І все ж квартал Орріольс — це не фавели Ріу, і не Форт Апаче у Буенос-Айресі. Це всього лише один із багатьох куточків Іспанії, де живуть простішим, але аж ніяк не менш повним життям. Так само живе і футбольний клуб Леванте, який нещодавно відсвяткував столітній ювілей, подарувавши собі повернення до першого дивізіону.

За останні шість сезонів Леванте вже втретє піднімається з Сегунди, але два попередніх візити до еліти були швидкоплинними. Мало хто наважувався спрогнозувати світле майбутнє і зараз. Адже йдеться про клуб, що впевнено котився вниз не лише у турнірній таблиці. Хрестоматійною стала історія представлення Хаві Фуего. За традицією, новачок команди мав пожонглювати м’ячем перед уболівальниками та журналістами. От тільки не знайшлося на стадіоні жодного накачаного м’яча.

За три роки, що відтоді минули, фінансова ситуація Леванте кращою не стала, і цього літа керівництву клубу довелося пережити кілька надзвичайно важких днів. І лише коли муніципалітет міста погодився реструктуризувати борги Леванте, віце-президент Томас Фонтельєс радісно проголосив: "Ми здобули найважливішу перемогу в історії клубу".

Настав час готуватися до нових перемог, на полі — у дуелях з найкращими командами країни, та поза ним, аби було з чого повертати борги. Перше завдання — залучити на Сьютат де Валенсія більше уболівальників.

Як заохотити купувати абонементи на матчі клубу без серйозних трофеїв, скромного та невибагливого? Упродовж літа Леванте проводив у місцевій пресі рекламну кампанію. Акцент у ній робили саме на скромність клубу, на його "домашність". "Кажуть, що маленьким бути погано, — стверджувало одне з гасел, — але для маленької команди кожна нічия, немов перемога, а кожна перемога, немов подорож на небо". "Кажуть, що у нас маленький стадіон, але це означає, що на його трибунах ви будете найближче до матчів Прімери", — переконувало інше гасло. Вже на початку серпня Леванте продав рекордну кількість абонементів.

Минуло кілька тижнів нетерплячого очікування, і настала черга зазіхнути на рекорди (найкраще досягнення Леванте у першому дивізіоні — десяте місце у сезоні 1963/64) гравцям і тренерам.

І вже перший матч став гірким розчаруванням. Не тому, що Леванте програв. Не тому, що програв вдома 1:4. Неприємно вразило те, що у самій команді аж занадто повірили у рекламні гасла. Безпосередньо на полі футболісти Леванте передали куті меду у прагненні бути "маленькими". Нічого, окрім вирячених очей та затятої біганини, Леванте на початку матчу з Севільєю не запропонував. Коли ж вдалося ще й відкрити рахунок, дах зірвало остаточно. Замість чіткого контролю м’яча — хаотичне його жбурляння, аби тільки якомога ближче до штрафного суперника. Замість синхронного, продуманого руху гравців — безтямне смикання з однієї половини поля на іншу. Не дивно, що такий Леванте Севілья переграла без зайвих труднощів.

Дивно інше. Зовсім не такий Леванте виходив до Прімери. У другому дивізіоні команда Луїса Ґарсії виділялася якраз добре вибудуваними атакувальними діями. (Більше за Леванте забили лише дві команди). Із січня місяця, коли вдалося набрати хороший хід, Леванте був командою, готовою до бою, але ніколи не нагадував повного адреналіну недоумкуватого ґевала, який ошаленіло розмахує кулаками з надією вкласти опонента одним ударом.

Після першого туру стало зрозуміло, що гравцям Леванте слід якомога швидше забути сюсюкання про скромність. У даному випадку скромність ставала синонімом слабкості та відсутності будь-якої командної гри.

У другому турі Леванте вже діяв стриманіше, продуманіше, але все одно, вже за рахунку 1:2, не вистачило агресивності у боротьбі за м’яч, аби нав’язати Хетафе незручну для нього манеру гри. Знову "маленька" команда не наважилася потурбувати суперника.

На краще ситуація почала мінятися у третьому турі. Леванте значно більше був схожим на себе. Перемогу Вільярреала зумовила насамперед краща реалізація моментів, але для Леванте певним досягненням стало вже те, що команді було що не реалізовувати. Дуже добре увійшов у гру ветеран Серхіо. І це ще один важливий момент. Леванте запросив у міжсезоння достатньо виконавців із солідним досвідом виступів у Прімері. Але часто буває, і не тільки в Іспанії, що досвід цей команді не допомагає: ветерани або орендовані гравці відбувають собі номер і перебираються, якщо запросять, до іншого новачка еліти, якому терміново потрібні футболісти "з досвідом гри на цьому рівні".

Серхіо до Леванте прийшов боротися. Його спокусила хороша атмосфера у команді, чудові стосунки між футболістами. І нехай у самому Леванте він новачок, на правах ветерана Прімери Серхіо на полі намагався нагадати партнерам, що єдність ще більше потрібна, коли очок замало, і на команді готові поставити хрест ще на старті сезону.

У четвертому турі Луїс Ґарсія вперше випустив Серхіо у стартовому складі. Голкіпер Мануель Рейна взагалі вийшов на поле вперше у сезоні. Коли Рейна невдало зіграв на виході й ледь не подарував Альмерії перевагу в рахунку, здалося, що Ґарсія поміняв мило на швайку. Тільки от надалі Рейна такого собі не дозволяв, а Леванте дедалі впевненіше наближався до воріт господарів. Серхіо зрештою забив, як забивав не раз у Депортиво — акуратним, "на виконання", ударом з лінії штрафного.

Забитий м’яч іноді лякає маленьку команду ще більше, аніж пропущений. Приємні клопоти — втримати здобуте — швидко перетворюються на гру нервів. Особливо з наближенням фінального свистка, коли суперник атакує невпинно, а тебе вистачає хіба на те, щоб час від часу трохи відсунути гру від власних воріт. Леванте довелося помучитися, аби здійснити свою першу у цьому чемпіонаті "подорож на небо". Але вона стала винагородою команді, що після провалу у матчі з Севільєю спробувала згадати: скромніше не означає нахрапистіше та примітивніше.