5 квітня 2015 року венесуельський художник та скульптор Паоло дель Ріо покінчив життя самогубством, вистреливши з пістолета собі в серце. Незважаючи на те, що Бог наділив його великим талантом, митець став всесвітньо відомим зовсім не завдяки скульптурі «Рука Мінералів», котру можна побачити неподалік від штаб-квартири ОПЕК в Відні. Всі заговорили про Паоло в 1963 році, коли він під бойовим прізвиськом Максимо Каналес  (нове ім’я латиноамериканець взяв на честь буревісника революції, письменника Максима Горького) організував викрадення Альфредо Ді Стефано. Тож передаємо слову команданте.

«Ми все чудово спланували. Кожну деталь. Були враховані всі дрібниці. Все мало функціонувати точно, як швейцарський годинник. Також, не варто забувати, що ми мали обмаль часу на проведення операції. В мене вдома було проведено безліч репетицій. Це мала бути ідеальна вистава. Щоправда, те, що ми хотіли зробити, зовсім не нагадувало комедію чи трагедію. До того ж, ніхто не повинен був постраждати. Наша мета проста – ми хотіли привернути увагу всього світу до репресивного режиму президента Ромуло Бетанкура, котрий танцював під дудку США. Цією акцією ми бажали нагадати про жорстоку страту Хуліана Грімау, члена компартії Іспанії, застреленого кровожерливими франкістами в квітні 1963 року. Саме тому я охрестив нашу акцію «Операція Хуліан Грімау».

В серпні 1963 Реал Мадрид, якому щедро заплатили нафтодоларами, брав участь в товариському турнірі в Венесуелі. Королівський клуб мав схрестити шпаги з португальським Порту та бразильським Сан-Паулу. В лавах бланкос сяяв Альфредо Ді Стефано, який нагадував хороше вино. Видавалося, що аргентинець з кожним роком грав все краще. Альфредо міг похизуватися п’ятьма КЄЧ і двома Золотими м’ячами. І я кубинський партизан Максимо Каналес, який переїхав в Венесуелу, щоб допомогти своїм братам, відвів головну роль в своїй виставі, мабуть, кращому гравця в історії футболу. Щоправда, він про це не знав та спокійно спав в готельному номері. Ну нічого, декабристи розбудили Герцена, а я разом з братами спробую підняти з ліжка самого Альфредо».

Субота, 24 серпня 1963 року. Найкращий готель столиці Венесуели, «Потомак».

«Наш пункт призначення, розташований наприкінці коридору. Ми впевнено йдемо по червоній доріжці, яка глушить наші кроки. Ми завмерли за дверима та чекаємо умовного сигналу. Такий план. І ось телефонний дзвінок. «Алло! Алло! Чому ви мовчите? Я так довго не міг заснути, а тут ще якісь козли вирішили розіграти мене», – лунало з номера. Від кращого гравця світу нас відділяли лише одні двері. На щастя, ми без проблем потрапили в готель.

Цьому посприяла військова форма. Дістати її було непросто, але Фронт національного звільнення (FALN) мав серйозні зв’язки, тож ми зрештою отримали уніформу. Я знав, що в Венесуелі не звикли ставити зайві запитання військовим. Тому, коли ми увійшли до готелю, ніхто не намагався нас зупинити. Все пішло як по маслу. Я постукав в двері. Ді Стефано кілька секунд не відкривав, і я налякався, що ми поцілуємо клямку та повернемось додому. Так наша уявна карета перетвориться на гарбуз.

На щастя, мої побоювання не справдилися. Й Альфредо відчинив двері, в руках він все ще тримав телефонну слухавку. Здивований футболіст, дивлячись на нас, запитує: «Чим я можу вам допомогти» Ді Стефано, мабуть, спочатку подумав, що ми чергові «віруючі», які прийшли вклонитися святому Альфредо й він зможе відкупитися від нас кількома автографами. Це був найбільш хвилюючий момент в моєму житті. З одного боку я стою поряд з самим Ді Стефано, а з другого, я за якийсь крок від реалізації свого геніального плану, якому міг би позаздрити сам Макіавеллі. «Поліція», – кажу я твердим голосом.  Ді Стефано відповідає, намагаючись приховати  хвилювання. «Що я можу зробити для вас?» В моїй чорній шкіряній сумці лежать документи поліцейського. Звичайно ж, фальшиві. Я дістаю посвідчення та відкриваю його так, щоб він бачив усі написи та печатки. Я намагаюсь розвинути успіх: «Ви синьйор Альфредо Ді Стефано, професійний футболіст?» Шокований гравець переводить погляд з мене на мого товариша, сподіваючись побачити сміх на наших обличчях. На якусь мить Альфредо подумав, що нас підіслали п’яні одноклубники, котрі вирішили його розіграти. «Ви не жартуєте, хіба ви не впізнали мене? Звісно, що це я» .

