У 356 році до н. е. безумець Герострат для того, щоб залишитись в людській пам’яті, спалив відомий храм Артеміди в Ефесі. Як стверджують давньогрецькі історики, богиня в цей день не змогла захистити одне з чудес світу, так як мала важливу роботу – допомагала з’явитися на світ майбутньому володарю Азії – Олександру Македонському. Суд над Геростратом ухвалив вирок – стратити та  ніколи не згадувати його ім’я.  Проте Феопомп порушив цю заборону. Таким чином, Герострат таки досяг своєї мети. Польські історики футболу також вирішили витерти зі сторінок Кліо згадки про Ернеста Вілімовські. Причиною цього було те, що після вибуху Другої світової війни він прийняв німецьке громадянство та почав грати за збірну Третього Рейху. Але в наших сусідів знайшлися свої Феопомпи і тепер з’являється щоразу більше інформації про одного з кращих (якщо не найкращого) футболістів в історії Польщі.

Вілімовські забив 554 голи в офіційних матчах, а якщо врахувати ще й товариські ігри, його бомбардирські досягнення виглядають ще більш вражаючими – 1175 м’ячів.  У зовсім юному віці він перейшов в тодішню найсильнішу команду Польщі –  Рух з Хожува. В складі цієї команди Ернест здобув чотири титули чемпіона та тричі ставав найкращим снайпером Речі Посполитої. 

Свій найвідоміший матч Вілімовські зіграв на французькому мундіалі в 1938 році. Тоді йому вистачило двох годин для того, щоб стати одним із героїв чемпіонату світу.

На своєму дебютному мундіалі полякам не поталанило з жеребом. Їм випали бразильці. Звичайно, тоді Селесао були ще не кампеони, але грати в футбол вони вміли завжди. Цей матч став одним з найкращих в історії світових першостей. Командам для виявлення сильнішого забракло 90 хвилин. Протягом всього поєдинку тривала дуель між Вілімовські та знаменитим "Діаманте Негро" – Леонідасом. Ернесту вдалося перестріляти свого сучасника. Вілімовські зробив каре, а бразилець – лише хет-трик. Основний час матчу закінчився з рахунком 4:4. А в овертаймі бразильці зуміли видерти перемогу з пазурів польських Орлів 6-5.

Жоден з голів Кадри в цій грі не обійшовся без участі Вілімовські – ще один м’яч біло-червоні забили після того як один з оборонців завалив у своєму штрафному Ернеста. Така вистава одного актора справила враження на бразильських скаутів, які приїхали на мундіаль для того, щоб підсилити свої клуби. І природно, що їх зацікавив польський супербомбардир. За свідченням дочки Вілімовські, її батько навіть підписав попередній контракт з однією з бразильських команд. Але польські чиновники, дізнавшись про цю угоду, були надзвичайно обурені та ввімкнули даному переходу червоне світло. Якщо б цей трансфер відбувся, крила польського Ікара не обпалила б Друга світова війна, але… 

27 серпня 1939 року Єжи (прізвисько Ернеста) додав до колекції ще один матч. В цей день Кадра зустрічалася з однією із кращих збірних світу – віце-чемпіоном французького мундіалю  Угорщиною. Спочатку гра проходила так, як і очікувалося: фаворит тренувався на польських кішках. Досить швидко мадяри двічі розписалися у воротах Кадри. І тут Ернест Вілімовські розвернув хід цього матчу на 180 градусів. Він на всі сто проявив свої найкращі властивості – унікальний дриблінг, який відточив у матчах з юнаками, коли грав сам проти цілої команди, неймовірну спритність та унікальне відчуття гола. На своїх кривих ногах він завжди опинявся в потрібний час в потрібному місці. І навіть не володіючи гарматним ударом, унікальний нюх Вілімовські дозволяв йому забивати неймовірну кількість голів.

По закінченнi матчу зелені трибуни (тоді в Польщі вже пройшла перша хвиля мобілізації, тому вболівальники, серед яких було чимало вояків, були відповідно одягнені) зробили рудому Єжи стоячу овацію. І було за що. Важко переоцінити його роль в тій перемозі Кадри з рахунком 4:2 – Ернест зробив хет-трик та заробив пенальті. Вілімовські вболівальники просто обожнювали – окрім того, що він регулярно залишав свої автографи у воротах суперників, він також намагався зіграти так, щоб довести трибуни до божевілля. Ернест створив чимало шедеврів, обігруючи пів команди суперника та відправляючи круглого у ворота п’ятою. Але були і ті, хто не любив Вілімовські, зокрема воротарі, над якими він часто знущався, не задовільняючись тим, щоб просто забити гол, а прагнучи зробити це у свій особливий спосіб. Обігравши воротаря, зупинившись перед лінією воріт він закликав кіпера підніматися і коли розлючений воротар біг на захист своїх володінь, Ернест ще раз обводив  його і лише тоді забивав гол, причому з його вуст ніколи не сходила посмішка.  

