Частина ІІ. Від любові і до ненависті – один крок

… На першій сторінці газети красується усміхнений Лев Яшин – фотокореспондент зловив ту мить, як геніальний голкіпер московського Динамо підняв угору праву руку із щойно врученим йому Золотим м’ячем. 15 грудня 1963 року ввесь світ облетіла звістка про те, що радянський воротар виграв запеклу боротьбу у голосуванні та був удостоєний такої значимої для кожного футболіста нагороди. А десь у Мілані психував один Рівера, що програв Яшину сімнадцять балів і мусив задовольнятися другим місцем у списку…

Ну добре, біс уже із тією цяцькою, але Мілан!... Як тільки россо-нері розлучилися із Нерео Рокко та Андреа Ріццолі, все пішло не так, як заздалегідь планувалося – президентом став Феліче Ріва, а головним тренером – колишній помічник Парона Нільс Лідхольм. Втім, у шведа не вийшло ні продовжити вектор розвитку тактики Рокко, ні нав’язати щось своє, цілісне і гранично зрозуміле. Мілан метався, мов білка в колесі і результати різко пішли на спад – Дияволи грали по інерції і достеменно не усвідомлювали, чого ж від них вимагає скандинавський коуч. І якщо у сезонах 1963/64 та 1964/65 міланський гранд, стиснувши зуби, ще якось змагався за скудетто, то от у кінцівці 1966 року взагалі звалився на сьому сходинку Серії А.

Здав у формі і Джанні, провівши один із найслабших періодів у своїй кар’єрі – поряд не було приятеля Жозе Альтафіні, що переїхав до Неаполя, з яким Рівера сформував міцну, перевірену роками зв’язку, плюс, із футболом попрощалися Джорджо Гецці та лідер оборони Чезаре Мальдіні. Попрощався і Лідхольм, якому вказали на двері, не забувши потоптатися на його доброму імені. Нічого вам не нагадує у відношенні до Зеєдорфа чи Індзаґі?

Почергові появи Джованні Катоццо та Артуро Сільвестрі не внесли ніяких змін і не зрушили механізм із місця – команда опустилася ще нижче, аж на восьмий рядок чемпіонату. Мілан набув рис хронічної і затяжної хвороби, з якою було необхідно і негайно щось робити, але і Ріва, і його наступник Федеріко Сорділло виявилися паршивенькими ескулапами, яких швидко "попросили" на вихід злі не на жарт уболівальники.

Недієздатністю керівництва клубу скористався Франко Карраро, який не бажав рубати гілку на якій сидить і, не вагаючись, переманив із Торіно Нерео Рокко, сподіваючись, що такий крок заспокоїть громадськість і частково перекладе відповідальність на плечі іменитого менеджера.

І справді, за короткий час Парону вдалося відмовитися від напрацювань попередників та докорінно змінити тактичний малюнок, направити Мілан у русло чотирьохрічної давності. У свій перший сезон після повернення Рокко впевнено вирвав перемогу на внутрішньому поприщі, тримаючи Наполі на зручній відстані у дев’ять залікових балів. Такий стрибок на кілька кроків вперед добряче трусонув і оживив команду – наступний рік теж увінчався трофеєм, але куди масштабнішим та престижнішим.

Мова, звичайно ж, ідеться про Кубок європейських чемпіонів, який дістався россо-нері, щоправда, у дещо полегшеній формі – ряд колективів, що походили із теренів Східної Європи та були членами соцтабору показово знялися із турніру, кидаючи протест у бік УЄФА, що нібито спеціально зводив команди із цього регіону, аби якнайшвидше їх позбутися. Тому ще у першому раунді КЕЧ суттєво збіднів як у плані видовища, так і інтриги – бойкотували польський Рух, київське Динамо, Ференцварош та болгарський Спартак, яких доля жеребу звела одне проти одного; була відмінена і дуель між Црвеною Звездою та Карл Цайсс, що базувався у Німецькій демократичній республіці, а значить, також апріорі не міг приймати участь. Ну що – футбол поза політикою?

