За місяць до старту чемпіонату світу головний тренер збірної Бразилії Карло Анчелотті виглядає так, ніби навколо взагалі нічого не відбувається. Спокійний, розслаблений, з тією самою фірмовою легкістю, яка супроводжує його всю кар’єру.

У свої 66 Анчелотті бачив у футболі практично все. Працював із найвпливовішими людьми епохи: від Сільвіо Берлусконі у Мілані до Ауреліо Де Лаурентіса у Наполі. А ще були два окремі періоди в Реалі під керівництвом Флорентіно Переса.

Список футболістів, з якими він працював, давно схожий на щось нереальне. Роналдо, Роналду, Златан Ібрагімович, Карім Бензема, Дідьє Дрогба, Зінедін Зідан, Кака, Гарет Бейл, Кларенс Зеєдорф… І це лише частина списку.

Ще рідкісніше — майже всі вони згадують Анчелотті з теплом. Коли його звільнили з Челсі, Джон Террі та Френк Лемпард прийшли на його прощальну вечірку. А Кака якось сказав, що Анчелотті залишає “приємне відчуття в серці кожного футболіста”.

Його досягнення давно вийшли за межі звичайних тренерських успіхів. Титули у всіх п’яти топлігах Європи. П’ять перемог у Лізі чемпіонів — більше, ніж у будь-кого з його сучасників. Саме він оформив для Челсі перший золотий дубль в Англії, подарував ПСЖ перше чемпіонство Франції за 19 років і повернув Реал омріяну La Decima — десятий Кубок чемпіонів — уже в дебютному сезоні у 2014-му. А коли через шість років повернувся на Бернабеу, то знову виграв Лігу чемпіонів. І ще раз — через два роки.

Для Бразилії його призначення стало виходом із власних традицій. Уперше за понад 60 років збірну очолив іноземець. Тренер, який звик перемагати, прийшов у команду, що давно втратила це відчуття. І вже в понеділок Анчелотті представить список із 26 футболістів, які, на його думку, здатні повернути Бразилії титул чемпіона світу — перший із 2002 року.

Він каже, що з 24 гравцями вже визначився.

"Із ними було найлегше, — усміхається Анчелотті в розмові з The Athletic під час відеодзвінка з офісу бразильської федерації у Ріо-де-Жанейро. — Найскладніше — обрати ще двох. Конкуренція просто шалена".

Разом зі штабом він переглянув понад 70 бразильських футболістів по всьому світу. Від місцевого чемпіонату до топліг Європи, а ще — Туреччина, Саудівська Аравія. Зараз, коли до турніру залишаються лічені тижні, перегляд матчів перетворюється вже не на пошук таланту, а на тривожне очікування новин про травми.

"Мені справді страшно дивитися ігри", — зізнається він.

Через серйозні пошкодження він уже втратив двох гравців Реалу — Едера Мілітао та Родріго. Майже немає шансів поїхати на турнір і в 19-річного вінгера Челсі Естевао — через серйозну травму задньої поверхні стегна.

А головна дискусія в самій Бразилії — навколо Неймара. Зараз йому 34, він виступає за Сантос і все ще намагається повернутися на свій рівень після важкої травми хрестоподібної зв’язки, отриманої восени 2023 року. З формою та фізичним станом у нього проблем вистачає, але для бразильських уболівальників Неймар досі залишається чимось більшим, ніж просто футболіст.

"Я знав, що це питання прозвучить, — усміхається Карло Анчелотті. - У голосі — трохи жарту, трохи втоми".

Тема Неймара переслідує збірну Бразилії останні роки, і Анчелотті від цього не втече. Каже, що форвард “був і залишається” частиною його планів, але остаточне рішення ухвалять уже після фінальної оцінки.

"Він — великий талант. Але зараз питання не в тому, чи може Неймар прийняти м’яч або віддати передачу. Треба зрозуміти, в якому він фізичному стані".

Анчелотті розповідає, що перші розмови з бразильською федерацією почалися ще навесні 2023 року. Тоді він був близький до нового контракту з Реалом.

