Александре Пато: «Бразильці хочуть перемагати тут і зараз. Навіть якщо гра не йде — головне виграти»

Алешандре Пато відкидається на спинку крісла і подумки повертається майже на два десятиліття назад — у той момент, коли сімнадцятирічним хлопцем приїхав до міланського гранда влітку 2007 року.

"У роздягальні праворуч від мене сидить Паоло Мальдіні, — згадує він. — Перед очима — Кака і Роналдо. Це була команда легенд — тих самих, за яких я все життя грав на PlayStation".

Головний тренер, Карло Анчелотті, спеціально перервав свій день, щоб привітати новачка під час медогляду. А згодом повів його до їдальні тренувальної бази — туди, де зібралися гравці, які лише два місяці тому виграли сьомий Кубок чемпіонів для клубу.

Склад виглядав майже нереально — як фантазія, що ожила: Кафу, Алессандро Неста і Мальдіні в обороні; Андреа Пірло, Кларенс Зеєдорф і Дженнаро Гаттузо у центрі поля; попереду — Філіппо Індзагі і Роналдо. А вже в грудні того року Кака отримає Золотий м’яч.

"Анчелотті сказав усім підвестися, коли я зайшов, — продовжує Пато. — Кожен підійшов привітатися. Я тоді подумав: “Оце і є справжня повага”. Ти можеш бути зіркою світового рівня, але залишаєшся скромним і поважаєш інших.

У Мілані футбол не був просто роботою — це була родина. Саме тому та команда вигравала все. Якщо ти бачив, як вони тренуються, у тебе була лише одна думка: “Мені треба робити так само”.

Втім, сам Пато так і не повторив шлях більшості тих легендарних партнерів.

Яскравий талант із Бразилії, він не раз втрачав темп через травми — особливо проблеми із задньою поверхнею стегна. У національній збірній він провів 27 матчів, але так і не поїхав на чемпіонат світу. У свої найкращі роки це був нападник із вибуховою швидкістю, тонкою технікою і холоднокровним завершенням атак.

Після шести сезонів у Мілані — включно з чемпіонським 2010/11, коли він забив 14 м’ячів і став одним із найкращих бомбардирів команди — кар’єра повела його різними маршрутами. Були вдалі періоди в Китаї та в Сан-Паулу, але й менш переконливі відрізки в Корінтіансі, Челсі, Вільярреалі та Орландо Сіті.

У підсумку — 189 голів у 500 матчах на клубному рівні. Гідна статистика, яка, втім, так і не дотягнула до тих захмарних очікувань, що супроводжували його ще з підліткового віку.

У свої 36 він уже завершив кар’єру і дивиться на футбол більш спокійно, з відстані. Та сама юнацька усмішка, розкуйовджене темне волосся і легкість у спілкуванні — риси, за які його полюбили ще на старті, нікуди не зникли.

Він жартує, уявляючи, як його колишні партнери Роналдіньо і Роналдо вписалися б у сучасні тактичні рамки:
"Не думаю, що хтось міг би сказати: “Слухай, Ронні, тобі треба відпрацьовувати проти їхньої ‘вісімки’”", — сміється Пато.

А коли мова заходить про збірну Бразилії, він без вагань називає свою атакувальну трійку на чемпіонат світу: Рафінья, Матеус Кунья і Вінісіус Жуніор.

Цього тижня Пато побував у Нью-Йорку разом із делегацією Мілана — вже як амбасадор клубного фонду. Там він виступить перед чотирма тисячами студентів у рамках Model United Nations, розповідаючи власну історію і мотивуючи їх вірити в себе.

Він також відвідав Success Academy в районі Гарлем — заклад, який фонд Мілана підтримує з 2021 року. Тут навчаються близько 450 дітей віком від шести до вісімнадцяти років, і більшість із них — із малозабезпечених родин. За словами клубу, ця ініціатива вже дала відчутні результати: діти краще вчаться, частіше відвідують заняття і відповідальніше ставляться до навчання. Футбол у цьому випадку стає не просто грою, а інструментом соціальної інтеграції та освіти.

Згадуючи свою кар’єру, Пато говорить без прикрас. У його голосі все ще є щире захоплення футболом і його героями, але водночас — досвід і сліди непростого шляху. Сімнадцять років у грі залишили свій відбиток: травми, психологічний тиск, невизначеність. Саме тому він наголошує — гравці мають краще розуміти власні контракти, трансфери і фінанси.