Перестановки далися взнаки – Мілан, вдало розібравшись із Мальме, відпочивав на єврокубковій ниві з початку жовтня 1968-го і аж до середини лютого 1969-го років, бо за відсутності суперника оминув другий раунд і автоматично пройшов до 1/4-ї.

У чвертьфіналі Дияволам зі скрипом підкорився шотландський Селтік Джока Стейна, у півфіналі – Манчестер Юнайтед Метта Басбі, між іншим, чинний володар кубка, а у фіналі – Аякс Рінуса Міхелса. На Сантьяго Бернабеу зіткнулися дві футбольні іпостасі, два футбольних новатори, чиї погляди і досі зберігають актуальність і дають новий виток розвитку улюбленої мільйонами гри – Батько тотального футболу та Вірний слуга катеначчо.

Анонсувалася епічна сутичка і Рівери та Йохана Кройфа, як найкращих виконавців своїх команд, але бажаного епіку глядачі так і не побачили – механізм Аяксидів дав збій; катеначчо майстерно нівелювало атакувальну міць нідерландців, що «розбивалася» об оборонні редути Мілану, мов хвилі об берег моря. Міхелс не спромігся вигадати як треба грати проти колективів із глибоко "сідаючим" захистом і поплатився за рахунок контратак, які вміло розганяв Джанні. 4:1 – россо-нері, на загальний подив, легко пройшлися по Аяксу, не давши опоненту серйозних шансів на реванш. Наріжним каменем став Рівера – він двічі асистував і верховодив, диригував півзахистом, мов досвідчений дирижер – оркестром. В принципі, це можна було пояснити – Рінус віддав чимало сил у півфіналі, ледве розправившись із португальською Бенфікою. Кройф назвав його непереможним…

Це була як командна, так і особиста перемога – Джанні заслуговував на приз найвищого ґатунку, який мав ще раніше красуватися на його поличці, якби не втрутився Лев Яшин. А коли його давати, якщо не зараз? Рівера потопав у променях слави і вже ніхто не дорікав, що у нього слабка комплекція тіла, що він худорлявий і тендітний. Навпаки – тепер Джанні виглядав своєрідним еталоном спортсмена!

"Рівера – великий художник, який шанує футбол", – скаже голова журі France Football Макс Юрбіні і в 1969 році вручить Джанні заповітний Золотий м’яч. Враховуючи те,що Рівера грав у епоху Беста, Беккенбауера, Герда Мюллера, Драгана Джаїча та Кройфа, то це був дійсно успіх. Таким чином він став першим корінним італійцем, якому випала честь отримати таку авторитетну нагороду. Чому акцентована увага на слові «корінний»? Нагадаю, що у 1961 році журналісти визнали найкращим гравцем Старого світу аргентинця із італійським паспортом, нападника туринського Ювентуса Омара Сіворі.

"1969 рік та його Золотий м'яч назавжди залишаться найкращим спогадом за всю мою двадцятирічну кар'єру. Швидше за все, на рішення France Football вплинула перемога Мілану над Аяксом — 4:1 у фіналі Кубка європейських чемпіонів. Так, ще кілька непоганих моїх ігор за збірну. Але я думаю, що найкращими для мене були два попередніх роки. І хоча Золотий м'яч — найзначніший особистий приз, він тісно переплітається з успіхами твоєї команди. Виграв Мілан європейський трофей — виграв і я", – поділився враженнями Джанні.

На вердикт вплинула і участь Рівери у доленосному для Італії домашньому чемпіонаті Європи, який Скуадра Адзурра виграла за дещо незвичних обставин – то фіналіст з’ясовувався за допомогою монетки (згадайте конфуз із СРСР), то сам фінал проходив за двохматчевою схемою. Джанні у 1/2-й ввесь поєдинок возився із Альбертом Шестерньовим та на фінал вийшов змученим і з травмою, яка  виявилася настільки серйозною, що унеможливила присутність Рівери вже у матчі-відповіді. Тренер збірної Феруччо Валькареджі не хотів ризикувати і поклався на Сандро Маццолу – конкурент Джанні чудово влився у матч із югославами і посприяв втішному результату. Так, Джанні трохи не пощастило, але в сукупності – тріумф що на клубній, що на міжнародній арені – дав усі підстави для France Football.

