Почнімо з прощальних слів Кайла Вокера у його першому інтерв’ю після переходу в Бернлі. Власне, це його перша велика розмова з пресою більш ніж за чотири роки.

"Зараз я можу дозволити собі говорити відвертіше, — каже Вокер. — Якби це було моє перше інтерв’ю після переходу до Манчестер Сіті, я б так відкрито не відповідав. Тоді я видав би стандартні фрази, які футболісти зазвичай повторюють. А цього разу я хотів зробити розмову цікавою".

Ми сидимо на балконі нового тренувального центру Бернлі, і він справді дотримує слова. Тож навіть складно вирішити, з чого почати, адже 35-річний захисник говорить про багато речей:

чи стане цей етап його "останнім танцем" у Бернлі та збірній Англії;

чому довелося залишити Сіті і за які права він боровся;

чому готовий грати безплатно, але все ж бере гроші;

як це — бути знаменитим футболістом і жити "ніби у коробці";

чому його мотивує критика Гаррі Лінекера та як він відповідає шістьма чемпіонськими титулами проти жодного у Лінекера.

Чому саме Бернлі? Ще рік тому Вокер був капітаном Сіті, які йшли за п’ятим поспіль титулом АПЛ. Він грав за Англію у фіналі Євро та увійшов до символічної збірної турніру.

Але сезон для Сіті пішов шкереберть. Вокера підкосили травми, і вже в січні він поїхав в оренду в Мілан. Повернувшись, він зрозумів, що восьмирічна історія в Сіті добігла кінця — хоча спершу мріяв завершити кар’єру в Італії.

Варіантів було чимало. Дуже чимало. Але одного дня задзвонив телефон. "Агент сказав: “До тебе є інтерес від Бернлі. Може, дивно питати, але хочеш поговорити з ними?” А я відповів: “Ні, зовсім не дивно. З радістю зустрінуся зі Скоттом”.

Скотт — це головний тренер Бернлі Скотт Паркер, колишній партнер Вокера по Тоттенгему. До речі, є символічний кадр: листопад 2011 року, товариський матч Англія — Іспанія. Паркер йде з поля, а Вокер дебютує за збірну, зігравши останні п’ять хвилин переможної зустрічі з чинними чемпіонами світу.

"Здається, я зробив лише один ривок — і на цьому все", — сміється Вокер, а потім довго говорить про своє захоплення Скоттом Паркером, якого він називає шефом: "Я поважаю людей, які віддають грі все — працю й відданість. Він подзвонив мені, і мені сподобалося кожне його слово. Він говорив так, ніби ми знову товариші по команді".

Але чи не виглядає це падінням — від боротьби Сіті з Баварією за те, щоб залишити його у складі два роки тому, від усіх трофеїв і успіхів до можливості боротися за виживання з Бернлі?

"Мені здається, це несправедливо щодо Бернлі, — відповідає Вокер. — Вони ж клуб АПЛ. Я бачив коментарі на кшталт: “Ти пішов, коли був капітаном, і не мав так чинити”… Але я граю у футбол заради самого футболу. Я б грав безплатно — і це щира правда. Так, нам платять чудові гроші, і це прекрасно. Але я готовий виходити на поле й без цього. Напевно, гроші я беру лише за той тиск, який навколо нас".

Він згадує, як підписував контракт із Тоттенгемом у 2009 році: "Я тоді сказав агенту: “Не хочу більше жодного контракту в житті”. Бо не заради грошей я у футболі. Мною керують перемоги й досягнення, які мені пощастило здобути".

Нещодавно Вокер переглянув легендарний документальний фільм The Last Dance про Майкла Джордана та Чикаго Буллз 90-х, особливо їхній фінальний сезон. Там він почув фразу, яка сильно зачепила.

"Денніс Родман сказав: “Я граю в баскетбол безплатно. А гроші беру за зовнішній тиск і шум довкола”. І це мені відгукнулося, — пояснює Вокер. — Сам футбол — це кайф. Але шум — от це найгірше. Чим кращий ти стаєш, тим більше тебе розбирають під мікроскопом. Твоє життя звужується, і ти змушений жити ніби у коробці".

Останніми роками приватне життя Вокера дійсно опинилося під величезним тиском. Він визнає: багато в чому сам винен. У січні 2024-го він публічно вибачився перед дружиною та сім’єю в газеті The Sun за "дурні вчинки й дурні рішення", після того як стало відомо, що поза шлюбом у нього народилися двоє дітей.

