"От тепер я справді засмутився", – вигукнув літній чоловік після завершення гри. Хоча від Джека Ґеллера, збірного образу недолугого батька, що будь-якою дією вміє присоромити своїх дітей перед їх друзями, іншого й не очікували, він сказав саме те, що про себе подумали всі інші, хто вчепився вухом до радіоприймача. Ця подія відбувалась на похороні, що мало викликати комедійність ситуації.

Цей жарт особливо смішним буде для любителів спорту, кожен з яких того чи іншого разу потрапляв в подібну ситуацію. Всі хоч раз чули в свою адресу запитання – мовляв, хіба можна так сумувати через поразку якоїсь футбольної команди. Тільки людина сама для себе може визначати, що для неї є важливим.

Уболівання за футбольні (та інші спортивні) команди вже стало частиною культури не одного покоління. Свого часу це розпочиналось на засадах звичайної любові до малої батьківщини. У серіалі «Загострені козирки» у пабі сім'ї головних героїв якось був аншлаг, глядачі традиційно перед матчем улюбленого Бірмінгема зайшли випити. "Дивись, а це їх воротар!" – вигукнув бармен. Хіба можна не підтримувати своїх хлопців в грі з чужинцями? Спочатку це були ті, з ким просто випивали в пабі, працювали на одній роботі чи просто жили поряд. Та й взагалі містечковий патріотизм відіграє важливу роль. Ніхто не любить сусідів по дому чи людей з сусіднього міста (села, району). І коли до Бірмінгема в гості приїздив Вест Бромвіч – це завжди викликало великий ажіотаж.

В часи швидкого легкого отримування інформації та глобалізації футбольні вболівальники різних команд з'являються всюди. Звичайним питанням сучасності є таке: за яку команду в якому чемпіонаті ти вболіваєш? Чомусь нормальною вважається ситуація, коли хлопець з України одночасно підтримує Челсі, Дортмунд, Атлетик, Марсель та Дженоа.

З дитинства.

Це вже не вписується ні в яку логічну систему координат. Раніше футбольні команди були гордістю міста. Зараз ми звикли говорити ФК Бірмінгем, ФК Ліверпуль, ФК Іпвсіч. А насправді це має звучати ФК Бірмінгема, ФК Ліверпуля, ФК Іпсвіча. Тобто футбольний клуб конкретного міста. У великих містах це стосується окремих районів.

Один із журналістів ВВС в короткій розповіді про себе жартівливо звинувачував своїх батьків, що народили його в Рочдейлі, чим прокляли його на вболівання за команду, що перебуває у вічній агонії. Давати оцінку сучасному підходу до вибору улюблених клубів немає зиску. Це не добре і не погано – це просто ознака часу. Якщо раніше у тебе не було вибору за кого вболівати, коли ти народився у Рочдейлі, то нові технології дають таку можливість. Навіщо мені Кристал Херсон, якщо є Барселона...

Це звичайнісіньке надбання часу щоправда іноді викликає сміх. Коли, наприклад, вболівальники Сандерленда з Індії чи штату Флорида вимагають перемоги над Ньюкаслом через принциповий статус матчу. Найбільшою образою вважається називати якогось вболівальника ґлоріхантером, ніби в цьому є щось погане, зважаючи на вищезгадані обставини. Те, що сьогодні мені подобається Барселона, а завтра Реал, робить мене якимось ідіотом. Тоді як ти, вболівальник Реала в будь-які часи, що ніколи не був на Бернабеу, не розумієш жодного слова іспанською мовою і почав вболівати за команду, тому що там грав Зідан – нормальний.

"Вони вбивають мій клуб", – з вуст такої людини звучить часто. Але вони не мають фактичного права на такі слова. На відміну, наприклад, від вболівальників якогось Блекпула.

***

"Все счастливые семьи похожи друг на друга, каждая несчастливая семья несчастлива по-своему". Усі історії зростання схожі одна на одну, тоді як кожна історія падіння завжди цікава, індивідуальна. Ще п'ять років тому Блекпул здобував право зіграти в Прем'єр-лізі – тепер вони будуть грати в Лізі 1. Але ця історія почалась не в 2011 році, навіть не в 2014-му. Історія теперішнього занепаду Блекпула почалась 31 травня 1988 року, коли місцевий бізнесмен Оуен Ойстон придбав контрольний пакет акцій клубу.

