Сяйво таланту аргентинця зігріло навіть покривджених. Уболівальники Сараґоси не стримували похвали. Їхні вигуки почув тренер Барселони. Він зробив кілька кроків до трибуни, посміхнувся і по-змовницьки проказав: "Якби не він, я б і досі тренував у Сегунді".
 
Іноді упродовж матчу можна не один раз помітити на обличчі Пепа Гвардьйоли найщиріше здивування. Якось він навіть зізнався на прес-конференції: "Ця команда не припиняє мене дивувати". Для когось це ледь не привід торочити про маленький вклад Пепа у тріумфи Барси. Команда, мовляв, "сама" грає, тільки їй не заважай.
 
Навіть побіжного знайомства з історією футболу (та й не лише футболу, якщо згадати порівняння гри з бойовими діями) вистачить, аби зрозуміти безглуздість цієї поверхової тези. Зіпсовані різноманітними футбольними менеджерами і далі собі генеруватимуть дурниці у неймовірній кількості. Немає сенсу звертати на це увагу. Особливо, коли є такий об’єкт для дослідження, як Жозеп Гвардьйола і Сала.
 
Тренер футбольної команди рівня Барселони має справу з кількома десятками по-різному обдарованих, по-різному вихованих, із різним сприйняттям життя та футболу людей. Із цього матеріалу він має зліпити колектив, що максимально довго був би здатен на максимальні спортивні результати. (Естетику, стиль та все пов’язане з красою облишмо поки що осторонь).
 
У грі, що часто залежить від Випадку, тривала переможна серія набуває особливої цінності, бо означає, що команда хоч трохи навчилася впливати на "потойбічні", не суто футбольні фактори саме завдяки відлагодженості своєї гри. Розвинула її та настільки впевнилася у її ефективності, що за будь-яких обставин може змусити Випадок стати на свій бік.
 
Така довершеність з’являється після багатьох тренувань, коли ледь не кожен рух в атаці чи у відборі м’яча має закарбуватися у пам’яті футболіста. І ці тренуван ня планують не Мессі, не Іньєста і не Пуйоль. Напрямок роботи визначає тренер, способи втілення ідеї у життя теж розробляє він.
 
Належність до барселонського клану, звичайно, допомагає. Гвардьйола виріс у цьому футболі, на цих принципах, він відчуває їх кожною клітинкою. Але, наприклад, у ще одній інституції, знаній своєю відданістю певному стилю гри — Аяксі — за останні 15 років було чимало "своїх" тренерів, проте жоден не зумів створити команду, що була б гегемоном хоч би на рівні голландського чемпіонату. Насамперед через те, що клуб не може ані місяця прожити без усобиць.
 
Головний редактор газети ASАльфредо Реланьйо впевнений, що Реал та Барса упродовж останніх сезонів "помінялися місцями". Якщо раніше щорічним, метушливим, ледь не істеричним пошуком тренера, котрий би поклав край царюванню ненависного суперника, займалися у Барселоні, то зараз це вже парафія керівництва Реалу. Величавий спокій, впевненість у непохитності своїх принципів, вміння сприйняти невдачу як щось тимчасове, аби відреагувати на неї черговою зливою титулів — усе це, на думку Реланьйо, випромінює зараз Барселона.
 
У Барсі, як і у Реалі, є не менший потенціал для чвар та заколотів, і не менше охочих виставити себе батьком успіху й покарати "винних" у часи невдач. Одразу відсторонитися від цього осища, ні з ким не загравати, максимально швидко завоювати довіру команди — нелегке завдання для тренера-початківця. Гвардьйола впорався з ним миттєво. І це ознака лідера, якому не бракує і прямоти та впевненості у собі,  й дипломатичного хисту.
 
Можна говорити про авторитет Гвардьйоли-гравця, що міг справити враження на вихованців кантери. Та чи мав би він значення, якби Пеп поводився інакше? Згадував би хтось про його досягнення на полі, якби він не вмів впливати на людей вже як тренер? Ефект захоплення від того, що бачиш людину, яка була твоїм кумиром у дитинстві, минув би дуже швидко.
 
Коли ж авторитет набуто тут і зараз, не завдяки вчорашнім регаліям, а сьогоднішній роботі, команда із значно більшою впевненістю та довірою реагуватиме на кожен жест, на кожне слово. Навіть якщо ці слова повторюються з регулярністю та монотонністю, що комусь можуть здатися набридливими.
 
