Десятого жовтня у Сеулі помер від серцевого нападу Хван Чжон Йоп. Один з найвідоміших утікачів із КНДР, батько "ідеології чучхе", останні роки свого життя присвятив войовничій критиці режиму Кім Чон Іля (відомого у нас, як Кім Чен Ір). Ще один ідеолог, якого обурювало те, на що перетворилися його ідеї на практиці, ще один із ймовірних прототипів професора Ка з оповідання Умберто Еко Воно. 

Після втечі Хвана на південь його дружина вчинила самогубство, одна з доньок загинула за таємничих обставин, онуків та двох інших дітей запроторили до трудових таборів, і життя у одній з найзакритіших країн світу йшло собі як раніше. Ідеологічна машинерія, яку запустили Хван та Великий Лідер Кім Іль Сон (Кім Ір Сен), працювала без збоїв.

Щодня з сьомої ранку по всій країні упродовж півтора годин лунають з радіорепродукторів, які неможливо відключити, патріотичні пісні, вихваляння Найвеличнішого Лідера (титул Кім Чон Іля після внесення у квітні минулого року змін до Конституції) та прокльони на адресу ворогів. Обабіч доріг бовваніють оптимістичні гасла: "Смерть американському імперіалізму", "Наша ядерна програма — запорука миру та безпеки у всьому світі".

Так би й згадував "увесь світ" про існування КНДР лише через цю ядерну програму, аж раптом, після багаторічного мовчання, нагадала про себе футбольна збірна країни. Сльози Чжона Тхе Се, мужня гра проти бразильців, провальна спроба телебачення КНДР уперше показати матч у прямому ефірі, китайські актори у ролі вболівальників, нібито втеча кількох футболістів, і страшні оповідки про те, що начебто сталося з учасниками ЧС після повернення на Батьківщину — усе це історії мундіалю.

Не без присмаку ідеології, але будь-що пов’язане з авторитарним режимом неминуче сприймають лише так. Хоча насправді причини прогресу збірної, чи навіть збірних КНДР, не треба шукати у тріумфальному втіленні на практиці панівної Ідеї. Говорити насамперед слід про гроші.

Справа у тому, що у ФІФА є свій Великий Лідер. Але його (яка прикра традиція) вибирають. Та ще й не один раз і не назавжди. Безглузді комедії слід влаштовувати раз на кілька років. І з тією ж регулярністю слід заохочувати учасників чесного, прозорого та демократичного волевиявлення. Щоб їм не спало на думку зробити Великим Лідером когось іншого.

Особисті привілеї, якими насолоджуються наближені до "родини ФІФА" футбольні чиновники з найвіддаленіших куточків земної кулі, не зовсім те (клята демократія), чим можна пояснити громадськості їхнє вперте бажання голосувати за теперішнього Великого Лідера. Тож у надрах ФІФА народився проект, що навряд чи побачив би світ у справді авторитарному середовищі, яким намагаються виставити ФІФА вороги Великого Лідера. У рамках програми під назвою "Гол" ФІФА почала виділяти кошти "для розвитку інфраструктури" федераціям країн так званого "третього світу". Тобто тим африканським, азійським чи країн Карибського басейну федераціям, де увесь бюджет розкрадали зазвичай лідери місцевого розливу.

Із власного досвіду знаємо: якщо крадуть під час будівництва, то іноді щось залишається і на саме будівництво. Тож і на кошти програми "Гол" десь будували стадіони, десь — тренувальні центри. Але, наприклад, у КОНКАКАФ, вотчині одного з найближчих посіпак Блаттера Джека Ворнера відбувалися дивні речі. Мабуть, давалася взнаки близькість Бермудського трикутника. У Барбадосі робота зі зведення тренувального центру почалася ще у 2003 році, виділили на це 400 тисяч доларів, але у лютому 2008-го будівництво призупинили "через відсутність відчутного прогресу". У Антіґуа та Барбуді "зникло" понад 970 тисяч доларів.  

Цілком може бути, що єдина країна, яка за призначенням використала кожну копійку — це КНДР. З 2001 до 2007 року місцева федерація отримала понад мільйон доларів. Навряд чи у застебнутій на всі ґудзики країні збиралися інвестувати ці гроші у розвиток місцевої футбольної Ліги. З напіваматорського, нікому за межами КНДР не цікавого чемпіонату економічно привабливий проект не зробиш.

