Девід Джек народився 3 квітня 1899 року у Болтоні, у родині Роберта Джека, відомого в минулому лівого крайнього півзахисника шотландського Аллоа Атлетік та Болтон Вондерерз, і домогосподарки Джорджини. У 1910 році сімейство Джеків вимушено покидає рідні місцини та переїздить до Плімуту, оскільки Роберту випала нагода очолити однойменний клуб. Тож, зростаючи у футбольній атмосфері, хіба міг Девід піти інакшим, ніж його близькі, шляхом? (брати – Ролло та Дональд теж стали футболістами).

Прищеплена ще змалку любов до гри дала про себе знати у шкільні роки – хлопчик зарекомендував себе із найкращого боку під час навчання у Саутенді, поки Джек-старший, бачачи наміри та прагнення сина розвиватися у сімейній стезі, не перевів малого до юніорського складу Пілігримів.

На рожевих мріях та починаннях Девіда ледве не поставила хрест Перша світова війна, проте, опинившись на флоті, він і там продовжував грати, тепер за команду Королівського військово-морського флоту.

Повернувшись у 1919 році до Плімуту, Девід, як і Ролло, нарешті розпочав свою професійну кар’єру та довiв, що гідний знаменитого прізвища свого батька – одинадцять м’ячів, забитих протягом першого на футбольному поприщі сезону підтвердили, що у молодого нападника є амбіції та здібності. Здібності, що неабияк привабили Шеффілд Юнайтед, та Джеку потрапити на Бремолл Лейн так і не судилося – Клинків встиг обскакати добре знайомий батькові Болтон, що узгодив усі нюанси переїзду 27 грудня 1920 року, заплативши за хлопця солідні три з половиною тисячі фунтів стерлінгів.

Дебютувавши вже у січні матчем проти Олдхем Атлетік, Девід швидко влився до колективу, внаслідок чого утворилася не на жарт грізна зв’язка із Джо Смітом. Ефективні та ефектні дії цієї солодкої парочки за якихось півроку трансформувалися у трете місце, причому Манчестер Сіті, що вирвався у срібні призери, обігнав Білих на два жалюгідних очка.

У 1923 році Болтон без суттєвих проблем дійде до фіналу Кубку Англії, подолавши на шляху Норвіч, Лідс, Хаддерсфілд Таун, Чарльтон Атлетік та Шеффілд Юнайтед. Вирішальний матч мав відбутися 28 квітня, на буквально щойно зданій у експлуатацію арені Уемблі. Втім проведення зустрічі між двома найкращими колективами країни декілька разів було під загрозою – справа у тому, що на 125-тисячний стадіон, який попередньо анонсувався у пресі у якості “найвеличнішої спортивної споруди у світі”, завітало, за орієнтовними оцінками істориків, близько трьохсот тисяч глядачів. Тобто, ви розумієте, які були масштаби та відповідно остороги? Якщо припустити, то за трагічнiстю сценарію Ейзель та Гіллсборо могли б відпочивати в сторонці.

Натовп охочих подивитися змагання дивом не спричинив давку і зумів відносно зберегти спокій — мабуть, тому, що частина людей кинулася безпосередньо на газон, намагаючись уникнути тисняви. Також варто віддати шану грамотним діям кінської поліції та констеблеві Джорджеві Скорі, що верхи на сірому жеребцеві Біллі впорався із вгамуванням публіки, коли на стадіон прибув король Георг V.

Бідолашний арбітр Девід Ессон дав добро на старт матчу, і вже на другій хвилині дуелі публіку довелося знову втихомирювати, аби та остаточно не перетворила протистояння у криваву бiйню – це Джек, потужним ударом вразивши ворота Теда Хафтона, під рев юрби, святкував перший гол. Який, між іншим, міг дійсно коштувати життів — м'яч, влетівши у сітку, влучив у одного із уболівальників і той ледве не повалив цілий сектор.

