Про Маттіаса Сінделара говорять нечасто — "міжвоєнний Пеле", хоч і був зіркою світового масштабу, та опинився, як то кажуть, не в той час і не в тому місці. Ні, Австрія 20-х та 30-х років ідеально підходила для футболу, але загадкова смерть гравця із настанням нацизму на довгі роки відкинула Сінді у невідомість.
Маттіас Сінделар народився 10 лютого 1903 року у моравському селі Козлів (сучасна Чехія). Батько хлопчика, Ян Сінделар займався ковальською справою, а його дружина Марія, будучи домогосподаркою, присвятила себе вихованню чотирьох дітей. Родина була чеською, сповідувала католицизм, хоч і мала єврейське коріння, і цей нюанс відіграє не останню роль в житі футбольної зірки.
Коли Маттіасу виповнилося два роки, сім'я у пошуках кращої долі переїхала до Відня, столиці Австро-Угорської імперії, де поселилася у передмісті Фаворітен, в одному із робочих кварталів. Сінделар-старший не мав ні гроша і, щоб утримувати маленьку квартирку на Квелленштрассе, влаштувався на цегельний завод.
Маттіас цікавився футболом змалку, але свій талант розкрив у десять років. Маленький непосидючий Сінді нехтував силовими єдиноборствами, а ще не любив втрачати м'яч. Коли однолітки, переважно міцніші статурою, з легкістю відтісняли його корпусом, Маттіас часто себе картав. Тоді він і вирішив, що його головним козирем стане дриблінг. Хлопець невтомно працював над фінтами і технікою, й незабаром усі "кривдники", замурзані та захекані, не могли із ним впоратися – їм ввижалося, що м’яч був буквально приклеєний до ніг хитрого Сінделара.
У 1917 році малого спіткало страшне горе — із фронту прийшла звістка, що батько трагічно загинув у боях на річці Соча (нині територія Словенії). Чотирнадцятирічний Маттіас усвідомлював скрутність становища і вирішив опанувати професію слюсаря, аби в майбутньому допомагати матері. Єдиною розрадою для юнака був футбол, якому він віддавав усі сили у вільний від навчання час. Наполегливість була нагороджена — через рік хлопця взяв на олівець Карл Вайманн, учитель, який, на відміну від шкільної практики, займався пошуком перспективної молоді. Вайманну Сінделар так сподобався, що він домовився із віденською Гертою про перегляд і тренування. Деякий час хлопець продовжував навчання, та, зрештою, закинув слюсарство, щоб сконцентруватися на футболі.
У вісімнадцять років Маттіас дебютував на професійному рівні. По ходу свого першого сезону він відзначився кількома важливими голами, які допомогли закріпитися у стартовому складі та значно зрости в очах фанів.
У 1923 році Сінделар серйозно пошкодив коліно та стопу — отримані травми ледь не коштували хлопцеві кар'єри. Ошелешеного Маттіаса, який боявся, що на ньому врешті-решт поставлять хрест, прооперували лікар Еммануель Шварц та знаний хірург Ханц Спіц. З того часу Сінделар грав із спеціальною фіксуючою пов’язкою, але, слава Богу, не втратив минулої форми — лише став уважнішим, ретельно уникаючи зіткнень. Не дарма Маттіаса прозвали Паперовою Людиною через його "кришталевість", але йому куди більше пасувало прізвисько "Футбольний Моцарт" — так уболівальники порівнювали свого улюбленця із геніальним композитором, який не менш віртуозно диригував, але м'ячем.
Наступного сезону Сінделар неохоче покине Герту — нестабільне фінансове становище та подальша криза змусять функціонерів розпродати усіх ключових гравців. Маттіасу випаде нагода переїхати до Італії – ним цікавилася Сієна. Та домовленість залишиться на словах – у перемовини оперативно вступив Венер Аматеур, з часом перейменований в Аустрію. Сінделар дасть згоду на перехід і, як виявиться, гратиме у Аустрії до моменту, коли зважиться повісити бутси на цвях.
Цікаво, що Шварц, який поставив Сінді на ноги, входив до штабу його нового клубу, і Маттіас дуже старався, наче хотів особисто віддячити Еммануелеві за його подвиг – форвард напрацював на кубок та срібні медалі чемпіонату.
