Вболівальники Карпат в матчі своєї команди проти Дніпра найкращим гравцем у складі зелено-білих визнали кіпера Всеволода Романенка, якому вчора, 24 березня, виповнилося 32 роки.

- Приємно, що вболівальники відзначили мою гру з кращого боку. Але футбол - гра колективна і в ньому головним є командний результат. Тому краще першим в цьому опитуванні став би хтось інший, але при цьому ми б принаймні не програли. Надзвичайно прикро віддавати гру на останній хвилині…

- На твою думку, врятувати команду від гола Калиниченка ти міг?

- Складне питання. Ротань дуже класно вирізав передачу - м’яч йшов від воротаря і до того ж по високій траєкторії. Можливо, я б зміг дістати м’яч кінчиками пальців. Але при виході з воріт у мене на першому ж кроці трохи послизнулася опорна нога (далася взнаки якість газону). Однак визнаю, що десь не до кінця зіграв так, як вимагалося в цьому епізоді.

- Відчувається, що настрій напередодні дня народження у тебе далекий від святкового.

- Так, поки що він неважний. Але добре, що в чемпіонаті зараз пауза і нам дали кілька вихідних. І гравцям, і тренерам, і керівництву клубу необхідно трохи перепочити і проаналізувати пройдений весняний відрізок сезону та переосмислити все те, що сталося за цей час. Знаєте, я по телефону спілкувався з нашим головним тренером, і у нього також настрій не з найкращих.

- Важко відходиш від подібних матчів?

- Пережити такі стреси не просто. Як правило, після такого на мене чекає перш за все практично безсонна ніч. Якщо й вдається заснути, то максимум годинки на дві, не більше. А решту часу перевертаєшся з боку на бік і весь час у голові прокручуються ігрові епізоди. А ще в душі щось постійно гризе.

- В колі сім’ї легше прийти до тями після подібних стресових ситуацій?

- В значній мірі так. Я одразу після гри в Дніпропетровську прилетів до сім’ї до Києва. Серед рідних, займаючись різноманітними домашніми проблемами, можна відволіктися від футболу. Але все одно мимоволі згадуєш те, що сталося, і стає трохи не по собі. Однак вдома насправді переживати поразку значно легше, ніж це було б у Львові - на базі в Брюховичах, або наодинці у львівській квартирі.

- То може вартувало б перевезти сім’ю у Львів?

- Я б так і зробив, але наразі це нереально. Старша донька закінчує середню школу і влітку вступатиме до вузу. Тому зараз вона займається з репетиторами. На жаль, специфіка роботи професійного футболіста не дозволяє завжди бути з рідними. От і в моїй сім’ї сьогодні обставини складаються таким чином, що турботи про дітей відсотків на 90 лежать на дружині. Я ж основним чином є лише годувальником.

- Як сім’я реагує на твій психологічний стан і чи дивляться матчі за твоєю участю?

- Дружина і обидві доньки - мої найвідданіші вболівальниці. Завжди підтримують і разом зі мною переживають поразки та тішаться перемогам. Щоправда, дружина вже давно матчі не дивиться, бо кілька разів справа закінчувалася корвалолом і валідолом. А дівчатка від телевізора не відходять. Точніше, старша не відходить, хоча й реагує на все доволі спокійно.

А молодша, їй дев’ять років, всю гру дивиться, але практично після кожного ігрового епізоду біжить до мами і коментує їй події на полі: „Батько відбив… Тато пропустив… Наші забили… Ой! Що ж тепер буде? Татка вдарили…” Не знаю, можливо, з часом стане футбольним коментатором. Вона до речі, коли я приїхав, найбільше мене розпитувала про епізод з незарахованим голом у ворота Дніпра.

- Не дивно, адже рішення судді скасувати гол Мілошевіча викликало неоднозначну реакцію. І що ж ти відповів доньці?

- Сказав, що суддя виявився "нехорошим дядьком". А якщо серйозно, то весь матч судді ставилися до нас упереджено. Причому це стосується саме всієї бригади, а не лише арбітра в полі. Достатньо пригадати два епізоди, коли м’яч потрапляв у руку гравцям Дніпра в їхньому штрафному майданчику, але свисток мовчав. Зокрема Русол, лежачи на землі, підняв руку і в неї влучив м’яч.

