошою життєвою школою та спільними тренуваннями, а і тим, що Джонні попіклувався про те, щоб його, Блумера залучили до Дербі Каунті. Направду, це виглядає трохи зухвало та безпрецедентно, але тут була одна заковика – Джон користувався беззаперечним авторитетом і мав величезний кредит довіри.

"Йому було лише сімнадцять років, коли він вперше опинився в Дербі – блідий, худий і хворобливий, він викликав у натовпу уболівальників Каунті сміх, коли ті вперше його побачили",– так охарактеризував дебютну появу Стіві головний тренер Баранів Гаррі Ньюболд.

"Блідий", "худий" і "хворобливий" вийшов у товариській грі проти Дарлі Дейл і з ходу відвантажив покер, знявши таким чином усі зайві питання щодо компетентності та здібностей. Ще б пак – впевнена гра гарантувала Стіві стрімке просування до основного складу Баранів, плюс, його ментально підбадьорював Гудолл. Тож у Першому дивізіоні інсайд дебютував вже 3 вересня 1892 року матчем із Сток Сіті і з того часу встиг не лише увійти до когорти провідних виконавців команди, а й провести в сукупності у сезоні двадцять вісім поєдинків та забити одинадцять голів. Щоправда, такий солідний доробок нічим не допоміг Ньюболду та компанії – того року Дербі добряче лихоманило, що і позначилося на фінішному тринадцятому місці. Та що тут гріха таїти? Каунті лише дивом не покинув еліту, та проникливі журналісти, попри ганебні загальні результати, якраз-то виокремили Блумера, не пошкодувавши на адресу таланта порцію схвальної критики.

Позитивні рецензії та високі оцінки закономірно додали нападнику мотивації – у розіграші 1893/94 натхненний Блумер розщедрився аж дев’ятнадцять влучних ударів, яких вистачило для здобуття бронзи. Ясна річ, це привернуло увагу тренерського штабу збірної Англії – свій перший виклик Стіві отримав на початку березня 1895-го та долучився до розгрому ірландців. Прикметно, що Три леви принизили опонента 9:0, а зв’язка Блумер-Гудолл спільними діями організувала чотири м’ячі – що Стіві, що Джонні записали до свого активу по дублю. Ось воно, взаєморозуміння на найвищому рівні!

Невдовзі Блумер змужнів, набрався досвіду та за усіма правилами жанру перевершив свого вчителя. Гудолл, будучи людиною доброю та не марнославною, не міг нарадуватися успіхам учня – Стівен забивав буквально пакунками і кожному (якось йому пощастило засмутити голкіпера за один матч чотирнадцять разів!), що вивело Каунті на головні ролі в Першому дивізіоні. Найдивніше те, що ріст гравця складав всього сто сімдесят сантиметрів, але він відмінно грав на другому поверсі, був вертким та вміло заплутував ноги височенним оборонцям. 

У 1896 році Дербі не на жарт полоскотав нерви Астон Віллі, але все ж задовільнився другою сходинкою, відпустивши бірмінгемців вперед на чотири залікових бали. А що Стіві? Як вам таке – двадцять два голи у двадцяти п’ятьох зустрічах? Саме тоді Блумера вперше визнали найкращим бомбардиром англійської першості.

Вдруге добитися такої честі вдалося і в наступному році – Блумер навіть поліпшив показники, відзначившись двадцяти чотирма голами, але от Каунті, у висновку, обмежився третім місцем. Це був апогей і, мабуть, найвидатніший сезон Стівена – він неначе вибухнув і з урахуванням чемпіонату всього забив тридцять один м’яч, причому у двадцятьох зустрічах поспіль вразив ворота суперника двадцять один раз! Це зараз ми вражаємося від рекорду Варді та ван Ністелроя, але, як бачимо, є не гірші кандидати, хоч і вікторіанського розливу.