Гра Сінделара викликала непідробне захоплення: ним пишалися як змучені роботяги за кухлем пива по завершенні важкого робочого дня, так і рештки місцевої буржуазії, яка за традицією збиралася у кав’ярнях, мовби нагадуючи велич та дух минулих років. Маттіаса щиро любили за його скромність та відкритість, його наслідували дітлахи, сподіваючись відтворити бодай схожий фінт, його запрошували на звані вечері, з ним прагнули зблизитися.
"У своїй вимові, своїх манерах він був типовим, звичайним віденцем, — змальовує Маттіаса Франц Шварц, син Еммануеля, один із тих небагатьох досі живих, що бачили і знали Сінделара. – Але в його таланті було щось особливе, що робило його винятковим".
Але найбільшого піку популярності "Моцарт" досягнув своїми виступами за збірну, якою орудував Уго Мейзль. Сінді отримав запрошення до головної команди країни у двадцятитрирічному віці і з 1926 по 1928 роки провів чотирнадцять поєдинків, після чого у нього виник конфлікт із Уго: під час матчу проти Південної Німеччини (який у підсумку закінчився із невтішним результатом) Маттіас часто помилявся та втрачав м’яч, що дуже обурило тренера. "Сінделар – цілковитий егоїст" — потім скаже знаменитий коуч.
Тут треба зауважити, що Уго Мейзль, незважаючи на репутацію новатора, яким його сприймали і бачили у футбольних колах, в глибині душі насправді залишався переконаним консерватором. У його розумінні збірна Австрії мала нагадувати шотландський Рейнджерс зразка 1905 року, із швидкою комбінаційною грою та таранним форвардом на вістрі атаки. Сінделар, хоч і маючи доволі високий зріст, особливо не приваблював тренера – пластичний, технічний, швидкий та елегантний Маттіас здавався йому непридатним для силової, грубої боротьби у карному майданчику. Йому, Мейзлеві більше імпонували футболісти на кшталт Йозефа Уріділя, що був повною протилежністю Сінделару, але на той час припинив виступи за збірну. Відомий письменник і сучасник Маттіаса Фрідріх Торберг досить влучно охарактеризував відмінність між цими двома нападниками: "Їх можна порівнювати тільки по популярності: у техніці, винахідливості, уміннях, в культурному плані вони були настільки схожі, настільки танк і вафля".
Тож Уго не став вислуховувати Сінделара, що докоряв поганим станом поля, яке напередодні справді добряче промерзло, а просто вказав футболістові на двері. Це, не зважаючи на те, що у дебютній грі проти Чехословаччини Маттіас забив дуже потрібний гол і в наступних трьох матчах відзначився чотирма влучними ударами!
Не таланило і з Аустрією – команда, після чемпіонства 1926 року, несподівано здала позиції, стабільно займаючи сьому-восьму сходинку у внутрішньому змаганні. У 1927 році Маттіас очолив бомбардирський список, маючи у активі 18 голів, але цього було недостатньо – Фіалки посіли сьоме місце за підсумками розіграшу.
Поверненню до збірної Сінделар має завдячувати не тільки журналістам та уболівальникам, що постійно чинили тиск на Мейзля (свого часу Уго мав доволі неприємну розмову із фанатами, що ледь не переросла у бійку в кав’ярні), а й частково Джиммі Хогану — легендарному тренеру, якому випала нагода працювати із Аустрією у 1931 році.
Хоган порадив Мейзлеві вдатися до варіанту із Сінделаром, і Уго був змушений визнати очевидне: стара гвардія, на яку він розраховував роками, не давала задовільного результату і команда відверто потребувала оновлення.
Треба зауважити, що шотландець був куди талановитішим ніж Мейзль, як у плані тактики, так і підходу до тренувального та ігрового процесу. Що ж тут приховувати — його ідеї та погляди лягли в основу Дунайської школи та дали поштовх до появи не тільки Вундертім, а й Золотої угорської команди 50-х років, очолюваної Густавом Шебешом.
