В українському футболі не так багато людей, які вміють відверто казати правду. Розповідати про минуле без прикрас і згладжених кутів. Можливо, зі своїм поглядом на певні речі, зі своєю правдою, але щиро і відкрито, визнаючи при цьому свої помилки.  Олександр Поллак, екс-гравець "Шахтаря" і "Металіста", який також встиг пограти у Черкасах, Миколаєві, Маріуполі та Ужгороді, зізнається, що у свої неповні 74 має небагато друзів через надмірну відвертість. Однак за постаттю харизматичного і жорсткого капітана, який часто намагався йти проти системи, відкривається ще одна особистість – весела, відкрита і добродушна.

Він грав проти Стрельцова, ділив роздягальню з Лобановським і Базилевичем, а ще впродовж всієї кар’єри виховував своїх партнерів кулаками. Розмова з Олександром Олександровичем – це ексцентричний футбольний гумор від людини з великим серцем.

Футбольний м’яч зробили зі свинячого сечового міхура

- Наприкінці травня вам виповниться 74 роки. Зовсім недавно ви виходили на поле у матчах за ветеранів. Пригадую, як Орест Коцюмбас, екс-гравець "Карпат", який також пограв у Луцьку і Рівному, розповідав, як виступав на першість області у неповних 70. Йдете на рекорд?

- Шкутильгаю, але бігаю (посміхається). Тяжкувато вже. З ветеранами вистачило однієї поїздки у якесь село. Суперники залучили півкоманди підставних. Та ну його! Вмирати на полі?

- В чому секрет вашого футбольного довголіття?

- По-перше, я ніколи не палив. Тільки-но закінчив з футболом, тоді і почав. Мені було 33 роки. Пити взагалі ніколи не любив. Максимум – сухе вино. Та й то на свято якесь.

- Ще кілька років тому ви працювали у спортзалі на харківському "Турбоатомі". Зараз на заслуженому відпочинку?

- Зал реконструюють, нібито збираються закривати. Там хороші умови були. Чим займаюся? Вишиваю хрестиком (сміється). Ще куховарити люблю.

- На стадіон не ходите?

- Зовсім. Одного походу було достатньо. Прийшов, а поруч кричать, слова нехороші вживають. Більше подобається сісти перед телевізором, вимкнути звук і насолоджуватися.

- Коли ви розпочинали грати у футбол, то, мабуть, не планували, що зможете заробляти цим на життя?

-У 15-річному віці я потрапив на роботу на меблевий комбінат. Через рік мене забрали в Черкаси – приглянувся місцевій футбольній команді. Народився я у Береговому, маленькому закарпатському містечку. Зранку до ночі у футбол грали з друзями, жодних інших інтересів. Проблема була лише з м’ячем. Однак ми вийшли із ситуації. Коли хтось із сусідів зарізав порося, то ми взяли його сечовий міхур. Надули, напхали туди соломи і босоніж ганяли за ним. У жодній ДЮСШ я не навчався і взагалі не мав навичок банальної зупинки м’яча. Пішов працювати на меблевий комбінат і паралельно грав у футбол за команду цього комбінату.

- Як вдалося потрапити на очі селекціонерам?

- У Закарпаття часто приїжджали команди на збори. То був 1962-й рік і тренери черкаського "Колгоспника" просто помітили мене в одному з матчів. Я вперше поїхав з дому і повернувся назад тільки через багато років.

- Колись ви зізнавалися, що в дитинстві знали лише угорську мову і нею спілкувалися у побуті. У більшості угорських дітей кумиром був Ференц Пушкаш?

- Однозначно! А ще Шандор Кочіш, Нандор Хідегкуті — незрівнянна команда. Телевізора тоді не було, тому фінал Чемпіонату світу 1954-го проти німців я слухав по радіо.

Мама почала мітлою виганяти Лермана з дому

- Коли вам запропонували переїхати у Черкаси для того, щоб грати у футбол, батьки сприйняли це, як розвагу, а не роботу?

