«Домашній чемпіонат світу», «не сісти у калюжу власного виробництва», «візьмемо гравців із національного чемпіонату, яких за межами країни ніхто не знає». Дещо у цьому ідеальному плані бентежило. Взяти тренер пропонував гравців років по 25-26. Чемпіонат світу, що приймала Нігерія, мав певні вікові обмеження. «Знаєте що, — зітхнув чиновник, — якщо хочете махлювати, робіть це лагідніше. Візміть двадцятирічних». Навіть йому, людині багато до чого звиклій, не подобалася ідея випускати за збірну Ю-17 футболістів на вісім-дев’ять років старших…
 
Коли регулярно стежиш за якимось змаганням, повчально буває згадувати найперші враження, порівнювати їх із накопиченим пізніше, аби по-іншому розуміти природу деяких явищ. Кубок Африки 1996 року відклався у пам’яті яскравим карнавалом. Можливо, тому, що був першим побаченим. Тоді, безумовно, будь-яка кумедна помилка захисту сприймалася виключно як прояв «тактичної безграмотності», такий собі місцевий колорит.
 
Ще впадав в око контраст між яскравими спалахами швидкої гри та добрячими шматками неквапливого тупцювання на місці, навіть якщо рахунок вимагав активності. Таке ставлення до часу вражало не менше, аніж кумедно пропущені м’ячі.
 
Час рухається вперед, летить туди з-за наших спин. Використовуй його, або втратиш. Назавжди. Європейське сприйняття часу чітке й напівтонів не визнає. І з точки зору цієї концепції дещо з того, що відбувалося раніше і обов’язково відбуватиметься цього разу на Кубку Африки, є варварством.
 
Час летить до тебе з майбутнього. Він рухається назад. Час є лише компонентом події. А з подій, а не самого часу, складається життя. Кількість використаного часу визначає лише твоя активність. Щобільше ти працюєш, тим більше часу ти використовуєш. Якщо ти сидиш та відпочиваєш, ти зберігаєш час. Час тоді, не «минає». Він чекає на тебе. З точки зору цієї африканської концепції дещо з того, що відбувалося раніше і обов’язково відбуватиметься цього разу на Кубку Африки, є чеснотою. Ще одним ключем для розуміння цього безкрайно дивовижного континенту.
 
Коли європейські колонізатори під лінійку креслили бікфордові кордони африканського континенту, якісь культурні чи філософськи концепції тубільців їх не цікавили. Час не можна було втрачати. Землю необхідно було швиденько поділити й почати видобувати з неї гроші. А поняття «африканський час» стало для них синонімом непунктуальності, лінощів.
 
Значно більш розслаблене сприйняття часу не вкладалося у їхній світогляд й здавалося химерною вигадкою.
 
Культури країн, розташованих південніше Сахари, є поліхронними. У роботі поліхрони не структурують свій час, від однієї справи переходять до іншої залежно від настрою. Поліхрону не потрібні примусово нав’язані деталізовані плани (чи не звідси ростуть ноги «тактичної безграмотності»?), і сам він подібних планів не складає. У поліхронних культурах, стверджував антрополог Едвард Холл, неважливо бути пунктуальним. Поліхрони вважають «розклад» менш важливим, аніж стосунки між людьми. Вони можуть водночас займатися кількома справами й не дратуватися, якщо їх відволікатимуть.
Нескінченні плачі європейських тренерів-монохронів про те, що африканців «важко навчити ігрової дисципліни», мають, виявляється, й інший бік. Проблема зовсім не у здатності сприйняти та засвоїти певну ідею. Проблема у методах викладання.
 
Сприйняття часу є різним. Не хорошим чи поганим, правильним чи неправильним. Різним. Розкішний годинник у Африці може бути ознакою статусу. Він не обов’язково показує точний час.
 
Перший матч попереднього Кубка Африки. За одинадцять хвилин до завершення Ангола виграє у Малі 4:0. Малійці до цієї миті атакували занадто мляво. Час спливав, вони його втрачали.
 
Матч закінчився з рахунком 4:4. Після першого голу збірної Малі з’явилося якесь жахливе відчуття невідворотності нічийного результату. Його хотілося гнати від себе, як навождіння. І про це відчуття можна було б спокійно забути, якби усе обмежилося одним-двома м’ячами «престижу». Але ж сталося щось значно неймовірніше. Вийшло, що час для малійців не минав. Він чекав на них.
 
За шістнадцять років, що минули після Кубка Африки-96, було чимало різних спалахів, що підштовхували до іншого сприйняття футболу континенту, відганяли подалі від ошатно облаштованого ФІФА корита з повним набором жуйки для «сучасного любителя футболу».
 
У ці роки й самі африканські команди іноді занадто охоче намагалися зручненько вмоститися на прокрустовому ложі чужих ідей. Їх майже переконали, що їхні власні не того сорту й слави не принесуть. Тільки чомусь Абеді Пеле навіть зразка 1996-го і сьогодні здається більш славетним, аніж ціла рота мускулистих бійців, що будуть на турнірі зразком дисципліни та муштри.
 
І здається, що той 1996-й зовсім поруч. З Пеле та Доктором Кумало, Калушею Бваліа та вся збірна Заїру, якому Заїром залишалося бути ще рік. Африканський час він такий. Завжди чекає.
 
P.S. Тренера, що наполягав на «жорсткому» мухлюванні, нігерійській федерації довелося звільнити. І все-таки, коли заговорили про те, що для визначення віку учасників застосують спеціальне сканування, з табору збірної Нігерії поїхало 16 гравців.
 
На чемпіонаті світу Ю-17, що відбувався у 2009-му, Нігерія дійшла до фіналу й поступилася у ньому швейцарцям.
 
Під час змагання у газеті ThePunchекс-гравець першої збірної Адокійє Амієсімака розповів, як у сезоні 2002/03 тренував молодіжну команду клубу Шаркс з міста Порт-Харкорт, одним із ключових гравців якої був 18-річний Форчун Чуквуді.
 
На чемпіонаті світу Ю-17, що відбувався у 2009-му, Форчун Чуквуді був капітаном збірної Нігерії.