Ніби й не вперше за останні роки, але зі значно більшим оптимізмом почався пошук відповіді. Для Гонсалеса вона була очевидною. Він впевнений, що Кубок «заводить». Після перших чвертьфінальних матчів так само може відповісти значно більше людей.
 
Ставлення грандів до Кубка країни, престиж турніру в умовах «супермаркетизації» футболу — про це говорять не лише у Іспанії. Не всюди, щоправда, змінюють формат, аби віднайти той, що найбільше «заводить». Якось вирішили, що треба грати лише один матч, на полі команди нижчої за рангом. Коли кілька років поспіль другі чи навіть треті склади клубів Прімери старанно вилітали у матчах з бозна ким, вирішили, що це не додає «престижу» й повернули двоматчові протистояння. Це ніби й не завадило клубам другого чи третього дивізону час від часу влаштовувати прочухани лідерам, та все ж після одинадцятирічної перерви повернулася зрештою до фіналу Барселона, а згодом, після семирічної, й Реал.
 
Парадокс у тому, що Кубок іноді (й даремно) оцінюють за виступами двох грандів. Якщо їх немає навіть у півфіналі, то щось було не так. Ніби не у шансі вибити саму Барсу чи сам Реал полягає суть кубкового турніру. Це у чемпіонаті ти можеш взагалі бути у іншому дивізіоні чи відставати від них на кілька десятків очок. Кубок — шанс для всіх. І у цьому його престиж. У епоху турнірів, виграти які здатні лише кілька клубів, ця проста істина якось загубилася у стогоні про «втрачений престиж». Стогнали переважно ті, кого Кубок «не заводив». Карлос Гонсалес став голосом іншої «фракції». Тих, хто завжди сподівався на диво, тих, хто вірив, що саме їхній клуб, яким би скромним він не був, стане наступним «вбивцею гігантів».
 
У минулому сезоні до півфіналу дійшов Мірандес. У цьому до чвертьфіналів не дотягнув жоден клуб з-за меж Прімери. І все одно Кубок «заводить». З усіх чвертьфіналістів лише Малага ніколи не вигравала трофей. Усі інші, ніби й зайняті чи внутрішніми, чи міжнародними справами (до чвертьфіналу вийшли усі представники Іспанії у ЛЧ), не збиралися жертвувати Кубком.
 
Так звані «другі» склади, які випускали тренери команд Прімери у кубкових поєдинках, у більшості випадків анітрохи не псували якість матчів. Коли ж на перший поєдинок проти Малаги тренер Ейбара (Сегунда Б) не поставив кількох провідних виконавців, а команда все одно була у лічених секундах від перемоги, бажання говорити про «другі» склади зникло остаточно.
 
Кубок «заводив» грою, цікавими протистояннями, відчайдушними спробами «маленьких» пройти якомога далі. Та шо там «маленькі». Домашні матчі з Сельтою та Валенсією поки що претендують на високі місця у списку найкращих у сезоні навіть у мадридського Реалу.
 
Дієго Сімеоне бовкнув, що чемпіонат «нудний», бо одна з команд набагато випереджає інших. Хочеться вірити, що йому було так само нудно, коли Атлетико забивав шість Депортиво. Коли ж мадридці зійшлися  з Бетісом у першому матчі чвертьфіналу Кубка ніхто про нудьгу вже не згадував. У Сімеоне-тренера були різні команди. Його роботою у Атлетико поки що можна лише захоплюватися. І Кубок, як з’ясувалося, «заводить» команду Сімеоне не менше, аніж інших.
 
А як сполохнулася Барселона після голу Ітурри. Після перерви вогонь ніби потроху згасав. Вихід Сеска та Педро був початком нового штурму, доки все не «зіпсувало» вилучення Монреаля. Малага наїжилася, перекрила простір та ще й втікла на нічию.
Інтрига до останнього, якісні матчі, виразний малюнок гри навіть команд з нижчих дивізіонів. Тим, хто страждає від футбольного переситу, й цього може бути замало, аби підтримати президента Кордоби. Якщо ж сприймати Кубок у його первовічній простоті, не обтяжувати його занадто розбещеними очікуваннями та вимогами, то залишиться лише повторити слідом за Карлосом Гонсалесом: ¡La Copa Mola!