1 вересня 1939 року німецькі танки ввійшли в Польщу. Річ Посполита чекала на допомогу союзників, Франції та Великобританії, і через два дні дочекалася, щоправда лише на папері. А 17 вересня СРСР теж захотів вділити собі чималенький шматок польського пирога. На відміну від вождя всіх народів,  Владислав Сікорський – прем’єр польського уряду в еміграції, не бачив нічого поганого, якщо поляки здавалися в полон чи ставали громадянами Рейху. "Підписуйте фолькслисти, головне, щоб ви жили, яка нам користь з мертвих поляків? Головне, щоб ви жили. Після війни життя триватиме".

Вілімовські теж підписав фолькслист. Не варто забувати про те, що Ернест був сілезцем і народився він на території колишньої Німецької імперії. Єжи ніколи не вважав себе поляком і називав себе просто верхньосілезцем, так що це рішення далося йому легко. Він явно не був патріотом Речі Посполитої. Тренер Кадри навіть радив Вілімовські та іншим сілезцям, які виступали за збірну, ставати громадянами Рейху, щоб мати можливість отримувати ігрову практику. Ернст (так тепер звали Ернеста) хотів заробляти на шматок хліба, а нічого іншого, окрім гри у футбол, він не вмів робити і розумів, що для продовження кар’єри тепер мусить змінити польського орла на німецького. Єжи мислив як сучасні футболісти – вважав себе профі, який дарує глядачам видовище і за це має отримувати гідну платню. 

На початках свого німецького періоду він потрапив з вогню у полум’я. Георг Йожке – член фашистської партії з давніх часів мав зуб на Ернста. Нацист не міг пробачити, що той свого часу покинув команду, яка дала йому путівку  у великий футбол  – німецький 1.FC Katowice, промінявши при цьому пруський клуб на польський. Ернест ніколи не заморочувався питаннями політики: він перейшов в Рух тому, що там створювалася справжня топ-команда і йому там добре платили. Чому він мав залишатися в 1. FC Katowice, який ніколи не хапав з неба зірок? Йожке погрожував Вілімовські, що фолькслист не стане для нього індульгенцією і незабаром він носитиме на одязі літеру «Р»(так на початку війни німці позначали деяких поляків з сумнівною в їх очах репутацією). Якось Йожке зустрів свого знайомого – футбольного вболівальника: «Незабаром я доберусь до цього зрадника Вілімовські. Скоро ми його прикрасимо літерою Р». На що його співрозмовник пророче заявив: «Ви всі ще проситиме, щоб він грав за ваші клуби. Побачиш – він поїде в Німеччину та заграє у вашій збірній, а ви самі нашиєте йому на одяг золоте «D».

Через кілька десятків годин, після того, як розпочалася Друга світова війна, німці помножили Рух на нуль. На місці хожувського клубу фашисти створили команду Bismarckhutter Ballspiel Club. Щоправда в ній Єжи надовго не затримався. Арійці намагалися зробити з 1.FC Kattowitz справжній дрімтім. В цю команду нова влада добровільно-примусово набирала кращих польських гравців – сілезців. І зрозуміло, що новостворений оркестр не міг виступати без першої скрипки – Ернста. Ервін Ниц теж мав стати однією з головних зірок цього колективу, але він не мав жодного бажання грати в фашистській команді. І тоді він отримав наступну «пропозицію»: «Або ти їдеш в Катовіце, або в концтабір. Вибирай». Так Ервін став гравцем 1.FC Kattowitz.

Вілімовські виступав за цю команду до зими 1940 року. В Катовіце йому велося непогано, але його в будь-який момент могли забрати на фронт, а це не входило в плани Єжи. Тому незабаром він по блату став поліцаєм і уникнув перспективи потрапити до лав вермахту. На жаль, немає свідчень стосовно того, чи Вілімовські дійсно виконував брудну роботи фашистського поліцая, чи просто формально був в штаті. Він не покидав своєї кар’єри футболіста і виступав за команду Polizei SV 1920 Chemnitz. Тоді Вілімовські мав 24 роки і був на піку форми та демонстрував настільки якісну гру, що ніхто навіть не нагадував йому про те, що йому вже давно пора стати членом фашистської партії.