Ось як хавбек Шеффілд Юнайтед Ернест Нідхем оцінив гру свого колеги:

"Стів Блумер – відмінний форвард, що підтвердив свій клас. У нього хороша швидкість, і в даний час він, без сумніву, найшвидша людина, що може отримати м’яч, оперативно оцінити ситуацію та забити гол. Він може бути як егоїстом, так і безкорисливим – як він обирає; він може грати з кимось, а може і сам. Він є основним у Дербі, і якщо клуб коли-небудь відмовиться від його послуг, то, повірте, ще буде багато команд, готових його взяти".

Найприкріше те, що самовіддача і результативність Стівена не трансформувалася у титули – він тричі досягав фіналу Кубку Англії, але трофей незмінно вислизав із його рук. Може клуб змінити, скажете ви? Футболіст із чотирирічною перервою на Мідлсбро віддав Баранам вісімнадцять років – там він почував себе дійсно щасливим.

Він пишався тим, що є частинкою збірної Англії – у білій футболці він викладався на усі сто відсотків. Необхідно акцентувати увагу на тому, що футболіст вважав себе патріотом (Стівен назвав свою доньку Преторією, вшановуючи перемогу Великобританії над бурами), тож не складно уявити, що він відчував, коли приїздив у розташування головної команди країни. Це – щось більше, ніж обов’язок, гадав Стіві. Це підтверджують двадцять вісім голів у двадцяти трьох поєдинках та звання найкращого бомбардира в історії Домашнього чемпіонату, що, на секундочку, розігрувався до 1984 року!

Блумер забив, як зазначалося вище, і в першому, і в останньому матчі – подейкують, що з центру поля осоромив шотландців. Але особливим голом для себе він називає ось цей:

"Це сталося на стадіоні Крістал Пелас проти Шотландії у 1901 році, коли земля була у жахливому стані:  суміш багнюки та води глибиною в кілька дюймів, в той час як м’яч був важким, мов свинцевим. За десять хвилин до кінця Шотландія вела 2:1 і я відчував себе майже знищеним, як м’яч потрапив до моїх ніг. Я схопився за м’яч і стрімголов кинувся на ворота, а потім, з останнім зусиллям, направив його повз воротаря у сітку".

Скільки ж тих голів усього? Офіційна статистика називає 352 – нечувана і приголомшлива цифра як на ХІХ століття. Зауважте, що не всім дається таке і в умовах сучасності.

"Звичайно, він забив сотні голів. Футбольні статистики підтвердили, що їх лише в матчах Ліги було за триста п’ятдесят, хоча він [Блумер] колись вважав і сподівався, що їх буде чотириста п’ятдесят. Я не є збирачем якихось статистичних даних, але точно знаю, що він забив двадцять вісім голів за збірну Англії: вісім проти Шотландії, одинадцять проти Ірландії і дев’ять проти Уельсу. Його перший гол – проти Шотландії в 1895 році, а останній – в 1907-му. Так, він був відмінним страйкером, а його чудові паси в основному були зроблені в один дотик", – підсумував секретар ФА Фредерік Уолл.

Блумер намагався бути прикладом професіоналізму та відповідальності. Про це свідчить майже бездоганна поведінка на полі – за всю кар’єру правий інсайд одержав лише одну червону картку, та і та його так сильно збентежила, що Стіві написав у Футбольну асоціацію лист, у якому у чотирьох аркушах виправдовувався та благав прощення за свою ганебну помилку. Правда, бундючні чиновники так і не зуміли гідно оцінити даний шляхетний жест і все одно дискваліфікували лідера Дербі аж на два матчі.

Тому нічого дивовижного, що особиста репутація, народна любов та стрімкий прогрес футболу як масового явища зробили Блумера першим футболістом в історії, що підписав ряд спонсорських та рекламних контрактів – прізвище Стіві красувалося на всілякому спортивному інвентарі, розпочинаючи із бутсів  Bloomer's Lucky Strikers та закінчуючи тонізуючими напоями.

