Леонідас да Сілва народився 6 вересня 1913 року у родині Мануеля Нуньєса Сілви та Марії да Сілви, сім’ї, що мешкала в одному із найбідніших районів Ріо-де-Жанейро – Сан-Крістован.

Леонідас пізнавав футбольні ази з чотирьох років – зробити перші кроки майбутній зірці щиро допомагав батько, який і сам любив найпопулярнішу гру у світі. Що могло, власне кажучи, бути кращим, ніж можливість пограти із татусем у футбол? У дев’ять хлопчик втратить свого першого, але найулюбленішого учителя – невблаганна смерть забере у родини їхнього годівника та покровителя. 

Лео ще більше віддаватиметься футболу, у якому намагатиметься не тільки знайти себе, але й забути страшну трагедію. Тож, будучи малим, як і більшість дітей із бразильських бідних та неблагополучних сімей, вдень вештався у пошуках будь-якого підробітку, а ввечері із товаришами ганяв м’яча, зробленого із шкарпетки, набитого ганчірками та обмотаного мотузком. 

Хлопчина ще змалку мріяв стати професійним футболістом, гадаючи, що таким чином назавжди покладе край злидням та безгрошів’ю. Та для цього треба невтомно працювати у поті чола і бути справжнім футбольним майстром, міркував Леонідас. Багата дитяча уява малювала його, звичайного бідняка у футболці Флуміненсе, так палко підтримуваного і обожнюваного клубу. Та воно і не дивно – майже все населення Ріо віддавало перевагу Триколірним, регулярним чемпіонам штату. За іронією долі, Леонідас так і не потрапить до улюбленої команди, проте згодом втілить найпотаємніші думки у реальність.   

Закінчивши початкову та середню школи, тринадцятирічний юнак і не матиме на думці продовжувати гризти граніт науки, а твердо вирішить долучитися до  однойменного Сан-Крістовану.  Овни, на подив фанатів, якраз у 1926 році неочікувано взяли Лігу Каріока (першість штату), чим привабили багатьох охочих та молодь, радо приймаючи їх у свої ряди.

Леонідас прогресував на очах – за чотири роки у Сан-Крістовані футболіст виріс у футбольному плані і став привертати увагу. По всій Бразилії поповзли чутки про появу гравця із небаченою пластичністю та талантом.  Як з’ясується пізніше, через ці якості до футболіста приклеяться два прізвиська – Гумова людина та Чорний Діамант. 

У 1931 році Лео пристане на умови середнього за бразильськими мірками клубу Бонсуессо, який за трансфер розрахується двома парами взуття та двома кофтинами. Це вам не Гарет Бейл за сто мільйонів! Та треба було ж з чогось починати, і амбітний форвард взявся підкорювати футбольний Олімп. За один сезон Діамант забив 55 голів у 51 зустрічі, чим привабив тренерський штаб головної команди країни. 

Так, через рік під знамена національної збірної Леонідаса запросив Луіс Аугусто Віняес, вражений результативністю юного нападника. Необхідно сказати, що дебют у збірній для дев’ятнадцятирічного хлопчака склався мало чи не за голлівудським сценарієм – бразильці, в умовах розіграшу Кубку Південної Америки, безнадійно мінімально поступалися на виїзді уругвайцям, коли Віняес, за десять хвилин до фінального свистка, вирішив випустити на поле да Сілву. Треба зауважити, що Селесте – на той момент чинні чемпіони першого мундіалю в історії та тріумфатори Олімпійських ігор 1928 року – являли собою вельми грізну силу не те що на континенті, а й у світі. Леонідаса це мало хвилювало – за скромні відведені йому миті він зумів не лише зрівняти рахунок, але й вивести команду вперед.  

Через декілька годин після завершення зустрічі щасливому і піднесеному Леонідасу запропонує контракт найтитулованіший клуб Уругваю – Пеньяроль. Незважаючи на блискучу статистику – 28 голів у 25 офіційних матчах – да Сілва затримається у стані Чорно-золотих на один сезон, а потім візьме курс на батьківщину, де у підсумку підпише угоду із Васко да Гама. 

Відзначившись кількома важливими голами та записавши до свого активу більше двох десятків влучних ударів, Лео допоміг Бакальяу виграти Лігу Каріока і закріпити хиткі внаслідок постійних переїздів позиції у збірній – Віняес включив Діаманта у заявку і взяв на італійський мундіаль.  

