Добігає кінця наша серія текстів про головних ветеранів в історії Прем'єр-ліги. Після десятки найстаріших польових гравців слідує п'ятірка найстарших футболістів у принципі – і, звичайно, вона збігається з п'ятіркою найстарших голкіперів. Також радимо прочитати попередні частини:

Три червоні за матч, переможний гол у фіналі КЄЧ — і просто Тьяго Сілва

Улюбленці Фергюсона, жертва Фергюсона — і Супер-Кев

Марк Шварцер

Останній матч в АПЛ: 42 роки, 5 місяців і 8 днів

Клуби в АПЛ: Мідлсбро, Фулгем, Челсі, Лестер

А міг бути і першим! Якби Клаудіо Раньєрі на будь-який з матчів Лестера, якi вже нічого наприкінці сезону не вирішували, випустив запасного воротаря хоч на хвилину, він у свої 43 з половиною роки побив би рекорд. Але Каспер Шмейхель насолоджувався тріумфом до кінця, тому Шварцеру довелося задовольнятися іншим досягненням: два чемпіонства (крім Лестера, був ще й Челсі), які футболіст виграв, не зігравши жодної секунди.

Втім, Шварцер точно не випадковий персонаж поряд із кубком. Будь-який любитель АПЛ хоча б нульових років погодиться, що він заслужив на ці трофеї, як дуже мало хто.

У часи, коли клуби АПЛ ще не пилососили весь світ аж до Оману в пошуках талантів, Марк ледве-ледве, через лави клубів Бундесліги (за збірну Австралії, якщо що, Марк тоді майже не грав: тоді був час його тезки Боснiча) пробився в склад аутсайдера Чемпіоншипу Бредфорда – і так потрапив до компанії, де затримався на 20 років. Відмінна гра за Фулгем, феноменальна гра за Мідлсбро, одразу п'ять сезонів у першій трійці АПЛ по відсотку відбитих ударів – Марк задовго до чемпіонств став легендою англійського футболу.

Бред Фрідель

Останній матч в АПЛ: 42 роки, 5 місяців і 23 дні

Клуби в АПЛ: Ліверпуль, Блекберн, Астон Вілла, Тоттенгем

Коли “шпори” тільки підписали Уго Льорiса , багато любителів футболу з-за меж Англії дивувалися, як такий талановитий і перспективний воротар може сидіти під якимсь ветераном. Зараз, коли Уго став легендою не тільки Тоттенuема, а й збірної Франції, можна лише вкотре захопитися, якою глибою треба бути, щоб у 40 років утримувати за своєю спиною такого генія.

Рекорд Прем'єр-ліги за кількістю турів зіграних поспіль: 310 ігор – і цьому рекорду не завадили навіть дві зміни клубу. Рекорд, який зміг повторити лише Алі Аль-Хабсі, за кількістю відбитих пенальті за сезон АПЛ: чотири. Один із всього трьох воротарів в історії (і єдиний, який не представляє Польщу), яким вдавалося відбити на чемпіонаті світу більше одного пенальті, за винятком серій. Нарешті, один із шести воротарів, яким вдавалося відзначитися в АПЛ голом: наприкінці матчу з Чарльтоном американець одного разу вдало підставив ногу.

Напевно, у випадку із Фріделем навіть не дивує, що він міг вибрати замість футболу інше заняття. Він займався баскетболом, навіть отримав запрошення від легендарної команди Каліфорнійського університету – тієї самої, де виріс великий Карім Абдул-Джаббар. Але Фрідель вибрав футбол – і дуже довго не міг себе проявити. Лише у 24 роки він дебютував у професійному соккері – і, мабуть, тому намагався залишитись у грі максимально довго.

І чому Ульє на стику століть поставив не на такого воротаря, а на смішного Вестервельда...

Стів Огрiзович

Останній матч в АПЛ: 42 роки, 7 місяців і 24 дні

Клуби в АПЛ: Ковентрі, Ковентрі, Ковентрі, Ковентрі, Ковентрі, Ковентрі та ще раз Ковентрі

Так, саме так. Воротар з невимовним для англійців прізвищем (його завжди називали “Оггі”) не просто став символом Ковентрі на довгі роки – він, за великим рахунком, і був головним аргументом для обґрунтування існування нудної команди у вищій лізі. Команда, яка опинилася в найбагатшій та попсовій лізі світу у спадок від старого доброго Першого дивізіону, з кожним сезоном відповідала їй дедалі менше. Єдине , що змушувало бажати їй перемоги у черговій боротьбі за виживання – це воротар, який грав за “небесно-блакитних” чотирисотий, п'ятисотий, шестисотий матч.

