Останній офіційний матч на стадіоні Сан-Мамес, колись нареченому «Собором», мав би, здавалося, перетворитися на щось пафосне. Вже напрошувалися трохи остогидлі асоціації із стадіонами-сучасними храмами, настирливо вимагали місця міркування про релігійні аспекти уболівання за футбольну команду.

На щастя Більбао швидко розвіяв зайві, непотрібні фантазії. Адже нема нічого гіршого, аніж намагатися розповісти про те, що хотів побачити, а не про те, що побачив насправді.
Сан-Мамес починається за кілька сотень метрів до стадіону. Навколишні вулиці всіяні барами, що ніби свого часу відбрунькувалися від бетонного громаддя арени, але продовжують жити в унісон з нею. Прапори, нові та давні фотографії, футболки Атлетика. Вже після першого такого бару зрозуміло, чия це територія. І на ній трапляються несподівані відкриття.

До закладу під назвою Mikel заходить родина й вітає власника так, ніби знайомі з ним все життя. Щоправда швидко з’ясовується, що тут вони вперше, бо починають розпитувати, як потрапити на стадіон. Після невеличкої паузи батько хитає головою у бік сина. «Це все через нього ми приїхали. Я сам каталонець, «мадридиста». А він ось за Атлетик».

Малий у червоно-білій смугастій футболці у цей час завзято розбирається з лимонадом й виглядає так, ніби відкрив якусь недосяжну батькові істину. Хоча й каталонець, який став шанувальником Реала, теж повинен був мати на це вагомі причини.

У більшості тих, хто цього вечора заповнив Сан-Мамес, є для цього одна вагома причина. Й саме спостереження за цими людьми остаточно сформували картину прощального вечора. Частково вже зведений новий стадіон розташований на відстані подиху від столітнього Сан-Мамеса. Попри заборону, лізти на паркан навколо будівництва дряпалися вгору і дітлахи, й сивочолі дідугани. Лише заради того, щоб побачити хоч трохи більше. Дехто вже намагався вирахувати, де саме буде «його» місце у новому сезоні. Усе це нагадало підготовку до новосілля.

Звичайно бували моменти, коли єдність уболівальників та команди зворушували настільки, що вигулькнуло пишне слівце «Собор». Але й у цей особливий день прощання зі старим стадіоном гудіння Сан-Мамесу нагадувало щось інше, а не урочисту величність богослужіння. Так гуде вулик, так гуде будинок, у якому мешкає велика родина.

І цей образ здався вагомішим, реальнішим, більш щирим. Величезна родина переїжджає зі старого будинку до нового. До старезної оселі звикли, її люблять, спогади, пов’язані з нею, назавжди залишаться у пам’яті. Її стіни, яким трохи менше ста років, нікому не набридали, нікого не дратували. Просто настав час звести новий будинок.

Разом з родиною туди переїде все, без чого неможливе життя такої сили-силенної нехай і спорідненних, але різних душ. Чвари, образи, конфлікти. Те, що зіпсувало цей сезон, та, мабуть, позначилося на підсумку матчу з Леванте. Можливо, якби команда підійшла до останнього домашьному матчу чемпіонату з іншим емоційним фоном, Атлетик не зробив би цей фатальний крок, що іноді у командах Марсело Б’єльси відділяє інтенсивність від нервової похапливості.

Але й нічого трагічного не сталося. Родина попрощалася зі старим будинком без надмірної солодащавості. Та й до нової домівки переберуться також відданість, пристрасть, незламність духу. Перебереться все, що ця величезна родина передає з покоління в покоління вже багато років. І для всього на новому стадіоні знайдеться місце. Й напевно у нього теж швидко з’явиться якесь прізвисько. Чи він просто успадкує його від славетного попередника. У цій родині успадковують хороше, успадковують погане. Ця родина пишається своїм минулим, і з цього коріння виростає її майбутнє. Вона змінює місце проживання, але не змінює адресу. Змінює стадіон, але не змінює душу.