В 1935 році в Києві збудували хлібзавод №4. У вересні 1941, коли німці захопили столицю України, він продовжував працювати, щоправда, вже під першим номером. Нова влада призначила директором цього важливого підприємства електрослюсаря та пристрасного футбольного фаната Йозефа Кордика. Він був чехом, який воював на боці Німеччини під час Першої світової війни.

Після підписання Брест-Литовської мирної угоди радянська влада відмовила Йозефу в поверненні на батьківщину і він перебивався тимчасовими заробітками. Згодом він зрозумів, що Україна не аж така погана, якою він собі раніше її малював. Йозеф одружився, а згодом пішли діти. Так Кордик пустив корені в Києві та вже практично не сумував за батьківщиною.

Як і в практично кожного мешканця столиці України, його серце було віддане не лише другій половинці, а й київському Динамо. Кордик ходив на всі домашні матчі біло-синіх. 22 червня 1941 року він зрозумів, що тепер може досягнути чогось серйозного в житті. Йозеф трішки почаклував над документами і, попри те, що був уродженцем Австро-Угорської імперії, добився статусу фольксдойче, тобто став чистокровним арійцем та отримав громадянство Третього Рейху.

Ставши директором хлібзаводу, Йозеф подумав, що йому дісталася синекура, на якій він буде бити байдики, а отримувати гроші за хороші звіти. Проте через 5 місяців Кордик зрозумів, що насправді він сидить на пороховій бочці, яка може вибухнути будь-якої секунди. Чеська Герцена розбудила диверсія – хтось підмішав в величезний чан з тістом битого скла. Про це одразу довідався Йозеф. Розуміючи, що шила в мішку не сховаєш, Кордик зателефонував в гестапо.

Після приїзду таємної поліції директор почав викликати всю зміну по одному в кабінет. Але двогодинний допит не дав гестапівцям бажаного результату. Тоді есесівський офіцер, щоб розв’язати робітникам язики, вирішив залякати їх. Він вивів двох мовчунів з кабінету та поклав обличчям в сніг неподалік від складу з дровами. Офіцер витягнув пістолет та зробив по одному пострілу в потилицю кожному. Проте працівники продовжували мовчати. Тоді офіцер вибрав ще трьох смертників.

Ця трагічна подія відбулася 27 лютого 1942 року. Гестапівці залишили 5 тіл на місці страти, натякаючи, що подібна смерть чекає на кожного, хто наважиться виступити проти Третього Рейху. Перед Кордиком тепер стояла інша проблема – ким замінити розстріляних робітників. Завдання директору утруднювало й те, що Києвом миттєво поширилися інформація про звірства нацистів на заводі. Кияни воліли краще жити голодними, аніж померти ситими, а тому ніхто не відгукувався на вакансії.

Кордик розумів, що раз гора не йде до Йозефа, то Йозефу слід йти до гори. Він вирішив пошукати потенційних працівників на величезному Галицькому ринку, який в народі називали Євбаз (єврейський базар).

Там можна було купити не лише картоплю, голки, коней, а й зброю. Особливо важко в воєнному Києві було дістати сірники. Однак народні умільці знайшли вихід з цієї патової ситуації. Вони навчилися робити запальнички з гільз. Директор хлібзаводу йшов повз довжелезний ряд чоловіків, які торгували запальничками. І раптом один з них видався йому знайомим. Кордик підійшов до нього.

Це ти, Трусевич? – запитав директор. Я завжди вболівав за київське Динамо і особливо за тебе, Миколо.

Трусевич народився в 1909 році в Одесі. Він виділявся серед інших голкіперів тим, що не боявся грати на виходах. Його партнери, як правило, не наважувалися покидати простір між штангами. Як писали тодішні журналісти: «Деяких наших воротарів навіть калачем не виманити з воріт. Складається враження, що вони прив’язані до стійок невидимим ланцюгом. Саме тому одеські вболівальники обожнювали Трусевича, адже з ним ніколи не було сумно.