Втім, зараз він говорить загальніше — про футболістів і їхню реальність: "Є речі, які просто треба прийняти. Але, як на мене, сьогодні гравці все більше замикаються у собі".

 

Критика на адресу Вокера була жорсткою торік, коли Сіті переживав складний період, і згодом він опинився поза планами Пепа Гвардіоли.

"Я не грав, – пояснює він своє рішення піти. – Я маю величезну повагу до фанів Манчестер Сіті. Вони були неймовірні. Ми дарували їм фантастичні моменти, і вони нам теж. Пригадую, коли ми поступалися Віллі 0:2 у вирішальному матчі сезону, а стадіон залишався повним, бо люди вірили до кінця. Це справжні вболівальники, які були з нами і в радості, і в біді".

Втім, тоді він відчував, що стає мішенню. "Не хочу казати “цап-відбувайло”, бо це звучить надто драматично. Але я був капітаном, а результати були невдалі. У важливі моменти нам бракувало ключових гравців, і здавалося, що вся відповідальність падає на мене. Не скажу, що мене звинувачували, радше використовували як пояснення проблем, бо я носив капітанську пов’язку".

Були навіть сумніви, чи всі в клубі хотіли бачити його лідером. "Не хочу вдаватися в деталі тих розмов, – каже він. – Але я не збирався відмовлятися від цієї ролі. Я заслужив право бути капітаном і вважаю, що добре впорався, коли ми здобули четвертий титул АПЛ".

У січні Вокер перейшов на правах оренди в Мілан із можливістю викупу.

"Я не грав, а хотів грати, – зізнається Вокер. – І коли зателефонував Златан, хіба можна відмовитися від такого шансу, сидячи на лаві? Чи варто було залишати Сіті? Зараз думаю, що, мабуть, ні. Міг би пройти той непростий етап разом із хлопцями. Але буває, що думаєш егоїстично: “Окей, спробую щось нове для себе”.

Здавалося, що 410-й матч у Прем’єр-лізі стане для нього останнім. Але все вийшло інакше.

"Я хотів повернутися в Англію, – пояснює він. – Подумав: хочу ще трохи додати до своєї статистики в АПЛ. Та й у мене ще одна мета – сто матчів за збірну, залишилося всього чотири. Це теж було в голові. Я говорив із тренером збірної, і він підтвердив, що мої шанси зростуть, якщо я гратиму саме в Прем’єр-лізі".

Томас Тухель прямо сказав йому: щоб залишатися в збірній, потрібно грати в одному з топ-чемпіонатів. Саме під керівництвом німця Вокер і повернувся до складу. Чи усвідомлює він, що у разі сотого матчу стане лише 11-м гравцем в історії Англії з такою відміткою? Відповідь показова.

"Одинадцятим? Я знаю інше – я буду лише другим темношкірим футболістом після Ешлі Коула, і це для мене багато значить. У нього було 107 ігор. Це вже наступна мета після ста. Але дивно, що так багато великих чорних гравців виступали за Англію, а жоден, крім Коула, не дістався цієї позначки. Тому можливість увійти в одну категорію з ним – велике досягнення".

А чи ставить він собі за мету наступний чемпіонат світу?

"Не можу зараз відповісти. Це занадто далеко, – каже Вокер. – Я не з тих, хто заглядає так наперед. У мене є робота в Бернлі. Хоча, звісно, грати за збірну на мундіалі – це вершина. Чи відчуваю я сили витримати це? Так. Але спершу треба дійти до сотні матчів, а вже потім оцінювати ситуацію».

У нього вже були думки про завершення кар’єри в національній команді, і Гарету Саутгейту доводилося відмовляти його від цього після Євро-2021 і чемпіонату світу-2022.

"Я в збірній з 19 років. Пропустив багато часу з дітьми, не мав можливості просто зупинитися й перепочити. Це літо стало першим повноцінним відпочинком за вісім чи дев’ять років. І я відчув, що набрався нових сил, готовий знову пройти сезон від початку до кінця. Бо зазвичай – тиждень, максимум два паузи, і вже стартуємо знову: Суперкубок, клубний чемпіонат світу, і все по колу. Це виснажує".

Тепер же коло знову закрутилося, і Вокер кайфує від процесу.