Нічого цього могло і не бути: до 20 років Стів встиг стати офіцером поліції, який настільки невисоко котирувався в англійському футболі того часу. Але йому вдалося підписати контракт із Честерфілдом, а через кілька місяців перейшов у... найсильнішу команду світу.

Серйозно, Ліверпуль кінця сімдесятих – початку вісімдесятих був практично безальтернативним претендентом на це почесне звання. У 1977-1981 рр. “червоні” взяли три Кубки чемпіонів, при тому що тоді в цей турнір відбиралися лише чемпіони країн і володар трофею. І ось, така команда підписує абсолютного ноунейма, ще півроку тому любителя.

Звичайно, Огрiзович прийшов запасним, зігравши лише чотири матчі за п'ять років. Але наявність у CV такої команди дозволило йому затриматися у грі ще на майже 20 років. Забігаючи вперед, скажу: Стів виявився одним із чотирьох футболістів в історії англійського футболу, якому вдавалося виходити на поле в матчах вищої ліги в чотирьох різних десятиліттях. Ще один такий – легендарний голкіпер Лідса та Арсеналу Джон Лукіч, а також Стенлі Метьюз та Пітер Шилтон.

Щоправда, у Стіва, м'яко кажучи, були перерви між іграми у “вишці”. З Ліверпуля він йшов у найскромніший Шрюсбері, який грав у Другому дивізіоні. Вже за два сезони він перейшов у Ковентрі, а ще за три – грав проти збірної світу.

Хоча Стів ніколи не грав у збірній Англії, так високо оцінили його внесок у успіхи “небесно-блакитних”: запросивши на виставковий матч збірної Першого дивізіону. Ковентрі дав Огрiзовичу магію місця: тут він зіграв 601 матч (з них 507 – матчі вищої ліги), завоював Кубок Англії, забив один гол і практично незмінно котирувався в топі найстабільніших і найнадійніших воротарів ліги. А надійність його команді була життєво потрібна: рівно половину з тих 14 сезонів в основі, які Огрiзович відіграв за Ковентрі в основі, “небесно-блакитні” закінчили нижче 15-го місця. Але не вилетіли жодного разу.

Останні два сезони Стів все-таки просидів на лавці Ковентрі – хоча тренером був його ровесник Гордон Стракан , він вважав за краще купити воротаря збірної Швеції Магнуса Хедмана та довірити йому місце у рамці. Але на останній домашній матч сезону-1999/2000 Оггі довірили місце в рамці, розгромили Шефілд Венсдей і проводили овацією, коли він робив коло пошани.

Ковентрі вилетів уже наступного сезону, в наступні 20 років жодного разу навіть не претендував на повернення і у своїх блуканнях діставався навіть четвертого дивізіону.

Алек Чемберлен

Останній матч в АПЛ: 42 роки, 10 місяців і 2 3 дні

Клуб в АПЛ: Вотфорд

Запам'ятайте це ім'я, воно стане вам у нагоді, коли у вікторині від вас буде потрібно назвати всіх людей, які грали за Ліверпуль і Евертон/Челсі. Втім, “грав” звучить надто голосно; у всі три команди Алек приходив як явний запасний.

Що стосується безпосередньо ігор, то Чемберлен довго грав за Колчестер і Транмер у четвертому дивізіоні, як раптом його покликав Лутон до вищого. Цікаво було б дізнатися про секрети тогочасного скаутингу – як представник еліти міг дізнатися про талант із самого дна трясовини. Але, так чи інакше, свою велику частину ігор у вищій лізі Алек відіграв саме як “капелюшник”.

Далі були матчі за Сандерленд, але тільки у Другому дивізіоні (після промоції від Чемберлена відмовилися) – і статус легенди Вотфорда. Цікаво, що саме з Лутоном у нього історичне дербі, але за 11 років на Вікарідж Роуд Алек змусив про це забути. Відбитий ним пенальті у плей-офф Чемпіоншипу дозволив Уотфорду вперше вийти до Прем'єр-ліги. Саме в АПЛ Чемберлен провів лише два сезони, кожен із яких закінчувався вильотом – але коли в останньому турі сезону-2006/07 він замінив Бена Фостера, ветерану аплодував весь стадіон.

Джон Баррідж

Останній матч в АПЛ: 43 роки, 5 місяців і 11 днів

Клуб в АПЛ: Манчестер Сіті

Між Огризовичем і Барріджем мав хтось утиснутись. Джон та Стів не просто протилежності – вони з різних всесвітів.

Хоча на п'єдестал дуже почесного рейтингу їх закинула одна й та сама фанатична відданість грі, але прийшли вони до неї кардинально різними шляхами. Якщо Огрiзович зробив все, щоб затриматися в одній команді (і затримати її в еліті) якомога довше, то Баррідж, крім вікового рекорду, встановив ще два інші. До послужного списку Джона входять ДВАДЦЯТЬ ДЕВ'ЯТЬ різних команд – і навіть професійних набралося цілих вісімнадцять. Обидва здобутки рекордні для англійського футболу.

