Я б не змішував життя та спорт.
Для мене хвороба Лін і наше чемпіонство
між собою аж ніяк не пов’язані.
Якби це було по-іншому, я б не поїхав у Швецію. 
Кім Вільфорт
У травні 1992 року Кім обійняв дружину Мінну та вперше за багато місяців посміхнувся. Кілька секунд тому лікарі повідомили футболісту радісну новину. Що аналізи доньки Лін дуже хороші і в неї з’явилися непогані шанси побороти лейкемію. На хвилі піднесення Кім вирушив у Швецію на чемпіонат Європи. На прощання донька запитала у нього.
– Коли ти повернешся?
– Скоро, зіграємо три матчі і я знову буду поряд.
На жаль, лікарі помилилися, й Кіму доведеться приїхати в лікарню до доньки вже після другої гри. Щоправда, він недооцінив можливості збірної Данії, й команда на Євро-1992 написала неймовірну казку, гідну пера геніального Ганса Крістіана Андерсена…
26 червня 1992 року. 78-а хвилина фіналу чемпіонату Європи між Данією та Німеччиною. М’яч незграбно підстрибує перед Кімом Вільфортом, однак півзахисник легко приборкує його. Німці сигналізують арбітру, що данець зіграв рукою, проте той мовчить. Кім стріляє з лівої. Він вклав у цей удар всю свою силу та щось набагато важливіше – любов до доньки, яка повільно згасала.
М’яч пролітає між Андреасом Бреме та Томасом Хельмером, влучає в штангу, від якої відскакує в сітку воріт  Бодо Іллгнера. "Я бачив цей епізод сотні разів, тому мені зараз важко згадати, про що я тоді думав. Але це виявилося інтуїтивне рішення. Колись я часто грав форварда, тому знав, де ворота. Так, я влучив в штангу, але того дня Фортуна одягнула червоно-білі кольори", – розповідав в інтерв’ю The Athletic Кім.
Вільфорт дуже скромно говорить про один з найбільш знакових епізодів в історії данського футболу. Кім і його партнери відмовлялися викидати білий прапор в усіх попередніх матчах, а в фіналі, захопивши раннє лідерство, відчайдушно боронили його, в першу чергу, завдяки феноменальній грі великого та жахливого Петера Шмейхеля. Лише гол Вільфорта змусив червону гвардію повірити в перемогу. Та й навіть німці опустили руки, вони розуміли, що за 12 хвилин не зможуть двічі пробити Петера. Кім став одним з головних творців данської казки, написаної на Євро-1992.
"Коли на табло засвітилися цифри 2:0, ми зрозуміли, що титул вже дуже близько. За рахунку 1:0 нас переслідували похмурі думки про півфінал, коли за кілька хвилин до фінального свистка ми пропустили від Нідерландів, до того ж, ми грали проти німців, які ніколи не здаються. Другий гол приніс нам неймовірне полегшення. Ми просто не могли випустити таку величезну перевагу за якихось 10 хвилин", – згадував Кім.
"Що ми відчували після фінального свистка, коли стали переможцями турніру, на який не кваліфікувалися? Чесно кажучи, ми не думали ні про Югославію, ні про щось інше. Про те, що ми зробили щось велике ми задумалися лише через кілька днів. Ми тоді просто насолоджувалися. Я радів, що нам вдалося зробити щасливими всіх данців, незалежно від того, чи вони цікавилися футболом. Це було чудове літо і на вулицях міст усі браталися одне з одним. Прекрасні спогади", – додає Вільфорт. Насправді Кім тоді був одним з найбільш нещасних данців. Але Вільфорт скромно мовчить про особисту трагедію, яка ніколи не давала йому по-справжньому насолодитися тріумфом на Євро 1992.
У 2015 році хітом данського кінопрокату стала стрічка Sommeren’92 (Літо 92-го), котра розповідала про подвиг червоної гвардії на шведських полях. Завдяки ній багато хто довідався про зворушливу історію Вільфорта, який не лише впевнено реалізував передостанній пенальті в півфіналі та забив останній цвях в німецьку домовину, а й постійно курсував між Данією та Швецією, допомагаючи своїй доньці Лін у смертельній битві з лейкемією. 
