Чи ти міг грати в щось схоже на футбол в Німеччині після Другої світової війни багато в чому залежало від того, хто керував регіоном, у якому ти мешкав. 6 червня 1945 року, угодою чотирьох держав (СРСР, Великобританія, США і Франція) про зони окупації і про контрольний механізм в Німеччині, територія переможеної країни була поділена на чотири зони окупації:

1) східна – радянська, в неї увійшли Саксонія, Галле-Мерзебург, Магдебург, Ангальт, Тюрингія, Бранденбург, Мекленбург та Передня Померанія;

2) північно-західна – британці контролювали  північну частину Рейнської області, Вестфалію, Ганновер, Брауншвейг, Ольденбург, Шаумбург-Ліппе;

3) південно-західна зона окупації – американська, до неї увійшли Баварія, Гессен, північна частина Бадена і Вюртемберга;

4) західна зона окупації – французи контролювали південну частину Вюртемберга, Бадена, Рейнської області і Пфальц.

Ганс Вернер Ріхтер, німецький письменник-антифашист, так описував ті часи: Найбільш вільно людям дихалося в англійській зоні, найкраще жилося в американській, найбільш небезпечним було життя в радянській зоні окупації. У 1950 році Інститут аналізу громадської думки в Алленсбаху провів соціологічне дослідження населення, поставивши єдине запитання: Які ваші враження від поведінки окупаційних військ держав-переможниць?. Ось які відповіді дали німці.

- Присутність була взагалі непомітною: англійських – 47%, американських – 36%, французьких – 28%, радянських – 4%;

- Залишилось приємне враження: англійських – 16 %, американських – 15%, французьких – 7%, радянських – 1%;

- Залишилось неприємне враження: англійських – 26%, американських – 32 %, французьких –35%, радянських – 24%;

- Залишили дуже неприємне враження: англійські – 11%, американські – 17%, французькі – 30%, радянські – 71 %.

Але повернемось до футболу. Як і інші переможці, червоні виступали категорично проти відродження клубів з традиціями та наклали лапу на їхнє майно. Також вони заборонили масштабні масові зібрання,  а натомість запровадили свої багатотисячні мітинги й паради. Радянська влада створила декілька нових великих спортивних організацій, які мали служити режиму. У комплекті з іншими бонусами, такими як примусова конфіскація майна, секуляризація, націоналізація та аграрна реформа, футбол у радянській зоні став настільки контрольованим та заполітизованим, що Гельмут Шен, який обожнював Дрезден, змушений був залишити все та втекти в Саар.

Французи, на відміну від радянських комуністів, не марили захопленням світу. Галли не забули Верденську м’ясорубку під час Першої світової війни та нещодавню німецьку окупацію, тому немає нічого дивного, що вони зовсім не співчували своїм нещасним, голодним та безпорадним сусідам. Так як і в інших зонах окупації, будь-який футбольний матч чи інша спортивна подія повинна була отримати добро від військової влади, але французи набагато частіше забороняли ці непотрібні видовища, ніж ті ж американці чи британці. Клуб відомий з 1903 року як FV Saarbrücken отримав дозвіл на відновлення діяльності, але за умови зміни назви. Саме тому в жовтні 1945 року, коли футбол почав поступово оживати, з’явився новий клуб 1.FC Saarbrücken.

Команді повернули стадіон, а про виїзні матчі залишалося лише мріяти, адже французька влада заборонила гравцям волочитися країною. У ще одному підконтрольному галлам місті Фельклінген віддавна існував клуб SV Völklingen 06, який попросили увійти до складу нової багатосекційної організації, яку клубний історик назвав почварою. Якщо ви думаєте, що французи сильно знущалися над німецькими футболістами, то глибоко помиляєтесь. На фоні тих же англійців, галлів можна назвати справжніми янголами. Надпотужний клуб Вестфалія Герне, яка в 1930-х  кидала рукавичку в Гаулізі Вестфален Шальке і дортмундській Боруссії, хоча зберегла назву, але втратила все інше. Переможці забрали в клубу навіть останні сорочки. Стадіон та майно Вестфалії конфіскували, а англійський офіцер дійшов до того, що вимагав спалити форму нацистських виродків.

Не всі піддані Георга VI були такими кровожерливими, як вищезгаданий військовий. Історик з міста Гамм (неподалік від Дортмунда) згадує, як в 1945 році один англійський солдат зробив йому та його товаришам безцінний подарунок – нового сяючого м’яча. Санта стверджував, що вирішив потішити німецьких хлопців, тому що сам свого часу грав за Манчестер Юнайтед і розумів, що без їжі юнаки ще якось можуть обійтися, а ось без футболу – не факт. В англійській зоні команда 53-ї дивізії зіграла з кращою німецькою командою 30-х-40-х Шальке у листопаді 1945. На стадіон в Вупперталі набилося аж 35 тисяч вболівальників. Гірники не розчарувати фанатів. Шальке здолало британців з рахунком 2:1.У тому ж місяці в Бонні навіть організували міську лігу, в якій взяли участь 7 команд.