Таким чином, 16 травня 1931 року Маттіас з’явився у грі проти шотландців та долучився до розгрому, що завершився із загальним рахунком 5:0. Саме після цього матчу колектив Мейзля журналісти нарекли Wunderteam (Чудо-команда). Хоча, якщо вірити джерелам, до цієї назви їх наштовхнув сам Мейзль, коли на передматчевій прес-конференції спочатку зачитав основний склад, що мав вийти проти Тартанової армії, а потім, не приховуючи ноток сарказму, вигукнув: "Ось вам Чудо-команда! Чого ви від мене ще хочете?!".
Невдовзі такий гучний епітет був підтверджений серією переконливих перемог – під "гарячу руку" австрійців потрапили Швейцарія (8:1), Угорщина (8:2), Франція (6:2) та Бельгія (4:0). Мотивації додавав і той факт, що усі перераховані збірні на той час вважалися топовими на континенті. Та для повноцінного самоствердження Уго цього було мало – тренер марив успіхом над родоначальниками футболу, грізними та іменитими англійцями, яким він і мав намір скласти конкуренцію. Незабаром йому випаде нагода, але свій перший іспит Мейзль не складе.
За два тижні до матчу Мейзль знову запросив Джиммі Хогана, гарантувавши посаду консультанта. Той люб’язно погодився, оскільки мав труднощі із працевлаштуванням та британською владою, що вважала його зрадником та негідником (Джиммі під час Першої світової війни перебував і тренував у Австро-угорській імперії). Одним із найважливіших кроків метра стало рішення будувати гру навколо Сінделара та остаточно перейти на 3-2-5, тактику, яка, по ідеї, мала тільки поліпшити результативність Маттіаса.
І ось, у запеклій боротьбі, за переповнених трибун Стемфорд Брідж, зіткнулися англійці та австрійці. Господарі, як з’ясується, виграють 4:3, але це була швидше піррова перемога – представники Туманного Альбіону ще жодного разу не виглядали такими розгубленими. Миттєвий перехід Вундертім від оборони в атаку, гра в короткий пас та шквал гострих епізодів змусив пихатих англійців змінити уявлення про футбол та зайвий раз засумніватися у власному міфі непереможності – на адресу Мейзля лунали схвальна критика і овації.
"Справжнє відкриття" — напише Daily Mail, а провідне видання Times – і поготів – віддасть австрійцям "моральну перемогу" та із захопленням розбиратиме блискавичну комбінаційну гру опонента. Свою порцію овацій отримав і Сінделар, який вивів команду на поле із капітанською пов’язкою і запам’ятався знущальним сольним проходом після чого забив другий гол.
За Сінделаром вишикувалися клуби не останнього ґатунку – наприклад, лондонський Арсенал, який був готовий залюбки перерахувати у кишені президента Аустрії понад 40 тисяч фунтів стерлінгів. Але...
В унісон із звитягою у збірній, на "Моцарта" також чекав гучний тріумф і з клубом, котрий здобув Кубок Мітропи-1933 (попередник КЄЧ та ЛЧ), помірявшись силами із італійським Інтером, де тоді грав сам Джузеппе Меацца. В Мілані сильнішими були господарі (2:1), проте у Відні карти лягли на користь впертого Сінделара, що із нерадзуррі поквитався сповна – тричі результативно потурбував голкіпера, причому один із м’ячів забив під завісу матчу.
На італійський чемпіонат світу 1934 року австрійці приїхали у не надто хорошому настрої – здається, на них тиснув тягар відповідальності, підкріплений чималими очікуваннями з боку фанатів. Наті передчасно записували у ранг беззаперечних фаворитів, а найбільші надії якраз покладалися на Сінделара.
На стадії 1/8 Вундертім довелося добре попітніти проти Франції – Триколірні всією командою оборонялися, і австрійці із притаманною їм грою у короткий пас спершу нічого не могли вдіяти. Це красномовно засвідчував гол нападника Ле Бле Жана Ніколя на 18-й хвилині, організований внаслідок контратаки. Тоді за діло взявся Сінделар і зрівняв рахунок, забивши перший і останній гол на чемпіонатах світу. Натхненна Австрія виграла у додатковий час 3:2.
У чвертьфіналі було спекотно – а яким ще може видатися матч Австрії та Угорщини, принципових суперників? Настільки принципових, що дербі вважається одним із найстаріших у світі (після дуету Англія – Шотландія). Як приклад, угорці зламали Йоганна Хорвата – так старалися не пустити футболіста до своїх воріт. Вундертім і тут була на коні і – вкотре – із мінімальною перевагою, 2:1. "Була сутичка, а не футбольний матч" – пригадуватиме Мейзль.
