На жаль, Оліверіо Хірондо українською не перекладали. А якщо перекладали, то знайти ці роботи майже неможливо. Тому хочеться одразу вибачитися перед майстрами цієї справи за неоковирну спробу передати усю силу його слів. Наведені нижчі рядки в оригіналі, por supuesto, лунають у чудовому фільмі Елісео Суб’єли El lado oscuro del corazon («Темний бік серця»).

УРУГВАЙ

Мені по цимбалах, чи у жінки
Лоно наче магнолія чи наче фиґа
Чи шкіра у неї — персик, чи шмерґельований папір
Мені абсолютно байдуже
Чи вона займається на світ з подихом збудним,
Чи схожим на клопомор
Я пречудово стерплю ніс,
Що взяв би першу премію на виставці морквин
Але! — і у цьому я нерушимий — ніколи їй не пробачу,
Без жадної відмовки, невміння літати.

Маестро Оскар Вашингтон Табарес щонайменше боїться літати. «Треба намагатися обмежити суперника, особливо якщо він сильніший за тебе, адже це означає, що він має більше можливостей у атаці. Тому й слід наполегливіше дбати про захист», — стверджував тренер збірної Уругваю у 2010 році.

«Відкриття. Ми побачили справжній футбол. Порівняно з цим,  те, у що ми грали раніше, є лише дитячою забавкою», — стверджував французький письменник Анрі де Монтерлан у 1924 році. Що його так вразило? Виступ збірної Уругваю на Олімпіаді в Парижі.

Що ж сталося? Чому команда, футболісти якої поїхали на Олімпіаду за власний кошт (вони зіграли дев’ять товариських матчів у Іспанії, аби потім було чим заплатити за житло у французькій столиці), була здатна зачарувати світ своїми комбінаціями, а за 86 років команда з тієї ж країни, для гравців якої футбол є професією, має насамперед «обмежувати суперника»?

Дві поспіль Олімпіади (1924 та 1928) збірна Уругваю виграла, коли економіка країни почувалася дуже добре. Але після «чорного вівторка» 1929 року занепад чекав не лише на економіку. У 1932-му до влади прийшли військові. А суть будь-яких диктатур, військових чи ні, завжди полягала й полягатиме в «обмеженні». Футбол у ці роки зачеврів. Футбол, але не футболісти. Якщо Уругвай не міг запропонувати ані змагань гідного рівня, ані гідної зарплати, гравці перебиралися або до Аргентини, або до Іспанії чи Італії. Коли у Колумбії створили невизнаний ФІФА футбольний El Dorado, уругвайці ринули туди.

Чому ж занепад організаційний не позначився на кількості й якості футболістів, яких давала світу ця маленька країна? Економічні та соціальні проблеми створили труднощі лігам, чемпіонатам, але що вони могли зробити дітлахам, чиєю розрадою та любов’ю був футбол?

Ще після паризької Олімпіади Ондіно В’єра зазначив: «Ми створили уругвайську школу футболу без тренерів, без спеціалістів з фізичної підготовки, без спортивної медицини. Її створив кожен, хто бігав за шкіряним м’ячем з ранку до обіду, а потім ще й у сяйві Місяця. Ми грали двадцять років, щоб стати тим, ким має бути футболіст: повним господарем м’яча».

Нові й нові покоління «бігали за м’ячем» й зберігали на рівні «дворового» футболу закладені першопрохідцями традиції. А от різноманітні футбольні «керівники» настільки віддалилися від цих традицій, що почали сприймати усю національну збірну крізь власні комплекси меншовартості.

«Найголовніше, щоб вони не забили шість. Якщо ми пропустимо лише чотири м’ячі, це буде успіхом», — випромінював оптимізм напередодні фіналу чемпіонату світу 1950 року президент… уругвайської Федерації футболу. Овіяну легендами перемогу уругвайців на стадіоні Маракана потім дуже часто пов’язували виключно з бойовим духом команди. Вислів garra charrua супроводжував уругвайську збірну на багатьох чемпіонатах світу.

Цікаво, що для характеристики войовничості нації згадували індіанців чарруа, тотальним знищенням яких в Уругваї пишалися. Письменник Едуардо Ґалєано згадує, що його поколінню у школі розповідали про це знищення як про «ефективне вирішення індіанського питання».

Тож у міжнародних турнірах уругвайці ламали суперників не через якийсь індіанський спадок. Мабуть, жодна інша південноамериканська нація не самостверджувалася виключно через футбол. «У інших країн є історія, в Уругваю є його футбол», — казав Ондіно В’єра. Успіхи збірної у 1920-х роках, перемога у першому чемпіонаті світу довели, за словами Ґалєано, що «Уругвай не був помилкою. Небесно блакитна футболка стала доказом існування нації».

Дуже часто від уругвайської збірної чекали, що вона надихне країну, а не навпаки. Дуже часто команда виплескувала на полі усі біди й проблеми країни.