Як не дивно, саме американці, котрі не мали зеленого поняття про футбол, найбільше сприяли воскресінню німецького футболу після війни. У багатьох гравців з’являлися сльози на очах, коли вони бачили свої рідні стадіони, на яких зяяли воронки від бомб. На додачу, янкі облаштували газони під власні потреби. На стадіонах з’явилася бейсбольна розмітка, або штанги для американського футболу. Хоча янкі копали м’яча лише тоді, коли вже не мали сили мчати або кидати, однак, на відміну від тих же червоних, французів чи англійців, не настільки сильно прагнули реваншу. Вони поставилися з розумінням до прохання клубів дозволити їм грати в футбол. 1 липня 1945 року Швабен Аугсбург отримав добро на проведення матчу проти військовополонених. Протягом наступних кількох місяців ця строката команда зіграла понад десяток товариських матчів, а вишенькою на торті їхнього турне стало протистояння в середині вересня з самою Баварією. Ротен прогнозовано перемогли 3:1.

В той же час Густав Сакманн, представник Штутгарта, виконав титанічний обсяг роботи в американській зоні окупації. Він обійшов її на своїх двох, а коли випадала нагода, то їхав у відкритих товарних вагонах, які перевозили вугілля. Густав шукав когось з керівництва великих південних клубів з традиціями. Він хотів запросити їх на генеральні збори, заплановані на 13 жовтня 1945 року. Того дня, з благословення американської військової поліції, народилася нова Південнонімецька футбольна федерація. Головним завданням, яке поставила перед собою організація, було створення так званої Оберліги, матчі якої мали відбуватися в американській окупаційній зоні. Сакманн і Cо, як справжні німці, дотримали свого слова. Щоправда, традиційні порядок та пунктуальність тут ні до чого. Те, що перший матч Оберліги Зюд відбувся, як і планувалося, 4 листопада 1945, можна назвати справжнім дивом. Зовсім не американці ставили палиці в колеса футболістам. Головною проблемою, яка стояла на заваді Оберліги, було те, що Німеччина лежала в руїнах.

Країна залишилася без найпростіших матеріалів, зокрема тих, які вкрай необхідні для повноцінних матчів – шкіри та тканин. Існували великі проблеми з провізією, а про регулярний транспорт залишалося лише мріяти. Було дуже мало житла, адже багато міст переможці зрівняли з землею. Люта зима на зламі 1946/47 ледь не добила німців. У деяких місцях люди замерзали та помирали з голоду. Західні союзники боялися, що ця катастрофічна ситуація змусить німців кинутися в руки червоних. Через це денацифікацію в британській та французькій зонах не провели настільки ретельно, як планували. Союзники розуміли, що зараз на часі набагато важливіші речі.

Вони мали допомогти німцям вижити і не допустити їхньої втечі до комуністичного табору. Тоді ж гравці, яким так довго заборонялося бути профі, почали жити з футболу. Великі клуби з зірками у складі почали їздити в гості до маленьких команд, в обмін на м’ясо та овочі. Так, легендарний Нюрнберг поїхав в невеличке село. Керівництво місцевої команди з нагоди приїзду віп-гостей пообіцяло заколоти свиню. Для футболістів це була пропозиція, від якої вони не могли відмовитись. Свинка повернулася в Нюрнберг автобусом, запакована в рушники. Цінна здобич лежала між ногами футболістів, які згодом самі її поділили.

На жаль, з паливом все було набагато складніше. Село тут не могло нічим допомогти. Тому, як тільки дозволили пересування між окупаційними зонами, Нюрнберг поїхав на заробітки в Рур. За матч з Шварц-Вайсс Ессен Клуб отримав по дві тонни вугілля на брата. Матчі часто закінчувалися поразками фаворитів. Попри те, що міські команди могли похизуватися топ-гравцями, існували фактори, які допомагали андердогам творити сенсації. Сільські футболісти були набагато здоровішими та вгодованішими, аніж міщани. До того ж, гастролери перед тим як вийти на поле мусили проїхати сотні кілометрів, причому зовсім не по автобанах. Часто господарі тримали в резерві ще одну місцеву команду, яка могла б замінити зіркових гостей, якби вони загубилися чи пробили колесо. Також військова поліція часто затримувала футбольних Одіссеїв.