Зазвичай англійські вболівальники не люблять господарів свої клубів. Їм завжди здається, що керівники не так швидко, як того хотілося б, розвивають клуб. Не дають грошей. Не будують стадіони. Не купують зірок. Часто в таких випадках має місце перебільшення та звичайна нелюбов простих людей (а футбол це не забава для джентльменів) до свого роботодавця чи можновладця. У місті Блекпул можна видати цикл книг з простим перерахуванням причин, через які там ненавидять Оуена Ойстона та його сина Карла.

В своєму житті Ойстон хотів тільки одного – збагачення. В 16 років він поїхав підкорювати Лондон, працював на фабриці по виготовленню швейних машинок. Потім в його житті було багато проектів, в тому числі й активна участь в організації конкурсу Міс світу. Головним джерелом його статків стала агентство з продажу нерухомості, яке в кінці 80-х років стало одним з найбільших в Великобританії. В 1996 році 62-річний Ойстон потрапив до в'язниці через звинувачення у зґвалтуванні 16-річної дівчини з його модельного агентства. Крім того, проти Ойстона було ще чотири подібних звинувачення. Загалом він відсидів у тюрмі 3,5 роки.

Коли Ойстон-старший відбував свій термін, а мати через вік вийшла на пенсію, бізнесом почав керувати Карл Ойстон. Тоді ж він став і керівником футбольного клубу.

Якщо брати загалом 25 з гаком років правління в Блекпулі Ойстонів, то найкращим словом для опису існування клубу буде "всупереч". За ці роки в Блекпулі працювали люди, які змогли творити в важких умовах. Певно кращий тренер для того, щоб вивести команду із Ліги 1 в Чемпіоншип, Саймон Ґрейсон свого часу саме з Блекпулом вперше зробив те, що потім повторив з Лідсом, Хаддерсфілдом і тепер от з Престоном. До Прем'єр-ліги команду виводив Іан Голловей – тільки завдяки своїм талантам.

Для Англії слова "моя команда", "наша команда", "ми" – звичне явище. У вболівальників Блекпула зараз є дві команди: мій Блекпул (гордість міста та історичний бренд) та їх Блекпул (клуб сімейки Ойстонів). "Мій клуб" вже вбили.

Коли тільки Ойстон став власником Блекпула, у нього був грандіозний план побудувати нову арену на 40 тисяч місць. З вуст успішного бізнесмена це звучало добрим знаком, адже окрім безпосередньо футбольного поля там мали бути чомусь такі необхідні для глядачів торгівельно-розважальні місця. В 1993 році Ойстон вже говорив про 20-тисячну арену. Врешті-решт в 2000 році клуб просто розпочав реконструкцію старенького Блумфілд Роуд, що тривала близько десяти років.

Молодці, відбудували стадіон. Насправді ця реконструкція стала лише красивою обгорткою. Ойстон добре заробив в агентстві з нерухомості, а такі компанії навряд можуть бути успішними, якщо десь в чомусь не будуть обдурювати. Ззовні Блумфілд Роуд почав виглядати пристойно, проте футбольне поле на ньому все ще було найгіршим в Англії. Навіть коли команда грала в Прем'єр-лізі, те місце, де має бути газон, нагадувало звичайне болото. З жовтня до квітня там не росте трава, а поле двох видів: лід або бруд до коліна.

Те саме було і з місцем для тренувань. В Блекпулі справедливо пишаються тим, що саме за них грав Стенлі Мет'юз. Проте мало гордості в тому, що тренувальні умови не мінялись з часів виступів легендарного форварда. Колишній гравець команди Алекс Баптіст згадує, що одного разу команда два тижні тренувалась без м'яча через мерзле тренувальне поле. Голловей називав те місце пекельною дірою.

Ситуація зі стадіоном пояснює всю суть роботи Ойстонів. Для них найголовнішим була картинка. Карл Ойстон хизувався досягненнями Блекпула на футбольному полі, доки всередині все гнило. Клуб з мізерними фінансовими можливостями вийшов до Прем'єр-ліги, лише потім вперше в історії заплатив за одного гравця більше мільйона фунтів, в деяких матчах проти грандів грав просто чудово. А в цей час на Блумфілд Роуд не було гарячої води.

На світських заходах Ойстон розповідав, що йому вдалось досягти того, про що деякі клуби тільки мріють. Деякі вразливі журналісти відомих видань навіть почали називати модель розвитку Блепкула "свіжим ковтком повітря". А в цей час команді ніде було тренуватись.

Ойстон в інтерв'ю відверто насміхався над тими, хто платить великі гроші за гравців. Він ніколи б не віддав п'ять мільйонів фунтів за одного виконавця. А в цей час Чарлі Адам, за якого боролись Ліверпуль та МЮ, чистив сам собі бутси. І найголовніше тут не те, що він така-пересяка зірка й не хоче цього робити. У штаті Блекпула була відповідальна за це людина, яка виходила на роботу чомусь тільки в дні матчів.

