Уругвайський півзахисник Федеріко Вальверде потрапив до переліку найкращих гравців світу та був номінований на Золотий м’яч-2024.

Із приводу цього 26-річний виконавець мадридського Реала дав велике інтерв’ю організаторам премії.

"Батьки дали мені все, за що я буду вдячний їм до кінця життя. Щоб бути щасливим, не обов'язково бути обсипаним золотом, тому в дитинстві я був радий тому, що мав. Звичайно, я не спав у такому ж ліжку, як сьогодні, не мав такого будинку, у якому ми живемо з родиною тут, у Мадриді. Але саме цей шлях, саме ці цінності дозволили мені досягти Реала.

Я завжди був дуже сором'язливим. І досі таким залишаюсь. Але я подорослішав, особливо завдяки народженню дітей. Я повинен був зміцнити себе всередині, хоча б для того, щоб показати їм правильний шлях. Я розвинувся, але не тільки завдяки батьківству.

Моя дружина також відіграла важливу роль у цьому всьому. Власне, вона й додала мені впевненості. Якщо сьогодні я можу трохи випнути груди на полі або бути тим, ким я є за його межами, то це завдяки їй.

Вона в мене журналіст і, як будь-який хороший журналіст, завжди критикує мої ігри. Вона завжди такою була. Коли ми познайомились, ми швидко заговорили про футбол, і одразу ж посперечались. Вона критикувала мене за те, що я не зробив те чи інше під час матчу. Але перш за все вона дала мені те, чого мені не вистачало: зрілість, упевненість у собі. Завдяки їй я позбувся сором'язливості на полі. Вона зробила так, що погані речі зникли.

Це правда, що на початку кар’єри я навіть уникав гри в захисті. Але таке життя: я завжди кажу, що гравець росте з кожним днем як людина, як футболіст, як батько, як син, як брат.... Завжди є що виправити. Але, чесно кажучи, маленький Федеріко ніколи не уявляв, що так сильно покращиться, тим більше в плані гри в захисті.

Я думаю, що саме тут, у Реалі, мої оборонні навички дійсно розвинулись. І саме це допомогло мені досягти цього рівня, стати тим великим гравцем, яким я є сьогодні.

Ми грали на Копа Америка U-17 у Парагваї. І я думаю, це було якраз перед грою проти Аргентини. Мої батьки спали в тому ж готелі, що й ми, і вони попросили мене піти до них у кімнату. Коли я побачив їхні обличчя, то зрозумів, що щось відбувається.

Я ніколи раніше не бачив, щоб мій батько плакав. Бачити їх такими було зворушливо. Але, чесно кажучи, я подумав, чи це не жарт. Мадридський Реал запросив мене до себе. Потім, коли ти розумієш, що це правда, як ти можеш повернутися в ліжко спати? Це був немов сон, я був дуже щасливий.

Зараз мені подобається марудна праця на полі. Навіть більше, аніж у молодості. Та й узагалі, коли я був у одинадцятирічному віці... Я б навіть воротарем Реала бути погодився! Але, оскільки у нас і без того найкращі у світі, навряд чи це колись станеться.

А якщо серйозно, то з часом я навчився захищатись, діяти на випередження там, де я потрібен тренеру. Я намагаюсь викладатись на повну, як у захисті, так і в нападі. Звичайно, мені подобається забивати, але бувають випадки, коли це не те, чого від мене очікують.

Ти повинен закінчувати ігри виснаженим. Цьому мене навчив Нестор Гонсалвеш у Пеньяролі: ти повинен іти додому з відчуттям, що виконав свій обов'язок.

Я просто намагаюсь адаптуватись. Іноді тренер хоче, щоб я грав як атакувальний півзахисник, іноді як центральний півзахисник — я навіть грав як захисник при Зідані та Анчелотті!

Я викладаюсь на повну, скрізь. Іноді виходить, іноді не дуже. Але я думаю, що в будь-якому випадку, будучи універсальним, ти маєш більше шансів вийти в старті.

Так, із Депортіво ми вилетіли з Ла Ліги свого часу, і я ніколи не думав, що все так закінчиться, ураховуючи тих гравців, які у нас були. Було важко, але це змусило мене подорослішати. Дехто, мабуть, думав, що мені байдуже, що я й так повернусь до Мадрида. Але я дуже страждав.

Думаю, я гравець, якому подобається захищати кольори, які він носить, і говорити собі, що він віддав усе. Це була незмивна пляма. Сподіваюсь, вони скоро повернуться до Прімери.

У той момент я не вірив, що колись стану лідером Реала. Наприкінці сезону я навіть не знав, чи залишуся в Депортіво, чи ні. І тоді ми вирішили відпрацювати ще один рік, щоб спробувати повернутись на правильний шлях.

Я почувався винним. Але Лопетегі подзвонив мені і сказав, що хоче, щоб я повернувся на передсезонку. Не буду брехати, це була величезна радість. І суміш почуттів, насправді, тому що я ще не переварив виліт із Ла Ліги. Але тоді моя найбільша мрія ось-ось мала здійснитись.

Я завжди захоплювався Зіданом як гравцем і легендою... але потім він став мені наче батьком. Принаймні, так я це відчував тоді. Він завжди був уважним до мене, до моєї сім'ї? Це дійсно те, що я найбільше в ньому цінував. Незалежно від того, багато я грав чи ні, він завжди був поруч, щоб допомогти мені, поговорити зі мною після тренування. Це прекрасно.

Вони дуже схожі з Анчелотті в цьому плані. У них однаковий погляд на футбол: говорити і передавати. Це два тренери, які досконало знають кожного гравця, якого тренують. Більше того, вони випромінюють хороші та позитивні флюїди. І це дуже цінно для нас, гравців.