Мабуть, якби був такий шанс, то бразильці б із невимовною радістю вижбурнули із історії сторінки, що стосуються чемпіонату світу 1934 року. Жовто-зелені, як і Аргентина, через низку причин (Перу та Чилі відмовилися організовувати матчі) кваліфікувалися на турнір без попереднього відбору, маючи у запасі  додатковий час для підготовки.

На загальну прикрість, тренерський штаб Віняеса вчинив не надто розумно – колектив прибув на Апенніни практично перед самісінькою дуеллю із іспанцями. Тобто, про яку ефективність можна говорити, якщо втомлена та нетренована команда перетнула десять тисяч кілометрів? На заповненому генуезькому стадіоні Луїджі Ферраріс Фурія Роха без якихось суттєвих проблем перемогла 3:1, завадивши бразильцям подолати бодай перший раунд. Єдиний гол у ворота іспанців забив Леонідас…

Це був повний провал. Президент Бразильської конфедерації футболу Алваро Катан негайно викликав Віняеса на килим та без крихти докору сумління вказав наставнику на двері. 

Тим часом, Леонідас, на жаль, не надто добре ладнав у Васко – зважаючи на те, що да Сілва був темношкірим, йому було вкрай нелегко зарекомендувати себе в очах футбольної еліти. Справа в тому, що на той час "кольорове" населення обмежувалося у правах. Наприклад, на законодавчому рівні у Конституції 1934 року (повторно – у поправках 1938-го) бідолашним мігрантам заборонявся в’їзд на територію країни – бразильський конгрес неодноразово ще у 20-х роках ХХ століття підіймав на порядок денний законопроекти про "пересування людських істот чорної раси".

 

Тож Леонідасу, що й сам став жертвою дискримінації та сегрегації, доводилося вдвічі, а то й утричі більше працювати, аби бути з усіма нарівні. Хоча, це не надто допомогло – Васко закрив очі на хороший результат – 27 голів у 29 поєдинках – і відправив футболіста у напрямку Ботафого. 

Та і Одинока зірка, слідуючи суспільним тенденціям та настроям, відверто глузувала та за нагоди паплюжила честь і гідність гравця. Зрештою, клуб погодився продати Леонідаса, якого вважав "непотрібним та непридатним", у Фламенго, що, попри притаманний аристократизм, терпимо відносився до кольору шкіри. Причому, перехід відбувся за символічну та сміховинну ціну, що становила п’ять контів. 

Роздратований Леонідас, повністю викладаючись на полі, зарікся поставити остаточну крапку над "і" — йому було неприємно, що ним жбурляли і топтали як могли.  І Діамант видав потужну гру, заявивши, що має неабиякий хист – як у плані техніки, так і реалізації гострих моментів. 

Але здивувати вибагливу бразильську публіку філігранною технікою чи фінтами насправді важко – цей нюанс латиноамериканці сприймають як буденну річ. Однак футболісту вдалося, м’яко кажучи, справити незабутнє враження своєю "родзинкою" — фірмовими ударами через себе у падінні. Як ви вже зрозуміли, саме Леонідасу ми повинні завдячувати появою "бісиклети". Принаймні, до цього схиляється переважаюча частина футбольних істориків. 

В Буенос-Айресі і до сьогодні живе знаменита байка – мовляв, коли, під час матчу Фламенго та місцевого Індепендьєнте, Леонідас у такій манері вразив ворота суперника, шокований голкіпер не стримався та почав святкувати гол разом із бразильцем.

У 1936 році на тренерський місток збірної було призначено Адемара Піменту, що радісно пожертвував співпрацею із футбольним клубом Бангу. Ще б пак – така нагода! Але перед Адемаром поставили серйозне завдання — збудувати конкурентоспроможну команду, готову до боротьби проти найкращих колективів світу. 

У тренувальний та підготовчий процес до чемпіонату світу втрутився президент країни Жетуліо Варгас, особисто слідкуючи за усіма подіями, які стосувалися збірної.  Жетуліо слів на вітер не кинув та допоміг Піменті із кадровою ситуацією – закликав футболістів Ріо та Сан-Паулу припинити суперництво та кинути усі сили для завоювання медалей у Франції. 

Адемар, маючи у розпорядженні когорту висококласних виконавців, склав список тих, хто поїде до берегів Середземного моря. Першим у ньому стояло ім’я Леонідаса, як беззаперечного кандидата на участь і, в цілому, лідера Селесао.

Впродовж двох тижнів, напередодні матчу-відкриття ЧМ-1938, команда наполегливо тренувалася, а за п’ять днів до старту змагань пристосовувалася до особливостей французького клімату та умов. Словом, Варгас попіклувався, аби цього разу провідні бразильські гравці почували себе добре та підійшли до реалізації плану – здобуття кубку – у найкращих кондиціях. 

