Нандор Хідегкуті народився 3 березня 1922 року в сім'ї середнього класу, що мешкала на задвірках Будапешта, в районі Обуда. Взагалі, про дитячі та юнацькі роки в майбутньому всесвітньовідомого футболіста збереглося обмаль достовірної інформації. Відомо, що справжнє прізвище Нандора – Кальтенбруннер (по ходу статті ми з'ясуємо причини даної видозміни) і родина мала корені єврейської збіднілої аристократії. Батько важко працював на цегельному заводі, а  мати переймалася домашніми справами і вихованням маленького сина.

Як пригадує Хідегкуті, в дитинстві його улюбленим місцем був майданчик, облаштований біля заводу, в якому від ранку й до ночі, в поті чола трудився Кальтенбруннер-старший. Там, із дітьми робітників, він і освоював перші ази футболу, граючи м'ячем, зробленим із панчохи.

У 1934 році дванадцятирічного Нандора під опіку взяв аматорський клуб Уйлакі, підтримуваний, власне кажучи, самим заводом. Малий тренувався із юнацьким складом протягом шести років, а коли йому виповнилося шістнадцять, й сам почав переймати навички батька, допомагати на виробництві, але не забуваючи при цьому про футбол.  

Хідегкуті не мав наміру зупинятися у прогресі, шукав кращі умови, й у 1940 році долучився до Газмювека, далі – Електромоша, і, врешті-решт, пристав на пропозицію клубу Хермінамезей, що, серед усіх "заводських" колективів, міг надати продукти для прожиття: картоплю, цукор, квасолю, хліб – найнеобхідніше у напівзруйнованій, розбомбленій радянськими та угорсько-німецькими військами, столиці. Плюс, його нинішній клуб виступав у Першому дивізіоні, що для Хідегкуті було проривом і можливістю росту – як факт, Нандор у перший і єдиний сезон за Хермінамезей (можна язик зламати!) забив шістнадцять голів і отримав запрошення до головної команди країни. У національній збірній Хідегкуті зарекомендував себе вже у дебютній грі — разом із партнерами він розправився із Румунією 7:2, записавши по ходу матчу  до власного активу дубль.

Переконливим стартом в елітному дивізіоні Нандор привернув увагу МТК – одного із найкращих клубів Угорщини. Зважаючи на амбіції та можливості команди, Хідегкуті довго не роздумував і приєднався до Синьо-білих. Головне, що й сам футболіст сповна відповідав амбіціям – у сезоні 1948/49 він забив 28 голів у 26 поєдинках, зробивши вагомий внесок у завоювання другої сходинки чемпіонату. 

Нандор вирізнявся скромністю та сумирністю, майже ніколи не йшов на поперек тренеру і слухняно виконував вказівки та настанови. Дисциплінований і впевнений, відкритий і добрий – таким змальовували і пам’ятають великого гравця. Він чудово почувався на фланзі і в центрі півзахисту, що робило його різноплановим та універсальним – наприклад, на початку кар’єри Нандор був вінгером, далі – крайнім правим півзахисником, а згодом – і плеймейкером. Справжній алмаз, якому, щоб стати діамантом, треба обов’язково потрапити у вмілі руки майстра. І майстер знайшовся. 

У 1949 році станеться доленосна подія, яка торкнеться не лише Хідегкуті – збірну Угорщини очолить Густав Шебеш, фактично вчорашній міністр спорту, перед яким у політичних кулуарах поставлять серйозне завдання – вивести національну команду на абсолютно новий рівень та скласти конкуренцію тогочасним топовим колективам континенту та світу.

Шебеш, попри геніальність та енциклопедичну обізнаність у футболі, був затятим комуністом та "передовиком". У 30-х роках він проживав у Франції, де підпрацьовував на заводі "Рено" і по сумісництву промивав мізки пропагандою. Тож коли йому доручили збірну, він без вагань взявся її "коригувати". Це стосувалося найменших дрібниць, навіть прізвищ. Нандор, який з народження був Кальтенбруннером, з легкої руки режиму став Хідегкуті.  Хідегкуті – прізвище пролетарське, не "Кальтенбруннер", в якому збереглися нотки аристократизму! Хочеш грати в збірній – змінюй прізвище! Як вам такий лозунг? Більше того – щойно Густаву доручили зйомки прославляючого збірну фільму, у ньому мати Хідегкуті постала працівницею фабрики. 

Справа в тому, що для Угорщини, що перебувала під впливом соцтабору, і керівництва, яке сповідувало ідеали комунізму, футбол став одним із інструментів реалізації державних інтересів. Тим паче, диктатор Матяш Ракоші, що не приховував любові до найпопулярнішої гри у світі, відверто наполягав на стрімкій появі команди, що в перспективі була б готова брати найвищу планку. Враховуючи, що тамтешній футбол був повністю зосереджений в руках державного апарату, втілити мрію лідера не становило жодних істотних проблем. 