Вільфорт був не в захваті від появи фільму, який розповів усьому світу про його особисте горе. "Творці Sommeren’92 пропонували мені стати консультантом стрічки, однак я відмовився. Якби це був виключно фільм про футбол, то я б з радістю погодився, проте їх набагато більше цікавило нещастя, котре трапилось з Лін. Є наша перемога на Євро та хвороба моєї доньки. І вони між собою аж ніяк не пов’язані. Це дві зовсім різні речі. Як можна порівнювати національний тріумф та особисту трагедію? Я ніяк не можу второпати, чому люди вважають, що хвороба моєї доньки допомогла нам стати чемпіонами".
Вільфорт не любить, коли з нього намагаються ліпити героя, котрий привів свою країну до неймовірного успіху, незважаючи на те, що його донька балансувала між життям та смертю. Кім стверджує, що просто був футболістом, який лише виконував свій обов’язок перед збірною та батьком і чоловіком, який віддавав усе, що міг власній сім’ї. Футболіст не бачить у цьому нічого незвичного. Він скромно вважає, що це під силу кожному. 
Вільфорту довелося пропустити ключову гру з Францією, коли Данія зависла над прірвою – зігравши внічию з Англією і поступившись Швеції, червоній гвардії потрібно було не просто переграти Трикольорових, а й сподіватися на допомогу Тре Крунур у паралельному матчі. Кім був налаштований допомогти команді вигризти путівку в півфінал (у ті прекрасні часи в Євро брали участь лише вісім команд), але один дзвінок змусив захисника миттєво забути про футбол.
Після матчу зі Швецією Кіму зателефонувала дружина.
– Цього не може бути. Ні, вони ж говорили, що аналізи в нормі й з Лін все буде гаразд. Не переживай, я думаю, що це просто жахлива помилка. Я негайно виїжджаю до вас. 
Через кілька хвилин Вільфорт попросив тренера відпустити його додому.
– Я мушу їхати в Копенгаген. Лікування більше не допомагає. Я їду. 
– Коли нам чекати тебе назад?
– Я б не радив мене чекати. Сумніваюся, що я повернусь. 
– А знаєш, ми переможемо Францію.
– Шкода, що я не можу залишитись.
– Навіть не думай про це, це ж лише футбол, Кім.
Данський футбольний союз не хотів, щоб папараці пхали свої довгі носи в особисту трагедію Вільфорта та стверджував, що Кім пропускатиме матч з галлами через сімейні обставини. Однак преса зрештою довідалась про хворобу Лін, чим сильно розлютила Кіма. Тепер кожен таблоїд вигадував усілякі небилиці про сім’ю Вільфортів. 
«На жаль, я не помилився. ЗМІ пронюхали про наше горе. І мене підвів один з тих кількох журналістів, яким я по-справжньому довіряв. Я дав йому інтерв’ю, присвячене Євро, а наступного дня прочитав на першій шпальті газети про те, що в Лін лейкемія і на турнірі я граю для неї. Я готовий був розірвати того негідника на шматки. Мені дуже боляче говорити про Лін, але це частина мого життя. Якби ми не брали участь у Євро, або, так як нам і прогнозували, поїхали б додому після групового етапу, то преса швидко б дала мені спокій".
"Тоді  я перестав читати газети. Та й часу для цього не було. Я намагався викроїти кілька годин у своєму щільному графіку, щоб посидіти біля ліжка Лін. Ми з дружиною Мінною знали, що для доньки вже ввімкнувся зворотній відлік. Тепер прогнози лікарів були набагато песимістичніші, ніж наприкінці весни. Ескулапи говорили, що Лін залишилось максимум кілька місяців. Я ніколи не забуду ті миті, проведені з донькою", – говорить Кім зі сльозами на очах. 
"Лін хворіла вже більше року. Для нас ця ситуація не була якоюсь надзвичайною. Ми звикли щодня боротися з лейкемією. Я грав у турнірах, виступав за Брондбю в чемпіонаті та КЄЧ, тоді ніхто з сторонніх не знав, що в Лін лейкемія. Я не грав з французами, тому що стан доньки суттєво погіршився і ми мусили погодити новий план лікування. Який міг би подарувати доньці кілька безцінних днів, тижнів. А якщо пощастить, то й місяців".
"Так, я футболіст, але як я міг покинути свою сім’ю в такій ситуації? Коли ми довідалися про захворювання Лін, дружина звільнилася з роботи, щоб постійно бути поряд з донькою. Я спершу теж хотів зав’язати з футболом, але Мінна переконала мене не робити поспішних рішень, та намагатися жити так, ніби у нас все було гаразд. До того ж, лікування Лін обходилося нам в кругленькі суми, і без моєї футбольної зарплатні донька не мала б жодного шансу".