В 1/8 Пімента та компанія зіткнулися із відчайдушним супротивом поляків – обидва колективи влаштували гольову перестрілку, зафіксувавши рахунок, що нагадував більше хокейний – 6:5 на користь латиноамериканців. 

Вся увага була прикута до двох дійових осіб, що немовби змагалися у майстерності – Леонідаса та Ернеста Вілімовського, нападника хожувського Руха. Вілімовський "вистрелив" покером, а Лео – хет-триком, ввівши присутню публіку у непідробне захоплення.

Найдивніше те, що несприятливі погодні умови – у Страсбурзі увесь день йшов дощ і газон перетворився на суцільну багнюку – не завадили командам показати гостроатакуючий футбол. Звісно, злива внесла свої корективи – приміром, один із голів Леонідас забив ногою, попередньо знявши розмоклу бутсу, і таке, здавалося б, сміховинне виконання удару увійшло в історію під назвою "гол від гетри". Взагалі Леонідасу було дуже незручно, і він запам’ятався ще однією витівкою – благав головного арбітра Івана Еклінда продовжити гру босоніж, але шведський суддя дорікнув, мовляв, "це тобі не Копакабана, а чемпіонат світу!".   

В чвертьфіналі на бразильців чекали чехословаки, що напередодні не залишили каменя на камені від нідерландців, заштовхавши в екстра-таймі три "сухі" м’ячі. Опонент виявився й справді "міцним горішком", зайвий раз продемонструвавши, що недарма опинився на стадії 1/4 – Леонідасу довелося добряче попітніти, аби розпечатати щільну оборону чехословаків.  Позаяк гра закінчилася 1:1 – на гол Діаманта відповів Олдржих Неєдли – угорський арбітр Паль фон Херцка, слідуючи регламенту, призначив повторний матч, що мав відбутися через два дні. 

Пімента  постав перед важким вибором, розуміючи усю складність обставин – основа була фізично і морально не готова, і їй би не завадило відпочити, а резервісти не вселяли стовідсоткової довіри. На це, в свою чергу, розраховували чехословаки – особливо Йозефа Майсснера непокоїв да Сілва. 

Адемар пішов ва-банк – у старті з’явилося дев’ять новачків, незмінний голкіпер Вальтер і, на превелике розчарування чехословаків, Леонідас… Як наслідок, Бразилія переможе 2:1 – по голу "запишуть" Лео і Роберто. Шлях до фіналу ось-ось буде розчищений. 

Так думав Пімента – він ні секунди не сумнівався у своїх підопічних. Між іншим, треба віддати належне його хитрощам – рівно через тридцять років у схожому стилі Італія тріумфує на Євро, здолавши виснажену Югославію. 

У півфіналі Адемару протистояла потужна Скуадра Адзурра, у складі якої феєрив легендарний Джузеппе Меацца. І тоді засліплений власною величчю Пімента допустив фатальну помилку – залишив Леонідаса осторонь. Засліплений настільки, що ще до матчу замовив квитки на рейс літака "Марсель – Париж", де на Коломбі планувалася розв’язка усього розіграшу...  

Французька преса розгубилася у версіях, шукала мотиви, гадаючи, що головний бразильський "козир", не дай Боже, травмований чи змучений навантаженнями. ..
 
На все коротко, але гранично чітко відповів сам керманич Селесао: "Нехай відпочиває, він повинен прикрасити фінал". Чи не безглуздо так нехтувати своєю рушійною силою? Чи замислювався про свою хибу Пімента, коли Італія впевнено диктувала перебіг матчу, а Вітторіо Поццо із технічної зони ніби диригував командою і нагадував ляльковода, що в театрі смикав маріонеток за потрібні шнурочки і в потрібний момент? Ми знаємо, що Поццо вирушить до фіналу, де не менш віртуозно розбереться із Угорщиною – не без допомоги арбітрів, вкотре підбурюваних режимом Муссоліні – але розбереться. І виграє золото. 

Леонідас вийде на матч із шведами, зробить дубль і стане бронзовим призером мундіалю. Стане найкращим бомбардиром із сімома м’ячами і здобуде шалену підтримку та любов народу.

В Ріо на звістку про третє місце відреагують достатньо прохолодно і знову – за вже вишколеною схемою – килим і двері, щоправда, для Піменти. 

Леонідас прокинеться знаменитим і оточений прискіпливою увагою. Бразилія буквально плазувала та повзала перед футболістом навколішки — уявіть, варто було Леонідасу щось забажати, як прохання миттєво виконувалося. Життя мов у казці, не правда, ж?