Тому й виросла поруч із головним стадіоном країни новісінька база для юніорських, юнацьких та молодіжних збірних. Можливість працювати стільки часу разом, за оптимальних умов молоді футболісти країни отримали чи не вперше. Відтоді як почалася ця робота, уперше привернула до себе увагу збірна КНДР U-17 на чемпіонаті світу 2005-го у Перу. Лише у чвертьфіналі корейці поступилися бразильцям (1:3 у додатковий час). У групі збірна КНДР переграла Кот д’Івуар 3:0 та зіграла 1:1 з італійцями. Є, щоправда, сумніви щодо сенсаційності останнього результату. Хтозна, може, після 1966-го у КНДР вважають, що у матчах їхніх футболістів з Італією є лише один фаворит.

У 2006-му футболісти команди, що виступала у Перу, склали вже основу збірної U-20, яка стала чемпіоном континенту і пробилася на чемпіонат світу. Наступного року, у Канаді, корейці не зуміли вийти з групи, у якій грали майбутні фіналісти турніру Аргентина (поразка 0:1) та Чехія (нічия 2:2). На ще одному чемпіонаті світу U-17, вже у 2007-му, збірна КНДР знову дійшла до чвертьфіналу, у якому поступилася Іспанії.

Найсвіжіший успіх корейської молоді — перемога на чемпіонаті Азії U-19. Успіх, який навряд чи можна назвати переконливим, але це поза всяким сумнівом була перемога команди, що краще за інших адаптувалася до вимог гри на виліт. Щоразу виходило так, що фатальної помилки припускалися інші.

Іспанський тренер Хав’єр Аскаргорта любить повторювати: "У футбол грають, як живуть". З цієї точки зору будь-яка збірна КНДР справді є маленьким зліпком своєї країни. Вони завжди готові до нападу і покладаються на стрімкі та вибухові контратаки.

Команда, що приїхала до Китаю на континентальну першість, номінально діяла за схемою 4-4-2. Але був один суттєвий, пов’язаний з атакою нюанс. Чжон Іль Ґван, який починав гру на лівому фланзі півзахисту, миттєво залишав цю позицію тільки-но команда перехоплювала м’яч і міг легко опинитися як у центрі, так і на протилежному фланзі.

Дуже вміло він підбирав "другі" м’ячі після боротьби суперників із центрфорвардом корейців Пак Сон Чолем і за рахунок індивідуальних проривів використовував огріхи у розташуванні захисників. (Таким чином він відкрив рахунок у фінальному матчі). Взагалі атаки збірної КНДР у матчах плей-офф були іноді настільки малочисельними, що дивувало, як вони взагалі могли закінчуватися не те що забитими м’ячами, а ударами по воротах. Але у таких випадках корейці робили ставку на швидкість та несподіваність маневру і виконували усе настільки впевнено, що це теж могло впливати на оборонців і давало підопічним Юн Чжон Су вирішальну перевагу у епізоді.

Дозволити собі у атаці щось більше корейці можуть у двох випадках. Якщо суперник значно слабший або якщо на їхньому боці відчутна психологічна перевага. Тоді вперед йдуть і флангові захисники, а ценртбеки починають наступ пасами низом замість довгих передач на Пак Сон Чоля. Саме таку гру демонструвала збірна КНДР упродовж перших двадцяти хвилин фіналу проти австралійців.

Коли ж треба було захищатися, то корейці робили це за всіма канонами ведення ешелонованої оборони. У півфінальному матчі проти збірної Республіки Корея вже за рахунку 1:0 на свою користь вони завзято та організовано позбавляли суперника простору, щойно той наближався на небезпечну відстань. І, схоже, що готові були ось так захищатися навіть якби матч тривав усі 900 хвилин. Ця риса, безумовно, дуже допомогла на короткій дистанції плей-офф. Необхідність відсиджуватися у захисті не лякала збірну КНДР. Їй ставало терпіння дочекатися помилки опонента. Тієї помилки, що вже остаточно прирікала його на поразку. У півфіналі такою помилкою став невдалий пас назад центрального захисника Хван До Йона. Рі Хйок Чоль спокійно обвів голкіпера і забив чи не найбільш ідеологічний м’яч турніру.