Вибір випав на Гонвед (Кішпешт) та МТК – клуби, гравці яких мали складати основу збірної. Нічого дивного – покровительство армії допомогло першому, а із другим пов’язували таємну поліцію. Ясна річ, це дало привілеї, що трансформувалися у бажані чемпіонства – Гонвед брав золоті медалі в 1949,1950, 1952, 1954 та 1955 роках, МТК – 1951-го та 1953-го. Тотальна гегемонія! Як там каже популярне і безглузде твердження – футбол поза політикою?

А от Ференцварош, який звинувачували у націоналізмі, прогнозовано вижбурнули за борт. Незабаром, у напрямку Будапешта, в добровільно-примусовому порядку поїхав ряд провідних угорських гравців. Але, в цілому, така практика була цілком прийнятною і породила чимало аналогів – чого тільки вартий Стяуа, підтримуваний Ніколае Чаушеску. 

Для Шебеша це значно спрощувало завдання – як наслідок, (забіжимо наперед) у зірковій команді, яка поїхала на ЧМ-1954, знаходилося вісім виконавців Гонведа та шість – МТК. Хідегкуті дещо пощастило, оскільки він міг запросто "пролетіти" повз, але, будучи найкращим гравцем "обраного" клубу, невтомно працював і довів Густаву свою профпридатність. 

До слова, подейкують, що, коли футболіст "засвітився" ще в Хермінамезеї, Гонвед також поклав око на Хідегкуті – міністр національної оборони Міхай Фаркаш провів роз’яснювальну бесіду із Нандором, але той люб’язно відмовився.  

Як стверджує відома та популярна байка, будь-яка дійсно геніальна річ часто виникає неочікувано. Якщо погортати сторінки історії, то гідних прикладів й справді вистачає. Так трапилося і з нашим героєм, що спонтанно подарував футболу позицію відтягнутого нападника.

У 1952 році, коли збірна Угорщини ось-ось мала вирушити на фінські Олімпійські ігри, Шебеш довго ламав голову над вибором головного центрального форварда. Тренер звернув увагу на нападника МТК Петера Палоташа і з певним сумнівом на серці довірив йому місце у основі. Та побоювання Густава справдилися, незважаючи на те, що у стартовому матчі турніру його вихованці перемогли румунів 2:1 – Палоташ часто губився і не показав, на думку коуча, ефективного футболу. Треба сказати, що й самому гравцеві було вкрай не комфортно, оскільки до цього він виконував функції вінгера. 

Шебеш продовжив експериментувати і в наступній грі проти італійців на місці Палоташа з’явився Хідегкуті. Це виглядало, як мінімум, дивно – в МТК Нандор рахувався у якості правого крайнього півзахисника і більше переймався організацією атак. Але ці навички виявилися в нагоді – футболіст інтуїтивно розташувався під Цибором та Пушкашем, ставши якраз тією ланкою, що зв’язувала усю команду. 

Хідегкуті, володіючи шикарним пасом, міг не тільки створити гольовий епізод, а й повернутися у разі потреби у захист. Він зламав — ні! — знищив усі стереотипи, що були притаманні тодішньому розумінню і трактуванню позиції центрального нападника. В головах більшості тогочасних аналітиків, журналістів, експертів, тренерів і, власне, самих футболістів побутувала думка, що форвард повинен бути таранного типу, потужний, сильний статурою, головна мета якого – боротьба у карному майданчику. Хідегкуті, що нерідко вражав ворота із дальньої дистанції, наводив  неабиякий жах і збентеження у рядах противника. Йому у цьому допоміг ще один стереотип, нав’язаний роками – Хідегкуті взяв футболку із номером "9", яким, як правило, й володіли центральні форварди. Однак зміщення Нандора в глиб збивали захисників з пантелику, які вимушено  на нього кидалися і залишали відкриті зони. Тому переважаюча кількість джерел нерідко величає Нандора новатором, хоча сам гравець новаторства не вбачає. Лише банальний випадок долі. 

Тріумфальна поїздка до Гельсінкі зайвий раз підтвердила клас і майстерність угорського колективу – у фіналі югославські опоненти нічого не змогли вдіяти і в підсумку пропустили два "сухих" м’яча.