- "Колгоспник" тоді очолював відомий тренер та екс-футболіст "Динамо" Абрам Лерман. Коли він прийшов до нас додому, то мама почала виганяти його мітлою: "Куди ти дитину забираєш?" Часу на збір я не мав – як був одягнений, в такому вигляді сів у автобус і поїхав. Втік! Важко було — не те слово. Жодного слова російською не знав.

- Про Лермана казали різне. Екс-гравець "Карпат" і "Буковини" Євген Михалюк зізнався, що Абрам Давидович "перевернув його світ". Імре Лендел, який грав у Лермана у Вінниці розповідав, що так і не зрозумів вимог тренера. Вам як працювалося з ним?

- Лерман — жорсткий чоловік. Міг лупити підопічних. В перерві заходив у роздягальню і казав: "Підніми футболку". Тоді давав "щигля" в район ребер. Як дасть! Боляче…Як я його сприймав? По-особливому. На той час я розумів лише кожне десяте російське слово.

- Перед поїздкою з "Колгоспником" вами цікавилося київське "Динамо". В столицю ви таки поїхали перед Черкасами?

- Інтерес киян мав місце, але я просто злякався. Забрали мене практично з роботи – навіть не дали переодягнутися. Мені ще 16-ти не було…  Я банально сів на поїзд і повернувся з Києва додому. Коли грав за "Шахтар", то в Київ ще раз запрошували. Навіть на тренера Олега Ошенкова тиснули. Однак я залишився у Донецьку.

- В тодішньому "Динамо" виступало кілька ваших земляків…

- "Йожка" Сабо, Василь Турянчик, Андрій Гаваші, Федір Медвідь. Тут варто сказати, що Сабо – людина особлива. Коли мене запросили в "Динамо", то він не особливо мені зрадів: "Навіщо ти приїхав?" Хоча команда була дуже сильною. До речі, Олег Блохін в дублі тоді грав.

- Згодом ви зустрілися із Сабо вже на полі.

- У нас з "Динамо" були цікаві відносини. У 1968-му році у складі "Шахтаря" я зустрівся з Йожефом у матчі Кубка СРСР в Донецьку. На полі ми перекрикувалися по-угорськи. Сабо був жорстким, але я ще жорсткішим. В підсумку, "Шахтар" виявився сильнішим і переміг 1:0. На початку гри відзначився Валерій Яремченко. До речі, у Сабо було своєрідне змагання з Медвідем – хто більше машин за рік продасть.

- Ви на якому автомобілі їздили?

- Коли виступав у "Шахтарі", то в клуб привезли шість машин. Одна з них особлива – 21-а "Волга" кольору "білої ночі". Я полюбляв вставати зранку, вийшов на вулицю і дізнався про хорошу нагоду для вибору авто. Були там жовтого кольору, ще якісь, але я обрав ту особливу білу.

- В команді ніхто не заперечував?

- Хлопці вийшли на зарядку і Лобановський першим ділом вказав на білу "Волгу". Йому відповіли, що авто вже має власника. Валерій загалом сприйняв це як належить. Його весь Союз знав, а я, хоч і грав в основному складі, але з ним себе не рівняв. Зрештою, довго "Волгою" не користувався, проїхав кілометрів 100. Майже всюди нас возили, тому авто я продав Муртазу Хурцилаві з тбіліського "Динамо" за номінальну ціну — 5502 рублі. 

Кучеревський завжди казав правду у вічі

- Після Черкас ви їдете у Бєлгород на запрошення відомого харківського тренера Аркадія Рабіновича.

- Аркадію Григоровичу було легко тренувати команду. Він забрав з Харкова кількох класних гравців: Миколу Масленникова, Володимира Ожередова, Івана Матвієнка. Одного разу грали проти миколаївського "Суднобудівника". Мене помітили і запросили у Миколаїв. Це була ініціатива все того ж Лермана, який мене знав ще по Черкасах.