Його історія почалася в Пато-Бранко на півдні країни. Перші "матчі" — ще в чотири роки, коли замість м’яча були апельсини чи картопля.

"Моя родина казала: якщо він не зупиниться, то просто рознесе весь дім", — жартує він.

Батьки віддали його у футзал — компактну, більш динамічну версію футболу. І лише у 11 років він уперше зіграв у класичний футбол. Минуло шість років — і він уже підписував контракт із Міланом, тодішнім чемпіоном Європи.

Після раннього переїзду з дому Пато заявив про себе в Інтернасьйоналі з Порту-Алегрі: забив уже на першій хвилині дебютного матчу проти Палмейрас у листопаді 2006-го.

А за кілька тижнів остаточно привернув до себе увагу на клубному чемпіонаті світу в Японії. Він відкрив рахунок у півфіналі проти Аль-Ахлі (перемога 2:1), а у фіналі вийшов проти Барселона. Той вечір завершився перемогою 1:0, чемпіонською медаллю — і ще одним особистим трофеєм: футболкою Роналдіньо на згадку.

Вже за кілька місяців він опинився на обкладинках бразильських журналів, а провідне видання Placar назвало його "новою сенсацією бразильського футболу". Інтерес був серйозний: Челсі, Арсенал, Ліверпуль, Барселона, Ювентус, Інтер — але Пато обрав Мілан. Через Роналдо.

Його злет був стрімким. Яким було це відчуття?

"У Бразилії все просто: зробив щось особливе — і ти вже “новий Пеле” або “новий Роналдо”. Коли я приїхав у Мілан, мені теж казали: “Ого, це наступний Роналдо”. Але я ніколи так не відчував. Я просто тренувався, бо любив футбол. І грав поруч із найкращими у світі.

У нас культура ідолів. П’ять перемог на чемпіонатах світу — і всі хочуть шосту. Медiа, фанати — вони чекають цього постійно. Це навіть не тиск, це норма. У Бразилії любов до футболу — надмірна, її дуже багато. Тому варто комусь проявити себе — і одразу: “ось новий герой”".

Пато часто опинявся в центрі уваги і поза полем. Він одружився з бразильською акторкою — весілля святкували в легендарному Copacabana Palace — але шлюб швидко розпався. Згодом у нього були стосунки з Барбарою Берлусконі, донькою тодішнього прем’єр-міністра Італії та власника Мілана Сільвіо Берлусконі.

Та головні труднощі чекали не тут — а у власному тілі. Лише в Мілані він пережив 16 травм.

"Травми — це одна з найважчих частин футболу, — каже він. — Люди бачать тільки матчі. Вони не бачать довгий шлях відновлення. А ти просто хочеш повернутися на поле".

Проблеми були з квадрицепсами і задньою поверхнею стегна.

"Перша травма, друга, третя… Я грав два матчі — і знову вилітав. І в якийсь момент… не те щоб я став сумним… але я перестав вірити в себе".

Іноді він поспішав із поверненням — хотів швидше довести свою цінність. Не завжди вдавалося витримати необхідний термін відновлення. Він згадує, як одного разу провів тиждень у Атланті, шукаючи відповіді у лікарів, а потім одразу повернувся до Італії — і вийшов на поле.

"А потім ти робиш ривок на 35 км/год — і зрив неминучий".

Він об’їздив пів світу в пошуках рішення: лікувався в Німеччині, у США, повертався до Бразилії, працював із фізіотерапевтом, який раніше допоміг Кака.

"Саме через травми я зрозумів, що таке справжня ментальна сила", — каже Пато. І додає, що багато в чому йому допомогла віра — вона дала спокій і прийняття.

Тепер його нова мотивація — допомагати молодим футболістам. Пояснювати, що кар’єра, яка виглядає як мрія, має і зворотний бік — і до нього потрібно бути готовим.

"Ти маєш чітко розуміти, що підписуєш і що саме прописано в контракті. Маєш знати, скільки грошей у тебе на рахунку. Хто твій банкір, хто твій агент — і чи справді вони працюють у твоїх інтересах. Не можна просто плисти за течією і дозволяти іншим усе вирішувати за тебе.

Футбол, стадіони, фанати — усе це легко роздуває его. Ти відчуваєш себе зіркою. Але за цим стоїть людина. Можеш виграти Золотий м’яч, Лігу чемпіонів, мати сотні мільйонів — але якщо не розумієш, хто ти є насправді, то врешті можеш втратити все".