Упродовж першого сезону Гвардьйоли мадридські журналісти уїдливо торочили: "Пеп так часто говорить про "вовка", що коли той нарешті прийде, йому ніхто не повірить". Про якого "вовка" йдеться? Від Гвардьйоли часто можна було почути: "Цей матч найважливіший", "Сьогодні у нас фінал", "Від цієї гри залежить доля титулу". Казав він це перед зустрічами із суперниками з якими, теоретично, Барса має розправлятися із заплющеними очима. Але от цього теоретизування якраз і намагався уникнути Пеп.
 
"Коли я був футболістом, то ніколи не виходив на поле із відчуттям, що ми вже виграли", — зазначив якось Гвардьйола. І йому потрібно, щоб із таким настроєм виходили на поле зірки Барси, навіть якщо їм протистоїть скромний суперник. Гвардьйола вимагає максимальної поваги та концентрації щотижня, а то й двічі на тиждень? Що ж тут здавалося б такого, знову можна "засумніватися", чи не роблять так усі інші тренери? Звичайно, роблять. Тільки не кожен із них настільки успішно. І тоді, у першому сезоні Гвардьйоли, хоча у мадридській пресі цього і не помітили, "вовк" приходив не один раз, але гравці Барси завжди були до цього готові.
 
Питання максимальної концентрації, максимальної самовідданості сприймають іноді занадто спрощено саме через їхню очевидність. Хіба може, мовляв, бути інакше? Але згадаймо знову, що йдеться не про одну людину, а про різномастий колектив, у якому будь-які деталі, суто футбольні чи ні, можуть вплинути на психологічний стан гравця. І те, що Пеп упродовж двох із половиною сезонів вміло керує цим станом, є ще одним досягненням тренера Барселони.
 
Зрештою Пеп на власному досвіді переконався, що воно таке — осоромитися у матчі, у якому від твоєї команди очікували не просто перемоги, а переконливої демонстрації переваги її стилю. Той матч закінчився поразкою 0:4. За кілька днів до цієї гри Барса Кройфа у виснажливій боротьбі з фантастичним Депором Арсеніо Іґлесіаса виграла чемпіонат Іспанії. І деякі гравці занадто добре відсвяткували четвертий поспіль титул. На фінальний матч Ліги чемпіонів 1993/94 проти Мілану команда Кройфа виходила вже наполовину проковтнутою "вовком". Фабіо Капелло, про це розповів нещодавно Деян Савічевіч, розробив спеціальний план з нейтралізації ключового гравця середньої лінії Барси, і цей план спрацював бездоганно. Гравця звали Пеп Гвардьйола. Якби лише інші були справді готові до бою, може, й і вдалося б Барсі, попри уважну опіку Гвардьйоли,  нав’язати міланцям свій футбол, але "фестиваль" пройшов кількома днями раніше, а на полі гравці Барси лише безпорадно борсалися у морі власних сумнівів та вагань.
 
Цей приклад, дуже красномовний, Пеп завжди може наводити своїм теперішнім підопічним ледь не щодня, аби нагадувати їм, якщо вони не втратили голоду на тріумфи, що кожен матч і кожен день мають значення у битві за титули. Грем Сунесс якось сказав, що тренерові потрібно самому йти з команди після п’яти років роботи, через те що гравці втомлюються від одних і тих самих слів з вуст тієї ж самої людини. Цікаво, що сказав би на це Алекс Фергюсон? І що казатиме Пеп футболістам у свій шостий сезон роботи з командою? (Якщо, звичайно, він і тоді працюватиме у Барсі).
 
А у минулому, другому для себе сезоні, він знайшов необхідні слова для футболіста, якого переслідували травми, який прийшов до тренера, схвильований тим, що через ці проблеми він чогось не додає команді, зокрема, дуже мало забиває. Гвардьйола дав найелементарнішу, здавалося б, пораду — почекати. "Усе прийде, не переймайся, заспокойся і працюй далі". Знову банальність? Але Пеп не був би собою, якби не приправив її історією з власного життя. "Ти взагалі, до кого прийшов жалітися на те, що мало забиваєш, — додав він з усмішкою, — Знаєш, скільки я сам за Барсу забив?"
 
Магія імені вкупі з умінням впливати на людей простими, мільйони разів вжитими, словами. І розуміння того, які саме слова потрібні саме у цьому випадку. Футболіст до кінця сезону, останнім турніром якого був для нього чемпіонат світу, старанно виконував кожну настанову лікарів. Терпів, чекав. Дочекався за кілька хвилин до завершення четвертого тайму фінального матчу мундіалю. А у цьому чемпіонаті Іспанії Андрес Іньєста встановив особистий рекорд сезону — 7 м’ячів — вже у січні. Гвардьйола у національній першості відзначився 6 разів у 263 матчах.
 