Упереджене суддівство шведського арбітра Івана Еклінда, якого перед півфіналом запросив на аудієнцію сам Беніто Муссоліні, перекреслило усі сподівання Мейзля на виграш у турнірі. Уго відчував, що готується змова: "У нас немає шансів" — зронив тренер напередодні.
Італійці під керівництвом Вітторіо Поццо перемогли 1:0 та пробилися у фінал, а деморалізовані австрійці до того ж поступилися німцям у грі за третє місце. На віденському вокзалі Сінделара і компанію зустріли із презирливим свистом, а газетярі "клеймували" колектив кличкою Plunderteam ("команда мотлоху").
У 1937 році Уго Мейзль помре від серцевого нападу. Так, кубок Світу підступно вислизне із його рук і в цьому можна частково звинуватити фашистський режим. Єдиною розрадою стане перемога над англійцями 2:1, про яку так довго мріяв наставник…
Останні у кар’єрі трофеї Сінделар здобуде у 1936 році – йому підкориться "дубль". Вп’яте буде виграно кубок Австрії та вдруге – Мітропи (у фіналі оступилася чеська Спарта).
13 березня 1938 року відбувся славнозвісний аншлюс, внаслідок якого Австрія стала "Східною маркою" Третього Рейху. Силоміцьке, але хитро сплановане приєднання Гітлером цілої держави поставило під питання не тільки самоідентифікування австрійців як нації, але й суттєво вдарило по усіх сферах життя та побуту. Звісно, це торкнулося і футболу на будь-яких його рівнях і 31 березня новоспечені органи влади прийняли рішення заборонити професійні футбольні клуби на території країни. Особливий погляд був прикутий до Аустрії через сумнівну в очах нацистів репутацію — у народі Фіалки вважалися єврейською командою. Щойно стало відомо, що війська Адольфа Гітлера таки вторгнуться, клуб покинула на чолі із президентом добра половина футболістів та персоналу, що мали належне коріння. Сінделар залишився.
3 квітня пройшов так званий "матч примирення" — гра за участю збірних Німеччини та Австрії на стадіоні Пратер. Зустріч мала стати останньою для Вундертім і Маттіас наполіг, щоби команда з’явилася на полі у традиційних червоно-білих кольорах. Це виглядало наче виклик, адже арена в підсумку рясніла у відповідних тонах окупанта та була прикрашена свастикою й лозунгами у стилі "один народ, один Рейх, один фюрер".
Втім нацисти погодилися, не забувши наголосити, що гра є швидше "актом братерства" і має – максимум – завершитися результативною нічиєю.
Склалося враження, що Сінделар прислухався до вказівок "зверху" і – дійсно – до середини другого тайму Австрія нагадувала бліду тінь, регулярно втрачала м’яч, дозволяючи німцям диктувати власні умови. Однак після сімдесятої хвилини сталося неочікуване – спочатку Сінді поклав на лопатки воротаря суперника, поціливши у правий нижній кут, а потім і його близький товариш Карл Сеста, виконуючи штрафний удар, як подейкують, з відстані 45-ти метрів, майстерно переграв голкіпера.
Це був справжнісінький шок – присутня публіка почала несамовито скандувати "Австрія", Австрія!", а Сінделар, пританцьовуючи, показово кинувся святкувати другий гол до трибуни, де знаходилися нацистські високопосадовці.
Треба зауважити, що нацисти, усвідомлюючи цінність футболіста як механізму впливу на громадськість, неодноразово намагалися заручитися його підтримкою. Тут не було нічого дивного — статус зірки, рекламні контракти, камео у фільмі та любов народу справляли дійсно пристойне враження. Однак Сінделар вперто відмовлявся співпрацювати, не приєднався до збірної "Великої Німеччини" і навіть відхилив пропозицію поїхати на чемпіонат світу 1938 року, мотивуючи свій вчинок поважним для гравця віком. Реакція була очевидною та цілком очікуваною – "як цей єврей посмів відмовити?!"