Варто наголосити, що, незважаючи на прискіпливу увагу, Рівера навчився спокійно жити пліч-о-пліч зі славою. У побуті – вдумливий, мовчазний та меланхолійний, під час тисячного надокучливого інтерв’ю – із іронічною, наповненою скепсису посмішкою. Газет не читав, хоча знав, що його обличчя красується на перших шпальтах, а критика переважно схвальна – йому було попросту байдуже. А от на полі – все ті ж щасливі дитячі очі, що колись зуміли розтопити вперті серця Терезіо та Едери.

Ні, Джанні янголом не був, але всього себе, всі свої емоції точно залишав у чаші Сан-Сіро – будь-то хороший чи поганий привід. А от коли йому у 1966 році Чезаре Мальдіні вручив капітанську пов’язку, то справ значно побільшало – то партнерів по команді треба захистити, то звинуватити арбітраж в упередженості та явному підсуджуванні на користь Ювентуса. Звісно, подібні висловлювання чи акції закінчувалися фінансовими санкціями чи тривалими дискваліфікаціями (наприклад, у 1972-му, через публічну заяву, у якій футболіст "пройшовся" по представникові футбольної Феміди Кончетто Ло Белло, Джанні отримав півторамісячне відсторонення, причому пропустив фінал Кубка Італії, у якому Мілан, на щастя, переміг Наполі 2:0.

Гра на найвищому рівні та набутий досвід загартовували, і Джанні інтуїтивно відчував, де він повинен опинитися у той чи інший момент. Віддати філігранний пас на двадцять метрів? – легко; вивести партнера на удар? – ось, будьте ласкаві. Якості, що, погодьтеся, пригодяться будь-якому тренеру, чи ні? Ні?

У 1970 році вибухнув сенсаційний скандал – Рівера оголосив про намір полишити збірну перед самісіньким стартом мексиканського мундіалю. Причина таїлася у все тому ж Маццолі, який, за відкритої підтримки Валькареджі, витіснив Джанні із основного складу національної команди, і півзахисник не волів перебиватися крихтами ігрового часу. Правильніше сказати, що Ріверу не влаштовував упереджений вибір алленаторе, тому що безпосередньо із Сандро він якраз-то не мав безпосереднього конфлiкту і до колеги по цеху і по позиції не мав жодних претензій.

Для когось було дивним, що обидва капітани міланських клубів, які, по суті, між собою ворогували на усіх рівнях, не були ворогами. Ба більше – дві футбольні ікони виступили ініціаторами створення профсоюзу, що мав захищати права гравців і слідкувати за тим, щоб клуби дотримувалися умов контракту.

Але от у таборі Адзурри назрівав конфлікт: Валькареджі вважав, що Маццола і Рівера – однотипні виконавці, тому, за міркуванням тренера, обох залучати до гри не було особливого сенсу. Феруччо і не приховував, що йому куди більше імпонує Сандро, але в ту ж секунду був змушений під тиском журналістів викроювати хвилини і для Джанні – як-не-як, а зобов’язував статус володаря ЗМ. Тоді ж Валькареджі і вигадав абсурдну та чудернацьку "естафету", розділивши гру на дві частини: у першому таймі грає Маццола, а в другому – Рівера (прикметно, що в подальшому керманич рідко її притримувався, крізь зуби ігноруючи Джанні).

Та коли італійці за увесь груповий етап забили один нещасний гол у ворота шведів, то у Золотого хлопчика луснув терпець – Джанні взявся пакувати речі та збиратися додому. В перепалку між штабом і футболістом втрутився Нерео Рокко, який після ґрунтовної розмови зумів остудити запал свого підопічного, і той таки передумав.