Бажання почекати, побачити Гвардьйолу-тренера за різних обставин поділяють, мабуть, і шанувальники Барси. Як він переживатиме "важкі" часи? Як створюватиме нову команду-династію, без Хаві, без Іньєсти? А когось взагалі цікавить, чи вирішить він спробувати себе в іншому чемпіонаті, насамперед у англійському.
 
Окремої уваги варта тема селекційної роботи Гвардьйоли. Тут він іноді постає дивакуватим вундеркіндом-мічуринцем, котрий намагається схрестити непоєднуване і відмовляється від того, що вже буяє пишноцвітом і дає чудові плоди. Знамените пояснення трансферу Самуеля Ето’О: "Esunaquestióndefeeling, desensaciones" (Це питання відчуття) досі залишається закодованим посланням, розшифрувати яке для нас  зможе колись хіба що сам Пеп. Але деякі припущення можна зробити.
 
Коли "сипалася" золота команда Райкарда, з-за лаштунків постійно пробивалися голоси незадоволених. Едмілсон розповідав притчі про "блудних овець", Ето’О на деяких прес-конференціях закликав, ритмічно вистукуючи рукою по столу, згадати про те, що слід знову почати "вигравати, вигравати і вигравати". Не всі партнери чули ці слова, бо їм їх заглушували розкотисті ритми самби. Але важливо те, що Ето’О не лише був на видноті на полі, а й виходив на перший план у будь-якій конфліктній ситуації. Неприборканість цього "лева", міг розмірковувати Гвардьйола на початку своєї роботи, коли і сам би він не повірив у шість титулів поспіль, є джерелом неймовірної енергії. Енергії, що може за певних обставин стати руйнівною. І навіть тріумфальний перший сезон цього відчуття не змінив. А для Пепа, котрий, таке враження, прагне побудувати спочатку ідеальний колектив, а вже потім ідеальну команду, будь-яка загроза атмосфері у колективі є найбільшою проблемою.
 
Дивно, що замінити камерунця мав Ібрагімович. Ніби немає підстав сумніватися, що перехід був ініціативою Гвардьйоли. З урахуванням усіх обставин — бажання будь-що розпрощатися з Ето’О, бажання Інтера Самюеля забрати, захмарна ціна Ібрагімовича — поява Златана у Барсі була майже неминучою. І з точки зору футбольної арифметики перебування Ібрагімовіча у команді не було провалом. Він забив свою частку м’ячів, асистував партнерам.
 
Прорахувався Пеп у іншому. Він, вочевидь, був переконаний, що Златан так само легко з двох слів зрозуміє філософію Барси, як це зробив свого часу Ето’О. Однак достатньо було вивчити історію конфліктів Ібрагімовича з іншими, деякі його висловлювання ("Я завжди казав, що я з тих гравців, які ніколи не залишаються в одному клубі двадцять років"), щоб з’явилися сумніви щодо не стільки футбольної, скільки ментальної адаптації цього кочовика. Фраза "Гвардьйола не тренер, він філософ", сказана ледь не з презирством, характеризує як самого Пепа, так і Златана, який має гнучке тіло, але не надто гнучкий розум.
 
Інший гравець, на якого Пеп зробив ставку, що тоді теж могла здатися хоч і не настільки, але все-таки ризикованою, каже, що не зможе "ніколи віддячити Гвардьйолі за те, що він повірив у мене". "У футболі він дав мені все", — додає Жерар Піке. Його історія ніби значно простіша, аніж історія Златана. Піке свій, він повертався додому. Але робив це у 21 рік, з мінімумом серйозного досвіду за плечима, і мав зайняти одну з ключових позицій в команді.
 
Рафа Маркес був хорошим гравцем, але саме поява Піке стала одним із ключових факторів у створенні теперішньої Барси. Центральний захисник, здатний розпочати і підтримати атаку. Зі своєї позиції він бачить усю картину переміщень партнерів. Якщо тиск суперника у центрі поля рве гру Барси, він з’являється з глибини, аби наново впорядкувати атаку, повернути їй звичний ритм. Гвардьйола справді ризикував, коли довіряв таку роль Піке? Зараз, після титулів, завойованих Жераром у клубі та збірній, легко посміхатися, ставлячи це запитання. Але треба віддати належне Гвардьйолі за те, що він розпізнав у гравцеві, який у Сараґосі діяв і на правому фланзі захисту, потенціал стати "Пікенбауером".
 
Злети Бускетса та Педро теж ніби підтверджують, що Гвардьйолі значно краще вдається розкрити футболістів з барселонською ДНК. Що аж ніяк не означає (для чого б тоді йому знадобився Маскерано?), що він припинить свої експерименти з іншими "формами життя". Адже Пеп Гвардьйола любить дивуватися. Дивуватися щиро, на очах мільйонів, так ніби він до цього дива зовсім не причетний.