З того часу Хідегкуті став настільки важливим у тактичних схемах Шебеша, що його поява у стартовому складі сприймалася як звична буденність. Необхідно віддати належне коучеві, який завжди був примхливим та прагматичним стосовно тактики і футболу в цілому.  Взагалі, історики описують Густава жорстким та принциповим спеціалістом. Гравці мали право говорити про будь-що, але ні в якому разі не критикувати його самого – авторитет тренера беззаперечний і жоден із футболістів не може бути вищим командних цілей та інтересів, міркував Шебеш. Він не став дорікати Хідегкуті, а навпаки — підтримав таку манеру гри, бачачи нові можливості розвитку атаки. Через це до футболіста приклеїлося прізвисько "Блукаючий центрфорвард". 

По суті, завдяки Нандору змінився й сам Шебеш, який заради збереження потенціалу Хідегкуті дещо видозмінив тактику. Тепер знаменита W-M (3-2-5), яка в 50-х роках все ще зберігала актуальність, перетворювалася у M-U (3-2-3-2), або 4-1-4-1. 

"Він був чудовим гравцем і чудово читав гру. Він ідеально підходив для цього завдання — перебувати під нападниками, роблячи при цьому вражаючі передачі і розбиваючи захисні шикування противників, роблячи фантастичні проходи, які самостійно завершував взяттям воріт" — Ференц Пушкаш.

Бенефісом Хідегкуті вважається матч проти Трьох левів, який угорці на виїзді, на очах переповненого Вемблі, виграли із непристойним рахунком 6:3, а сам Нандор у ворота пихатих англійців відвантажив хет-трик.

"Ніхто не говорив нам, чого слід було від них чекати — сказав після матчу нападник господарів Джеккі Сьюелл. — Ми звикли, що гравці континентальних команд спочатку пробиваються в штрафну, а вже потім б'ють по воротах. Коли Хідегкуті на першій же хвилині завдав удару із двадцяти метрів і забив гол, ми остовпіли від несподіванки".

Це був фурор – Хідегкуті прокинувся знаменитим. Він і так відчував палку підтримку та любов з боку уболівальників, але тепер став на один щабель із Пушкашем, який, як правило, був беззаперечним лідером збірної та, без перебільшення, національним героєм.

"В центрального нападника ставало все більше проблем через захисника, який сидів у нього на шиї. Тому ідея полягала в тому, щоб відсунути його глибше, там, де було трохи місця для маневру", – так пояснював Нандор свої дії на полі.

Англія, благоговіючи над возвеличуванням власної непереможності та унікальності, миттєво зіткнулася із суворою, невблаганною реальністю. 

"Збірна Англії прокинулася чужою в чужому світі, світі червоних привидів, принаймні так виглядали угорці в своїх яскраво-червоних футболках під час знешкоджувальних переміщень, підкріплених неперевершеною майстерністю і потужними закінченнями атак. Ведуться розмови про нову концепцію футболу, яка розроблена на континенті і Південній Америці. Завжди основним джерелом критики ігрової манери є мала кількість ударів по воротах. Деякі в той же час вважають, що досконалість футболу знаходиться десь між сильними ударами, методі, відкритому в Британії, і ці інші ближче до істини. Вчора збірна Угорщини прекрасною командною грою показала цю середину досконалості". Times.

Дуже популярним є твердження, що Золота команда стала першою із небританських колективів, що змогла здолати англійців на Уемблі. Цікаво, що ті спробували скопіювати стиль угорців із застосуванням відтягнутого центрфорварда, але в очній зустрічі вдруге поспіль потерпіли фіаско на Непштадіоні — 7:1.

Паралельно із товариськими поєдинками Угорщина переможно підсумувала виступи на Центральному Кубку Європи (організовувався впритул до затвердження ЧЄ), що проходив з 1948 по 1953 рік, і в якому Шебеш справедливо зайняв чільне місце. Так що до швейцарського чемпіонату світу-1954 угорці підійшли у феноменальній формі. Ефективній підготовці допоміг і той факт, що команда кваліфікувалася на мундіаль безперешкодно – Польща відмовилася проводити матч та знялася із змагань. 

Здавалося, що Шебеш і компанія просто приречені на успіх – Золоту команду завідомо записували у фаворити, нею марили, очікували звершень та омріяного трофею. 

Треба зауважити, що мадяри підтвердили свій клас і буквально на одному подиху пройшли груповий етап, виставивши на посміховисько Південну Корею (9:0) та ФРН (8:3), яким Нандор забив два м’ячі. У чвертьфіналі на них чекали бразильці, але й вони нічого не могли вдіяти – швидкі голи Хідегкуті та Шандора Кочиша на четвертій та сьомій хвилинах відповідно поклали початок розгрому латиноамериканців. 