Червона гвардія в 1992 році не дотягувала до рівня Данського динаміту середини 1980-х. Але її не варто було недооцінювати. Петер Шмейхель, один з лідерів МЮ, Браян Лаудруп з мюнхенської Баварії та Флемінг Поульсен з дортмундської Боруссії. Цих трьох імен достатньо, щоб зрозуміти, що данці аж ніяк не були випадковими гостями на великому європейському святі. Згідно з поширеною байкою, своїх гравців тренеру Ріхарду Меллеру-Нільсену доводилося збирати по численних пляжах. Але, як це часто буває, реальність виявилася набагато приємнішою для наставника.
"Насправді, коли за 10 днів до старту Євро ми довідалися, що гратимемо в турнірі, більшість гравців ще не роз’їхалася по відпустках. Основу збірної складали футболісти, що виступали в чемпіонаті Данії, який завершився буквально за кілька днів до початку чемпіонату Європи. Я тоді закінчив сезон з Брондбю, а через кілька днів вирушив на турнір. Ми тоді не мали нічого проти трьох додаткових матчів".
"Перед стартом Євро ми, звісно ж, не мріяли про вихід у півфінал, не кажучи вже про чемпіонство. Ми не потребували тривалих зборів, адже вже давно грали разом в чемпіонаті, ми розуміли один одного з пів слова, тож вирішили ризикнути та просто дати бій англійцям, шведам та французам. Щоправда, нам було трішки незручно перед югославами", – розповідає Кім в інтерв’юThe Athletic.
Балканці приїхали до Швеції за кілька тижнів до початку турніру, але згодом УЄФА виключило їх з Євро, посилаючись на санкції ООН. Данія не лише посіла місце Югославії  в першій групі, її також поселили в готелі, де раніше таборували балканці. І як це не парадоксально, червона гвардія навіть їздила на матчі автобусом з гербом Югославії на борту. Вільфорт  після турніру не забув про балканців. Він запропонував перерахувати в фонд допомоги жертвам Війни в Югославії  всі преміальні, виграні на Євро.
 
 
Нічия в дебютному матчі з Англією вселила віру в серця данців. До того ж, саме скандинави створили найнебезпечніший момент в поєдинку – Єнсен поцілив в штангу.  Щоправда, після поразки від Швеції, оптимістів серед фанатів червоної гвардії суттєво поменшало. Практично ніхто не вірив в те, що Данія зможе піднятися з дна турнірної таблиці.
І без того невисокі шанси скандинавів на тріумф суттєво зменшилися, коли Вільфорт отримав з Копенгагена сумні новини. Данці вигризли неймовірну перемогу над Францією 2:1, а шведи допомогли своїм братам, відправивши родоначальників додому.  Коли Вільфорт повернувся до Копенгагена, він думав, що Євро для нього вже завершилося. Він хотів залишитися з сім’єю, навіть якби Данії якимось дивом вдалося пройти групову стадію.
У фільмі Sommeren’92 можна побачити як Кім лежить поряд з Лін, з шарфом збірної на плечах, а донька починає активно розмахувати маленьким прапорцем Данії, святкуючи переможний гол Ельструпа у ворота Франції. Далі у фільмі показаний діалог Вільфорта з донькою.
– Тато, тебе вигнали зі збірної?
– Наразі ні.
– Чому ж ти тоді не грав з французами?
– Я приїхав до тебе.
-  Але ти повинен бути на полі. 
– Це ж лише футбол.
– В лікарні завжди так тихо. А зараз всі до мене приходять та кажуть, що мій тато крутий.  Ти мусиш зіграти у наступному матчі!!!
Потім у фільмі показане тренування збірної Данії напередодні півфіналу. Коли на газоні з’явився Кім, Меллер-Нільсен спершу не повірив своїм очам, а партнери почали захоплено вітати Кіма з поверненням. Вільфорт зі зрозумілих причин не хоче ворушити старі рани, тому достеменно невідомо, чи сцени в лікарні і на тренуванні були реальними.
Кім розповів лише, що дійсно дивився ключовий матч групового етапу та про те, що мусив повернутися до Швеції на півфінал: "Це була лише одна гра. Можливо, дві. Ми вибороли невеличкий шанс увійти в історію. Попри те, що я був батьком, я також залишався футболістом. І  не міг підвести своїх товаришів".