"Я сказав їм: “Якщо не домовлюся з Real Madrid — приїду”. Але в підсумку я продовжив контракт. А вони чекали. Чесно кажучи, CBF чекала мене. І вже минулого року ми підписали угоду".

У Бразилії чудово розуміли, чому саме Анчелотті став настільки бажаною кандидатурою. Він завжди приносив порядок туди, де інші бачили хаос. Іронічно, що сам Реал, який він залишив наприкінці минулого сезону, тепер загруз у внутрішніх конфліктах і постійних пошуках винних.

Говорячи ще до гучної пресконференції президента клубу Флорентіно Переса, Анчелотті визнає: сезон для мадридців вийшов невдалим. Хоча, якщо ввечері він вмикає футбол як уболівальник, то першими все одно обирає матчі Реалу.

Він чув і чутки про можливе повернення Жозе Моурінью — свого попередника на Бернабеу та, як сам каже, “великого друга”.

"Якщо він повернеться в Реал, я буду дуже радий за нього. Жозе здатен виконати фантастичну роботу — як і всюди, де працював раніше".

Останніми роками саме Анчелотті залишався людиною, яка вміла тримати роздягальню Реалу єдиною. Ніби ковдра, що накриває будь-яке полум’я ще до того, як воно розгориться. Його часто запитують: як йому вдавалося працювати з настільки великими его й водночас будувати команду-переможця?

Анчелотті відповідає спокійно, майже буденно:

"Я завжди намагався будувати стосунки з людиною, а не з футболістом. Бо передусім ти — людина. А вже потім гравець, який виходить на поле. У мене це завжди було в голові".

Після паузи він переходить до іншої проблеми — тієї, яка, на його думку, зараз визначає майбутнє мадридського клубу.

"Старе покоління потрібно замінювати. За останні роки Реал втратив дуже важливих футболістів: Каземіро, Тоні Крооса, Луку Модрича, Каріма Бензема, Начо. Саме такі гравці формують атмосферу в команді — завдяки характеру, лідерству, особистості. І тепер клубу потрібен час, щоб заново побудувати це середовище. Успіх залежить не лише від технічного рівня. Потрібен баланс".

Чи розуміє це керівництво клубу?

Анчелотті коротко киває.

"Так. Реал краще за будь-кого розуміє подібні проблеми".

З боку часто здається, що кожен тренер, який приходить у Мадрид із великою тактичною ідеєю — як свого часу Хабі Алонсо чи раніше Рафаель Бенітес — рано чи пізно стикається з опором суперзірок, які хочуть більше свободи на полі.

Анчелотті лише похитує головою.

"Ні-і-і…".

"Ні, — повторює Карло Анчелотті вже значно емоційніше, ніж раніше. Вперше за всю розмову в його голосі з’являється справжнє роздратування. — Бо це звучить так, ніби футболісти в Реалі роблять усе, що захочуть. А це неправда. Повна нісенітниця. Абсолютна нісенітниця".

Він навіть не намагається приховати реакцію.

"Неправда! Коли я працював у Реалі, у мене були свої ідеї, і я обговорював їх із гравцями. Дивився, що вони думають, погоджуються чи ні. Ми робили це навіть перед фіналом Ліги чемпіонів. Якщо в мене є ідея, футболіст має бути її частиною. Я не хочу нав’язувати стратегію. Але це не означає, що стратегії не існує.

Анчелотті говорить про це так, ніби пояснює щось дуже просте, але постійно неправильно зрозуміле ззовні.

"У нас була стратегія. І дуже сильна стратегія, якщо ми виграли дві Ліги чемпіонів за чотири роки. Гравці були повністю віддані цьому плану. Тому думка, ніби  Реал не хоче працювати в межах системи — неправдива".

У сучасному футболі дедалі більше тренерів приходять із готовою філософією та вимагають, щоб команда беззаперечно підлаштовувалась під неї. Анчелотті ж дивиться на управління зовсім інакше. Для нього діалог із футболістами — не компроміс, а перевага.

"Розмови з гравцями про футбол завжди були важливою частиною моєї роботи. Багато ідей узагалі народжувалися саме від них. Наприклад, із Андреа Пірло. Коли я перевів його в опорну зону в Мілані — це була його власна ідея. Він сказав мені: “Тренере, спробуйте мене нижче. Я можу там грати”.