Б’єлса? Звичайно! Куди ж без нього. Це просто інший спосіб бачити футбол, інший спосіб жити ним, передавати його іншим. Із ним ти працюєш набагато більше. Фізично він вбиває людей. Тай психологічно теж, трохи. Іноді з ним твій розум каже: "Годі, я втомився". Але, зрештою, це відповідає тому, що ти очікуєш під час матчів.

Є це бажання кусатись, робити все інтенсивно, це божевілля, яке втомлює тебе розумово... але воно окупається. Усе, що виходить з вуст Б'єлси — правильні речі.

Хто в Мадриді найбожевільніший? Рюдіґер, без сумніву. Я ніколи не зрозумію, чому цей хлопець такий божевільний, але кожного дня мати таку людину в роздягальні — це дуже позитивно.

Я хочу досягти прогресу в тому, як я атакую простір. Мені потрібно робити це частіше та якісніше. Я б також сказав, що мені потрібно покращити свій спокій і бачення поля. Абсолютно необхідно, щоб я зберігав свою інтенсивність, свою манеру завжди хотіти віддати все, наш уругвайський стиль, але при цьому демонструвати спокій і ментальну ясність. А якщо ні, то було б добре хоча б покращити мою ліву ногу.

Моя думка така, що є гравці, яким не потрібно захищатись. Добре, що вони допомагають нам час від часу, але це як із захисниками: ніхто не очікує, що вони будуть атакувати протягом 90 хвилин, чи не так? Це питання розуміння гри. Особисто я не проти побігати за нашими нападниками, щоб вони потім приносили користь. Я хочу, щоб вони забили два-три м'ячі.

Каземіро, Кроос та Модрич? Граючи з ними, ти економиш кілька років свого життя! Вони дали мені купу порад. Вони дають тобі відчути, що ти граєш у найбільшому клубі світу і що ти повинен бути голодним до перемог.

Але найголовніше те, що вони ставляться до тебе як до брата чи сина. Я ніколи не забуду, що вони для мене зробили. Вони є щоденним прикладом для наслідування своєю бездоганною поведінкою.

Каземіро дуже наполягав на тому, щоб я працював, але також насолоджувався Реалом. Він попереджав мене: "Ми не завжди усвідомлюємо, але все це колись закінчується". Це був спосіб сказати, що ти повинен отримувати максимум від кожного дня у Вальдебебасі.

А Тоні... Як уболівальник Реала, я не мав нічого, окрім захоплення ним, його технічними та тактичними якостями. Я б дав йому Золотий м'яч. А потім я познайомився з ним ближче. Це був хлопець, який був близький до молоді, який давав поради і хотів допомогти. У нього завжди були добрі наміри.

Правда в тому, що однієї хвилини гри з гравцями такого калібру було б достатньо, щоб зробити мене щасливим.

Удома я багато говорив про 8 номер у Реалі з дружиною! У глибині душі я хотів цей номер понад усе, але не знаю… У мене були сумніви, страх, що не потягну. Ми говоримо про гравця, який увійшов в історію цього клубу, у історію футболу!

Зрештою, дружина сказала мені: "Ти повинен прийняти те, на що заслуговуєш. Якщо клуб запропонує тобі його номер, не відмовляйся". Я довго вагався, вагався. Але врешті-решт погодився. І вона мала до цього безпосереднє відношення.

Тепер, коли я один зі старших, так, я маю сам подавати приклад молоді. Я намагаюся грати роль старшого для Гюлера та Ендріка. Передавати їм те, чого вони навчили мене, коли я був на їхньому місці. І, звісно, розважатись.

Я не бачу тут нікого заздрісного. Я бачу дружбу і багато щастя, коли колега досягає мети і проводить чудову гру. Ми сильні, згуртовані. Команда молода, але вона успадкувала бажання перемагати у всьому.

Я думаю, що ми зараз найкраща команда у світі. Ми просто повинні зберегти цей голод, про який я щойно говорив. Ми також повинні дбати про наші перші тайми. Іноді ми виходимо на поле надто розслабленими, ніби бережемо все на другий тайм. Треба це виправити, треба виходити і забивати з самого початку.

Мбаппе? Приголомшливий! Кіліан, як ми всі знаємо, один із найкращих у світі. Те, що він тут, слава Богу, це величезне задоволення. Я страждав проти нього, коли він грав за ПСЖ чи Францію. Він невловимий. Сьогодні я можу насолоджуватись ним як партнером по команді, мої діти можуть його бачити.

Багато хто говорив, що він розвалить роздягальню і принесе конфлікт... але це були чутки. Він прекрасна людина. І іспанська у нього вражаюча, навіть краща за мою.

Номінація на Золотий м’яч? Це божевілля. Але я знаю, хто номінований там ще, тому я дуже далекий від перемоги. Оголошення списку було величезною радістю. Не тільки для мене, але й для моєї сім'ї, для людей, які працюють поруч зі мною.

Це була мрія мого дитинства, і я бачив, що означав Золотий м'яч, коли його отримували Модріч або Бензема. Це була величезна радість — розділити з ними цей успіх, і я хотів би мати змогу пережити його знову незабаром.

Якщо я потраплю в топ-15, я буду дуже щасливий. Але завжди потрібно прагнути до покращення. Цього року ми говоримо про топ-15. На наступний рік ми дивимося на топ-10... і так далі. Завжди потрібно прагнути до більшого, із року в рік. Інакше ми стагнуємо", — розповів уругвайський виконавець.

Вальверде в цьому сезоні відзначився трьома голами та двома гольовими передачами в 12 матчах.