В свою чергу, парадоксально, що це не допомогло Стівену бодай-якось розбагатіти – він так і не придбав свого будинку, про який палко мріяв, і жив то з батьками, то, з часом, з дружиною та дітьми у знімній квартирі. В 1892 році йому платили в тиждень тридцять сім з половиною пенсів, через десять років – п’ять фунтів та десять шилінгів, між іншим, зарплатню рівнозначну інженерській. Його доходи постійно варіювалися, а поки футбол не набув статусу професійного спорту, то Блумеру доводилося як і раніше паралельно підпрацьовувати ковалем.

Та не кожен коваль, погодьтеся, потрапить до енциклопедії. Так, так – в британській енциклопедії зразка 1905 року ви можете знайти коротеньку замітку: "Найбільш прославлений спортсмен світу, відомий скрізь, де грають у футбол і де ця гра розвивається". Або ж красуватися на очах шанованих чиновників та не останніх персон імперії – портрет Стіві висів на стіні кабінету Футбольної асоціації. Журналісти красномовно нарекли його «королем англійського футболу в ті часи, коли англійський футбол сам був королем". Стіві знайшов багатство не в грошах, а в визнанні та любові – про нього писали, присвячували вірші та мріяли про знайомство та зближення. Його, без перебільшення, шукали, про що свідчить один чудернацький випадок.

Одного разу у двері Блумера постукав невідомий молодик, відрекомендувавшись як Вітторіо Поццо. Стів, бачачи перед собою звичайнісінького студента, безперечно ще не знав, що цей хлопчина із явним італійським акцентом через якихось двадцять років стане славнозвісним "батьком кальчо" та двічі поспіль виграє чемпіонат світу. Це можна було б назвати якимсь провидінням, але ж ні – кмітливий Вітторіо спеціально відшукав Стівена та зробив усе можливе, щоб зблизитись із знаменитим нападником. Як так трапилось?

Ще з університетських часів Поццо мріяв часто подорожувати, щоб пізнати тонкощі футбольної науки. Як тільки амбітний та допитливий хлопець отримав диплом, то одразу ж взявся втілювати задумане – спочатку влаштував вояж до Франції, а потім перебрався на Туманний Альбіон, де зупинився у Манчестері і завів дружбу із центральним хавбеком Червоних дияволів Чарлі Робертсом. А коли той розповів італійцеві про Блумера, то Вітторіо поспіхом переїхав до Дербі, де викладав у одній із шкіл італійську та довгими вечорами за нагоди радився зі Стіві та поринав у міркування.

Деякі джерела навіть величають Блумера у якості вчителя та наставника майбутнього метра, втім, це швидше упереджена думка та банальна спроба родоначальників футболу вкотре виокремити власну важливість на загальноєвропейському тлі. В дійсності Поццо спілкувався із багатьма людьми, тісно пов’язаними із даною сферою – так, Стівен залишив відбиток у поглядах Вітторіо, але теж саме можна сказати і про легендарного керманича лондонського Арсеналу Герберта Чепмена, з яким італієць мав честь і нагоду познайомитися.  Сам Поццо в мемуарах напише наступне:

"Я сформулював багато ідей для італійського футболу, розмовляючи із такими видатними англійцями".

У липні 1914 року Блумер відгукнувся на запрошення німецького клубу Британія Берлін 92 (нині більш відомий під назвою Берлінер 92), але пропрацював там зі зрозумілих причин всього три тижні – на початку серпня розпочалася Перша світова війна. Стіві опинився між двох вогнів, був схоплений провладними структурами Другого Рейху та інтернований як цивільний військовополонений до табору Ралебен, що знаходився у берлінському районі Шпандау. Цікаво, що табір був організований на місці колишнього покинутого іподрому та нараховував орієнтовно п’ять тисяч полонених, а триста п’ятдесят в’язнів проживало безпосередньо у стайнях. У одній із таких стаєнь і виявився Блумер – розгублений та, здавалося, морально знищений. Ще б пак! Ще фактично вчора він купався у променях слави, а сьогодні був за крок від загибелі – війна та подальше загострення ситуації на фронті все перевернули догори дригом і раніше набуті привілеї не коштували виїденого яйця. Блумер – видатний в минулому футболіст? Ну і що? Він – ворог, і край.