Усім подобалась романтична історія Блекпула, який з бюджетом аутсайдера Чемпіоншипа кидав виклик лідерам Прем'єр-ліги. Влітку 2011 року, після вильоту команди з Прем'єр-ліги, Ойстон-молодший під якимось фіктивними приводами передав компанії свого батька 11 мільйонів фунтів. Ніби ця компанія мала зайнятись будівництвом нової тренувальної бази. Насправді Ойстони просто привласнили ці гроші. "Після того як мій батько стільки років підтримував клуб, хіба 11 мільйонів – велика плата за це?"

Невідомо, куди поділись й виплати за виступи в Прем'єр-лізі. Суму в 80 мільйонів фунтів насправді ж не зі стелі беруть. За один лише рік перебування в найвищому дивізіоні англійського футболу клуб отримує стільки грошей. В тому числі два сезони з так званими парашутними виплатами після вильоту.

В 2006 році у Ойстонів виникли серйозні труднощі з фінансуванням Блекпула, тому вони звернулись за допомогою до латвійського бізнесмена Валєрія Бєлоконя. Його гроші допомогли пережити скрутні часи та запросити нових гравців. Після виходу до Прем'єр-ліги про Бєлоконя забули. Фактично він є власником клубу, але не може приймати ніяких рішень. Ойстони й надалі все контролювали.

Споглядати на чужі гаманці – не найкраща риса. Ойстони керують клубом, тому можуть діяти на власний розсуд. Такі подробиці не мають особливо хвилювати чужих людей, але ці вболівальники купують квитки на матчі, клубну атрибутику й витрачають власні кошти на виїзні матчі. Вони мають право знати, куди зникають їхні кошти. Звісно, падіння відвідуваності матчів Блекпула пов'язано з результатами команди, але деякі говорять інше: "Ми не хочемо віддавати наші гроші Ойстонам".

Більш того, Карл Ойстон звертався до поліції через буцім-то погрози смерті його дітям.

Коли все було добре, ніхто не звертав уваги на скарги вболівальників, гравців та тренерів. (Голловей казав, що за часи його роботи в клубі змінилось хіба кілька гідрантів для поливання футбольного поля.) Невдачі відкрили всі рани.

В 2011 році Голловей підписав у Ліверпуля за 50 тисяч фунтів Тома Інса. За 2,5 роки крайній півзахисники забив за Блекпул 32 м'яча, деякі клуби готові були віддати за нього двозначну суму уже в мільйонах. Врешті-решт Інс перейшов до Халла в якості вільного агента. Хіба б ці 8-10 мільйонів не допомогли Блекпулу подолати фінансові проблеми? А хіба б вони потрапили до казни клуба? Тим більше яка могла бути криза, якщо Прем'єр-ліга виплатила 32 мільйони фунтів за два роки. Сім'ї Ойстонів, мабуть, зайві гроші вже були не потрібні.

Взагалі до того часу протистояння вболівальників досягло такого рівня, що Ойстони немов спеціально вирішили втопити клуб у відповідь на протести та погрози. Керівництво Блекпула пояснювало проблеми з бюджетом відмовою брати нові кредити. Влітку разом з Інсом команду через завершення контракту залишили ще два десятки гравців. Напередодні сезону Блекпул провів тільки два товариські матчі, тому що в складі було вісім гравців, яких доповнювала молодь. Блекпул не мав шансів в цьому сезону.

Клуб взагалі якимось дивним чином існував весь цей час. Досягав непоганих результатів, хоча передумов до цього не було. Стурбованість вболівальників команди можна зрозуміти. Кілька років хаосу привели до нового вильоту. Дехто вважає, що спорт допомагає відволіктись від повсякденних життєвих проблем. Але це можливо тільки під час вдалих виступів улюбленої команди. Не можна відчути себе переможцем, коли твоя команда програє. Або переживає крах подібний до Блекпула.

І це все справді розпочалося вже давно. Завжди треба бути уважним. Навіть коли здається, що ти летиш – можливо, ти просто падаєш.

21 березня 2015 року. Одна з акцій протесту вболівальників Блекпула, які замість Блумфілд Роуд пішли на матч регіональної ліги

 

Вперше текст було опубліковано в блозі автора.

P.S. Оксфордский словарь современного английского языка: Route One – тактика игры в атаке, основанная на использовании длинного паса.