На чемпіонаті світу 1974-го Уругвай грав «навдивовижу жахливо й не демонстрував нічого окрім жорстокості», —  згадує  англійський журналіст Брайан Гленвілл. За два роки до цього в Уругваї до влади вдруге у ХХ ст. прийшли військові. На той момент ніде більше у світі не було такого відсотка політичних в’язнів, як в Уругваї, країні з трьома мільйонами жителів. «Обмеження» і навіть жорстоке стало нормою. Після 1974-го Уругвай не грав на чемпіонатах світу 12 років.

Крізь набуту роками зашкарублість національної збірної не пробився навіть видатний Енцо Франческолі. В Італії-90, під керівництвом Оскара Вашингтона Табареса, «селесте» старанно «обмежувала», а Енцо чи не один намагався грати. Результати команди на турнірі: 0:0, 1:3, 1:0, 0:2. З «обмеженням» не склалося.

Минулого року, знову з Табаресом на чолі, результати були кращими. Навіть «обмеження» іноді виходило ефективним. Чому ж тоді не зникало відчуття, що Уругвай здатен на більше? Якщо не по результату, хай йому грець, то по грі.

Для цього було кілька причин. Першу звати Сантьяґо Мартін Сільва Олівера. Навіть у Аргентині, де Сільва якраз напередодні чемпіонату світу виграв у складі Банфільда чемпіонат країни, не розуміли ставлення Табареса до цього гравця. І зараз, коли El Tanque виграв аргентинську першість вже у складі Велеса, у збірній Уругваю його немає. Якщо цей футболіст не потрібен Табаресу, це означає, що Маестро не просто боїться, він не вміє літати.

Друга й третя причини — дві команди, що своєю грою довели: в уругвайському футболі зараз є кому літати. Обидві команди — молодіжну збірну зразка 2009 року та нестримний Пеньяроль 2010-го тренував Дієго Аґірре.  

На Копа Америка «обмежувальний» Уругвай навіть може видряпатися достатньо високо. Шкода тільки, що у цього, навіть без Сільви потенціально чемпіонського складу, немає керманича, який би допоміг команді злетіти на вершину. Щоб навіть сьогодні, коли у себе вдома можна побачити матчі з найвіддаленіших куточків світу, хтось би сказав про уругвайську збірну те, що говорив про неї 86 років тому Анрі де Монтерлан.

ЧИЛІ

Марсело Б’єльса міг би нагадати Табаресу, що «гру великої команди ніколи не визначають дії суперника», але збірну Чилі вже тренує інший аргентинський фахівець. Клаудіо Борґі у Чилі знають дуже добре. Тут починалася його тренерська кар’єра. Тут він створив цікавий «Коло Коло», що грав у фіналі Копа Судамерикана-2006.

Тож чилійцям не треба розказувати, що команди Борґі люблять атаку. Проблема в тому, що попри хороше ставлення до Борґі, після гармидеру, що супроводжував відставку Б’єльси, чилійці зараз можуть бути налаштовані не стільки на оцінку його команди, скільки на нескінченні її порівняння зі збірною Б’єльси.

Чимало уболівальників чилійської збірної вважають, що Марсело Альберто і досі міг, а то й повинен був би, очолювати команду. Завдяки доктринам El Loco чилійці після чотирнадцятирічної перерви повернулися на чемпіонат світу, зіграли кілька історичних та пам’ятних матчів у кваліфікації. Забути це фанам не так вже й легко.

А гравцям? До них іноді ставляться як до бездушних солдатів, яким все одно, що робити і з ким на чолі. Але зрозуміло, що саме від того, наскільки швидко Борґі зможе їх навернути до своїх ідей, свого розуміння взаємодії футболістів на полі, залежатиме становлення цієї збірної Чилі.

Борґі, складається враження, не настільки нестямно як Б’єльса вірить у свої принципи. Домішки певного практицизму у його рішеннях є. Це Б’єльса б наказував і наказував горі зсунутися з місця лише тому, що вірив би у таку можливість. Борґі у якийсь момент стенув би плечима й прошепотів: «Ні так ні, потренуюся на чомусь іншому». Подібна практичність може як допомогти, так і стати на заваді. Тренера, який сам не до кінця вірить у те, що пропонує, команда може не прийняти.

У роботі Борґі відчувається певний вплив Менотті, який заохочував індивідуальну свободу, здатність гравців формувати pequeñas sociedades, «маленькі товариства». Під цим терміном Менотті мав на увазі міні-команди з 2-3 футболістів, котрі ідеально розуміють одне одного. Зрозуміло, що подібні дуети або тріо існували не лише у командах Менотті. Пара Марадона – Каніджа у збірній Білардо на ЧС-90 — яскравий приклад.

Б’єльса давав загальну ідею й розписував кожен пункт для успішної її реалізації. Загальне поглинало у собі деталі. Борґі пропонує певні пункти. Загальне вимальовується вже під час роботи.

Від переплавленої у одне ціле суми майстерності виконавців до відшліфованої взаємодії окремих складових. Така трансформація може чекати на збірну Чилі.

