Перед особистою дуеллю американцям і мексиканцям випало провести два надзвичайно напружених, різних за змістом матчі. І у кожної з команд були певні шанси не дотягнути до фіналу у Пасадені.

Американці вдруге на турнірі переконалися, що збірна Панами затіяла серйозну роботу. Її якість ще перевірятиме день прийдешній, але те, що вже вдалося побачити, зокрема у півфіналі, сподобалося цілісністю й амбіційністю.

Знову панамці вели свою гру неоглядки, знову прагнули протиставити супернику масштабний, всеохопний план дій. Гра у центрі, як і у попередньому матчі амерканців на турнірі, стала надзвичайно «густою». Якщо ямайці зрештою загрузли у цій «густоті», панамці почувалися у таких умовах значно впевненіше. Американцям знадобилися усі ресурси волі, витримки та майстерності.

Мексиканці у своєму півфіналі зіштовхнулися з опонентом радикально налаштованим на анархію. Мерехтіння білих футболок під самісіньким носом означало, що гру збірної Мексики ондуреньйос збиралися нещадно розривати на шматки, сіяти хаос на полі. Прихований у цій команді динамізм раптово виплеснувся у чвертьфіналі проти Коста-Рики. Цього разу, без травмованого Мартінеса, планомірно вести атаки на ворота суперника було важко, тож об’єктом нападу став м’яч. Роздратувати мексиканців, загасити ґніт їхнього феєрверку — над цим не без успіху працювала команда Луїса Суареса.

І все ж своє Мексика мала б забити і без додаткового часу. Те, що він був не більше, аніж примхою долі Альдо де Ніґріс продемонстрував дуже швидко.

А потім був фінал. Настільки паморочний, що захват від побаченого вгамувався не скоро. Ці два суперники, наче колись Карпов з Каспаровим, настільки вже вивчили одне одного, настільки глибоко дійшли таємниць одне одного, що могли б без вагання робити «ходи» за опонента.

Може саме тому вони відкинули у вирішальному матчі будь-які ліцемірні виправдання про «важливість» поєдинку, що автоматично мало означати, що його слід перетворити на убоге борсання у стилі ЖМ (на фоні двух нулів).

Це був епічний бій. Кожна з команд вела його з небувалим натхненням. Збірна США сприймала невдачі (пропущені м’ячі) не як привід перелякано озирнутися, прошепотіти: «Ой, що ж це ми робимо» й дременути до коша. До того ж, лінія оборона зазнала чергової зміни вже на одинадцятій хвилині. Ліхай, який ніби вже закріпився на лівому фланзі, мав перебиратися праворуч, де починав гру тепер травмований Черундоло, а на позицію лівого захисника вийшов Борнстін. У центрі ж пара Боканегра – Ґудсон сформувалася лише у третьому матчі турніру, коли після поразки від Панами сів у запас Рім.

Збірна Мексики взагалі не могла про «кіш» навіть подумати, бо програвала 0:2 на 23-й хвилині. Вона і без того вибрала б атаку, але обставини допомогли мексиканцям розкритися у ній так, як вони ще не розкривалася на цьому турнірі. Ще «Толука» Хосе Мануеля де ла Торре радувала своєю грою попереду. Цікаві маневри, вивірені передачі, швидка зміна напрямку атаки. У збірній «Чепо» отримав ще кращий, ще багатший «матеріал» для роботи. І усе найяскравіше атака його команди видала у найнеобхідніший момент.

Краса матчу дивовижним чином захопила його учасників. Їм не залишилося нічого, як несамовито йти вперед. Одні, потім інші. Шалений обмін ударами, вакханалія атаки, первісне бажання з’їсти ворога з усім потрухом.

Це ж, врешті-решт, у мексиканському фільмі Rudo y Cursi лунає на початку неперевершений монолог: «Якось один пацан розказав мені, що найкрасивіша з усіх ігор, які людство будь-коли вигадало, почалася з голови полоненого солдата, з удару, сповненого роз’ятрення, якого завдав по ній солдат ворожої армії. Перший гол, звичайно неофіційний, зафіксували коли голова пролетіла поміж двох дерев. «Але це жахливо», — сказав я хлопцеві. «Як подивитися», — відповів він. — Для голкіпера жахливо. Але для форварда — пишнота».

Кожен гол цього фінального матчу вже був маленьким пишним витвором мистецтва. А Джованні Дос Сантос наостанок склав величну оду вічній привабливості цієї дивовижної гри.