– Тоді поїхали з нами у відділок.

– Вибачте, я щось не розумію. Чому я маю вирушати з вами?

– Синьйор Ді Стефано, запитання тут задаю я. Сподіваюся, що це просто формальність. І ми відпустимо вас через пару хвилин. Але вам обов’язково слід поїхати з нами у відділок.

– Але, вибачте, я не розумію, в мене ніколи не було проблем з законом. Ви можете, хоча б пояснити, чим я зацікавив сліпу Феміду?

– На жаль, ваше прізвище фігурує в справі про наркотики, яку ми зараз розслідуємо.

– Не може бути! Безумовно, це помилка, мабуть, це мій однофамілець. Прізвище Ді Стефано дуже поширене.  

Він починає серйозно нервувати. Ми не можемо дозволити Альфредо перейти на крик. Ми не можемо гаяти час, адже він грає проти нас. Я дивлюся на спільника та роблю йому непомітний жест, і тоді ми витягуємо пістолети. Побачивши зброю, футболіст втратив дар мови: «Синьйоре Ді Стефано, не змушуйте нас застосовувати силу. Ви, мабуть, не хочете, щоб ми виводили вас з готелю в наручниках. Повірте, ми теж цього не хочемо».  Альфредо розумів, якою буде реакція папараці, коли вони побачать його в наручниках. Футбольний небожитель не хотів асоціюватись зі звичайним злочинцем. Він сполотнів. Тепер Ді Стефано нагадував футболку Реала. Після цього я зрозумів, що він в наших руках.

Через кілька митей Альфредо прошепотів: «Дайте мені хоча б кілька секунд попередити когось з друзів та знайомих, що я їду в відділок». «Ні», – відмовив я: «Беріть лише все необхідне та вперед». Я зрозумів, що інколи прекрасно бути поліцейським. Футболіст більше не сперечався. Він взяв костюм та закрив двері. Ми з двох боків оточили Альфредо та пішли до виходу. Ми боялися, що під час цієї мандрівки нас могли зупинити. Але нам вкотре пощастило. В готелі було багато кур’єрів, гостей та співробітників. Ми йшли з найвідомішим гравцем світу, і ніхто не звертав на нас увагу. Фантастика. Вийшовши на вулицю, я нарешті зміг видихнути на повні груди. Ми підійшли до авто й для того, щоб уникнути непередбачуваних несподіванок посадили Альфредо між нами.

«Синьйоре Ді Стефано», – звертаюся я до гравця, знімаю кашкет, та витираю волосся, мокре від поту. Я добряче налякався. Але найважче було позаду. Для нас, проте не для Альфредо. «Ми члени FALN, Фронту національного звільнення. Ми венесуельські революціонери, які ставлять собі за мету – повалення режиму Ромело Бетанкура, котрий став президентом, завдяки тому, що сфальшував результати виборів. Він є головним винуватцем того, що наша країна безжально експлуатується капіталістичними державами. Вони просто хочуть викачати з нас всю нафту. Ви наш заручних. Давайте без зайвого геройства. І тоді ми обіцяємо, що з вашої голови не впаде жодна волосина». Альфредо не знайшов в собі сил, навіть на те, щоб обуритися. Він розумів, що тихіше їдеш – далі будеш. Вночі ми випустили прес-реліз, в якому розповіли про захоплення Ді Стефано. Ми досягнули свого. FALN був на перших шпальтах усіх провідних газет світу».