На цьому проблеми тодішніх німецьких клубів не закінчувались. Більшість команд мала лише один м’яч, і часто один потужний удар міг закінчити матч, який відбувався неподалік від лісу чи річки. Добре, якщо гості теж привозили з собою сферу, тоді гра продовжувалась, наче нічого й не трапилось. Проте не всі могли дозволити собі таку розкіш. Одного разу через поганий м’яч Нюрнберг втратив чемпіонський титул. Клуб грав на виїзді з Карлсруе. Франконці ніяк не могли приборкати легку сферу, яку дали господарі. Тому в одному з епізодів захисник Віллі Біллманн непомітно пробив м’яча булавкою, якою була зашпилена його футболка.

На жаль, важка сфера з Нюрнберга з’явилася занадто пізно, і Карлсруе перемогло 4:1. Специфічний м’яч не завжди допомагав KSC. У першому сезоні Оберліги Зюд Карлсруе лише тричі покидало поле зі щитом. Найжахливіша поразка трапилася в Мюнхені, де місцеві Леви розірвали гостей з рахунком 13:0. На захист KSC можна сказати, що того дня вони думали зовсім не про футбол. Гравці Карлcруе добиралися в Мюнхен цілу ніч, а протягом мандрівки їм докучав холод і голод. Також, вони ні на мить не склепили повіки. Тому в цьому розгромі немає нічого дивного.

Багато стадіонів нагадували руїни. Відновити їх виявилось зовсім не просто, оскільки будматеріали цінилися на вагу золота. У вже згадуваному місті Гамм, у якості сходів на трибунах використали надгробні плити, які ретельно поклали написами донизу. Справжнім скарбом була форма. Саме тому в другій половині 1940-х багато команд почали грати в червоних футболках, часто на них виділялися великі латки. Тоді не бракувало нацистських прапорів, які й ставали футбольною формою. Латки закривали діри, які утворювалися після того, як зі стягів усували свастику. Попри всі проблеми, сезон 1945/46 Оберліги Зюд добіг свого логічного кінця. Цікаво, що склади шістнадцяти команд змінювалися, мов в калейдоскопі. По мірі того, як футболісти поверталися з неволі, вони підсилювали команди. Цей процес тривав аж до 1950-х.

Чемпіоном у напруженій боротьбі став Штутгарт, який випередив на одне очко Нюрнберг (Клубу вилізла боком поразка в Карлсруе). Раніше шваби не відгравали помітної ролі в німецькому футболі. Клуб мав в своєму активі лише срібло та бронзу, здобуті в 1930-х. Набагато більше команду цікавило локальне протистояння з Штутгартер Кікерс. Якщо вдавалося перемогти в дербі, то сезон вважався успішним. Але після війни шваби, несподівано для себе, почали трощити грандів німецького футболу. За подібним сценарієм розгорталися футбольні баталії й на заході та північному заході країни.

На жаль, у 1946 році Штутгарт не мав жодного шансу, щоб претендувати на набагато престижніший трофей, ніж чемпіонство Оберліги Зюд. У французькій та британській зонах ще не було ніяких ліг. У районі Ганновера та Брауншвейга офіційні матчі призупинили після першої половини сезону. В ті часи слід було докласти багато зусиль, щоб отримати перепустку, яка дозволяла пересування між зонами. У 1947 також не вдалося організувати загальнонімецьку лігу, проте футбол не стояв на місці. Регулярні турніри проходили практично на всій території країни. Сезон 1946/47 мав стати перехідним. За його підсумками визначалися команди, які увійдуть до складу Оберліги, старт якої планувався на 1947. Попри перехідний статус, в сезоні 1946/47 не бракувало драматичних подій.

У Вестфалії 20 команд поділили на дві ліги. Переможцем першої стало, звичайно ж, Шальке. А в другій найсильнішою виявилась Боруссія.  18 травня 1947 року в матчі, який охрестили поєдинком за титул чемпіона Вестфалії, зійшлися закляті вороги. Незважаючи на проливний дощ, на трибунах зібралося 30 000 глядачів. І цього дня вони мокли недарма. Шальке змогло виставити на матч аж сімох гравців, які кували чемпіонське золото в 1942-му. Саме тому гірники вважалися однозначним фаворитом матчу. Але грізні імена не залякали Боруссію. Дортмундці вирвали перемогу з рахунком 3:2 та поклали край 21-річному правлінню Шальке не лише в Вестфалії, а й у цілій Німеччині. Наступний сезон продемонстрував, що зірки гірників суттєво постаріли. Шальке завершило чемпіонат на ганебному, як для себе, шостому місці. На жаль, для фанатів Кобальтових це був лише початок кінця.