Він покривав весь простір штрафного майданчика, а заволодівши сферою, не просто гатив її вперед, а намагався організувати осмислену атаку. Трус (це прізвисько наш герой отримав завдяки своєму прізвищу, адже хоробрості йому було не позичати) сміливо виходив з воріт, щоб підстрахувати захисників, яким тоді жилося не так комфортно, як зараз. В 1920-х-30-х дуету чи тріо оборонців протистояла п’ятірка форвардів. Микола часто ставав тим хвилерізом, об який розбивалися атаки суперників.

Трусевич цікавився не лише футболом. Микола займався легкою атлетикою та захоплювався яхтами. Якось він виграв місцеву регату та отримав незвичний подарунок – право ходити під чорним вітрилом. Лише кілька одеситів могли дозволити собі таку розкіш. Микола не мав відбою від жінок, які просили покатати їх під чорними вітрилами. Попри репутацію Дон Жуана, для Миколи футбол завжди залишався на першому місці.

В 16-річному Трусевич дебютував в четвертій команді одеського Харчовика. Він настільки швидко прогресував в майстерності, що вже через якихось 12 місяців зіграв свій прем’єрний матч за першу команду. Один журналістів влучно охарактеризував ту неймовірну швидкість, з якою голкіпер перетворювався в одного з кращих гравців Радянського Союзу: «Микола ріс, як гриби після дощу».      

           

В 1929 році Трусевич перейшов в одеське Динамо. А через 6 років поміняв перлину біля моря на столицю, одягнувши кольори київського Динамо. В 1935 збірна України вирушила в французьке турне, де на неї чекав складний іспит – матч з міцним Ред Старом. Микола їхав на спаринг з галлами в статусі запасного, адже кращим голкіпером країни вважався Антон Ідзковський. І ось напередодні матчу основний воротар підхопив застуду. Видавалося, що українським футболістам не світить нічого хорошого, адже ніхто не вірив, що новачок зможе впоратися з нервами в настільки відповідальному поєдинку. Проте Микола закрив рот всім своїм критикам, ставши MVP цього матчу, в якому збірна УРСР розтрощила французів 6:1. 

Після цієї тріумфальної перемоги виділяли не форвардів, які не залишили мокрого місця від редутів галлів, а Миколу, котрий врятував команду від кількох стовідсоткових голів: «Якщо зупинятися на особистостях, то першим серед рівних я б назвав нашого воротаря Трусевича. В матчі з Ред Старом він продемонстрував чудову техніку, брав такі м’ячі, що французькі вболівальники не могли повірити власним очам. Я також часто щипав себе, думаючи, що це все мені наснилося», – писав голова всеукраїнської ради фізичної культури Андрєєв.

Повернувшись додому, Трусевич вперше відчув смак справжньої слави. Микола завжди гарно одягався та вирізнявся хорошим почуттям гумору (все-таки одесит). Не дивно, що практично кожна киянка мріяла про такого чоловіка. Потенційні наречені з боєм брали газетні кіоски, щоб купити газету з фото Миколи. В Києві юнаки готові були на руках носити свого кумира. «Одного разу наша ватага 10-12 річних хлопчаків побачила як на стадіон йшов Трусевич з красивою дівчиною-блондинкою. Ми підійшли до нього  та випросили привілей – нести по черзі його невеличку фіброву валізку», – згадував киянин Юрій Шулянчик.      

Звичайно, Трусевич не був таким ідеальним героєм, яким його малювала радянська преса. Він любив відпочивати й неодноразово користався тим, що жінки не давали йому проходу. Також Трусевич чудово грав в більярд та часто зривав на зеленому сукні захмарні гроші. Але пильно око спецслужб не наважувалося чіпати зразкового радянського атлета.