Це - чистий пенальті, але арбітр жестом показав продовжувати гру. А коли ззаду стрибнули в ноги Голодюку… В роздягальні на кісточках Олега залишилися чіткі сліди від шипів суперника, а суддя і в тому епізоді не побачив порушення. Знаєте, я вже не один рік у футболі, і добре бачу, коли щось не так…

- Що скажеш про гру вашого суперника? Невже ти вважаєш, що Дніпро не заслужив на перемогу?

- Дніпро грав з величезним бажанням, більшість часу володів перевагою, однак явних гольових моментів створив мізер. Але й ми могли забити. І потім, ще невідомо як би все повернулося, коли б суддя зарахував наш гол… Ну й забили вони переможний м’яч вже в компенсований час. Так що одне очко ми заслужили.

- Сергій Кузнецов після матчу казав, що дніпряни вийшли на гру дуже злими. Можливо, Карпати просто потрапили під дніпропетровський каток?

- Я б не сказав, що в бажанні ми їм поступалися. Вони дійсно дуже хотіли виграти, це відчувалося весь час. Перед грою до нас доходили чутки, що в разі втрати очок, Володимира Бессонова керівництво Дніпра звільнить з посади. Цікаво, що до нас у них було чимало ротацій у складі, а на Карпати Бессонов кинув усіх своїх найвідоміших гравців.

Склалося враження, що проти нас він виставив не команду, а набір зіркових імен. Вийшли з перших хвилин і Назаренко, і навіть Бєлік, який, напевне, вже й забув, коли востаннє виходив в основному складі. Можна сказати, Бессонов пішов ва-банк.

- Наразі ти стовідсотково у Карпатах основний воротар. У якій ситуації краще себе почуваєш: коли тобі дублери дихають у спину, чи у такій, яка є в команді зараз?

- Перш за все я хочу сказати, що на сьогодні я не почуваюся основним воротарем Карпат на всі сто відсотків. І це не є якась моя надмірна скромність. Просто Андрій Новак зараз діє у воротах дуже добре. Але в нього зовсім немає досвіду матчів на найвищому рівні. А перед командою стоять серйозні завдання. Тому тренери поки й не ризикують ставити його у ворота.

Та й Богдан Когут хлопець не без здібностей. Однак їм обом потрібно не зупинятися, а весь час працювати над собою. Так що подих молодих воротарів у спину я відчуваю. А стосовно того, коли я краще почуваюся, то скажу відверто: однозначно краще, коли є конкуренція. Вона не дозволяє заспокоюватися на досягнутому, а навпаки, змушує весь час прогресувати.

- Іван Мілошевіч нещодавно казав, що Романенко багато в грі підказує при обороні, але ніколи на гравців не підвищує голос і не "втикає" захисникам за допущені помилки.

- У грі справді намагаюся гравцям задньої лінії постійно підказувати. Але на рахунок того, ніби я «не втикаю» за помилки, Іван трохи загнув. Більше того, без цього у футболі не можна. Інша справа, що комусь все можна пояснити добрим словом, а є й такі, хто нормального тону не розуміє. Тому інколи доводиться застосовувати відверту чоловічу розмову. Додам, що в такий спосіб ми ще й заводимо один одного у грі. Проте це все ігрові моменти, по завершенні зустрічі ми про них і не згадуємо.

- Тобто після матчу ти на помилки партнерам не вказуєш?

- Хочу зробити уточнення. Ми між собою лише обговорюємо той чи інший момент. А розбирати гру і вказувати на помилки гравців - це виключно прерогатива тренера. Бо якщо ми самі почнемо влаштовувати подібного роду розбірки, то в команді почнеться казна що. І потім, кожен гравець і так знає, де й коли він зіграв неправильно.

- І останнє запитання: чи немає у тебе страху зазнати травми, коли кидаєшся в ноги супернику чи йдеш з ним у стик?

- Про таке ніколи не думаю. А той, у кого з’являються подібні думки, повинен зав’язувати з грою у воротах. А найцікавіше, травмуються серед футболістів нашого амплуа найчастіше якраз ті, хто боїться її отримати.