В середині 1941 року Ернст дебютував у складі манншафт. Тренер Гербергер бачив Вілімовські ще на французькому мундіалі і коли дізнався про те, що він тепер має у своїй колоді такого джокера, то заявив: «Це фантастично». Дебютний млинець не вийшов глевким – Ернст в поєдинку проти румунів відзначився дублем, а перший гол забив вже на 3-й хвилині матчу. Вілімовські вмів швидко знаходити спільну мову з партнерами не лише на полі, а й в побуті. Більшість його колег по німецькій збірній дуже поважали Вілімовські та по-справжньому любили за те, що він мав хороше почуття гумору. Фріц Вальтер згадує, що за свою поведінку Ернст отримав прізвисько «сміхотун».

Якось Пауль Янес приїхав на збори в мундирі моряка, а Вілімовські зіштовхнув його в басейн. Янес плавав як сокира і партнери врятували потопаючого. Ернст за цю витівку дістав від Гербергера на горіхи. Одного разу партнери вирішили розіграти Вілімовські. Німецька збірна їхала на збори велосипедами. Під час однієї з зупинок гравці манншафту зламали залізному коневі Ернста ланцюг. З гучним реготом вони вирушили далі. Аж тут почулися крики – це Вілімовські ніби нічого не трапилося наздоганяв їх. Тренування розпочалося з деяким запізненням. Справа в тому, що не було тренера, чий велосипед забрав Вілімовські. У 1941 році в двері Бундестім стукав молодий та перспективний Гельмут Шон, який так і не став важливим гвинтом у механізмі бундесмашини – дорогу в команду йому закрила могутня фігура Вілімовські.

Свій найкращий матч за німецьку збірну Ернст відіграв проти Швейцарії. Він став відмичкою, яка відчинила швейцарський замок. Цей поєдинок завершився з рахунком 5:3, а Ернст відзначився чотирма м’ячами. Напередодні матчу Єжи зустрівся з Гербергером тет-а-тет та сказав йому, що хоче зіграти не на позиції інсайда, а в центрі атаки поряд з Фріцом Вальтером. «Ви не пошкодуєте про це рішення, а якщо з цього не вийде нічого путнього, то можете більше мене не викликати в збірну», — заявив старому лисові Ернст. Вальтер з часом так згадував цю гру: «В тому поєдинку Вілімовські протистояв прекрасний захисник – Мінеллі, але того дня ніхто б не зміг стримати Ернста». На святковому бенкеті після поєдинку звичайно скупий на компліменти кіпер нейтралів Балайбо, якому вино вже трішки розв’язало язик, заявив: «Ще ніхто не забивав мені чотири голи в одній грі».

В 1942 році разом зі своєю новою командою Мюнхен-1860 він здобув перемогу в Кубку Німеччини, обігравши у фінальному матчі в Берліні непереможний в ті часи Шальке з рахунком 2:0. Один з м’ячів записав до свого активу Ернст. В тому розіграші турнiру Вілімовські встановив рекорд усіх часів – 14 голів в Кубку Німеччини. Це досягнення не зміг побити навіть сам Бомбардир Нації Герд Мюллер. Його повторив у сезоні 1976-77 років лише Дітер з тим же «рідкісним» в Німеччині прізвищем. В одному з кубкових матчів Ернст накидав в сітку воріт суперника десять м’ячів. До речі це було не перше «потрапляння в десятку» у кар’єрі Вілімовські. Ще в  ті давні, польські часи Єжи вже забивав 10 голів. До речі, навіть незважаючи на такий фантастичний виступ Вілімовські, польська преса примудрилася покритикувати бомбардира. Він нібито «нагадував циркача та сильно тягнув ковдру на себе». 

Незважаючи на славу Ернста як в клубах, так і збірній, його маму фашисти запроторили в Освенцім. Справа в тому, що вона мала необережність завести роман з громадянином СРСР. Але це були лише квіточки, ягідки пішли потім: виявилося, що коханий матері Ернста був ще й євреєм. Таке нацисти не могли спустити їй з рук. Лише через деякий час, завдяки тому, що Вілімовські знайшов підхід до одного з найвідоміших німецьких асів Германа Графа (на його бойовому рахунку 212 збитих літаків), Пауліна Вілімовські змогла нарешті вийти з воріт  із написом «Праця робить  вільним».