- Як часто трапляється, запрошував вас один тренер, а працювати довелося з іншим. Лермана швидко змінив Юрій Войнов.

- Якщо чесно, то Юрій Миколайович був слабким тренером. Не буду тут говорити красивих речей. Я казав йому про це ще тоді. Футболістом Войнов був видатним, жодних сумнівів. Наш тренер не розумів, як це його підопічні не можуть робити на полі те, що колись робив він. Войнов часто грав з нами — буває біжить на мене, перекине м’яч, а я зупинити тренера не можу. Ще мав дуже сильний удар. Як у мого земляка Йосипа Бордаша, який у "Металісті" грав. Бив так, що ти не завжди встигав відстежити траєкторію польоту м’яча. Юрій Миколайович також запам’ятався мені тим, що дуже вишукано вдягався і був улюбленцем жінок. На збори завжди кілька костюмів брав, все акуратно складав у валізу.             

- За миколаївський "Суднобудівник" виступали Леонід Колтун і Євген Кучеревський, яких в Україні знають, як сильних тренерів. Якими вони були воротарями?

- Такими ж сильними. Кучеревський був жорстким, запальним і завжди казав правду у вічі. З Колтуном я спілкувався менше, мені він здавався більш замкнутим і специфічним.

- Вашим партнером у Миколаєві був Євген Деревяга, видатний бомбардир, чиїм іменем було названо символічний клуб бомбардирів, які забили понад 100 голів у зоні УРСР у Другій радянській лізі. Лідер "Суднобудівника"?

- Ми його жартома називали "Дерев’яним". Попри свою хорошу результативність, Євгена важко назвати швидким форвардом. Порівняв би його з динамівцем Михайлом Команом. Стометрівку він біг за 18 секунд (посміхається). Зате і Деревяга, і Коман знали, куди відскочить м’яч. Шалене гольове чуття і вміння передбачити відскік.

- У 1968-му вас запрошують у донецький "Шахтар". Це була ініціатива Олега Ошенкова?

- Ми зіграли товариську гру, після якої до мене підійшов адміністратор "Шахтаря": "Пиши заяву, а далі побачимо. Якщо захочеш, то гратимеш у нас". Я написав, адже це був прогрес – з Першої ліги у Вищу. Залишив все у Миколаєві і поїхав. Так само потім було і в Донецьку. Сукупно за час кар’єри я мав вісім квартир. Запросили у Маріуполь – залишив нерухомість у Донецьку…

- Не шкодуєте через надмірну шляхетність?

- Як не шкодую? Залишав житло з меблями і холодильником. Ех, не думав наперед.

Ми вечеряємо, а Лобановський і Базилевич шліфують розіграші

- Олег Ошенков був головним тренером "Динамо", "Шахтаря" і "Металіста". Велична постать, чи не так?

- І дуже грамотна. Розумів людей, хоч був жорстким. Якось поїхали у Москву і перед матчем в колективі виникло непорозуміння. Словом, Валерій Лобановський специфічно поставився до цього поєдинку.

- Маєте на увазі останню гру Лобановського-футболіста проти московського "Динамо"?

- Так, вона. Ми програли 0:2. Так от Ошенков на зібранні вирішив відрахувати "Лобана" з команди. Лобановський був великим футболістом. Постійно проводив час з Олегом Базилевичем. Всюди були разом. Всюди! За день до матчу Валерій закривався у кімнаті і подушкою накривав голову. Ми часто шуміли на базі, молоді ж… Якщо Лобан не виспався, то жартував: "Все, сьогодні не граю".

- Тренеру було непросто керувати колективом, коли маєш у розпорядженні такого харизматичного гравця?

- Лобановський взагалі не вживав тоді спиртного, був професіоналом, однак завжди в сумці носив пляшку шампанського, яку відкорковував після гри безпосередньо в роздягальні. Келих випив, залишив і пішов. Пийте собі, хто хоче. Напередодні гри Ошенков організовував тренерську раду і запитував Валерія, кого ставити, на яку позицію, вони часто радилися.

