Навіть лайливе слівце «cabron» пролунало лагідно, наче найвища форма пошани. Атлетик Йоренте виграв матч, але Рауль забив обидва м’ячі Шальке і Йоренте віддавав належне одному з найкращих іспанських бомбардирів.
 
Ця фраза зринула у пам’яті, коли Альваро Рекоба забив двічі у грі Насьйональ – Фенікс. Так само як й інший дубль Рекоби. Між ними відстань у 15 років. І кар’єра одного з найбільш обдарованих уругвайських футболістів.
 
Тоді, у 1997-му, усі прийшли на дебют Роналду. А потрапили на виставу Рекоби. Брешиа захищалася вперто, а потім ще й забила завдяки своєму великому бомбардиру — Даріо Убнеру. І тоді замість Мауріцио Ґанца Сімоні випустив Рекобу.
 
Після пасу Кое Альваро своєю божественою лівою загнав м’яч у одну «дев’ятку». Потім зі штрафного забив у іншу.
 
Це ще був інший світ. Бомба від Босмана ще тільки починала руйнувати європейський клубний футбол. Шейхи, олігархи та інша нечисть сиділи по своїх закапелках і не псували інтенсивно повітря сморідом своїх мільярдів. Ні, футбол не був зовсім наївним та й від грошей, що у ньому крутилися, вже тоді починало паморочитися у голові. Та все одно поява молодого південноамериканськго таланту ще була схожа на знайомство з іншим світом.
 
Зараз будь-який матч Копа Америка можна чи то подивитися у прямому ефірі, чи завантажити й переглянути коли заманеться. У 1997-му в Україні показали лише фінал турніру. Про гол Рекоби венесуельцям, про невдалий виступ збірної Уругваю можна було лише прочитати. Футбольна Південна Америка, за винятком трансляцій чемпіонатів світу та Міжконтинентального Кубка, починалася тоді з перших кроків її представників газонами європейських стадіонів.
 
Рекоба своїми першими кроками та першими ударами пообіцяв дуже багато. Зараз, коли кожен його гол, кожен удар може стати останнім у кар’єрі, згадуються інші обнадійливі спалахи його таланту, що так і не засяяв у Італії усіма своїми гранями.
 
Адже гра Рекоби це не лише диво-удари здалеку та філігранні штрафні. І не лише ювелірний дриблинг, що залишає позаду кількох суперників. Гра Рекоби — це здатність обирати найбільш небезпечний варіант, вміння додати швидкості й стрункості атакам, дар асистента.
 
Попри те, що у Серії А він зіграв понад дві сотні матчів, цілісного враження від виступів Рекоби в Італії немає. Ось він самотужки залишає в елітному дивізіоні Венецію. Ось забиває одним зі своїх фірмових ударів за Інтер. Ось організовує дивовижний comeback у матчі з Сампдорією. Окремі шматочки мозаїки, що могла б бути значно барвистішою. Невже справді від шаблону не втекти? Може, й не було цього Рекоби-конструктора атак?
 
А після чиїх тоді продуманих передач мчать зараз на ворота суперників молоді таланти Насьйоналя Адріан Луна та Ґонсало Буено? Хто щедро створює їм сприятливі умови? Хіба не Рекоба починав атаки, що завершилися голами у ворота Сентраль Еспаньйоля за тур до матчу з Феніксом?
 
І якби ж тільки одним матчем усе обмежувалося. Звичайно, про штрафні він і зараз не забуває. На фініші попереднього чемпіонату, у класико, Рекоба вийшов на заміну. Александр Медіна дбайливо прилаштував йому на руку капітанську пов’язку.
 
Зараз про це говорити дуже легко, але відчуття, що це «його», Рекоби, штрафний виникло ледве арбітр зафіксував фол проти Дамонте. Обвідний удар, і м’яч слухняно прямує у нижній кут воріт. У той самий, який начебто контролював голкіпер. Але з Рекобою так завжди. Він легко спростовує те, що здається очевидним.
 
У тому матчі Пеньяроль був наполегливішим, різноманітнішим. Насьйональ забив перші два м’ячі з пенальті, заробленого після подачі зі штрафного і після кутового. Рекоба зробив свій скромний внесок у цю колекцію переможних стандартів. Перемога у класико відкрила шлях до боротьби за чемпіонство.
 
Титул Насьйоналю приніс гол Рекоби. Він розпочав атаку пасом на Вісенте Санчеса, прискорився, аби прийняти пас у відповідь з лівого флангу, і зробив лише два дотики. Спочатку правою ногою, потім лівою. Кожен з них — маленький шедевр. Як і чемпіонський гол Альваро. Ось це — Рекоба у всій красі. Після повернення на Батьківщину він грає так, як мав би грати упродовж усіх цих років, але з якихось причин не грав.
 
У багатьох матчах Серії А Рекоба кудись «зникав». Видавав іноді феєричні поєдинки, як нагадування про своє вміння, і знову витрачав дорогоцінний час, якого «ще було багато». Травми, скандал з фальшивим паспортом (Рекобу дискваліфікували на рік, після апеляції зменшили покарання до чотирьох місяців), Ектор Купер на чолі Інтера — лише кілька перешкод у італійській епопеї Альваро. Сам він, щоправда, говорить, що був радий потрапити до Італії, бо це «чемпіонат, у якому найважче грати у футбол», і вважає свій італійський досвід успішним. Ці слова ніби й слід прийняти, не перегрібати минуле у пошуках відповіді на влізливі запитання. Якщо він затьмарив Роналду одного дня, чому він не зумів це зробити упродовж наступних сезонів? Може, йому справді, як писали колись у Англії, забракло «голови переможця»?
 
Ці запитання так і залишаться без відповіді. Принаймні зараз краще ловити кожну мить його останніх сезонів на футбольному полі, ловити кожен прояв його таланту. Скарбничку пам’яті ще можна поповнити найкращими зразками гри одного з найкращих уругвайських футболістів усіх часів.
 
Історія Рекоби в Італії, це, до речі, ще й історія ставлення до часу. Талант здається вічним, часу попереду ще багато. Талант залишився вічним. Часу залишилося обмаль.