Так, це виглядало вкрай зухвало і ризиковано, та, мабуть, тільки вищезгаданий статус нападника стримував режим, щоб із ним не покінчили. На жаль, згодом кредит терпіння остаточно вичерпається.
Варто додати, що не всі футболісти поділяли точку зору Сінделара й були вимушені "добровільно-примусово" піти назустріч – наприклад, на французькому мундіалі у складі Німеччини перебувало вісім виконавців колишньої Вундертім. Якщо підсумувати, то за час анексії футболку Третього Рейху надягали всього двадцять вісім австрійців.
Гестапо продовжувало прискіпливо пильнувати за Сінделаром та його позафутбольною діяльністю. Маттіасу після завершення кар’єри, між іншим, пощастило зайнятися невеличким, але прибутковим бізнесом, попередньо придбавши кафе у Леопольда Брілля. Власник, будучи євреєм, ясна річ, потрапив у немилість і заклад шляхом "легальної крадіжки" незабаром мав перейти у власність НСДАП. До слова, така процедура була звичною тогочасною буденністю, адже після реалізації "25 пунктів" євреїв, як і інших представників неугодних національних меншин, активно переслідували та відбирали не те що нерухомість, а й будь-які соціальні привілеї. Сінделар не гаяв часу і швидко втрутився, заплативши 20 тисяч німецьких марок. Сума, м'яко кажучи, була завищеною, але здавалося, що Сінді тільки й прагнув того, аби за будь-що "насолити" нацистам.
Кафе у Відні та вивіска із написом "Вас запрошує Маттіас Сінделар" — що ще треба для того, щоб привернути увагу відвідувачів? Люди ходили натовпами, бажаючи познайомитися зі своїм кумиром і Маттіас відповідав взаємністю. Соціал-демократів насторожило й те, що значна частина контингенту клієнтів була євреями, яким Сінделар співчував. І в якийсь момент Маттіас безслідно пропав…
23 січня 1939 року Сінделара було знайдено мертвим у його ж квартирі. Тіло виявив друг футболіста Густав Хартман, збентежений раптовим зникненням товариша. У спальній кімнаті поряд із трупом лежала ледве жива подруга Сінделара Камілла. Її негайно забрали в госпіталь, але нічим так і не зарадили — дівчина, не прийшовши до тями, невдовзі померла.
За офіційною версією поліції, яку миттєво підхопила і розтиражувала провідна бульварна газета Kronen Zeitung, закохані отруїлися чадним газом, який виділявся із несправного димоходу. Тобто смерть кваліфікувалася як нещасний випадок і справа нашвидкуруч була закрита.
Серед населення пішли чутки, про які побоювалися говорити вголос — багато хто вірив, що тут не обійшлося без нацистів, яких Сінделар принизив своїм танцем та відмовками щодо НСДАП. Втім, доказів, які хоча б дотично вказували на втручання влади, звісно ж, не було – тим паче, жителі будинку, в якому проживав Маттіас, неодноразово скаржилися на проблеми із димоходом. Плюс, документи розслідування були у відкритому доступі – вони, до речі, і досі лежать у національному віденському архіві.
Правоохоронці припустили імовірність суїциду, але після ретельного допиту друзів та знайомих Маттіаса, журналісти дійшли до висновку, що гравець ніколи не був схильний до подібної девіантної поведінки і не мав наміру покінчувати життя самогубством. Справа Сінделара була повторно переглянута у 1945 році, по завершенні Другої світової війни, але знову безрезультатно закрита.
Як стверджують очевидці, провести Сінделара у його останню путь прийшло понад п'ятнадцять тисяч жителів міста (дехто пише, що і всі двадцять) — вузенькі віденські вулички фактично тріщали від великого скупчення людей. І навіть тут нацисти втрутилися, ледве не перетворивши похоронну процесію у фарс із властивою їм пропагандою та закликами, мовляв, така подія заслуговує пройти із почестями на державному рівні.
Маттіас Сінделар, незважаючи на короткий життєвий шлях, в дійсності став уособленням австрійського футболу. Його смерть у 35-річному віці відкинула розвиток найпопулярнішої гри у світі на довгі десятиліття. Принаймні для австрійців, які повноцінно пробилися на Євро зовсім нещодавно. У 1999 році Сінді визнали найкращим австрійським футболістом ХХ століття.
