Футболки, що мали б одягати після перемог ті, хто програвав фінали. Якщо така колекція існує, почесне місце у ній мала б зайняти футболка із написом: «Реал Мадрид — володар Кубка Іспанії 2013».
Після чотирнадцяти років без поразок у дербі Реал навряд чи міг бажати іншого суперника у кубковому фіналі. Лише у цьому сезоні, у обох матчах чемпіонату, Атлетико вкотре за ці роки слухняно скорявся долі. За той час, що тривала ця серія, багато чого змінилося у світі, тільки Атлетико дедалі глибше занурювався у зневіру та немічність, що ставали незмінними супутниками матчів проти найголовнішого суперника. Перемоги у Європі начебто мали додати духу та сил для двобоїв з Реалом, але нічого не змінювалися. Шанувальники Реалу постійно нагадували опонентам, що востаннє ті святкували успіх у минулому столітті, й сприймали Атлетико як постійного клієнта, що може комизитися та зрештою все одно віддасть перемогу.
Фінал на Бернабеу мав стати для Реалу сатисфакцією за вже пережиті у сезоні розчарування. Виграш Кубка навряд чи остаточно б затамував біль від вильоту з ЛЧ та втрати програного ще у першому колі чемпіонського титулу, але це принаймні був би черговий трофей. І чергове знущання над бідолашними сусідами.
Атлетико залишалося сподіватися, що слідом за іншим паранормальним явищем (Томас Шааф пішов з Вердера після чотирнадцяти років роботи) станеться ще одне. Навіть +10 і дощ у день матчу після недільних +25 біло-червоним хотілося сприймати як ознаку того, що цей день буде особливим, не таким, як «повинно» бути. А ще вони сподівалися на Чоло.
Коли Естудіантес Сімеоне грав у чемпіонаті Аргентини «золотий» матч з Бокою Рікардо ЛаВольпе, Чоло запросив на цю зустріч Кіко Нарваєса, свого партнера по чемпіонському Атлетико-96. «Я не поїхав, — з посмішкою зізнався Кіко, — бо він божевільний. Якби Естудіантес програв, він би сказав, що це через мене. Ніби я не знаю який він забобонний».
Можна називати це ще одним забобоном, але напередодні фіналу-2013 Сімеонє повіз команду до містечка Лос-Анхелес де Сан-Рафаель, у якому Радомир Антіч готував команду до фіналу Кубка 1996 року. «Він нам спати там не давав, — згадував Кіко, — постійно торочив, що ми маємо перемогти, або померти, намагаючись здобути перемогу».
Саме це хотів втовкмачити своїм теперішним підопічним Сімеоне-тренер. Тактична підготовка, детальні завдання кожному з футболістів нічого б не вартували, якби Атлетико знову вийшов на дербі з тремтінням приречених. Сімеоне мав зарядити команду духом переможців. План гри був йому зрозумілий. Залишалося найважче. Зробити так, щоб на Бернабеу його команда не «знепритомніла».
Трибуни стадіону Сантьяго Бернабеу велично здіймаються у небо нагадуючи, що спротив небажаний, що це громаддя тиснутиме на гостьову команду не менше за футболістів у білій формі. Навіть на порожньому Бернабеу, якщо стоїш біля поля, можна відчути цей тиск. Й важко позбутися думки: «Матінко рідна, а що ж коїться з суперником, коли ці трибуни повні?»
Не одна команда ставала жертвою «страху сцени» на Бернабеу, якщо не була готова не лише тактично й фізично, а й психологічно. Атлетико напередодні фіналу повинен був позбутися комплексу, що вже налічував чотирнадцять років. Гол Кріштіану Роналду додав ще тринадцять хвилин. Атлетико мав знову тихенько вибачитися за завданий клопіт, пробурмотіти: «Так-так, звичайно, ми не заважатимемо».
Але цього разу все було не так безнадійно. Насамперед через те, що Сімеоне випустив на поле одинадцять бестій. На передматчовій прес-конференції він визнав, що Реал сильніший і одразу додав, що у одному матчі статися може, що завгодно. Він переконував не себе, він переконував команду. Й вона повірила.
Обіграти Реал після стількох років неможливо було виключно за рахунок суто футбольних аспектів. Мало бути ще щось. Те, що надихало Куртуа на феноменальні сейви, те, що надихало Фалькао та Косту у комбінації, що закінчилася першим голом Атлетико, те, що магнітом потягнуло Міранду до м’яча після подачі Коке. Атлетико вийшов перемагати, або вмирати, намагаючись перемогти. Це зробило фінал грандіозною битвою, величною дуеллю, у якій вперше за багато років Атлетико не затремтів навіть тоді, коли дзвеніли штанги й Хуанфран виносив м’яч з лінії воріт.
Легендарне запитання: «Papa ¿por que somos del Atleti?» отримало 17 травня 2013 року нову відповідь. «Тому що після чотирнадцяти років розчарувань та болю ми можемо виграти у Реалу фінал Кубка на їхньому стадіоні».
Фонтани Сібелес та Нептуно розділяє 400 метрів. Напередодні фіналу обидва готували до можливих святкувань. До одного дбайливо прилаштували сходи, якими завжди піднімається до богині Сібелес (Кібели) капітан Реалу. Черговий візит здавався тоді неминучим. По завершенні гри богині залишалося лише проводжати скам’янілим поглядом червоно-білу юрбу, що радісно прямувала до фонтану бога морів. День, що починався монотонним дощем, закінчувався зливою емоцій, яких Мадрид не бачив чотирнадцять років.