Анчелотті робить коротку паузу.

"Говорити з футболістами — це не слабкість. Це важлива частина роботи. Я маю донести їм своє бачення футболу. Але я не хочу бачити на полі солдатів. Я хочу бачити гравців, які самі переконані в тому, що роблять".

У збірній Бразилії він, схоже, отримав міжнародну версію Реалу — команду з величезною історією, славою та тиском, який відчувається ще до стартового свистка.

Збірна Бразилії з футболу виграла п’ять із дванадцяти чемпіонатів світу в період із 1958 по 2002 рік. А жовто-зелена футболка давно стала таким самим символом футболу, як біла форма мадридців.

Його син Давіде, який також працює в тренерському штабі, якось сказав, що тренувати Бразилію — це “представляти країну, яка представляє сам футбол”. Сам Анчелотті називає Бразилію “найісторичнішою збірною у світі”.

Він переконаний: у бразильському футболі є щось майже генетичне — талант ніби передається від покоління до покоління. Жодна інша футбольна країна не створила навколо себе настільки сильну міфологію. Але, обираючи команду на чемпіонат світу в Північній Америці, Анчелотті не збирається жити минулим.

"Послухайте, останні два чемпіонати світу Бразилія виграла у 1994-му та 2002-му. Усі пам’ятають пару Ромаріо і Бебето у 1994 році. Або тріо Роналдіньо, Рівалдо та Роналдо у 2002-му.

Але всі чомусь забувають, що в 1994-му Бразилія грала з двома чіткими лініями по чотири футболісти, — продовжує Карло Анчелотті. — У них були чотири потужні захисники й чотири дуже дисципліновані хавбеки: Мазіньйо, Дунга, Мауро Сілва, Зіньйо. Жодних класичних вінгерів — лише працьовитий центр поля. А попереду — талант Ромаріо та Бебето".

Він говорить про ту команду не як романтик, а як тренер, який бачить за легендами структуру.

"І те саме було у 2002-му. Усі пам’ятають Роналдіньо, Роналдо та Рівалдо. Але мало хто згадує, що тоді Бразилія вперше на чемпіонаті світу грала з трьома центральними захисниками. Баланс між організованою обороною та талантом — ось у чому секрет успіху. Саме над цим ми зараз і працюємо".

Анчелотті не заперечує очевидного: Бразилія досі залишається країною, яка майже безперервно народжує великих футболістів.

"Звісно, талант треба зберегти. Жодна інша збірна не мала такого рівня індивідуальної майстерності протягом стількох поколінь. Але цього недостатньо. Потрібні й інші речі: правильний командний дух, характер, готовність працювати, жертвувати собою. Сам по собі талант чемпіонат світу не виграє".

Потім він усміхається, ніби сам ловить себе на думці про інший футбол — футбол минулого.

"Останній гравець, якого я пам’ятаю таким, що фактично сам виграв чемпіонат світу — це Дієго Марадона у 1986 році".

Кілька секунд паузи.

"Але між 1986-м і 2026-м — сорок років. А футбол за цей час повністю змінився".

Про шанси Бразилії на майбутньому турнірі Анчелотті говорить стримано, без гучних заяв. Хоча вибір в атаці у нього справді вражаючий: Рафінья, Вінісіус Жуніор, Матеус Кунья, Жоао Педро, Неймар, Габріел Мартінеллі, Ендрік, Естевао, Раян та Ігор Тьягу.

"У мене хороша команда, — каже він. — Ми можемо конкурувати з будь-ким. Але є й інші дуже сильні збірні: Франція, Іспанія, Аргентина, Німеччина, Португалія, Англія. Я уважно дивився на всі команди протягом року — ідеальних серед них немає. У кожної є свої проблеми. У нас теж. Ми не закриті на сто відсотків у всіх позиціях. Але чемпіоном стане не ідеальна команда, а та, яка краще за інших впорається з власними помилками".

Анчелотті уважно стежив і за клубним футболом цього сезону. Англійська Прем’єр-ліга, за його словами, зараз — найяскравіший турнір у світі.