- Віктор Звягінцев кілька років тому наговорив чимало крамольних речей в одному з інтерв’ю. Одна з них полягала в тому, що друг Лобановського, Олег Базилевич "стравлював всіх між собою". Давайте відновимо історичну справедливість.

- Нехай Звягінцев казки не розповідає. Він взагалі тоді в дублі грав, що він може знати? У спортивному плані Базилевич і Лобановський були ідеальними. Олега ми називали "вухатим". А ще він прекрасно грав головою.

- В чому проявлявся їх спортивний ідеалізм?

- У вимогливості. Наприклад, біжимо крос 10 кілометрів. Кожних три хвилини вправу розпочинає новий гравець. Лобан, наприклад, п’ятий за порядком. Поки ми добігли до фінішу, Валерій вже встиг навіть з душу вийти. Показники шалені!

- "Сухий лист" Валерія Васильовича – це золота сторінка українського футболу. Ви бачили це чудо наживо.

- У Лобановського взуття було 45-го розміру. Закінчилося тренування, він бере 10 м’ячів і крутить в дальню "дев’ятку". А Базиль поруч бігає. Ми вже знали, що у грі варто чекати "сухого листа", а люди на трибунах дивувалися. Бувало, що кутові розігрував з Олегом. Базилевич знав, куди бігти, правильно обирав позицію, а Лобановський подавав точно в ціль. Не раз було — ми вечеряємо у їдальні, на вулиці темно, а вони шліфують розіграші.    

- Відносини у цього дуету з колективом були нормальними?

- Я нічого поганого не відчував. Принаймні, до мене добре ставилися. Звичайно, статус зобов’язував, але мені було все одно – Базиль ти чи Лобан. На тренуваннях все висікав. Ошенков тільки повторював: "Все-таки це Базилевич, все-таки це Лобановський". Насправді було багато непростих моментів у футбольному побуті, але це життя і без непорозумінь не буває.

Підійшов до Короля і дав йому в обличчя – отримав червону

- У "Шахтарі" ви отримували хорошу пресу, ввійшли у список 33-х кращих футболістів УРСР. Кажуть, ви були жорстким захисником.

- Другий поверх у мене ніхто виграти не міг. Втекти? Стартова швидкість у мене була не найкращою. Але потім я наздоганяв. До речі, цікавий випадок пригадую. Грав я проти "Динамо" правим захисником на фланзі проти Віталія Хмельницького. Його партнери часто закидали передачі нам за спину, розраховуючи на швидкість нападника. Біжу і думаю: "Я тебе таки наздожену".

- Наздогнали?

- Біля кутового прапорця пішов у підкат. Поруч з полем були бігові доріжки, але не з сучасним покриттям, а ще старі, гареві. З Віталіком ми зупинилися аж на останній, дев’ятій, доріжці. Виніс суперника разом з м’ячем аж до стіни. Хмельницький заїкався, тому у відповідь тільки почув про себе: "С-с-сук…" (посміхається). Ми піднялися, обійнялися і продовжили гру.

- Жовтої не отримали?

- Ти що? Я ж правильно зробив підкат – разом з м’ячем гравця виніс. Я був жорстким, але не грубим. Ззаду ніколи не бив. Я не хвалюся, запитай у тих, хто бачив мою гру на власні очі.

- Кажуть, що характер ви проявляли не лише не полі, а й в роздягальні. Вас називають брутальним капітаном.

- Мені все одно було, хто переді мною. В Маріуполі грав за "Азовець" з Женею Королем на правому фланзі – я в обороні, а він у півзахисті. Стоїть, а я сам з двома суперниками мучуся, мене розривають. Раз йому сказав, щоб допоміг, потім вдруге. Не допомогло… Підійшов і як дав в обличчя! Отримав за це червону картку.

- Вашу команду тренував Володимир Сальков, з яким ви грали раніше у "Шахтарі". Після гри не було розбору польотів?