Коли в 46 років настав час таки прощатися з футболом, Баррідж опинився в психіатричній лікарні. Він просто не розумів, як жити далі: адже всю попередню кар'єру він присвятив саме тому, щоб уникнути неминучого, грати у футбол вічно.

Воркінгтон , в якому народився Баррідж – крихітне шахтарське містечко на півночі Англії. Великий Білл Шенклі тренував однойменний клуб, а в Карлайлі, що знаходиться поблизу, встиг ще й пограти – але й він говорив про свою батьківщину як про глибоко депресивне місце. Ну а Баррідж навіть Різдво не любить, бо його батько був шахтарем-алкоголіком і у свята особливо любив бити свою дружину, матір Джона.

Заняття футболом дозволило йому тікати з цього пекла, але ще в матчах за ФК Воркінгтон Джон потішав публіку. Він так нервував, що відпрацьовував рухи по порятунку воріт ще без жодних ударів. Боявся пропустити, при цьому не боявся виділятись – і вплинув на таку кількість нововведень, що просто відвисає щелепа.

Баррідж починав настільки давно, що став першою людиною, яка внесла до британського футболу поняття передматчевої розминки. “У часи моєї молодості підготовка до матчів була відсутня як факт. На виїзному матчі проти Манчестер Юнайтед команда була в роздягальні та спокійно дивилася стрибки  за півгодини до стартового свистка. Я вийшов на Олд Траффорд і почав розминатися на самоті – все ці перекиди, розтяжки, стояння на руках. Люди думали , що я збожеволів”, розповідає воротар. Просто подивіться, яку реакцію зустріла ця розминка:

Ще більшим божевіллям для англійського футболу сімдесятих років була повна відмова від алкоголю. Воротар навіть від стандартної британської їжі (всі ці “фіш енд чіпс”) відмовлявся, відвідував психолога – і став першим, хто почав грати у рукавичках не лише у суху погоду. “Надо мною реготали всі навколо, але зараз ці речі вже стали нормою” – згадує воротар.

Про ці речі йому згадувати приємно, але деякі інші звучатимуть дивно завжди. Він відвідував не лише психолога, а й гіпнотизера – вірив, що так знатиме про перебіг найближчих матчів. Він стежив за своїм харчуванням, але з усіх дієт надавав перевагу дієті африканських вождів. Перед матчами він лягав спати у воротарських формах та рукавичках. Він умовляв двох легендарних воротарів, Шилтона та Пета Дженнігса, піти з ним на побачення, щоб вразити цікаву йому дівчину... Загалом, у його голові змішалося багато дивних речей, і на виході з'явився “воротар на годину”.

Всі знали, що Баррідж – людина надійна, але складна. Довго з ним уживатися було нереально – воротар і не приховував, що за перших успіхів вимагав підвищення зарплати – але коли клубу терміново був потрібний воротар, він дзвонив Барріджу. Переходів у його кар'єрі було навіть більше 29 – просто не за всі команди він зіграв бодай матч.

При цьому Баррідж не був клоуном, цікавим лише в новинах. Блекпул, перший клуб після рідного Воркінгтона, навіть включив їх у Зал слави. Звідти його забрала Астон Вілла, яка повернулася до вищої ліги – і Джон відіграв за легендарний клуб майже три роки, виграв Кубок ліги. Кристал Пелас і Вулвергемптон з Джоном в основі виходили в еліту — правда, з ним і вилітали відразу. За Саутгемптон він “просто” відіграв сезон у вищій лізі, ну а лідерство в цьому рейтингу заслужив трансфером у Ман Сіті. Зовсім ще не багатий клуб підписував воротаря в глибокий резерв, але після травм трьох (!) інших воротарів він відстояв кінець сезону – і один із чотирьох матчів навіть зіграв на нуль.

Барріджу таки вдалося повернути до нормального життя. За його словами, у тій самій психлікарні йому стало соромно, що говорить про незатребуваність у профі-футболі у 47 років, як про проблему, коли до нього говорила мати, яка втратила трьох дітей. Він знайшов роботу на Сході: працював тренером воротарів в ОАЕ, Омані та Малайзії, головним тренером на Філіппінах. Якось, працюючи з оманськими юнаками, він помітив дуже перспективного голкіпера. “Продовжуй наполегливо тренуватися, і я влаштую тебе до клубу англійської прем'єр-ліги” – сказав Джон.

Цим студентом була майбутня легенда Вігана Алі Аль-Хабсі.