Його популярність приголомшувала, що йому пробачали абсолютно усе — від найменших дрібниць і впритул до ... вбивства.

І це не порожні слова — трапилося так, що Леонідас в січні 1938-го, перебуваючи за кермом шикарного Форда, збив насмерть пішохода. Полісмени, наввипередки із присутнім розлюченим натовпом, кинулися до автомобіля, але, коли усвідомили, що водій — кумир мільйонів, то просто втратили дар мови. І як, гадаєте, завершився інцидент? Правоохоронці дійшли висновку, що жертва сама кинулася під колеса і покінчила життя самогубством.

Цікаво, що тепер темношкірість пішла Лео швидше на користь – разом із близьким товаришем та журналістом Жозе Скассу він перетворив свій "недолік" у прибуткову справу. Скассу став менеджером та агентом футболіста, і, відстоюючи фінансові інтереси, невдовзі запустив у виробництво низку товарів під назвою "Чорний діамант". Так з’явився відповідний бренд і незабаром Леонідас рекламував власну продукцію – від солодощів і до зубного порошку. Він заробляв на усьому, що стосувалося його імені – навіть на автографах чи забитих м’ячах, влаштовуючи своєрідні аукціони прямо на полі. 

Про нього говорили усі: від "чистокровної", "білої" примхливої еліти і до темношкірих обдертих і поношених важким життям жебраків у фавелах, що бачили у ньому свій порятунок. Якби Леонідас балотувався у президенти, то неодмінно б виграв із неймовірним відривом – ніхто не міг позмагатися із славою Лео. Та і навряд чи коли-небудь, якби не один, але дуже важливий нюанс – все змінив початок Другої світової війни, по закінченні якої бразильці вознесли на небосхил нову зірку, такого собі Едісона Арантіса ду Насіменту і нарекли Королем футболу. І хоч Пеле дебютує у великому футболі через шістнадцять років, Леонідас втратив дещо у популярності та медійності, не розкрився цілком європейським поціновувачам. Через війну.  

Друга світова війна, на щастя, не так відчутно позначилася на Латинській Америці, як на європейському континенті. Втім буремні та страшні події торкнулися і нашого героя – близько восьми місяців Лео провів за ґратами, оскільки був звинувачений у фальсифікації документів, у тому числі, так званого "білого квитка", що допомагав гравцеві довгий час, як то кажуть, "косити" від армії. Тим не менш, подейкують, що да Сілва переніс відведений тюремний термін у доволі комфортних умовах – керівники місця позбавлення волі поблажливо віднеслися до відомого форварда. Ясна, річ не зачіпали Леонідаса й інші ув’язнені, бачачи у ньому ледве чи не національне надбання усієї держави. 

Після того, як Діамант нарешті вийшов на волю, то не повернувся до столиці, а намовлений тренером Вісенте Феолою, перебрався до іншого мегаполісу – Сан-Паулу. 

Прибуття зірки вітав вщерть забитий Пакаембу – фанати Триколірних сподівалися і вірили, що Леонідас поведе команду до нових звитяг. Гумова людина не підвела і виправдала очікування – в 1943, 1945, 1946, 1948 та 1949 роках Сан-Паулу без зусиль перемагав у Паулісті. 

Подейкують, що якось Леонідаса на залізничному вокзалі зустрічало десять тисяч прихильників, а це – на хвилиночку – й на сьогодні солідна цифра. Можете зайвий раз уявити, що значив цей футболіст і яким він був.

211 поєдинків і 144 голи – погодьтеся, переконлива статистика для уже немолодого форварда. Леонідас грав до 37 і завжди тримав себе у хорошій формі.  

У 1951 році да Сілва, хоч і зважився повісити бутси на цвях, остаточно не закинув спортивну діяльність і влаштувався коментатором на телебаченні. Треба визнати, що у Леонідаса був хист, не менший, ніж у якості футболіста – не кожному, погодьтеся, пощастить зібрати колекцію найпрестижніших журналістських нагород Рокетте Пінто, а їх до рук екс-нападника потрапило аж цілих сім.  

Дванадцять років тому назад Леонідаса не стало. В 2001 році медики винесли вирок – невиліковна хвороба Альцгеймера вразила бідолашного бразильця. 

Лео залишив по собі величезну спадщину, фундаментальну віху бразильського і світового футболу. Якби не ряд обставин, то він би був, мабуть, кращим за Пеле. Хоча – хіба погано бути Першим?