Вообще, мне кажется, что единственным правильным ответом на вопрос: "Кто лучше всех в мире играет в шахматы?" является: "Иванчук в хорошей форме".
Гросмейстер Еміль Сутовський

Тим, хто більше цікавиться п’яними походеньками двадцятирічних футболістів важко зрозуміти, чому Василь Михайлович Іванчук є зараз найвидатнішим українським спортсменом. Адже про нього не згадують одноклітинні репортери бульварних видань і він не отримує скажені гроші за перемоги над посередніми суперниками. Його світ —невпинний пошук оригінальних варіантів у безмежжі шахових ідей. Його велич —  у тій неймовірній насолоді, що дарує його гра, яким би не був результат, кожному, хто цікавиться пересуванням фігур по дошці з шістдесятьма чотирма клітинами.

Титули, регалії, рейтинги, призові не мають значення. Є ім’я, є стиль. Щось віддалене на солідну відстань од повсякденних турбот про "результат" Стиль, що зачаровує своєю багатогранністю. Ім’я, що є гарантією незабутніх емоцій…

У футболі було, є і буде чимало команд, що займали своє місце в історії не тільки завдяки титулам. Як і ті, що залишилися у пам’яті попри те, що нічого не виграли. В Іспанії такими командами за останні двадцять років були Барса Кройфа і Реал Тошака у сезоні 1989/90, Депортиво Арсеніо Іґлесіаса і Сельта Віктора Фернандеса, Валенсія Ектора Купера і Вільярреал Мануеля Пеллегріні.

Можна було б згадувати ще, але слід поставити крапку. Бо від Вільярреалу Пеллегріні лише один крок до Вільярреалу Хуана Карлоса Ґаррідо. А єдиною правильною відповіддю на запитання: "Хто зараз найкраще в Іспанії грає у футбол?" є – Вільярреал Саме зараз. Після семи турів. Всього лише семи турів. Коли до фінішу чемпіонату ще тридцять один матч. Але ж йдеться зараз не про титули. А про стиль та ім’я. Стиль, що зачаровує своєю багатогранністю. Ім’я, що є гарантією незабутніх емоцій.

Ще двадцять років тому слово Вільярреал було не Ім’ям, а назвою провінційного клубу, що борюкався собі у Терсері та  Сегунді Б. До другого дивізіону команда перебралася у 1992-му. Там упродовж п’яти сезонів закріпилася у середині таблиці. Можна лише припускати, що сталося б з Вільярреалом, якби у 1997 році у клубі не змінився президент. Може, і зі старим керівництвом крихітний клуб (2500 проданих абонементів на стадіоні на 3000 місць) гідно тримався б у Сегунді. Або ж навіть зазіхнув зрештою на вихід до Прімери.

Достеменно відомо інше. З Фернандо Ройчем на чолі Вільярреал одразу пробився до елітного дивізіону. Одразу ж, щоправда, й вилетів. Але миттєво повернувся. Вже для того, щоб стати Вільярреалом, яким захоплюються не лише в Іспанії. Вільярреалом, у якому, за словами Жоана Капдевіли, тобі "допомагають вирішити будь-яке питання, і водночас, тут немає тиску".

У цьому переконався і Мануель Пеллегріні, коли від найкращого в Іспанії президента клубу пішов працювати до неврастеніка, котрий, немов собака бліх, нахапався кредитів та "зірок".

До Вільярреалу Пеллегріні йшов на один сезон, а пропрацював п’ять. Чому ж Фернандо Ройч так не схожий на багатьох президентів клубів? Що відрізняє його? 

Насамперед, мабуть, те, що він ніколи не очікуватиме результату, на який команда ще не здатна. Він радше терпляче робитиме все, аби забезпечити прогрес клубу, але прогрес поступовий, логічний.

"Оскільки грошей у нас не так вже й багато, то з самого початку ми мали досягти досконалості у кожному аспекті", — розмірковує Ройч. Йому, представнику родини, що завжди тісно було пов’язана з Валенсію, довелося насправді вкласти попервах чимало власних коштів, аби Вільярреал міцно став на ноги і зробив перші кроки до омріяної досконалості.

Сьогодні Вільярреал грає на стадіоні на 25 000 місць. Тренуються футболісти на клубній базі з дев’ятьма полями, спортзалом і усім іншим, що потрібно для нормальної підготовки та відновлення. Майже сотня хлопців віком від 11 років займаються в академії Вільярреала. Навчаються вони у коледжі неподалік, а решту часу присвячують футболу. Понад два десятки випускників цієї академії вже грають у перших двох іспанських дивізіонах. Ройч сподівається, що у найближчому майбутньому вихованців кантери буде у першій команді щонайменше 50 відсотків.

І заради підсилення академії Ройч грошей не шкодує, бо розуміє, що за "готових" футболістів доведеться платити значно більше. Кілька років тому, коли молодіжну першість Іспанії виграв Альбасете, у "Вільярреалі" опинилося одразу сім гравців з чемпіонського складу.

До першої ж команди Вільярреал добирає гравців із не меншою дбайливістю. "Це гранди можуть дозволити собі помилятися, а ми — ні", — каже Ройч. "Ми не підпишемо контракт з гравцем, доки не з’ясуємо, як він тримає ножа та виделку", — підголошує президентові Хосе Мануель Йянеса, котрий колує світом у пошуках новачків. Однією з найбільш пам’ятних була для нього поїздка до Бразилії вісім років тому. Йянеса їхав дивитися форварда із Сан-Каетану, а повернувся у захваті від гри опорного хавбека цієї скромної бразильської команди. За шість років цей опорний хавбек став чемпіоном Європи у складі іспанської збірної. Тож подякувати "правій руці" Фернандо Ройча мала б уся Іспанія.