Але, як не дивно, Стіва, як і інших бранців, в певній мірі врятував футбол, що являвся способом розваги та колективної підтримки – сам Блумер був щиро переконаний, що "це єдине, що багатьох утримувало в живих".

В цілому англієць, поки союзницькі війська не розгромили левову частину німецьких сил і не розрядили обстановку в Європі, провів у місці позбавлення волі три з половиною роки. Треба сказати, що за його ініціативи увесь цей час у таборі діяв як регулярний чемпіонат, так і кубок Ралебена.

У 1918 році Блумер переїхав до Нідерландів, де очолив амстердамський Блау-Віт. На перший погляд, Стівену випав вельми фінансово привабливий шанс, але, у підсумку, у нього не склалося і в країні тюльпанів, після чого він подався за океан у Канаду, де в Монреалі певний час консультував любительську гренадерську команду.

Однак, не варто ставити хрест на тренерських потугах Блумера – свій трофей у ролі менеджера він таки виграв. У 1923 році Стіві вирушив до Іспанії, взявши відповідальність за скромний басконський Реал Уніон. І диво – бідному, але грамотно підкованому за англійським стандартом клубу пощастило вирвати перемогу у Кубку Короля, до того ж Уніон зробив це так красиво та неочікувано, що по ходу турніру зганьбив сам мадридський Реал 7:0!

Та серце Стівена тяжіло за домівкою та батьківщиною – у 1925-му він повертається у любий його серцю Дербі і займає там  почергово посаду то тренера резерву, то грінпікера. Зростаюча плеяда вихованців Баранів не вірила очам, коли бачила, як жива ікона їхнього клубу возилася із вилами, або стригла газон. Та хто б у таке повірив?

У 1937 році Блумер серйозно захворів бронхітом, що переросло у запалення легень, і керівництво Дербі, піклуючись та хвилюючись за здоров’я легенди, віддячило йому тим, що влаштувало круїзну поїздку до Нової Зеландії та Австралії. Лікарі наполегливо переконували Стіві у тому, що морське повітря піде на користь, і Блумер таки зважився на довготривалу подорож. На прикрість, ця терапія нічим не зарадила – Стівену стало ще гірше і у квітні 1938-го він помер. У останню путь  Блумера проводжало двадцять тисяч мешканців Дербі…

Що ж залишив по собі Стіві? Сучасникам Блумера здавалося, що рекордні показники їхнього кумира будуть увіковічені, стануть недосяжною планкою та своєрідним еталоном майстерності справжнього спортсмена. А от ні! Футбол невпинно продовжував прогресувати, а з ним, йдучи нога в ногу, дуже швидко постали нові герої, готові до нових звершень та горизонтів.

Наприклад, Стівену вдалося п’ять разів стати найкращим бомбардиром Першого дивізіону, що було рекордом на загальноєвропейській арені, але вже через тринадцять років він вимушено поступився пальмою першості угорському генієві Імре Шлоссеру, що у свій час виграв голеадорську гонитву аж сім разів.

А от у внутрішньому чемпіонаті та кубку Блумера обігнав не хто інший, як сам Діксі Дін – відбулося це у 1936 році. Збірна теж не виняток – двадцять вісім голів не стали перепоною для капітана Трьох левів Вівіана Відворда, що збив павутину із досягнення Стіві у 1911-му.

Та чи це дає хоча б мізерні підстави применшувати заслуги Блумера? Аж ніяк. Він так і залишається ідеалом своєї, вікторіанської епохи, натхненником і прикладом, про який говоритимуть і через п’ятдесят, і через сто років.

Стіві був хитрим та винахідливим на полі, але невибагливим та відкритим у житті, простим, непримітним наглядачем газону та зіркою, заради якої з легкістю заповнювалися стадіони. Людиною, що притягувала сотні та тисячі сердець і заслужила на столітню пам'ять і любов. Ну недарма ж перед початком кожного домашнього поєдинку за участю Дербі Каунті на стадіоні Прайд-Парк лунає клубний гімн "Steve Bloomer's Watching"…