22 січня 2024 року занурив у жалобу всю Італію. Помер більше, ніж великий бомбардир. Помер символ зовсім іншої футбольної Італії: Італії гранично самодостатньої, яка не відноситься до себе як до ферми для сильніших ліг; Італії, яка вміє грати в атаку і саме так вигравати матчі; Італії, яка перемагала всупереч. Італії гордої та величної.

Коли старого Луїджі Ріву запитували, який із сучасних нападників схожий на нього, він відповідав: “Не слідкую за сучасним футболом – нудно. Нині довго катають м'яч, очікуючи на помилку захисників суперника. Ми ж постійно бігли вперед, грали вертикально”. Не дивно: адже навіть його дитячим кумиром був не якийсь футболіст, а Хуан Мануель Фанхіо, п'ятиразовий чемпіон Формули-1. Перегони п'ятдесятих, коли пілоти гинули частіше, ніж по одному на рік, добре відображають характер Ріви – загартований ударами, готовий терпіти випробування.

Дитині військової епохи було, з чого бути готовим до випробувань. Його батько загинув на фабриці, коли Луїджі було вісім років. Овдовіла мати пішла працювати покоївкою, відправивши Риву... до монастиря. Із ченцями італієць провів кілька років, перш ніж влаштуватися помічником механіка і спочатку поєднувати роботу з навчанням у школі. “Спочатку”, тому що школу він покинув уже в 15 років, почавши ремонтувати ліфти. Тоді, працюючи в майстерні і час від часу граючи в аматорській команді, Ріва навряд чи сам міг уявити, що скоро займатиметься зовсім іншим ліфтом.

Скільки геніїв так ніколи й не сягають висот, не зустрівши свого гуру? Ріві пощастило: він у 18 років, серйозному навіть за мірками футболу п'ятдесятих років, зустрів на своєму шляху людину, яка про нього подбала. Його звали Лучано Лупі, це був тренер-початківець, який працював у третьому дивізіоні Італії, в надскромному Леньяно. І сам Ріва, хоч би як це дивно звучало, не рвався до зірок: робота механіка в нього була, якусь прибавку до зарплати він мав і в третій лізі – а що могло принести далеке плавання, не знав ніхто.

... Через багато рокiв, коли Ріва й кар'єру вже закінчить, Лупі стане відомим тренером молодших збірних Італії: пройде всі рівні від U-16 до U-20. Його талант розкрився теж...

Кальярі початку шістдесятих років був дуже скромною командою. Скромною настільки, що коли настав час перетинати море та грати виїзні матчі, команда грала їх зв'язками по два: пару на континенті, пару на Сардинії. Календар, відповідно, підлаштовували під сардів, і це був календар Серії Б. Стеля амбіцій у команди була навіть нижчою, ніж зараз. Ну а місцем базування під час “відряджень” на континент був Леньяно: це містечко поблизу Мілана, в команді якого грав Ріва. Відповідно, саме Кальярі переглянув та купив 18-річного таланта.

Те, що Ріва служив в італійській армії, навіть не дивує. Її (нехай і у вигляді служби у збірній сухопутних військ, проте тим не менш) не минули навіть Дель П'єро і Каннаваро — у часи, коли вже були суперзірками, а Європа набагато більше розслабилася і перестала вірити в можливість війни. А Рiву викликали 1964-го, коли він був нікому не відомим гравцем з другої ліги

Усі сезони, крім найпершого, Кальярі з Рівою відіграв у Серії А. Він виріс із цією командою від восьми голів у дебютному сезоні у Серії Б до трьох титулів кращого бомбардира найсильнішої ліги світу – і ще значнішої нагороди, про яку трохи нижче. З відривом у 70 голів від другого місця Ріва лідирує у рейтингу найкращих бомбардирів в історії Кальярі; при ньому клуб-середняк Серії Б дійшов чемпіонського титулу; при ньому дебютував у єврокубках – і досі три участі у єврокубках із чотирьох в історії сардів відбулися саме з Рівою на вістрі атак. За великим рахунком, Ріва й нанiс Кальярі на футбольну карту Італії.

В чому був козир Рiви? На острові йому дали прізвисько “Золота нога”: після удару з лівої ноги м'яч летів із блискавичною швидкістю. Швидкість була й у самого Риви: Італія чекала б перемоги на Євро до 2021-го, якби він у фіналі Євро-1968 не уникав югославських захисників, як стоячих. Природні навички він завжди намагався розвивати, залишаючись після тренувань та відпрацьовуючи удари. Ну й гольове чуття, від якого дуже складно було знайти протиотруту навіть вишколеним системам катеначчо.

Доля ніколи не щадила його не лише за межами поля (варто зазначити, що у 18 років Ріва став сиротою: від раку померла й мати), а й на ньому. Один із перших викликів до збірної Італії призвів до тяжкої травми: воротар збірної Португалії зламав йому ногу. Іронічно, що Ріва травмувався за дев'ять турів до кінця сезону Серії А, але став кращим бомбардиром – його так ніхто і не обiйшов. Після цього Ріва навіки відмовився від дев'ятого номера, як нефартового – запам'ятайте цей момент!