Данія на тому турнірі була справжньою командою друзів. Ця єдність допомагала їй знімати скальпи з фаворитів Євро. Численні аналітики вперше розгледіли силу червоної гвардії лише після яскравого півфіналу з Нідерландами.
"90 хвилин тієї гри мабуть, виявились найкращими для нас на тому Євро. Ми домінували над "ораньє" та навіть двічі лідирували, на жаль, ми не втримали перевагу і за 4 хвилини до кінця дозволили Райкарду відновити паритет. У додатковий час через травми ми лише відбивалися, але нам пощастило протримались, а в серії пенальті Петер Шмейхель вкотре сказав своє вагоме слово. Він тоді був найкращим воротарем світу. І та лотерею знову це довела. В ній Шмейхель зупинив самого ван Бастена". 
"Голкіпер нідерландців ван Брекелен намагався вивести мене з рівноваги, але я був сконцентрований лише на ударі. Я підійшов до одинадцятиметрової позначки та зробив все як слід. Чи думав я тоді про доньку? Ні, якби я почав думати про Лін, то неодмінно б схибив. Звичайно ж, ніколи не можна бути впевненим у тому, що заб’єш. Але ти повинен вірити, що влучиш. Ти маєш думати лише про це. У півфіналі мені вдалося поховати своїх внутрішніх демонів та пробити ван Брекелена. Після бою з Нідерландами я поїхав у Копенгаген до доньки. А потім в Гетеборг, на фінал, де нас чекала Німеччина", – розповідав Кім.
Того історичного для всієї Данії дня напарник Вільфорта по Брондбю Єнсен у 48-му матчі за збірну зрештою забив свій дебютний гол, а Шмейхель витягнув кілька мертвих м’ячів, особливо ефектним з яких виявився сейв після удару Клінсманна головою. Подвиги Петера втримали Данію на плаву, а на 78-й хвилині Кім нокаутував манншафт.
"Ми знали, що Німеччина – явний фаворит фіналу, але коли забили швидкий гол, то по-справжньому повірили, що нам до снаги взяти чемпіонство. Ми зіграли непоганий матч, не такий хороший, як проти Нідерландів, але, незважаючи на те, що німці створили набагато більше моментів, ми не виглядали хлопчиками для биття. Петер видав один з кращих перформансів у своїй великій кар’єрі. До речі, сила тієї команди була в тому, що в потрібні моменти кожен з нас міг здійснити подвиг".
Теплим літом 1992-го скромний Кім, несподівано для всіх, потіснив у фанатських серцях великих Сімонсена, Елк’яера, Лаудрупів та Шмейхеля. На жаль, казка Вільфорта тривала недовго. Лікарі цього разу не помилилися – з кожним днем життя витікало з Лін. Через 6 тижнів після того як Кім забив гол у фіналі Євро, Лін програла свій головний бій. Їй було лише сім.  
Тепер Кім працює з молоддю Брондбю та не забуває про Лін – він посол благодійної організації Bornecancerfonden, яка допомагає дітям хворим на рак. "Як і в багатьох людей, у мене були злети і падіння. Не думаю, що в моїй біографії можна знайти щось унікальне". Цікаво, що перед тим як стати одним з найвідоміших гравців в історії Данії, Кім хотів вибрати педагогічну стезю, він хотів стати вчителем історії. "Як екс-вчитель, я можу сказати, що історія часто повторюється. Можливо, нещастя з Крістіаном Еріксеном допомогло нашій команді згуртуватися і вона ледь не пробилася до фіналу". 
"Зараз в юнацькому футболі занадто багато грошей. Це мене сильно турбує, коли я починав, все було набагато простіше. Я не хочу тренувати в данській Суперлізі. Чим вище ти підіймаєшся, тим футбол стає більше схожим на цирк. Батьки, радники, ЗМІ, закордонні клуби заважають нашій талановитій молоді. Це вже зовсім не та робота, яку я так любив 10 років тому. Але я ще трішки попрацюю, оскільки іншої посади вже не знайду. Якщо б мені все ж запропонували піти на повну ставку в школу, я б з радістю погодився.  Щоправда, мій поїзд вже, мабуть, пішов. Хоча я теж не вірив у нашу перемогу на Євро-1992".