В принципі, Болтон продовжував активно пресингувати, фактично перекривши кисень Молотобійцям. У другому таймі суперник, щоправда, спробував поквитатися – Уік Вотсон потурбував Діка Піма – але Джек Сміт (однофамілець Джо) подвоїв перевагу, гарантувавши переможні 2:0.

Рисаки втримали приємний гандикап і тріумфували у фіналі, влучно і красномовно охрещеним журналістами “Фіналом Білого коня” – так вдячні ЗМІ, наголошуючи на символізмі даного кольору, зробили реверанс у бік скакуна Біллі.

У сезоні 1925/26 Болтон вдруге добереться до фіналу КА, розібравшись походу із Аккрінгтоном, Борнмутом, Ноттінгем Форест та Свонсі, а 24 квітня поміряється силами із Манчестер Сіті. І, як виявиться, все пройде як по маслу – єдиним м’ячем відзначився Девід за п'ятнадцять хвилин до фінального свистка і приніс омріяний трофей.

Успіхи Болтона та персонально Джека не залишаться непоміченими – 3 березня 1924-го його викличуть на Домашній чемпіонат під знамена національної збірної Англії на гру із Уельсом, у якій Три леви все ж не встоять і скандально програють 1:2. Треба сказати, що становище англійців на тогорічному ДЧ було критичним – спершу родоначальники футболу осоромилися із ірландцями, ось, зараз – валлійцями, і всі надії покладалися на заключну дуель із непримиренними шотландцями. Щоби хоч якось врятувати репутацію, треба було в обов’язковому порядку перемагати, та навіть рідні стіни Уемблі нічим не зарадили – принципова рубка була підсумована нічиєю 1:1. Варто писати про те, що на Англію було вилито масу бруду? Коли газетярі поіменно “величали” збірників, то Девіду перепало чи не найбільше – його звинуватили у нереалізації ряду потенційно небезпечних моментів. І, до слова, саме це стало тією істотною обставиною, що відштовхнула Джека від головної команди країни аж на чотири роки.

На перший погляд, здавалося, що Джек до завершення кар’єри залишиться невід’ємною частиною Мандрівників – між керівництвом та гравцем не виникало жодних проблем чи непорозумінь, а фанати записували свого улюбленця у ранг живої легенди. Поки у 1928 році на нього не вийшов Чепмен.

Представники Болтона та тренер столичного Арсеналу зустрілися у готелі Юстон. Відверто кажучи, агенти Вондерерз не горіли особливим бажанням продавати свого провідного гравця та душу компанії, і тому у досить вальяжній манері заправили суму у фантастичні тринадцять тисяч фунтів стерлінгів. Втім Чепмена захмарна та напівжартома кинута йому у лице ціна, на диво, не відлякала – він мовчки стенув плечима, чемно вислухав умови та вирішив торгуватися.

Повірте, на той момент тринадцять тисяч – це гроші, суміжні із справжнім безумством. Для порівняння – на початку ХХ століття непомірно високою сумою, виплаченою за трансфер гравця вважалися 700 фунтів, до того ж футболіст, придбаний за такі кошти, як правило, міг похизуватися зірковим статусом та регулярними виступами за національну збірну.

Хтось із митців якось сказав, що геніальність граничить із божевіллям. Чепмен, без сумніву, входив у коло людей, претендуючих на подібні епітети – його, за великим рахунком, не цікавила матеріальна складова, а, натомість, потенціал, перспективи та підсумковий результат. Хоча тут він і справді все детально обміркував, тримаючи на думці, що торгуватися конче необхідно, щоб не довести до інфаркту усіх разом взятих босів клубу. І схитрував – напоїв співрозмовників джином, а сам, на відміну від них, вживав розбавлений тоніком та, мовби ввімкнувши акторські навички, імітував легеньке сп’яніння. І що б ви думали? – вгамував апетити опонентів до 10 890 фунтів.