- Тренер сказав, що я все правильно зробив, тільки шкода, що вилучення отримав. "Треба було в роздягальні бити", — сказав Сальков. Я, до речі, і в роздягальні бив. Мені однаково – друзі чи не друзі.

- В Маріуполі ви капітаном не були, інша справа – "Металіст".

- В Харкові грав воротар Олексій Житник. Виконують подачу з кутового, а він кричить: "Я!" Пролітає повз і видає: "Ні, не я". Потім в роздягальні я йому розповів все, що думаю про це. Я нікому не давав спуску, тому про мене не дуже добре відгукуються. У мене й друзів немає. Не люблю підлабузництва.

- У 1968-му році на горіхи від партнерів могли отримати і ви. Долю принципового матчу з "Динамо" вирішує ваш авто гол – 2:3. Трагедія?

- Зрізав м’яч головою у "дев’ятку" воріт Дегтярьова. Партнери сприйняли нормально, а от від вболівальників довелося переховуватися. Після автоголу думав, що мене вб’ють, тому втік з роздягальні. В Донецьку вболівальники хороші, але страшні… Пікантності ситуації додав і випадковий факт. У місцевій газеті згодом розмістили фотографії, серед яких була і ця фатальна. Фотограф так спіймав кадр, начебто я спеціально головою вражаю свої ворота.

- Як так вийшло?

- Суперник мене легенько підштовхнув і м’яч від голови влетів у ворота.

- Як рятувалися від вболівальників?

- Переховувався ледве не до ночі. Жив я поруч – треба було тільки через міст перейти. Добре, що в колективі мене підтримали, мовляв, всяке буває. Це ще не всі скандали, пов’язані з протистоянням з "Динамо". В матчі першого кола в Києві ми зіграли внічию 1:1, хоча Антанас Станкявічус мав приносити нам перемогу, але вихід сам на сам змарнував. Після гри розпочалася штовханина і один з тренерів "Динамо" Михайло Коман вдарив мене у під трибунному приміщенні. Ошенков здійняв шум, почався скандал. Згодом все "зам’яли". 

- Виявляється, скандали українських грандів мають славне історичне минуле. Юрій Дегтярьов розповідав, що з Києва "Шахтар" неодноразово  отримував директиви – потрібно здати матчі. Було таке?

- В Донецьку я провів три роки і за цей час добре розумів нашого тренера. Команда відчувала, коли Ошенков проводить передматчеву установку не так, як завжди. Прямо не казав, але натяки були. Тому "Динамо" і в Донецьку не любили.

Якщо падає дощ, то він м’яч головою не вдарить

- Ви грали проти кращих нападників СРСР. Хто найбільше дошкуляв?

- Едик Стрельцов. Це при тому, що він вже після виходу з тюрми чудово грав. Повага у нього була така велика, що Ошенков на установці казав Салькову: "Володю, ти проти Стрельцова грубо не грай". Едик був здоровий, потужний, швидко біг. Можна було зачепитися за нього, а він тягнув на собі і суперника. А Валерій Воронін! Ти що, глиба!

- Кажуть,  що Стрельцов попри свої габарити, володів класною технікою.

- Дивитися на його гру – одне задоволення. Віддає в одну сторону п’ятою, а насправді відпасовує в іншу. Його ж партнери знали, що цей рух оманливий і куди бігти. Стрельцов міг на 20 метрів точнісінько пас виписати п’ятою. Ще з приємністю згадую, що грав проти Лева Яшина, Муртаза Хурцилави, Альберта Шестерньова, Федора Медвідя. Це великі люди, від згадки про яких на душі стає тепло.

- У ваші часи на позиції центрального захисника було чимало конкурентів. У збірну СРСР потрапити було нереально?

- Одного разу поїхав туди, але мене зламали. Михайло Якушин викликав на перегляд, коли я за "Шахтар" грав.

- Хто вас зламав?