Різкою буде ця трансформація чи повільною, успішною чи провальною, навряд чи стане зрозуміло на Копа Америка. Ефективність роботи Борґі оцінюватимуть насамперед у кваліфікаційних матчах чемпіонату світу.

Без Бразилії цей відбір набуває особливого присмаку. Багато хто тишком-нишком налаштовується на прямий вихід на мундіаль. Тож конкуренція буде неймовірною.

Упродовж багатьох років чилійському футболу не вдалося виробити стиль або стилі, що йшов чи йшли б від нутра нації, відображав (відображали) би її інтерпретацію футболу. «Наш футбол не встигав за розвитком нашого суспільства», — дав визначення цьому явищу Еліас Фіґероа.

З цього приводу, до речі, досі жваво дискутують на різних форумах. Хтось стверджує, що стиль все-таки є. І доводить це з допомогою такої тези: «Якщо збірна Чилі грає ось так, ось так і ось так, то вона обов’язково перемагає». Слабкість цієї позиції у тому, що стиль може яскраво проявлятися і у програних матчах. Стиль — це твоє «я», а не те, що гарантує перемогу й унеможливлює поразку.

У Чилі, з вищезгаданих причин, зміна тренера збірної є масштабною подією. Адже відбувається не просто перехід від одного до іншого. Відбувається зміна системи, зміна світогляду. Виходити на бій за путівку на чемпіонат світу не підготовленими «ідеологічно» чилійці дозволити собі не можуть.

Через це, як би безглуздо це не було, різкою буде трансформація команди чи повільною, успішною чи провальною, можуть почати оцінювати вже під час Копа Америка.

ПЕРУ

Тільки надзвичайно лінивий не витирав ноги об збірну Перу в останніх відбірних кампаніях. Піднімати команду з колін довірили Серхіо Маркаряну. Людину, яка колись залишила прибуткову роботу заради тренерської кар’єри, навряд чи лякала необхідність реанімувати збірну, що колись знала кращі часи.

Звичайно, можна сказати, що успіхи 1970-х та першої половини 1980-х були щасливим збігом обставин. Що таких гравців, як тоді, в країні не було й не буде, і що нема чого знову і знову лізти до золотокопень, у яких вже не залишилося золота.

Але Маркарян з тих тренерів, яким для успіху вистачає й менш дорогоцінних матеріалів. Він це доводив у багатьох країнах. Зокрема у Перу, де вигравав чемпіонат з двома різними командами, а одну з них — Спортинг Кристаль — довів до фіналу Кубка Лібертадорес.

Якщо у Венесуелі та Еквадорі футбол, зокрема у столицях країн, повільно прокладав собі шлях до визнання, у Лімі грою швидко захопилися «різні верстви населення». Чемпіонат міста активно розігрувався ще до першої світової війни. Певна відірваність від інших місць на континенті, де футбол швидко пустив коріння, та економічні труднощі залишили перуанців на деякий час без регулярних міжнародних зв’язків. Національну збірну створили у 1927-му, за одинадцять років після проведення першого Копа Америка.

Але варто було національній команді з’явитися, вона поринула у вир різноманітних турнірів й відшліфувала свою манеру гри. Дещо уповільнену, але з майстерним контролем м’яча. Перуанцям іноді бракувало динамізму, здавалося, що розміри поля вони б з радістю зменшили, й тоді ще вразливішими стали б їхні багатоходові комбінації.

Щоправда, «золоте покоління» перуанської збірної цілком комфортно себе почувало і на полях традиційного розміру. Виступи перуанців на чемпіонатах світу залишили чимало яскравих спогадів, але якщо шукати один фрагмент, одну атаку, про яку можна було б сказати: «Це був перуанський стиль у його чистому вигляді», то можна зупинитися на другому м’ячі у ворота шотландців на Мундіалі 1978 року.

«Це був перуанський стиль у його чистому вигляді, — прокоментував Маркарян гол Жана Траґодари у товариському матчі з Канадою. — Той стиль, який ми намагатимемося відродити».

Отже, стиль було втрачено? Радше слід говорити про те, що під час перетворення футболу на фітнес із м’ячем, цей стиль на тлі хоч і безголових, але м’язистих суперників, декому став здаватися анахронізмом. Хоча у збірній Перу завжди вистачало атлетів, похитнулася впевненість у основах, у самій сутності явища «перуанський стиль».

Не варто забувати й про те, що з 1980-го до 2000-го у Перу було вбито 69 тисяч жителів. Війна армії з терористичним угрупованням Sendero Luminoso та наркомафією трусила країну, немов у лихоманці. Певності бракувало не лише на футбольних полях. Футболісти та судді страйкували і на початку цього століття.

Проект Маркаряна можна назвати одним із найцікавіших у сучасному футболі. Він не просто так говорить про відродження стилю. Навряд чи це звичайний популізм. Маркарян добре вміє оцінювати ресурси команди. Попри те, що деяких справді вартих уваги футболістів у його заявці немає (дивує, наприклад, що лише один матч зіграв у національній збірній Джон Іностроса), хочеться сподіватися, що El Mago знає, як повернути до повноцінного життя команду, що останнім часом ледве дихала.