"Без жодних сумнівів. Інтенсивність, якість футболу, атмосфера на стадіонах, рівень суддівства — усе на дуже високому рівні".

А нинішній Arsenal він називає “справді сильною командою”, яка повністю заслужила вихід до фіналу Ліги чемпіонів.

Як і Арсенал, Анчелотті вважає, що стандартні положення можуть стати вирішальним фактором на чемпіонаті світу. За статистикою, яку аналізував його штаб, близько 30% голів у сучасному футболі забиваються саме після стандартів.

А ще він уже зараз готує команду до можливих серій пенальті в плей-оф. Під час березневого збору футболісти збірної Бразилії відпрацьовували одинадцятиметрові за кілька місяців до турніру. У штабі навіть постійно працює спортивний психолог.

"Ми вивчаємо все, щоб створити правильний ритуал і підхід. Не можна просто вийти на пенальті й сподіватися, що все складеться добре, — каже Анчелотті, розводячи руками, ніби показує хаос випадковості. — Є дуже цікаві дослідження про те, як саме треба готуватися до ударів. Звісно, неможливо повністю відтворити тиск і емоції реального моменту. Але футболіст має чітко знати, що він робить. Саме це допомагає контролювати напругу".

Під керівництвом Карло Анчелотті збірна Бразилії вже провела десять матчів. Шість із них — товариські. Серед суперників були дуже різні команди: Болівія, Японія, Франція. П’ять перемог — результат непоганий, але для самого Анчелотті зараз важливіше не цифри, а те, що поступово формується всередині команди.

Як і завжди у своїй кар’єрі, він будує не лише гру — а й атмосферу.

"Найважливіше — створити правильне середовище всередині команди. У роздягальні, у щоденному житті збірної, між самими футболістами", — наголошує він.

Його приємно здивувало те, як поводяться бразильці поза полем.

"У них спільна культура. Вони релігійні, багато спілкуються між собою. Коли сидять разом — не дивляться постійно в телефони. Грають у карти, жартують, проводять час один з одним".

Анчелотті усміхається, порівнюючи це з клубним футболом.

"У клубах усе значно більш професійне й механічне. А бразильці справді люблять свою збірну. Люблять цю футболку. Коли грає національна команда — у Бразилії ніби все завмирає".

Після 34 років тренерської роботи це перший досвід Анчелотті на посаді головного тренера збірної. Раніше він уже працював у міжнародному футболі — асистентом Арріго Саккі у збірній Італії. Саме тоді Італія дійшла до фіналу чемпіонату світу 1994 року на Rose Bowl — і програла по пенальті… Бразилії.

Тепер усе ніби замикається в одне коло. Через понад тридцять років Анчелотті знову повертається на чемпіонат світу в Північній Америці — але вже як тренер збірної Бразилії.

Він називає “неймовірним” той факт, що збірна Італії, чотириразовий чемпіон світу й команда, за яку він сам виступав на мундіалях 1986 та 1990 років, пропустить уже третій чемпіонат світу поспіль.

"В італійському футболі зараз багато проблем, — зітхає Анчелотті. — Сподіваюся, вони швидко зможуть їх вирішити. Але думаю, тепер багато італійців уболіватимуть за Бразилію".

Попри величезний тиск, Анчелотті навіть не намагається знижувати очікування. Навпаки — він їх приймає.

"Бразилія їде на чемпіонат світу не просто для участі. Бразилія їде, щоб перемогти. І це наша відповідальність".

Він каже про це абсолютно спокійно — так, ніби давно навчився жити всередині постійного тиску.

"Те саме було і в Реалі. Люди часто запитують, чому клуб виграв шість Ліг чемпіонів за десять років. Відповідь — у рівні очікувань. Коли ти виграєш Лігу чемпіонів, тебе вітають. Але вже наступного дня всі думають тільки про те, як виграти наступну. Очікування додають відповідальності. Але водночас — мотивації та концентрації.

Після короткої паузи він додає вже тихіше:

"Ця відповідальність — велика честь. Але я прекрасно розумію: у футболі тебе завжди оцінюють лише за результатом. І за 40 років у цій професії я вивчив це дуже добре".

The Athletic