Варто було чуткам про перехід Назарія Русина до клубу Чемпіоншипу просто з'явитися, як фанати стали виявляти крайню активність у соцмережах. Привітаннями та побажаннями гарної гри засипані коментарі в обліковому записі не тільки самого гравця, а й навіть інсайдерів, які повідомляли про можливий перехід. Непогано як для команди, яка нещодавно вистрибнула з третього дивізіону.

Це пов'язано з тим, що Сандерленд, хоч би як пафосно це звучало – більше, ніж просто провінційна команда. Це символ міста, єдине, що його пов'язує з великим світом, головна гордість для міста – навіть у третьому дивізіоні.

Місце дії: робоче місто, “Стедіум оф Лайт” – головна пам'ятка

Нехай “чорні коти” грали в АПЛ востаннє у 2017 році, голосно заявити про себе вони змогли і після вильоту. Через рік на екрани Netflix вийшов серіал “Сандерленд: любов до труни”, який став одним із перших серіалів про футбольні команди в принципі. Серйозна продюсерська студія Fulwell 73, яка в одному лише жанрі документалок до цього зняла фільм про Усейна Болта та One Direction, а після – серіал про сім'ю Кардаш'ян вирішила зайнятися Сандерлендом.

Тут, напевно, доречне питання “чому”. Навіщо компанії, яка й до, й після знімала зірок першої величини, команда Чемпіоншипу? Загалом тому, що компанія називається Fulwell 73. 1973 – рік легендарної перемоги “чорних котів” у Кубку Англії, коли вони теж були командою другого дивізіону. Тренеру тієї команди навіть встановлено пам'ятник біля нової арени, а на старій одна з трибун називалася саме “Фулвелл”...  Тобто серед продюсерів цієї компанії були вболівальники Сандерленда – і треба визнати, вони постаралися так, що сприяли тренду на серіали про футбольні команди у загалом.

Звичайно, не обов'язково дивитися “Сандерленд: любов до труни”, щоб зрозуміти, наскільки цей клуб важливий для кожного в цьому місті.

Біля стадіону клубу стоїть пам'ятник не лише тренеру-переможцю Кубку-72/73 – там встановлено монумент лампі Деві. Це, без перебільшення, великий винахід, який врятував життя тисячам шахтарів. Вони гинули від вибухів метану в шахтах, і в ХІХ столітті інженер Гемпфрі Деві придумав лампу з дуже тонкою сіточкою, куди не проходив метан. Відповідно, світло пробивалося крізь сітку, а газ не проходив – і гірники не гинули від вибухів. Ось, до речі, просто цікаво: чому для нічого такого не знайшлося місця біля Донбас-Арени? Чому клуб, заснований як “Стаханівець”, із приходом великих грошей чим далі, тим більше дистанціювався від свого пролетарського минулого?.. Втім, ми відволіклися.

Пам'ятник шахтарському пристрою стоїть біля стадіону Сандерленда тому, що глибоко провінційне місто з півночі Англії завжди виживало тільки за рахунок простої роботи. Це не тільки шахта, у Сандерленді є і порт, і низка виробництв, але суть від цього не змінюється – тут завжди працювали більше руками, ніж головою. Постіндустріальна епоха, коли майже все дешевше можна замовити в Азії, залишила свій відбиток (остання верф закрита 1988-го, остання шахта – 1994-го), але краще не стало: тепер у Сандерленді зашкалює рівень безробіття.

Як наслідок, для простих пролетарів футбольний клуб стає віддушиною, єдиним зв'язком з багатим і гарним життям – хоча і з цим зв'язком, як ми розуміємо, останніми роками проблеми. Червоно-білими полотнищами тут і справді накривають труни, за його успіхи молебень розпочинає священик, а варто клуб очолити екс-наставнику збірної Вельса Крісу Коулмену, як на честь його називають сорт сосисок – “Валійський дракон”! У нашу епоху глобалізації, що перемогла, Русин переходить в гіпертрофований приклад локального клубу: не потрібного майже нікому за межами міста, але в самому місті потрібному дуже-дуже сильно.

Між іншим, пролетарське минуле дозволяло Сандерленду до певного часу бути грандом. Манчестер Сіті дуже нещодавно обійшов цю команду за чемпіонствами: у “чорних котів” їх шість. Щоправда, останнє виграно 1936-го, і навіть, елементарно, у єврокубках “чорні коти” зіграли один раз у своїй історії: після тієї самої перемоги у Кубку з Другого дивізіону. Але це теж штрих до портрета: Сандерленд має велику історію, а історію в Англії цінують як ніде.

Красивий елемент багатої історії Сандерленда — одна з найдавніших картин про футбол, присвячена його матчу. Гра проти Астон Вілли 1895-го — тоді обидва клуби були безумовними грандами.