Також існує версія, що Микола мав корочку НКВС, а тому ніхто не наважувався гратися з вогнем. Після перемоги однією лівою над турецькою збірною з рахунком 9:1, для того, щоб викликати посмішку на обличчях переможених, Трусевич виконав танець воротаря. В ньому він пародіював свої рухи на полі, постійно падаючи і кидаючись вперед, але в останню мить Микола виставляв вперед руки, відскакуючи від газону, мов неваляшка.

Трусевич допоміг динамівцям взяти срібло та бронзу чемпіонатів Радянського Союзу 1936 (весна) та 1937 років. Гра Миколи високо котувалася на лише в Україні, а й в масштабах 1/6 частини суші.         

  

22 червня 1941 року в нашу країну прийшла війна, яка розділила націю надвоє. Чимало українців, які пам’ятали голод, колективізацію та все інше «хороше», що для них зробила радянська влада, сподівалися нарешті звільнитися від червоних пут. Вони співпрацювали з німцями, хоча з часом зрозуміли, що нацисти нічим не кращі за комуністів.

В Трусевича ж ніколи не виникало думки допомагати вермахту. Він був ідейним комуністом. До того ж, дружина воротаря була єврейкою, а Микола добре знав, що трапиться з нею, якщо вона потрапить в лапи німців. На неї чекала стандартна схема: концтабір-«душова». А далі її попіл лежав би на полі в якогось бюргера. 22 червня Трусевич разом з багатьма іншими динамівцями записався в регулярні частини Червоної армії. Його зарахували в винищувальний батальйон Київського укріпрайону. Невдовзі Миколу поранили і він потрапив в полон.

Трусевича разом з кількома партнерами по Динамо відправили в Боярський табір військовополонених, де про спортсменів довідалися завідувач секцією фізкультури Києва Дуб’янський і професор Київського університету, редактор газети «Нове українське слово», яка відверто симпатизувала нацистам, Костянтин Штеппа.

Він написав главі київської управи Олександру Оглобліну листа з проханням про звільнення «кращих майстрів спорту Києва». В цей аналог списку Шиндлера потрапили 8 динамівців. Трусевича і Ко звільнили під розписку про лояльність до німців. Однак нацисти не надто вірили червоним, а тому їх записали в категорію «підозрілих». Повернувшись до Києва, голкіпер застав на місці свого будинку лише руїни. Тому Миколі довелося жити на вулиці.

Трусевич зізнався Кордику, що це дійсно він та розповів про свої поневіряння під час війни. Микола бідкався, що зараз йому часто доводиться голодувати та згадав щасливі одеські часи, коли працював на кондитерській фабриці, де випікав тістечка й торти, а тому часто їв солодке досхочу. Після того, як директор почув цю інформацію в нього загорілися очі: «Ти маєш потрібну професію. Я думаю, що зможу влаштувати тебе до нас на завод. Ти не маєш нічого проти?» Праця на заводі давала чимало бонусів. Йозеф забезпечив Трусевичу бронь від відправки на фронт та виробив документи. До того ж, там годували досить непогано. Тому Микола одразу погодився на цю пропозицію Кордика-Корлеоне.

Тоді ж Йозефу прийшла в голову чудова думка – а чому б не зробити власну команду, яка представлятиме хлібзавод. Не бажаючи гаяти жодного дня, чех попросив Трусевича переговорити з іншими динамівцями. Він мотивував це тим, що хоче допомогти кумирам не згоріти в полум’ї війни. Насправді, наміри Кордика були не аж такими кришталево чесними, якими він намагався подати їх воротарю.

Микола чудово впорався з завданням, поставленим перед ним директором. Невдовзі хлібзавод №1 поповнився ще 8-ма чудовими спеціалістами – київськими футболістами. Спортсмени виконували чорнову роботу – облаштовували подвір’я та вантажили хліб. Вони намагалися не заглядати в цехи, адже не хотіли піддатися спокусі вкрасти хліб. Футболісти неодноразово бачили, що траплялося з тими, кого спіймали на гарячому.