У перемогах національної збірної, до речі, люблять шукати "барселонський вплив" Звичайно, достатньо лише подивитися на гру Чаві з Іньєстою, щоб зробити такий "глибокий" висновок. І навіть не звертати уваги на те, як грав Вільярреал у сезоні, що передував Євро-2008. Збірна Араґонеса виросла не лише на каталонському ґрунті, яким би родючим він не був. Її тріумф готували, зокрема, і у Вільярреалі. Готували увагою до кантери, увагою до певного стилю гри. Барса була найуспішнішим, але не єдиним представником цілої хвилі. 

Якщо Ройч та Йянеса створювали стиль Вільярреала за межами поля, то суто футбольною складовою займалися дві не менш яскраві особистості. Тренер Мануель Пеллегріні та плеймейкер Хуан Роман Рікельме. Один із кожним сезоном шліфував гру команди, робив її дедалі різноманітнішою та вишуканою. Інший був символом цієї гри. Гри, що базується на творчості індивідуальній та колективній. Рікельме, певною мірою, підтягував команду до цієї гри власним прикладом.

Для провінційного клубу, що стрімко йде вгору, велике щастя покластися на такого гравця, як Рікельме. Але настав момент, коли рівень команди зріс настільки, що Рікельме перестав бути Вільярреалом. І ніякої трагедії для Хуана Романа у цьому не було. Навпаки, його внесок у це перетворення є величезним.

Ще у 1999 році Фернандо Ройч зробив призначення, на яке тоді точно мало хто звернув увагу. Онду, тодішню другу команду Вільярреала, очолив 30-річний Хуан Карлос Ґаррідо. Він ніколи не був професіональним футболістом і одразу присвятив себе тренерству. (У клубі регіональної Ліги "Пуйч" працював з 25 років). У 2001-му Ґаррідо очолив академію Вільярреала, і процес становлення стилю гри команди він бачив зсередини. До того ж час від часу (2002-2004, 2007-лютий 2010) йому доручали працювати з новоствореним Вільярреалом Б, і саме Ґаррідо виводив цю команду спочатку до Терсери, а трохи згодом і до Сегунди.

Те, що стиль Вільярреалу вже викарбувався настільки чітко, що можна впевнено говорити про "власне обличчя" клубу, довела й робота Ернесто Вальверде у минулому сезоні. Його запросили замінити Пеллегріні, сподівалися на тривалу співпрацю. Але на це розраховували колись у Еспаньойлі. Хоча з барселонської команди Вальверде пішов зовсім з іншої причини.

У Вільярреалі він намагався змінити стиль команди. Не суттєво, але все-таки змінити. Вальверде прагнув прищепити команді швидшу, інтенсивнішу, більш вертикальну гру. Виходила зовсім нова конструкція. Іноді вона не витримувала заданої швидкості гри й починала хитатися. Через це з’являлися проблеми у захисті. Свої ж моменти, навіть попри те, що створювали їх регулярно, завершували часто ледь не похапцем.

Знадобився хтось, хто повернув би Вільярреалу "його" гру. Оскільки найкраще розумів про що йдеться саме Ґаррідо, Ройч без вагань перевів його до першої команди.

На старті цього сезону лише Реал Сосьєдаду вдалося "затоптати" підопічних Ґаррідо і розірвати хитре плетиво їхніх комбінацій. Але й сам Вільярреал підіграв опонентам, бо атакував замалими, як для себе силами.

Простувата манера гри суперника ледь не принесла йому успіх і у другому турі. Еспаньйол тричі за перші десять хвилин долав захист Вільярреала звичайними довгими пасами на хід Освальдо. Якби не Дієго Лопес, гості цілком могли б отримати комфортну перевагу. Те, що було далі, можна назвати справжнім початком сезону для Вільярреала. Це не був поривчастий а-ля Вальверде перехід у атаку. Це було crescendo таке притаманне Вільярреалу. Ретельний контроль м’яча, старанний вибір позицій для загострення атак, чудовий рух футболістів, невпинний пошук варіантів у безмежжі ігрових ідей.

Таким був Вільярреал і у всіх наступних турах. Вмінням читати та інтерпретувати гру захоплювали Борха та Касорла. Нарешті заспокоївся Нілмар і почав забивати зі звичною для себе регулярністю. Кожен матч знову нагадував про неймовірний ступінь утягненості будь-якого польового гравця у креативну роботу. У Аліканте, наприклад, лівий захисник Капдевіла забивав із двох метрів у порожні ворота після ювелірного флангового пасу низом правого захисника Анхеля.

Матч сьомого туру проти Хереса взагалі вийшов одним із найяскравіших у чемпіонаті. Перемога у ньому робила Вільярреал лідером. Уперше в історії клубу. Цілком може бути, що Вільярреал, якому двічі довелося відігруватися, здобув би цю перемогу. Але ж це не його провина, що в Іспанії суддями стають люди з чайником зі свистком замість голови.

У Вільярреалу немає титулів. "Нам передусім важливо бути серед лідерів, — казав Ройч два роки тому. — Усе інше залежить від факторів, які ми не можемо контролювати" Після того, як за 13 років Ройч із заштатного клубу з містечка на 49 тисяч мешканців зробив сьогоднішній Вільярреал", навіть шкода, що він ще не вміє контролювати геть усе. Бо такі президенти заслуговують на титули, як ніхто інший.

Водночас Вільярреал Ройча має дещо інше. Ім’я та стиль. А його гра переконує, що великий Борхес помилявся, коли казав, що не бачить "нічого шляхетного у людині, котра б’є по м’ячу".