Спеціаліст, який звик контролювати все, що стосується футболу – починаючи від тренувального процесу та багатогодинних посиденьок, присвячених тактиці, і закінчуючи лекціями та мотиваційними семінарами – усвідомлював, що міг би запросити когось іншого та більш дешевшого. Однак, як істинний митець, що прагне бачити і сприймати цілісну картину тільки у властивих йому барвах, Чепмен погодився. Погодився і отримав у свій адрес цілу хвилю нищівної критики.

Майже одинадцять тисяч фунтів стерлінгів за двадцятидевятирічного футболіста! Небувалий нонсенс! Преса гуділа та сперечалася щодо доцільності трансферу та чи взагалі може стільки коштувати футболіст. З цього приводу навіть виступив із офіційною заявою президент ФА, сер Джон Чарльз Клегг, обурено вигукнувши, що “жоден із футболістів у світі не коштує таких грошей”.

Декого вже нічого не дивувало, адже трьома роками раніше, у грудні 1925-го ринок теж вибухнув сенсаційною новиною – Сандерленд не пошкодував шести з половиною тисяч, аби переманити із стану Бернлі півзахисника Боба Келлі. Але ж не одинадцять!..

Додамо, що побиття трансферного рекорду доведеться чекати аж цілих десять років – у 1938 році Брін Джонс покине Вулвергемптон за чотирнадцять з половиною тисяч заради ... того ж Арсеналу. Так ось хто "мішки" англійського чемпіонату! На Герберта дивилися з осторогою, скрушно киваючи головою, а йому хоч би що, мовляв, чекайте, хлопці, скоро з'ясуємо, хто тут у нас має рацію.

З іншого боку – після втрати лідера Канонірів Чарлі Б'юкена, що остаточно і назавжди зав'язав із грою мільйонів, Чепмен поринув у пошуки рівноцінної заміни, гравця, здатного самотужки витягувати команду із найскладніших і найнепередбачуваніших ситуацій. Тому ідеальною кандидатурою виглядав саме Девід – універсальний нападник, який не цурався позиції інсайда та, що важливо, з легкістю б вписувався у W-M.

Підкуповував природній талант, фізичні дані, вміння ефективно розвивати атаку другим темпом та бомбардирський хист – риси та чесноти, які цінував та у які вірив Чепмен. Цікаво, чи відчував бодай-якийсь моральний тягар сам футболіст – хіба ж мало яскравих прикладів, коли під тиском очікувань гравець “ламався” та “перегорав”? Настільки відомо, то Джек не надто сильно надавав цьому нюансу великої ваги, а просто взявся за звичну та улюблену йому справу – грати та між тим доводити професіоналізм. І довiв.

Розіграш елітного дивізіону 1928/29 для Арсеналу закінчився вкрай невтішно – Чепмен обмежився дев’ятою сходинкою – але аж ніяк не для Джека, що відповів своїм прихильникам та недругам не словом, а ділом, забивши двадцять п’ять голів у тридцяти одному матчі та довівши, що недарма опинився на Хайбері.

Наступний рік, на прикрість, видався ще гіршим, оскільки Каноніри звалилися аж на чотирнадцяте місце, але, на щастя, сезон було врятовано завдяки перемозі в Кубку Англії, де Хаддерсфілд не витримав тиску та нічого не запропонував у відповідь на голи Алекса Джеймса та Джека Ламберта.

Над Чепменом, попри престижну нагороду, згущувалися хмари – очільники натякали на те, що ще один такий вимучений та вистражданий сезон навряд чи стерплять. Додаткового Герберта звинувачували у надмірному прагматизмі та відсутності яскравої гри, і коуч, вислухавши невдоволення та провівши інтенсивну підготовку, ніби на замовлення, здивував усіх феєричним початком сезону – п’ятьма перемогами у п’ятьох стартових матчах, більше того, заданий темп лондонці тримали до десятого туру, в якому неочікувано поступилися Дербі 2:4. Тим не менш, із Канонірами нога в ногу йшла Астон Вілла, поки у листопаді 1930-го обидва конкуренти у боротьбі за золото не зіткнулися між собою. 5:2 – Віллани капітулюють, а Джек запише до активу дубль.