Цей поєдинок увійшов в історію як "Битва при Берні" — на бернському стадіоні Ванкфорд зустрілися два футбольні гранди. Англійський рефері Артур Елліс, що поставив пенальті і видалив Умберто, покидав поле у супроводі конвою поліцейських – бразильці оточили суддю з усіх боків, викрикуючи погрози. Потім ображені влаштували сутичку спочатку на полі, а далі – і в роздягальні, де під час бійки тренер Селесао Морейра ударив міністра спорту Угорщини. 

У півфіналі угорці були змушені пройти випробування грізними уругвайцями – на хвилиночку – чинними чемпіонами світу. Гра видалася напруженою, але Чарівники зламали опір Ла Селесте в додатковий час і завершили матч на свою користь 4:2. Хідегкуті й тут поталанило себе проявити – на 46 хвилині він промайнув повз оборону і вправно проштовхнув м’яч у сітку, ввівши глядачів арени  Сент-Якоб в екстаз.

Напередодні фіналу головний тренер Німеччини Зепп Хербергер висловив думку, що слід найбільше побоюватися Хідегкуті – саме у Нандорі, а не в Пушкаші, що було загальноприйнятим, керманич Бундестім вбачав душу команди і відповідно загрозу. 

Хідегкуті не показав себе у всій красі – він не забив, але й не мав доступу до м’яча. Ускладнювало ситуацію й те, що Кочиш, Пушкаш та Цибор погано між собою взаємодіяли, хоч двоє останніх і відзначилися взяттями воріт. 

На жаль, у найвідповідальніший момент Угорщина спіткнулася – ФРН, яка була зовсім нещодавно принижена, підставила Шебешу підніжку. "Хитрий лис" Хербергер, що на груповій стадії випустив напіврезервний склад, зумів, хоч і не з таким помпезним рахунком, сповна поквитатися у грі за золото – 3:2.

Після фінального свистка роздягальня перетворилася у пекло – між гравцями вибухнула сварка. Оговтавшись, Шебеш взяв з кожного слово, що по прибутті на батьківщину, жоден із угорців не дізнається про конфлікт. Дав слово і Хідегкуті. 

Поразка у фіналі чемпіонату світу миттєво перетворила Шебеша і його підопічних, раніше обожнюваних мільйонами уболівальників, у вигнанців, яких ці мільйони були готові ледве чи не зацькувати. Як свідчення, збірну привезли не до столиці із почестями, а потай в містечко Тата — у Будапешті всерйоз побоювалися виникнення масового безладу. Знамениті слова Пушкаша про допінг і німців "з піною біля рота" нікого не цікавили, окрім, хіба закордонної преси. Угорцям до цього часу належить неабияке досягнення чемпіонатів світу — за один розіграш команда забила рекордні 27 м’ячів. 27! Та всім було байдуже…

Склалося враження, що уся магія, раніше притаманна Мадярським чарівникам, вичерпана — впродовж 1955 року, за рішенням уряду, був звільнений майже увесь тренерський штаб, який так дбайливо збирав і плекав Шебеш. Втім, не оминула така доля і його — після прикрого програшу португальцям 3:4 Густаву вказали на двері. Людині, яка впродовж чотирьох років жодного разу не відчула гіркоти поразки! Для довідки – збірна не поступалася в 32 (!) матчах, з  червня 1950-го і по червень 1954-го років, а дана безпрограшна серія є однією із найтриваліших в історії!  

Єдиною розрадою особисто для Хідегкуті став Кубок Мітропи, виграний у 1955 році – це був перший міжнародний трофей, що опинився на музейній поличці МТК, для здобуття якого Нандор приклав неймовірні зусилля. На тернистому шляху до звання найкращої команди Європи півзахисник подолав бельгійську Адміру, Хайдук та добре знайомий Гонвед, пройдений дивом після програшу 1:5. У першому протистоянні фінального двобою празька УДА (сучасна Дукла) була вщент розтрощена — 6:0, а Хідегкуті тричі потурбував голкіпера чехів. Матч-відповідь носив швидше формальний характер, але й там угорці зафіксували перемогу 2:1. 

Нандор сподівався і на піднесення збірної, яку прийняв Мартон Букові – колишній тренер МТК, з яким Хідегкуті співпрацював роками. Букові і справді обіцяв реформи, але…
…невдовзі відбудеться переломна віха, яка відобразиться не те що на футболі, а й на державі. Ім'я їй — Угорська революція…

P.S. Після закінчення буремних подій Хідегкуті став одним із небагатьох футболістів, що зважилися повернутися до Угорщини. Він не наслідував прикладу Кочиша, Цибора та Пушкаша, що мігрували до Іспанії, де з часом приєдналися до провідних клубів — Барселони та Реалу, а завершив кар’єру гравця у 1958 році в улюбленому МТК. 

Павел Кушнерук, Football.ua