Але у фіналі, коли корейцям знову потрібно було захищати мінімальну перевагу, це не вдалося зробити з тією ж впевненістю. Австралійці зуміли виграти боротьбу на флангах. Різкі й точні подачі створювали чимало проблем захисту корейців. Голкіпер невпевнено грав на виходах, захисники програвали Керему Бюлуту не лише на другому поверсі, а й у виборі позиції. Збірна КНДР пропустила від найкращого бомбардира турніру двічі і, здавалося, особливо на контрасті з грою команди у перші двадцять хвилин, що їй вже не видряпатися з цієї психологічної ями.

На допомогу прийшли австралійці. Як не закликав їх Марк Босніч, котрий коментував матч на каналі Fox Sports, не втрачати концентрацію, вони дедалі частіше помилялися у простих передачах, послабили тиск і грали так, ніби до фінального свистка залишалися лічені секунди. Свій внесок, доволі оригінальний, зробив у зміну ситуації на полі Юн Чжон Су. Упродовж турніру він у кожному матчі робив заміну у першому таймі. У фіналі з тридцять третьої до тридцять восьмої хвилини тренер корейців використав усі три. І кожна була спрямована на те, щоб відновити чіткість захисних дій на флангах, відрізати Бюлута від партнерів по команді. Вкупі з недбалістю австралійців ці заміни мали бажаний ефект, а ще один гол Чжон Іль Ґвана остаточно збалансував у першому таймі усі чесноти та вади обох команд.

І все-таки у другому таймі стало зрозуміло, що заміни відновили порядок у тактичних побудовах, але ані вони, ані другий забитий м’яч не повернули корейцям впевненості перших хвилин матчу. Після перерви вони здебільшого захищалися. Хоча й без того блиску, з яким робили це у півфіналі. Бюлут міг забити ще. Самі корейці навіть тоді, коли гра йшла на зустрічних курсах, вкрай рідко створювали реальні загрози воротам Марка Біріґітті. Австралія була трохи ближчою до трофею і, може, зробила б останній крок, якби на 80-й хвилині тренер Йоханнес Ферслейєн не замінив Бюлута. Дивне, зовсім не для вирішальних хвилин вирішального матчу рішення.

На 89-й хвилині голкіпер корейців Ом Чжин Сон ударом від воріт запустив м’яч на половину поля суперника. Метрів за десять від центральної лінії у повітря злетіли Деніел Баулз та Чан Кук Чоль. Арбітр зафіксував фол, який побачив, мабуть, тільки він. Рі Іль Чжин виконав штрафний невдало. Після височенної подачі до зони правого інсайда м’яч аж ніяк не міг потрапити до жодного з його партнерів. Біріґітті впевнено виходив на цю подачу. Лише за одну секунду, якої вистачило воротарю, щоб випустити з рук вже ніби зафіксований м’яч, впевненість змінилася розпачем. Корейці знову дочекалися чужої помилки. Всюдисутній Чжон Іль Ґван, а не Керем Бюлут зробив у фіналі хет-трик. Збірна КНДР, а не Австралії виграла чемпіонат Азії.

У всіх згаданих збірних КНДР, від команди, що грала у Перу, до свіжеспечених чемпіонів континенту, приблизно однаковий стиль. Але без вдосконалення цього стилю, без збагачення ідейного арсеналу корейцям важко буде прогресувати на молодіжному рівні й регулярно грати на чемпіонатах світу. У такої манери гри є свої обмеження, корейці вже витискають з неї максимум. І якщо у турнірах категорії U проти таких само не достатньо зрілих суперників цього вистачає навіть для здобуття титулу, то у змаганнях "дорослих", така манера гри здається інфантильною.

Щоб окремі виконавці й уся перша збірна, у складі якої незабаром опиниться і хтось із сьогоднішніх чемпіонів, дорослішала, мужніла, потрібні регулярні зустрічі з серйозними суперниками. Причому не тільки на рівні збірних. А це означає лише одне. Досвіду найвищого ґатунку, що так потрібен для нових успіхів, не набути у своєму тихому закутку. Гравців, принаймні найкращих, потрібно відпускати за кордон. І над цією проблемою у КНДР ще сушитимуть голови.