"Я досяг більшого, ніж міг мріяти, – зізнається він. – Дебют за Англію для мене вже був достатнім. Хлопець із Шеффілда, моє дитинство… Для мене навіть грати за Шеффілд Юнайтед було мрією. А потім збірна, футболка національної команди – я вже був щасливим. Так, я хотів продовжувати, але задоволення вже відчув. Чи мріяв я виграти Прем’єр-лігу? Це доступно лише небагатьом. А я маю шість титулів. Я перевершив усе, що міг очікувати від свого тіла. Але я ще тут. І головне – в мені досі є голод. Оце найбільший сюрприз. З мого покоління мало хто ще грає. Залишилися я і Джордан Гендерсон, який зараз у Брентфорді. Не так багато тих, хто вигравав стільки, скільки ми, і досі має сили й бажання йти далі".

І, як він не раз казав раніше, його підживлює ще й бажання довести критикам, що вони помилялися – особливо після списання з рахунків минулого сезону.

"Мені здається, ми, англійці, зазвичай песимісти, правда ж?" – каже Вокер. – "Склянка радше напівпорожня, ніж напівповна. У американців навпаки – вона напівповна. Там тебе не підносять, щоб потім розбити. Тебе критикують лише за справжні помилки чи погану гру. А от коли я бачу в газетах якісь речі, що зачіпають мене, тоді вже з’являється бажання довести, що вони неправі".

Наприклад? "Пригадую, коли я тільки перейшов у Манчестер Сіті в 2017 році. Клуб заплатив за мене, не знаю, 50 чи 54 мільйони. І тоді Гарі Лінекер сказав: “Уявіть, якби він ще й вміло подавав м’яч”. Тобто, мовляв, 50 мільйонів – а він навіть не може навісити. Зараз я з усмішкою згадую це. Тим паче, у нас із Гарі чудові стосунки, він потім навіть вибачився. А я думаю: добре, у мене шість титулів Прем’єр-ліги. А скільки виграв ти?"

Відповідь проста – жодного. Вокер при цьому підкреслює, що не злиться на екс-форварда збірної і не намагається його підколоти. Більше того, він був у нього в гостях у студії Match of the Day. Це радше ілюстрація його думки.

"У цьому світі завжди знайдуться ті, хто намагатиметься тебе принизити. Так було ще з тих часів, як мені було десять, і на районі, де я ріс. Там треба було триматися. Якщо показав слабкість – тебе зламають. Ми всі маємо свою історію. Ти маєш, я маю, кожен у команді має. Ніхто не простелив нам червону доріжку, щоб ми опинилися в Прем’єр-лізі чи збірній. За цим стоять кров, піт, сльози, поразки, помилки, відмови. І кожен футболіст, який виходить на поле, живе мрією".

"Футболістами хочуть стати мільйони, а одиницям випадає честь сказати: “Я грав за свою країну”. Я звичайна людина, і, сподіваюся, люди теж подумають: ці футболісти – не дурні, вони пройшли свій шлях, пережили випробування".

"Зараз, у час соцмереж, важливо говорити про такі речі. Якщо навіть це інтерв’ю допоможе бодай одному гравцеві відкритися, поділитися чимось і отримати підтримку – значить, я зробив щось правильне".

І тут ми повертаємось до головного питання – чому Бернлі, і що він може тут досягти? "Коли я приїхав сюди, перше, що запитав у мене [тренер] Паркер: “Чи зможеш ти адаптуватися?” – розповідає Вокер.

"Я грав за Нортгемптон, за Шеффілд Юнайтед, за КПР, за Тоттенгем ще тоді, коли вони тренувалися в Чігвеллі на старій маленькій базі. Я все це пройшов. Тому питання було не у тому, чи зможу я звикнути до умов. Для мене важливіше інше – чи гравці готові тримати ту саму планку, яку ми ставили в Манчестер Сіті останні вісім років.

Хочу, щоб хлопці розуміли: так, я можу вимагати від них багато. Але це не критика заради критики – я роблю це, бо хочу перемагати. Я хочу залишитися в цій лізі, але не лише з думкою “добре, ми уникли вильоту”. Ні, ми повинні підняти свої стандарти вище.

Я не диригент і не головний тренер. Я можу привнести досвід, і все, що кажу – йде від серця, з добротою. Я хочу, щоб у цього клубу все вийшло. І якщо ми зможемо закріпитися в Прем’єр-лізі, для мене це буде наче здобутий трофей".

The Telegraph