Німці не давали полоненим працівникам шансу виправитись. Їх просто ставили до стінки. Хоча за словами форварда Макара Гончаренка, інколи вони не могли встояти й наважувались на крадіжку: «В цехах працювали переважно дівчата. Вони таємно нас підгодовували, кидаючи хліб просто з вікон. А самі ми майже не крали. Так, по-дрібному». 

Тепер Кордик міг приступити до реалізації своєї мрії, адже під його крилом опинилися кращі гравці України. Залишалося лише організувати команду. Директор не сумнівався, що зі своїми зв’язками він впорається з цим завданням однією лівою. Так і трапилось. 27 травня 1942 року «виконавчий директор» хлібзаводу Чебанюк написав лист-заяву в секцію фізкультури і спорту міської управи, де просив зареєструвати футбольну команду заводу. Начальство не мало жодних заперечень.

Кордик навіть зумів добитися неймовірного – він забезпечив футболістам можливість тренуватися двічі на тиждень на стадіоні «Зеніт», після того як там ліквідували табір військовополонених. Хоча син учасника «матчу смерті» Владлен Путистін  спростовує цю інформацію: «Які ще тренування?! Вони працювали від світанку до заходу сонця. Навіть при великому бажанні футболісти не могли знайти в собі сили для тренувань. Німці для жінок та дітей ввели картки, за якими давали 200 грам хліба на тиждень.

А щодо чоловічого населення окупанти видали спеціальний наказ, що всі мали працювати. Хто ж відмовлявся горбатитися на нацистів, мав три опції: померти з голоду, бути розстріляним або ж спробувати пробитися до наших. Але всі втечі практично завжди закінчувались смертю. Мій батько ніколи не затримувався після роботи, щоб побігати на стадіоні з м’ячем, адже була комендантська година».

4 червня 1942 дирекція хлібзаводу звернулася в секцію фізкультури і спорту з проханням виділити для команди: бутси, труси, гетри, футболки, наколінники, м’ячі та сітки для воріт. Вже через два тижні команда Старт отримала свою амуніцію. Заминка вийшла лише з футболками. Однак невдовзі Трусевич пробив комплект червоних футболок. «Розповідь про те, що ми підготували червоні футболки спеціально для матчу з німецькими льотчиками та зенітниками – брехня. Просто в нас інших не було. Які футболки дістав Трусевич ще на початку існування команди, в таких й грали», – розповідав Гончаренко в інтерв’ю 1992 року.

За підбором гравців команда Старт була на голову вища за суперників, тож не дивно, що вона без надзусиль трощила аматорів. Протягом літа 1942 команда хлібзаводу зіграла 7 міжнародних матчів: три з угорцями і чотири з німцями. Лише в одному з них киянам довелося викластися на 100%. В поєдинку з угорськими військовими з GK Szero спочатку все йшло як зазвичай. Кияни швидко забили три голи й почали спочивати на лаврах. Але невдовзі мадяри опустили стартівців з небес на грішну землю.

Вони скоротили розрив до одного м’яча та неодноразово були близькими до того, щоб відновити паритет. Трусевич навіть підказував маленькому Владлену Путистіну, який підробляв болбоєм за його воротами, не спішити подавати м’яч. Хлопчик чудово впорався з завданням. Він підходив до м’яча й замість того, щоб взяти сферу в руки, «ненароком» копав її ногою. 

9 серпня 1942 Старт зіграв поєдинок, який радянська пропаганда охрестила «матчем смерті». Можна навести багато аргументів, які спростовують цю байку. Але, мабуть, достатньо буде сказати, що 16 серпня Старт зіграв поєдинок з Рухом, командою українських націоналістів. До того ж, «померлі» футболісти навіть встигли відзначити перемогу в «матчі смерті».