- Розумієш, там своя "тусовка". Багато москвичів, своїх практично не було. Їздив Сабо, але він чоловік гордий, тому на підтримку було важко розраховувати. Я їздив з Дегтярьовим. Щодо моєї травми, то все вийшло спонтанно. Я боровся за верховий м’яч, ноги розслаблені.В такій ситуації ламати якраз зручно – удар по ногах і все. Жорстко зіграли проти мене на "Лужниках" двоє гравців. Хто саме – поняття не маю. Біль був шалений, не думав про те, щоб ідентифікувати кривдника.

- Вас госпіталізували?

- З поля забрали у лікарню. Запитали всі дані, одягнули кисневу маску. Потім я побачив лікаря з величезним дрилем. Свердлив мені кістку без анестезії, наживо. Наркоз мене не брав. Перелом стався над гомілкою (Олександр Олександрович показує те саме місце). Вставили штир, лежав на витяжці, далі був гіпс. Зрештою, травм було багато: палець, ніс, ребро, задня поверхня стегна. Практично все сам собі ламав і травмував. В Африці ще серйозну травму отримав під час турне з "Шахтарем".

- За "Шахтар" ваших часів виступало три представника Литви: Антанас Станкявічус, Петрас Глоденіс і Беньямінас Зелькявічус. Що про них пам’ятаєте?

- Разом з Антанасом я згодом в Маріуполі грав. Це хороший швидкий виконавець. Про людські якості його промовчу. Зовсім інші спогади про Глоденіса – смішний, добродушний. Зелькявічус був, мабуть, найслабшим з цієї трійці. Втім у нас вистачало класних хлопців у колективі. Я найбільше товаришував з Анатолієм Зимою. Тільки позитив можу сказати про Остапа Савку – чудовий хлопець, який потім грав у "Карпатах" і став легендою цього клубу.

- У зворотному напрямі зі Львова в Донецьк поїхав Олександр Григор’єв. Цей уродженець Москви помер дуже рано, у 1971 році, коли йому виповнилося 28. Відомо, що він загинув внаслідок автомобільної аварії.

- Технічний футболіст, гравець середньої лінії. В колективі усі сміялися з його надмірної педантичності. Перед матчем чимало часу проводив поруч із дзеркалом. Уважно стежив за одягом, зовнішнім виглядом. Якщо падав дощ, то він в жодному разі м’яч головою не вдарить. Ти що?! Зачіску зіпсує (сміється). Запитували: "Сашко, що з тобою станеться, якщо м’яч волосся трохи зрушить". Ми жартували, що Григор’єв навіть калюжі на полі оббігає.

- У "Шахтаря" ваших часів була хороша молодь. Мабуть,  найкраще себе проявив Анатолій Коньков, який дебютував у Вищій лізі у 19-річному віці. 

- Дубль "Шахтаря" у ті роки був кращим у Союзі. За десять турів до кінця чемпіонату вигравав золоті медалі! За молодіжну команду успішно грали Віктор Полохов, Валерій Яремченко. Коньков був дуже розумним, добре працював з м’ячем. Але я ніколи в житті не подумав би, що Толік гратиме в київському "Динамо". А який худий був!

- За часів виступів у Донецьку в шахту спускалися?

-Аякже. Програли якось і нас відправили. Видали амуніцію, дали каски. Спочатку не зрозуміли, що відбувається. Можливо, вдруге і перелякалися б, а тоді не встигли. Лобановського і Базилевича, до речі, теж відправили. Фактично то була екскурсія на непрацюючу шахту. Треба було повзти тунелем, висота якого 80 сантиметрів. Спустилися ліфтом і почалося… Навіть паніка трохи була, переживали. Вийшли на світло – всі мокрі і чорні. Ошенков каже: "Ось так, хлопці! Подивіться, яка тяжка робота". Вболівальники в Донецьку були чудові. Ніколи не забуду, як вони дивилися наші матчі з териконів. Мені ще подобалася підтримка трибун в Маріуполі.

- У сусідній Маріуполь ви їдете після трьох сезонів у "Шахтарі".