У листопаді 1942 року німці зіграли матч проти словаків. Це була остання гра збірної Третього Рейху в часи Другої світової війни. Зашморг оточення стискався на армії Паулюса і скоро фашистам було вже не до футболу. Цей поєдинок став останнім для Вілімовські у складі німецької збірної. У восьми матчах за манншафт він забив 13 голів, а це в середньому 1,63 м’яча за гру.  В ті часи Ернст поряд з Ф. Вальтером вважався одним з кращих німецьких футболістів, його фото були на перших шпальтах спортивних газет. Фашисти, які не дуже любили футбол, не могли не використовувати його в своїх пропагандистських заходах.  Народ бажав видовищ, і футбол найкраще пасував на цю роль. У Парижі була створена команда, яка складалася з вояків вермахту. Насправді вони воювали лише формально. «Солдати»  грали у футбол і вміли це робити краще за всіх у Третьому Рейху. А кращими серед кращих були Фріц Вальтер та Ернст Вілімовські. На них публіка йшла так само, як на найбільш знаменитих оперних співаків та кінозірок. За свою гру футболісти отримували хорошу платню і, що найголовніше, уникали жахіть східного фронту. Але незабаром усе змінилося. 

Лише нещодавно з’явилася інформація про те, чим займався Вілімовські між 1943 та 1944 роками.  Він грав  у футбол за одну з краківських команд, потім був поранений  в одному з боїв на території України. Ернст служив в танкових військах і навіть те, що він був справжньою зіркою німецького футболу, не допомагало йому ухилитися від боїв на Сході. Невідомо, де саме він був поранений, але є документи про те, що Ернст дійсно отримав поранення в результаті бойових дій. Хоча і стосовно цього існують різні версії. Так, після того. як бліцкриг провалився, німецькі солдати прекрасно розуміли, що тепер перемога їм не світить. І незважаючи на усі зусилля головних ораторів Рейху – Гітлера та Геббельса, багато хто з них прострілював собі коліна для того, щоб опинитися в тилу. Наприкінці війни Єжи зміг вийти на поле, про що навіть рапортували газети: «Сьогодні після поранення, вперше за тривалий час поспішайте бачити Ернста Вілімовські». 

Після закінчення Великого пекла він залишився в Німеччині та продовжував грати на дуже високому рівні. З часом Ернст згадував, що був дуже ображеним через те, що Гербергер більше не кликав його до складу манншафт. А особливо йому було прикро, коли збірна виграла в Швейцарії чемпіонський титул. Але Гербергер прийняв таке рішення, і команда перемогла, а переможців не судять. Практично до кінця свого життя Ернст відзначався хорошим здоров’ям і не полишав занять спортом. Якось, коли він вже мав далеко за 60, Вілімовські поїхав з дочкою  на гірськолижний курорт. Деякий час Ернст просто стояв і дивився, як інші їздять. А потім попросив дати йому лижі і почав не лише на них кататися, а й виконувати піруети, стрибати та їздити задом-наперед. За його ж власними словами, зустріч, яка справила на нього найбільше враження, теж трапилась, коли він їздив на лижах. Це було дуже давно, ще перед війною. Він зустрів юнака, який вирізнявся своєю побожністю. Цього хлопця звали Кароль Войтила. 

У Польщі Вілімовські причепили ярлик зрадника і він жодного разу не приїздив до країни. Вже після того, як Річ Посполита звільнилася від комуністичних пут, у нього таки з’явилася нагода повернутися на батьківщину. Рух святкував своє 75-річчя.  І Вілімовські, як одного з кращих  гравців в історії команди, вирішили теж запросити на урочистості з цієї нагоди. Аж тут відомий журналіст Богдан Томашевський написав статтю про Ернста, де публічно назвав його зрадником та зауважив, що Вілімовські не повинен приїздити у Польщу. Єжи не приїхав і пояснив це тим, що  змушений доглядати хвору дружину. Але очевидно, що справжня причина була зовсім інша.

Одного разу найвидатніший тренер в історії польського футболу Казімеж Гурський запитав у Вілімовські:

«Ви говорите, що  нічого поганого не зробили, то чому ж Ви так і не повернулися додому, можливо емоції минули і Ви б їм усе пояснили?»

Ернст відповів: «Я боявся». 

Вілімовські помер у 1997 році в Карслсруе. Його родина отримала кілька стандартних телеграм зі співчуттями, в тому числі від Німецького футбольного союзу. В місцевій пресі написали кілька рядків на кшталт: «Сьогодні помер колишній гравець збірних Польщі та Німеччини Ернст Вілімовські». А Польща, в свою чергу, ніяк не відреагувала на смерть одного з кращих гравців в історії країни. В наших сусідів і досі не з’явилося жодної біографічної книги, присвяченої Ернсту. Він залишився чужим серед чужих і чужим серед своїх.

Володимир Войтюк, Football.ua