Президент Бетанкур також запам’ятав на все життя ніч з 24 на 25 серпня 1963 року. «Я міцно спав в палаці Мірафлорес. Раптом десь о третій ночі я почув гучний стук в двері. Що там? Запитав я». Мені дуже шкода, пане президенте, що вас довелося розбудити посеред ночі, але трапилось щось не просто погане, а я б сказав жахливе», – повідомив один з моїх радників. «Що за лайно? Я спав, мов немовля, а тепер не зможу заснути. Скажи, які такі дрібниці змусили тебе увірватися до мене посеред ночі. «Пане президенте, … вони викрали Ді Стефано». «Бл… Я зірвався з ліжка. Чорт забирай. Вони поцупили його в мене з-під носа!», – згадував президент Венесуели.

Революціонери досягли свого. З викраденням Ді Стефано вони влучили в яблучко. Весь світ вивчив абревіатуру FALN, тисячі людей навіть знали як вона розшифровується.  Каналес і Ko не просили жодного викупу. Вони просто хотіли опинитися в епіцентрі уваги ЗМІ. І Альфредо зробив їм неймовірне пабліситі. Знову передаємо слово Максимо: «Альфредо сидів на дивані та читав газети. Практично весь день ми грали з ним в шахи, шашки та карти. Чесно, кажучи, він зовсім не нагадував Фішера. В шахах він був абсолютно безнадійним. Хоча, можливо, він дуже хвилювався. І я його прекрасно розумію. Альфредо не вірив, що ми не завдамо йому шкоди.

Страх заважав його грі. І тому він постійно поступався. Згодом Альфредо трішки заспокоївся та почав грати краще.  «Синьйоре Ді Стефано», – запитав я. «Ви не хочете взяти реванш? Давайте зіграємо ще одну партію». Альфредо відірвав погляд від газети та посміхаючись відповів: «Можна я дочитаю цю статтю. А наразі розставляйте фігури!» До речі, нашою ціллю номер один був зовсім не аргентинець, а геніальний композитор Ігор Стравинський, який тоді гастролював у Венесуелі. Проте ми переключилися з нього на Ді Стефано, коли зійшлися на думці, що 80-річний старий – не найкращий кандидат на заручника. Адже він міг будь-якої миті відійти в кращий світ. А ми не хотіли мати його смерть на своїй совісті. Це була мирна акція.

А тепер давайте глянемо на цю ситуацію очима жертви: «Перші кілька годин я просидів, витріщаючись на своє взуття. Коли минув день, я подумав, що вони, щоб не залишити свідків, ліквідують мене. Голову не покидали страшні думки, я прокидався від найменшого шурхоту. Я думав, що хтось з партизанів йде, щоб пустити кулю мені в голову. Я втратив апетит та перебивався бутербродами. Якось вони запропонували мені паелью. Вони купили її в Ель Сіленсіо, одному з найпрестижніших кварталів Каракаса. Я запитав, як вони змогли дістатися туди, адже усюди нишпорять поліцейські, на це викрадачі відповіли: «Не хвилюйтеся, в нас в поліції 500 чи навіть 1000 своїх людей. Після цього я ще більше переконався, що якщо мені і судилося покинути цей будинок, то хіба ногами вперед. Не дивно, що після цього зізнання, я не торкнувся до паельї».

Максимо розповідав: «25 серпня 1963 року Ді Стефано звернувся до нас з таким проханням: «Ви знаєте, що сьогодні я мав вийти на поле в матчі з Порту.  Я прочитав в газетех, що гра відбудеться, навіть, попри мою відсутність. Чи не могли б ви увімкнути радіо?» Ми обожнювали футбол, тому й не могли відмовити знаменитому «гостю».  Вже з перших слів коментатора ми зрозуміли, що наша операція завершилася вражаючим тріумфом. «Сьогодні Порту грає з Реалом, на жаль, іспанці виступатимуть без свого лідера, великого Альфредо Ді Стефано, оскільки його захопили в полон негідники з FALN». Аргентинець виглядав задоволеним, тому що радіокоментатор не забув про нього. Нам також не було на що скаржитись. Реал переміг з рахунком 2:1, Цікаво, що Альфредо виглядав трішки розчарованим, через те, що партнери змогли здолати португальців, попри його відсутність.

Каракас. 26 серпня, полудень.