- Я з футболом взагалі хотів закінчити. Просто не хотів грати – настрій такий був. Спочатку поїхав до Львова на запрошення "Карпат". Наставник Ернест Юст не розраховував на мене, як гравця основи, тому я не бачив змісту залишатися там. Граємо спаринг, а я розпочинаю із заміни. Подумав, що це не мій рівень, гордість далася взнаки. Я ж з Вищої ліги приїхав… Потім випадково на вулиці зустрів Володимира Салькова, який мені запропонував переїхати у Маріуполь.

- Судячи з інтерв’ю російській пресі, Володимир Максимович знає собі ціну.

- Це правда, у нього було багато цього "я", "я". Центральним захисником він був хорошим – не так біг, як добре обирав позицію. Ошенков поганих не ставив. Коли Сальков тренував мене в Маріуполі, то установка була простою: "Санич, ти все знаєш, грай, як вмієш". 

Раптом з’являється нога із затиснутою між пальцями цигаркою

- У вашому автомобілі не можливо не помітити колоритну фотографію. Як вона тут опинилася?

- Світлина часів виступів у "Шахтарі". У мене два сини. Один з них каже: "Нехай тут твоє фото буде". І приклеїв. Та мені байдуже (посміхається). Розказали мені, до речі, нібито в харківському метро є моя фізіономія.

- На станції "Спортивна" вся історія "Металіста" відображена у яскравих світлинах.

- Я лише віджартувався: "Сподіваюся, мені очі не виколупають" (сміється). Думаєш, мене в Харкові люблять? Нікуди не запрошують і навіть не згадують. Хоча вболівальники тут найкращі з усіх, яких я коли-небудь зустрічав. На кожному матчі стадіон заповнений. Рівень!

- Не хотіли, щоб сини Ондраш і Міклош пішли футбольною дорогою?

- У мене такі сподівання були. Удар непоганий в обох, певні задатки були. Я міг би домовитися з тренерами, щоб їх взяли в команду. Ондраша віддав до Володимира Чаплигіна в ДЮСШ, але не казав, що це мій син. За результатами тестів мій був найкращим. Місцями сини показували непоганий футбол, але одного разу я сказав: "Якщо не будете кращими, то прізвище ганьбити не треба".

- На початку 70-их ви повертаєтеся у Закарпаття і два сезони проводите за "Говерлу". Як виник цей варіант?

- Поїхав додому, там запропонували непогані умови. В Маріуполі кинув двокімнатну квартиру і переїхав в Ужгород. "Говерлу" тренував Дезидерій Товт, видатний гравець "Динамо". Колектив класний: Степан Варга, а ще Чирков, Вернер, Пфайфер, Русин, Пінковський. Мене вибрали капітаном, довірили пробивати пенальті. У своїй групі зайняли друге місце. Не знаю чому, але Товт наказав програти Івано-Франківську і вони фінішували першими.

- Для чого?

- "Дежо-бачі" пояснив коротко: "Нам не потрібно бути вище. Це наше місце, на другому нормально". Чудес вистачало і під час матчів. Поїхали на виїзд у Чернівці. "Буковина" подає кутовий біля наших воріт, я намагаюся вибити м’яч. Раптом відчуваю щось незрозуміле. Виявляється, гравець буковинців Леон Гросс вирішив вразити оригінальністю. Наплював собі в кулак і "бац" мені в очі. Таким унікальним був футбол у Другій лізі на початку 70-их. 

- Після двох сезонів в Ужгороді ви їдете в "Металіст", який стає останньою командою у вашій кар’єрі.

- Моя колишня дружина грала у збірній СРСР з волейболу. Вона вступила в Ужгородський інститут, але в місті команди не було. Тому виник варіант з Харковом. А тут ще й Юрій Войнов запросив у "Металіст". Я б ніколи в житті не приїхав сюди, якби не дружина.

- Ви ж не шкодуєте, що приїхали до Харкова?

- Шкодую. Я був щасливий, коли повернувся додому. Дім – це не порожній звук, зрозумій.