У чвертьфіналі Скуадра мірялася силами із непоступливою господаркою змагання – Мексикою. Коли минула перша сорокап’ятихвилинка і на табло намертво застигли 1:1, то у гру увійшов, як і планувалося, Рівера. Вмотивований Джанні так прагнув довести оточуючим несправедливе відношення Феруччо, що миттєво перевернув усе з ніг на голову – йому для того, щоб знайти порозуміння із Луїджі Рівою та самому забити гол, вистачило якихось тринадцять хвилин. Приголомшені та збиті з пантелику латиноамериканці не встояли – Італія святкувала 4:1 та попрямувала до 1/2-ї, назустріч ФРН, де, на загальний подив, Джанні все одно розпочав матч на лаві запасних…

Очевидно, що Валькареджі слідувало відмовитися від безглуздої staffettą, але він вперто стояв на своєму – Рівера з’явився у другому таймі і одразу потрапив у запаморочливий круговорот подій. Роздратовані швидким голом Бонінсеньї німці носилися вперед-назад, і Джанні не зумів оперативно задати темп, через що середня лінія дещо «просідала». На дев’яностій хвилині рівновагу відновив Карл-Хайнц Шнеллінгер і гра плавно перейшла в овертайм. Овертайм, у якому коїлося незрозуміло-що – то Фабриціо Полетті, випереджаючи Герда Мюллера, зріже м’яч у свої ж ворота, то Тарчізіо Бурньїч скористається помилкою Зиґфріда Хельда і "заліпить" гол зі штрафного. І це ще не все – на 104-й хвилині своє слово сказав вищезгаданий Ріва, на яке тут же влучним ударом після розіграшу кутового відповів Мюллер, що попутно перехитрив чатуючого на штанзі Ріверу! 3:3! Це було щось!

Але вже через якусь мить Бонінсенья, немов ошалілий, штовхаючись із Віллі Шульцем, несеться по лівому флангу, поглядом знаходить у карному майданчику Ріверу та акцентованим прострілом адресує круглого у ноги півзахисникові. І…

"Рівера! Рівера! Рівера!", – не тямлячи себе від щастя, горлає у мікрофон коментатор. "РІВЕРА!"

Радісний Джанні обіймається із Джанкарло Де Сісті та капітаном Джачінто Факетті, на табло 4:3, трибуни скаженіють від побаченого, а Зепп Маєр розводить руками. Фінальний суддівський свисток мексиканця Артуро Ямасакі підсумував півфінальний поєдинок, гідний ледь не гостросюжетної кінострічки із голлівудською розв’язкою, у якій героєм, що наносить вирішальний удар, виступив саме Рівера. Та і, напевне, воно і не дивно, що гра лягла на сторінки історії під назвою "Матч століття" – не кожному ж дано стати свідком унікального випадку, коли команди забивають п’ять голів у додатковий час.

А далі Італія покрокує до фіналу, де, на жаль, знесилена та морально спустошена, розгромно поступиться бразильцям 4:1 і обмежиться срібними медалями. І все одно, попри таку гірку поразку, розчаровані прихильники Адзурри відзначать Ріверу: "Ти кращий, ніж Пеле", – скандуватиме торсида, порівнюючи Джанні із бразильським сучасником, що тільки-но втретє виграв статуетку Жюля Ріме.

Сам футболіст був у відчаї, адже нічим не міг зарадити – Валькареджі, що боявся зробити зайвий крок, випустив його за шість хвилин до завершення гри.

"Все одно я не думаю, що міг би допомогти своїй команді... Бразилія була дуже сильною, а 84 хвилини, проведені на лавці запасних, лише зберегли моє обличчя від декількох помідорів", – резюмує півзахисник.

Та коли італійці ступили на рідну землю, їх у римському аеропорту чекав «теплий» прийом – у бік футболістів полетіли тухлі яйця і овочі. Таки так, від любові і до ненависті – один крок.

Далi буде…