Власник: нащадок мезальянсу

Цікаво, як це: коли президент твоєї команди молодший за тебе? Русин все-таки трохи молодший за власника, але дуже багато гравців Сандерленда старші. Кірілл Луї-Дрейфус – наймолодший хоч серед президентів, хоч серед власників професійних футбольних клубів Англії, та й у світі суперників йому знайдеться небагато. І якщо зараз від переїзду чергового гравця до Англії у всіх уболівальницьких колах віє ейфорією, то згодом в Україні очікується скандал у певних колах. Справа в тому, що цього власника, скажімо так, невипадково звуть Кірілл.

Сам факт появи Кірілла на світ – прямий наслідок історії, яка могла б послужити сюжетом для голлівудської мелодрами хоча б у минулому (зараз, здається, там такий примітив не в пошані). Жив-був Робер Луї-Дрейфус: бізнесмен такого рівня, що навіть володіння легендарним Марселем було для нього не більше ніж другорядною розвагою. Сільськогосподарська компанія “Луї-Дрейфус Груп” приносила йому мільярди, у свій час він очолював такий колосс, як Adidas – загалом, жив життям одного з найзаможніших і найвпливовіших людей Франції.

І ось одного разу, під час перельоту між Цюріхом та Лондоном, магнат познайомився зі звичайною перекладачкою зі Швейцарії. Роман між ними закрутився так швидко, що вже на третьому побаченні він запропонував їй руку та серце – і так Маргарита Богданова стала Маргаритою Луї-Дрейфус.

У цієї історії попелюшки, звичайно, багато підводних каменів: досить сказати, що заради шлюбу з мільярдером Маргарита покинула свого першого чоловіка – швейцарського водія, який, своєю чергою, повіз її з Ленінграда наприкінці вісімдесятих років. Але, так чи інакше, це було дуже давно, і навіть не найстарший із синів цього дуже нерівного шлюбу вже два роки керує футбольним клубом.

Кіріллу всього 25, він народився не в країні-терористі (а в Швейцарії) і, звичайно, гранично абстрагується від неї. Втім, не притягуватимемо зайві зв'язки: одна історія, коли клубом володіють люди, самі мільярди яких дуже погано пахнуть – і зовсім інша, коли з російського у них лише абстрактна “кров”. Всі зв'язки Маргарити з країною-терористом закінчуються на батьках, які за офіційною версією загинули в автокатастрофі (а за неофіційною, були маргіналами і неодноразово сиділи у в'язниці) – з того часу вона живе життям звичайної (хоча, звичайно, дуже відносно) європейки, яка може для багатьох французів ще й прикладом послужити. “Луї-Дрейфус Груп” вже припинила співпрацю з країною-терористом, а ось з Україною працює давно та щільно.

Чому Кірілл Роберович придбав саме Сандерленд? Так сталося, що в певний момент клуб став дуже, дуже погано лежати. Американець Елліс Шорт для того і дозволяв зняти серіал з унікальним рівнем доступу до всіх внутрішніх процесів, щоб підвищити рівень інтересу до клубу, залучити нових покупців після вильоту з АПЛ. Але коли клуб вилітає ще й з Чемпіоншипу, ніякі серіали не допоможуть продати клуб дорого.

Сума, за яку Луї-Дрейфус придбав Сандерленд, не розголошується, але у 2018-му, у тому ж статусі клубу третього дивізіону, Шорт продав його місцевому бізнесменові за 40 мільйонів фунтів. Анекдотичні гроші за актив, який лише за рік до цього (!) продав одного свого вихованця за 30 – ним став Джордан Пікфорд, який досі грає в основі збірної Англії. У 2021-му році Кірілл викупив 41% акцій клубу, посприяв посиленню, яке відразу повернуло клуб до Чемпіоншипу (якщо повернення Джермейна Дефо обернулася провалом, то оренда з Ман Сіті Патріка Робертса – величезним успіхом) – і вже після цього викупив частку, що залишилася.

Можна з різних причин хмуритися через “мораль”, але з точки зору “нічого особистого, тільки бізнес” такий президент точно непоганий. За всієї поваги до Робера, за 13 років його керівництва Марселем клуб не виграв жодного трофею – Маргарита ж після його смерті призначила Дідьє Дешама, забезпечила йому потрібні умови для виграшу чемпіонства та кількох дрібних кубків. Зараз вона знову одружена – на екс-президенті нацбанку Швейцарії (!), тож можна не сумніватися у перспективах сімейства. А з амбіціями таких людей завжди все добре.

Тренер: любитель працювати з молоддю, майстер терпіти складне керівництво

Русину треба зробити все, щоб сподобатися новому тренеру – і це не пусте побажання. Справа в тому, що навіть у Чемпіоншипі мало де так сильно та ефективно довіряють молоді, як у командах Тоні Моубрея.

Мало в Чемпіоншипі останніх років було таких гарних історій, як у його Блекберні . Клуб, який потягли до Чемпіоншипу власники-індуси, без АПЛ вкрай слабко їх цікавив, і в певний момент “бродяги” вилетіли вже до Ліги 1. У цей момент Моубрей підхопив команду – і почав працювати з тими, хто є.