Ситуація дуже напружена. Газети і радіо кричать, що по наших слідах пустили 8 тисяч солдат та поліцейських. Будь-якої миті вони могли нас вислідити. Оскільки FALN досягнув своєї мети, я не бачив необхідності продовжувати гратися з вогнем. «Синьйоре Ді Стефано, збирайте свої речі. Ми відпускаємо Вас». Спершу він мені не повірив. Але вже через декілька секунд Альфредо отямився та миттєво одягнувся. Ми сіли в машину та вирушили в дорогу. Аргентинець був в наших руках близько 70-ти годин. 

Спершу ми хотіли висадити Ді Стефано біля готелю, однак подумали, що там може бути багато поліцейських нишпорок, і тоді повезли його до іспанського посольства. Зрештою ми вирішили перестрахуватись та зупинилися на проспекті Лібертадорес, за декілька кварталів від посольства. «Можете йти, Альфредо. Дякую що погодилися виділити нам трішки свого безцінного часу». Ді Стефано, вийшовши з авто, постояв ще кілька секунд, не вірячи, що йому вдалося вийти сухим з води. Тоді він почав стрімко віддалятися від авто партизанів. Але бойовики нагнали його. Альфредо почав подумки прощатися з життям. На щастя, побоювання не виправдались. Максімо опустив скло в машині та звернувся до Альфредо: «Вибачте, що знову турбую, але я забув віддати вам подарунок». Команданте передав Ді Стефано шахову дошку та прапорець з написом FALN.

Знову передаємо віртуальний мікрофон гравцю: «Вдруге розпрощавшись з революціонерами, я помчав до найближчого дерева. Я біг зі швидкістю десь 150 км/год, а коли побачив таксі то, помчав ще швидше. І не зупинився доти, поки  буквально не впав на автомобіль. Я ніколи не розвивав таку космічну швидкість, навіть на піку своєї кар’єри».

Пізно ввечері 26 серпня 1963 року в посольстві Іспанії влаштували прес-конференцію. Зала тріщала по швах, а від спалахів фотоапаратів боліли очі. Ще ніколи в історії Венесуели стільки папараці не збиралося в одній залі. Один з журналістів запитав в Альфредо звільненого: «Ви боялися? Як до вас ставилися партизани?» «Чесно кажучи, вони і пальцем мене не зачепили. Я навіть слухав радіорепортаж з матчу Реал-Порту. Партизани також подарували мені шахову дошку та свій прапорець. Але, мені було дуже страшно!» Інший журналіст запитав в  президента Реала Сантьяго Бернабеу: «Ви заплатили викуп?» «Ні, ніхто не дав партизанам жодної копійки. І вони не зверталися до нас з такими вимогами.

До речі, Альфредо чудово себе почуває та обов’язково з’явиться на полі в нашому наступному матчі з Сан-Паулу». «Почувши ці слова, я витріщився на президента. Я дивився на його товсте обличчя та думав, який же він сучий син. Ти ніколи не дасиш мені спокою. Сантьяго відчув мій погляд та посміхнувся. Бернабеу вмів чудово читати чужі думки, тож я гадаю, що він зрозумів, що я думаю про нього», – розповідав Альфредо. 28 серпня 1963 року партизани знову слухали радіорепортаж з матчу Реала. Коментатор не розчарував їх: «Аплодисменти, які ви зараз чуєте, лунають на адресу Альфредо Ді Стефано, якому нарешті вдалося вирватися з лап FALN». Форвард також не забув своїх викрадачів: «Виходячи на газон під ревіння стадіону, я думав, цікаво, чи ті засранці слухають радіорепортаж з цієї гри».

У 2005 році шляхи екс-команданте та Альфредо вкотре перетнулися. Флорентіно Перес спробував змусити їх розкурити люльку миру. Революціонер і його бранець зустрілися на прем’єрі фільму, присвяченого знаковим особистостям в історії королівського клубу. І Перес сподівався, що Ді Стефано забуде старі образи та потисне руку Каналесу. Однак аргентинець мав свою думку з цього приводу: «Я не збираюся прикидатися твоїм товаришем. Через тебе моя сім’я пережила одні з найгірших миттєвостей в житті. Нам немає про що розмовляти».

Володимир Войтюк, Football.ua