На південному заході, контрольованому французами, не пахло великими клубами, тому не дивно, що Кайзерслаутерн, в якому виблискували Фріц та Оттмар Вальтери, без жодних зусиль виграв свій чемпіонат. Брати на двох забили вражаючі 46 голів – більше, ніж найближчий переслідувач Кайзерслаутерна. Згодом Вальтери зіграли матч за титул французької зони. Червоні дияволи не помітили переможців Південної Ліги, скромний VfL Констанц, який у двох матчах пропустив аж 16 голів, а у відповідь спромігся забити лише 5. Експерти не сприймали всерйоз успіхи клубу Вальтерів. Легко виносити карликів. Нічого, в наступному сезоні гранди поставлять вискочок на місце.

Справжній загальнонімецький футбол повернувся в країну у вересні 1947 року. Були створені чотири Оберліги: Берлін, Північ, Захід, Південь. Південному заходу довелося ще трішки зачекати через проблеми з французькою владою. Однак місцевих команд не позбавили шматка святкового торту. Тут створили два дивізіони з плей-оф між переможцями, який мав визначити, хто долучиться до тріумфаторів Оберліги в вирішальних матчах. На жаль, крім футболу в країну повернулися й криваві протистояння між фанатами, які створювали чимало проблем в 1920-х. Під час матчу Фюрту в Мюльбергу бійки на трибунах тривали протягом цілого матчу, а десятки вболівальників практично щохвилини вибігали на поле.

Після фінального свистка фанати атакували гравців гостей, а також арбітра. Судді добряче дісталося. Його довелося везти в лікарню під охороною поліції. Віллі Біллманн розповідав: В часи Оберліги Зюд найбрутальнішими зазвичай ставали матчі з мангеймським Вальдхофом. Після одного з них на полі утворився величезний котел, в кому взяли участь як гравці, так і вболівальники. Можливо,  я б зараз з вами не розмовляв, якби не колишні естонські солдати, які не могли повернутися додому після війни. Вони мужньо стали живим щитом між нами та фанатами Вальдхофа, які жадали крові.

Фінал чемпіонату Німеччини сезону 1947/48 прекрасно описав Улі Гессе в своїй фундаментальній книзі Tor!: В матчі за титул зійшлися Нюрнберг та Кайзерслаутерн. Клуб ледь не вилетів в півфіналі. Нюрнберг невимушено забив у ворота Санкт-Паулі два м’ячі, а потім не реалізував пенальті. Проте Пірати не збиралися здаватися і зуміли відновити паритет. В овертаймі золотий гол Ганса Пешла приніс Клубу путівку в фінал. Кайзерслаутерн, довів, що маститі спеціалісти трішки недооцінили його. Карлик не боявся німецьких важковаговиків, що на власній шкурі відчув Мюнхен 1860. В чвертьфіналі Червоні дияволи розтрощили левів 5:1. Фінал по-справжньому вдався. 75 тисяч глядачів в Кельні не пошкодували, що цього дня прийшли на трибуни. Нюрнберг у рівній грі зумів вирвати перемогу з рахунком 2:1. Місцева преса не приховувала свого захоплення фіналом: Ми давно не бачили матчів, які б проходили в такому темпі.

Техніці фіналістів могли б позаздрити навіть латиноамериканські гравці. До того ж, поєдинку не бракувало справжньої спортивної драми. 21 червня 1948 року Західна Німеччина зрештою отримала нового чемпіона. Один з фанатів Клубу так описував цю історичну перемогу: Тоді Нюрнберг був суцільною  руїною, тисячі людей продовжували мешкати в пивницях. Але ми гордилися нашим Клубом. Команда повернулася з Кельну поїздом. Навпроти залізничної станції була насипана величезна купа будівельного сміття, на якій і стояли люди, котрі зустрічали своїх героїв. Думаю, що того дня футболістів вітали близько 50 тисяч людей. Вони стояли на смітті та згарищах, наче на головній трибуні. Проте я був шокований поведінкою футболістів. Деякі з них ледь трималися на ногах. Більшість чемпіонів напилася в дрова. Кілька футболістів Нюрнберга не випускали з рук пляшки вина під час чемпіонського параду містом, а один з них навіть випав з автомобіля.

Той, хто не помирає, той не воскресає. Німецький футбол зумів відродитися з попелу другої світової війни. Важка праця тренера Зеппа Гербергера та його підопічних дасть плоди в 1954 році, коли манншафт нокаутує непереможних мадярів в одному з найкращих фіналів в історії мундіалів.