Наслідком став готовий форвард для збірної... Чилі. Бен Бреретон забивав так багато, що фанати виявили в нього чилійське коріння, він зіграв на Копа Америка, просто в багатьох міжнародних матчах – і заявив про себе так голосно, що цього літа прямо з Чемпіоншипу пішов у Вільярреал. Інше пташеня Моубрея перебралося в Арсенал: Давід Рая, хоч і теж грає за південну збірну, теж вихованець Блекберна.

Ціла низка простих британських імен імен мало що скаже, але вони були людьми, які дуже стали в нагоді Моубрею на шляху від Ліги 1 до плей-оф за право виходу в АПЛ. Саме тому мало в Чемпіоншипі останніх років було таких поганих історій, як відставка Моубрея з Блекберна. З тренером просто не продовжили контракт, він у 2022-му пішов у Сандерленд – і минулого сезону випередив якраз Блекберн у боротьбі за місце у новому плей-оф.

Якщо абстрагуватися від миттєвих голів та очок, називаючи речі своїми іменами, Моубрей – дуже класний тренер. Він просто не великий – і в часи, коли навіть аутсайдер АПЛ може найняти Клаудіо Раньєрі або Марсело Б'єлсу, таким не великим доводиться працювати в Чемпіоншипі. Тоні працював в АПЛ, куди своїми ж зусиллями виводив Вест Бромвіч Альбіон – це закінчилося вильотом. Він, як бачите, близький до АПЛ з двома іншими командами – поки що безуспішно, але сам факт, що він з ними претендує на таку вершину, слід вважати успіхом.

Команда: Беллінгем-молодший, зірочка з Ман Сіті, юніори з зіркових молодіжок

Інше питання, що це в Україні 24 роки – вік молодого та перспективного. В Англії це вже давно гравець, якого навіть підсвідомо ніхто не вважає молодим. І, швидше за все, саме в контексті роботи з молоддю сімейство Луї-Дрейфус цього літа підписало для Моубрея... Беллінгема .

Ще коли Бірмінгем продавав Джуда в Боруссію і на його честь виводив 22-й номер, один із керівників говорив: "У нас є ще один Беллінгем, який, можливо, навіть краще. Але ніякого тиску, Джоб". І нехай Джоб і пішов з Бірмінгема за набагато скромнішу суму (1,75 млн євро), в одному з матчів цього сезону він уже встиг вистрілити дублем.

Моубрей має знайти позицію 17-річному гравцю: що б не писали в метриках, Джоб ще й близько не сформувався. Поки що це просто гравець групи атаки, і навіть у чотирьох матчах цього сезону Моубрей спробував його на позиціях як атакуючого півзахисника, так і нападника. Щоправда, досвід саме форвардом призвів лише до нульової нічиєї з Ковентрі.

Основний форвард “чорних котів” – Росс Стюарт, який зміг довести, що до збірної Шотландії можна відібратись навіть із третьої ліги. Його 26 голів дуже допомогли Сандерленду вийти в Чемпіоншип, і він викликався, нехай і в запас, на матчі “тартанової армії” – у тому числі проти України. Але зараз він заліковує ахілли, та й минулого сезону Чемпіоншипу Росс зіграв всього в 13 матчах. Щоправда, забив аж 10 голів.

А ще Моубрею підписали двох юніорів із шикарним “родоводом”. Еліезер Майенда майже не грав у першій команді Сошо, Луїш Семеду взагалі не грав за першу команду Бенфіки – але академії команд виховали достатньо майстрів, щоб ставитись до цих трансферів з повагою. І тут постає питання: а чи точно, з трьома з половиною нападниками в ростері, “чорні коти” підписали Русина на позицію центрфорварда?

Усі просто звикли до Назарія як до форварда, але минулого сезону він більше відіграв як лівий вінгер. А там у Сандерленда… Ні, не порожнеча – скоріше навпаки. Джек Кларк – один із найцінніших активів “чорних котів”, в одному лише минулому сезоні він набрав 9+12 за системою “гол+пас”. Йому всього 22 роки, він не може не цікавити низку клубів навіть з АПЛ – і якщо Сандерленд підписує Русина у 2023-му році, логічно припустити, що він стежив за його останніми виступами, а не за умовними виходами на заміну в Динамо.

У будь-якому разі, універсалізм – важливий козир Русина у боротьбі за ігровий час. Дистанція дуже довга, в одному лише чемпіонаті 46 турів – і це той випадок, коли і конкуренти не конкуренти, а радше партнери за ультрамарафоном. Дуже багато залежить від самого Русина – і в жодному разі не варто недооцінювати лігу. Це Чемпіоншип, просто тут не буває нікому. І це Сандерленд – якщо тут вдається блиснути, тут люблять до труни.