Це не означає, що Пато не має думки про сам футбол — навпаки, коли він говорить про гру, в ньому знову прокидається енергія.

Згадуючи прощальний матч Андреа Пірло у 2018 році — справжній парад зірок початку століття, де поруч із легендами Мілана грали Франческо Тотті, Алессандро Дель П’єро, Карлос Тевес, Руй Кошта — він посміхається:

"Пам’ятаю, подумав тоді: “Оце футбол — як класична музика”".

Він жестом імітує гру на скрипці, ніби диригує оркестром — і одразу змінює настрій:
"А зараз гра інша. Жорсткіша. Тук-тук-тук…

Світ змінився. Майже не залишилося “десяток”. Якщо ти не працюєш на команду, не опускаєшся вглиб — ти поза грою. Я дивився матч Манчестер Сіті проти Арсенал — і це вражає: вони просто не зупиняються.

Сьогодні одного таланту недостатньо — тебе просто не буде в складі. Футбол став більш фізичним. Не слухаєш тренера — сідаєш на лаву".

Він робить паузу — і додає:
"Є тільки Ліонель Мессі, якому дозволено залишатися попереду і чекати. Бо коли м’яч у нього — ти знаєш, що буде гол. Але загалом гра змінилася. Її можна любити і зараз, але мені вона більше подобалася раніше".

Як би відреагував Роналдіньо, якби його змусили відпрацьовувати в центрі поля?
"Він би просто розсміявся: “Ні-ні, я залишаюся тут”. А якби сказати Роналдо, щоб пресингував захисників — він би відповів: “Хлопці, ні. Я тут. Ви мені просто дайте м’яч”".

І все ж Пато визнає: нове покоління має приймати ці правила гри.
"Молоді футболісти повинні розуміти сучасний футбол, якщо хочуть дістатися вершини. Але ми трохи втратили технічну складову — це видно в матчах".

На найближчому чемпіонаті світу Пато працюватиме експертом на бразильському телебаченні SBT. А про свого колишнього тренера в Мілані, нинішнього наставника збірної Бразилії Карло Анчелотті, говорить просто: "Це людина, яку я люблю. І він досі мій друг".

До речі, у 2012-му Пато був близький до того, щоб знову працювати з Анчелотті — вже в Парі Сен-Жермен. Але той трансфер так і не відбувся.

"Він дав мені впевненість. Він уміє працювати із зірками, знає, як знайти до них підхід. І водночас захищає молодих. Він більше, ніж просто тренер. Гравці думають: “Я маю викластись заради нього, бо поважаю його”. Насправді він більша зірка, ніж багато футболістів. Для Бразилії це ідеальний варіант… У нас є шанс виграти чемпіонат світу. Це непросто, але вболівальники знову вірять".

Як це часто буває, Бразилія підходить до турніру з потужною лінією атаки. Але головна тема розмов — Неймар. Йому вже 34, і через травми останніх років він навіть не потрапив до складу на березневі матчі в США.

"Я люблю Неймара, він мій друг, — каже Пато. — І тут усе залежить більше від нього, ніж від Анчелотті. У нього ще є час, щоб набрати оптимальну форму до чемпіонату світу. Але це складно. Чемпіонат Бразилії — непростий.

Якщо говорити про стартовий склад на перший матч… Сподіваюсь, Неймар буде готовий. Але якщо ні — тоді це Рафінья, Вінісіус Жуніор і Матеус Кунья попереду.

Ігор Тьяго зараз теж заслуговує місця у збірній. Він інший — але саме такі гравці потрібні. Бразилія завжди асоціюється з талантом, але сьогодні цього вже недостатньо. Світ змінився, фізика змінилася… А нам важко виховувати таких футболістів, бо наше серце — це про техніку і натхнення. Але інколи в матчі потрібно просто боротися. І таких гравців нам бракує".

Чи готові бразильці прийняти більш "італійський" футбол під керівництвом Карло Анчелотті?

Пато відповідає без ілюзій: "Нове покоління фанатів уже розуміє, що це не той “фантазійний” футбол, як раніше. Сьогодні бразильці хочуть одного — перемоги. Навіть якщо гра не йде, просто виграйте матч. Ми хочемо бачити Бразилію у фіналі".

The Athletic