«Після гри наші футболісти гучно відсвяткували тріумф над Флакельфом. Посиділи в якомусь шинку, випили, закусили. Самогон приніс хтось з вболівальників. Ми поверталися через ринок Євбаз. Грошей ні в кого не було ні копійки. Павло Комаров заговорював зуби торговкам і пригощав нас дармовими пиріжками. В однієї візьме, в другої, а потім годує їх обіцянкою: «Завтра віддам». Біля кінотеатру «Ударник» ми ледь не потрапили в халепу. Захмелілий Клименко зчепився з поліцейським. Німець схопив його за сорочку, хотів відвести в гестапо, але Олексію вдалося вирватися. Добре, що на вулиці було людно і німець не наважився стріляти. Так Клименко й втік. Тоді йому пощастило», – згадував Владлен Путистін.

Швидше за все динамівців заарештували через те, що їх заклав батько-засновник команди Рух Георгій Швецов. Поразка з рахунком 0:8 переповнила його чашу терпіння й він вирішив підкласти свиню ворогам. Георгій розумів, що на футбольному полі в нього немає жодного шансу обіграти динамівців, а ось, скориставшись своїми зв’язками, він може усунути принципового суперника.

Макар Гончаренко теж звинувачує Швецова в усіх своїх подальших поневіряннях: «Ми тоді нокаутували рухівців: 8:0. Він не зміг цього пережити. Юда-Швецов написав на нас донос, де зазначив, що ми постійно порушуємо режим, живемо на заводі, як в Бога за пазухою, а найгірше, що ми пропагуємо радянський спорт». Цю версію підтверджує й те, що арешти динамівців розпочалися через два дні після перемоги над Рухом.

Існує кілька версій, які намагаються пояснити за що розстріляли Трусевича та інших динамівців. Один з найавторитетніших знавців радянського футболу Аксель Вартанян пише: «Підвали колишньої будівлі НКВС на вулиці Володимирській, 33, зайнятої під час окупації гестапівцями, були завалені штабелями дров. Німці, задумавши очистити їх, створили три бригади з в’язнів Сирецького концтабору. Перша бригада (до її складу входили Трусевич, Тютчев, Клименко, Кузьменко) перекидала дрова на хлібзавод, інша – на м’ясокомбінат, третя складала їх в подвір’ї будинку гестапо.

Між двома першими відбувався товарообмін: хліб міняли на ковбасу. Продукти ховали між полінами. Якось вівчарка начальника в’язниці винюхала ковбасу та поцупила її. Один з полонених, кинувся за псом. Гестапівець, почувши шум, вибіг в двір і почав жорстоко лупцювати хлопця. Кілька товаришів заступилися за полоненого, який встиг хлопця та разом з начальником табору Радомським розправився з заступниками. Інших відвезли в табір. Перед шеренгою з 50 бранців гестапівці оголосили: За спротив німецькому офіцеру та замах на його життя розстріляють кожного третього полоненого». Стара з косою з-поміж інших вибрала Кузьменко, Клименко та Трусевича».

Джонатан Уілсон в книзі «The Outsider: A History of the Goalkeeper» наводить іншу версію цих трагічних подій: «18 серпня 1942 динамівців заарештували, а згодом відправили в Сирецький концтабір. Його в’язням давали 150-200 грам хліба на день. На великі свята полонених частували «супом» з жолудів. Коли один з бранців спробував втекти, вся бригада, в якій він працював, була розстріляна.

В таких пекельних умовах спортсмени могли протриматися довше, ніж пересічні полонені. Тому динамівці дотягнули до 23 лютого 1943 року, річниці створення Червоної армії. Партизани вирішили «привітати» окупантів, організувавши кілька вибухів на стратегічно важливих німецьких об’єктах. Зокрема, був знищений завод, на якому ремонтувалися моторизовані сані. Нацисти вирішили відігратися на полонених Сирецького концтабору. 24 лютого їх вишикували на плацу. Після цього німці заявили, що вбиватимуть кожного третього. Трусевич стояв третім».

Володимир Войтюк, Football.ua