Незважаючи на спад форми у грудні-січні та виліт із КА від Челсі, Арсенал не впустив свого і, випередивши Астон Віллу на цілих сім пунктів, завершив чемпіонат на мажорній ноті, зафіксувавши двадцять вісім перемог та чотири поразки. Ну і тридцять чотири голи на рахунку Джека.

Та у 1931 році Девід та компанія стартували невдало – Арсенал здобув два очка тільки у п’ятому турі. У кінці грудня-початку січня Каноніри тричі поспіль програли, через що в червні не дорахувалися кількох балів і стали другими (цього разу гудів увесь Ліверпуль із Евертоном та неповторним Діксі Діном).

Чемпіонат 1933/34 став одним із найважчих у кар’єрі як Джека, так і решти його партнерів – на початку січня Чепмен раптово захворів пневмонією, і шостого числа того ж місяця п’ятдесятип’ятирічним, перебуваючи практично у самому розквіті сил, пішов із життя. Це був удар і шок – того похмурого дня змучена команда насилу розписала мирові 1:1 із Шеффілд Венсдей, а незамінного Герберта замінив Джозеф “Джо” Шоу, що до трагічної події займався і пильнував за резервістами. Якщо зазирнути наперед, то виконуючий обов’язки не підвів і продовжив прийняті метром настанови – спочатку Арсенал вистояв у відчайдушній гонитві із Сандерлендом, а далі, на фінішній прямій, обігнав Хаддерсфілд на три залікових бали.

А от у Девіда, що мав би радіти черговому чемпіонству, не складалося – через низку травм для нього сезон був зіпсованим та зіжмаканим — він взяв участь лише у чотирнадцяти матчах. Це стало чи не головним фактором того, що нападник зважився у травні повісити бутси на цвях, після п’яти років вірних та самовідданих виступів за клуб.

Доробок, залишений за плечима Девіда – 124 голи у 204 зустрічах. Добротно, еге ж? А цього вистачило, щоби і до наших днів утримувати почесне десяте місце серед усіх голеадорів Арсеналу!

Резюмуючи, дуже важливо сказати, що Чепмен виявився правим, вкотре довівши власні далекоглядність та безмежну віру у футболіста як особистість – переважна більшість журналістів та експертів, врешті решт, визнали дороговартісне придбання Джека оправданим та успішним. Та і сам менеджер якось у цьому зізнався у розмові із офісним працівником Хайбері, а потім своїм помічником та добрим товаришем Бобом Уоллом: “Це одна із найкращих угод, які я коли-небудь укладав”.

Уболівальники Арсеналу і досі високо цінують внесок Девіда у загальну скарбничку історії і у якості визнання включили гравця до списку п'ятдесяти знакових футболістів лондонців усіх часів і народів.

Він став автором першого забитого м'яча на Уемблі, першим гравцем, якому підкорився Кубок Англії із двома різними командами, а його перехід у Арсенал, мов гроза серед ясного неба, ввів у ступор всю футбольну громадськість. Та чи можна назвати Джека – культовим футболістом? Чесно? Важкувато. І це зрозуміло – Девід виступав у ролі необхідного пазла для Чепмена, що своєю персоною аж надто сильно переважав своїх же вихованців. Чепмена, що схвалював індивідуальність, але не забував про власноруч задані рамки, продиктовані тактикою, баченням і філософією. Девід, на благо колективності, частково пожертвував вільностями та амбіціями, “розмив” власний зірковий статус, але допоміг Канонірам набути статусу команди-зірки. Та і загалом – навіщо Джеку культовість? За ним історія.