- В "Металісті" формувалася нова молода команда, а ви та Віктор Арістов стали найдосвідченішими виконавцями.

- На полі Арістова непросто було обіграти. Ми діяли з ним у центрі захисту. Арістов – чудова і добра людина. Його не Віктором називали, а шановним, "почтенным". Величезний авторитет.

- На ваших очах зростали Малько, Крамаренко, Шподарунок. Розуміли, що за ними майбутнє "Металіста"?

- Найбільше мені подобався Олег Крамаренко – швидкий нападник і порядна людина. Він поїхав у московське "Динамо", але на його місці я б так не вчинив. Сергій Малько теж хороший хлопець і сильний гравець. Практично без належної футбольної освіти, зате як себе проявив. Втім були в команді люди, яких я не поважаю. Навіть згадувати не хочу про них. Але не подумай, що я пухнастий, а всі погані. Ні, я теж робив чимало помилок.

- За "Металіст" ваших часів грав воротар Олександр Сивак, який також виступав за "Карпати" і вінницьку "Ниву". Кажуть, володів хорошою реакцією.

- Сивак — майстер з відбиття пенальті. Здавалося, що в повітрі міг змінити напрямок стрибка і розвернутися в іншу сторону. А як любив палити! Ніколи такого не бачив. Лежить в ліжку, накритий ковдрою, руки заховані. Раптом знизу з’являється нога із затиснутою між пальцями цигаркою. І тільки цмокає. Цирк! (сміється) Класним хлопцем був. Назавжди запам’ятав його образ – худенький з великими очима.

Прийшов у готель, а мені квиток додому вручають

- Якось ви сказали, що з "Металіста" вас "прибрали". Вам було лише 32. Що за історія?

- Я казав правду. Мене не хотіли бачити в команді Микола Корольов і Адольф Поскотін, люди в Харкові відомі. Поїхали ми на збір в Алушту. Посеред ночі в мій номер стукає Поскотін. Відчиняю двері, на порозі Адольф Федорович: "Тут ось угорський журнал треба, щоб ти переклав". Я відповів, що для початку варто глянути на годинник. З цього все і почалося. Далі мене звинуватили в порушенні режиму. Я пив каву, а сказали, що вживав спиртне. Я ж непитущий… Прийшов у готель, а мені квиток додому вручають: "Тебе відраховано". Словом, багато там бруду було, але не хочу про все це згадувати – тих людей вже немає на цьому світі. 

- Ви думаєте, що та історія з журналом справді посприяла такому гучному скандалу?

- Я просто не визнавав їх як тренерів. Мене запрошували кілька команд, але я більше не хотів нікуди їхати. Навіщо мені Друга ліга? Втомився і не мав бажання продовжувати виступи. Хоча навіть зараз не можу звикнути жити без футболу.

- Вам же навіть тренувати в Харкові заборонили?

- Мені все заборонили. Я поїхав у рідне Берегове, де очолив місцеву команду. Потім знову повернувся в Харків, тут на любительському рівні дітей тренував із сусіднього двору. Заявилися на першість міста. Вийшли у вищу лігу, деякі навіть потрапили в команду майстрів.

- Образи на "Металіст" немає?

- Деяких особистостей вважаю помилкою природи. Однак не обзиваю і не ображаюся. Потрібно бути вищим за них. Я ж не харківський. Але мене тішить повага від вболівальників. А вникати у клубну політику не маю бажання, там кумівські зв’язки.

- В Береговому часто буваєте?

- Востаннє три роки тому їздив. Дуже тягне додому. Хочеться перед смертю приїхати туди, де виріс. Наодинці піти на річку, пройтися босоніж по тому полю, де робив свої перші футбольні кроки. Навіть у багнюці вимазатися, залізти на дерево. Більше нічого не треба, я живу цим. Дуже хочу ще перед смертю з’їздити додому. Маю вдома інтернет і щоденно просто переглядаю фотографії рідного Берегового – на душі стає тепліше.

Любомир Кузьмяк, Football.ua