Ріва відновився вже до осені 1967-го – і його гольовий спурт у блакитній футболці з цього моменту просто вражає. Тринадцять наступних матчів за збірну принесли 19 голів: фантастичний показник для часу, коли ніхто не грав із Андоррою, Сан-Марино та іншими карликами. Більше того, і товариські матчі та Італія грала з Іспанією, Португалією та Мексикою, а решту голів Ріва назабивав у найважливіших матчах, аж до фіналу Євро.

Із фіналом, до речі, особлива історія. Нагадаю, що тоді чемпіонат Європи складався лише з півфіналів та фіналу, і відібратися на турнір було нерідко важче, ніж його виграти. Після успішного відбору з трьома голами Ріви швейцарцям бомбардир знову отримав травму, і, наприклад, болгар у чвертьфіналі  “адзурра” вибивала вже без нього. До самого Євро-68 Ріва встиг відновитися, але чи варто довіряти гравцю після травми, коли команда впоралася і без нього – справді вічне питання.

І на півфінал, і на фінал збірна виходила без Ріви. У півфіналі тренер віддав перевагу трійці Маццола-Доменгіні-Праті: з СРСР зіграли 0:0 і тільки завдяки жеребу пройшли у фінал. Але й проти югославів Ферруччо Валькареджі спочатку обрав схему без бомбардира з Кальярі: зіграли трійкою Джуліано-Анастазі-Праті. Знову нічия, і за регламентом фіналу належало вже перегравання. Тренер знову поміняв кадри, цього разу перекроїв і тактику – і на другий матч Маццола вийшов під парою форвардів Ріва-Анастазі. Хоча наш герой забив уже на 13-й хвилині, це був уже третій його удар по воротах...

Вже у статусі чемпіона Європи Ріва серйозно включився у боротьбу за те, щоби зробити чемпіоном Кальярі. 1969-1970 рр.. – час розквіту “Золотої ноги”, претензій гравця на Золотий м'яч. Сім голів у відборі на чемпіонат світу, двадцять у сезоні Серії А-68/69, участь у чемпіонських перегонах із клубом, який ніколи на таких висотах не витав, дозволили Ріві претендувати і на Золотий м'яч. На жаль, він став двічі другим: першим після Фіорентини у Серії А, першим після партнера за збірною Рівери у голосуванні.

Після цього сезону Кальярі втратив свою зірку №2: Роберто Бонінсенья пішов в Інтер. Кінець казки? Вже 1970-го Кальярі став чемпіоном, а Ріва – звичайно ж, найкращим бомбардиром. Успіх вдалося підтвердити на чемпіонаті світу, де Ріва відзначився голами у чверть- та півфіналі. Програли лише бразильцям на чолі з Пеле, які обґрунтовано вважаються найсильнішою збірною в історії. Можна сказати, що тепер Ріва став другим після богів.

Чому Ріва так ніколи і не перейшов до топ-клубу?

На це запитання кілька відповідей.

По-перше, клуб намагався відповідати своїй примі. Названий вище Бонінсенья фактично помінявся місцями з Доменгіні – тим самим партнером атаки збірної на Євро-1968. Раніше Кальярі придбав Альбертозі – воротаря збірної Італії, який, окрім Кальярі, ставав чемпіоном ще й із Міланом, а Фіорентину просто невчасно залишив. На Рiву ходила вся Сардинія, клуб постійно збирав повні трибуни – і багато міг собі дозволити.

Сучасник тих подій пише: “На цьому прекрасному острові і бідні селяни, і багатії єдині лише в одному – у фанатичній прихильності до Луїджі Ріви. Для них він символ футболу. Без вагань члени клубу Кальярі пішли на збільшення внесків, аби завадити міланським і туринським товстосумам перекупити в них Ріву (...). Сардинці переконані й переконуватимуть вас, що коли Кальярі перемагає – то це тому, що Ріва розтрощив суперника, коли програє – то винні решта. Ріва ж бездоганний і помилятися не може”.

Ріва назавжди залишився на острові навіть тому. Сирота, що пробився через не одну стіну болю, кайфував від того, наскільки ним захоплювалися. Окрім “Золотої ноги”, його прозвали ще “Хадом”, іменем головного героя фільму з Полом Ньюменом... Ех, і хто зараз пам'ятає фільм 1963 року? Загалом, там мова про плейбоя та великого любителя розваг, і Ріва все життя залишався простим хлопцем, якому просто пощастило виходити на поле.

І це, мабуть, найголовніше пояснення, чому всі матчі у Серії А Ріва відіграв як форвард Кальярі. Він назавжди запам'ятав, завдяки кому злетів від ремонту ліфтів до фіналу ЧС. Дамо слово йому самому:  “Я полюбив Сардинію, ходячи в гості до місцевих пастухів. Одного разу друг привіз мене до маленького селища, ми зайшли до однієї бабусі. У неї на шафі стояли лики святих, фотографії її батьків та моє фото. Вона мене не впізнала, друг спитав, чим Ріва це заслужив. “Він – хороший”, - відповіла жінка”.

Казка Луїджі була нескінченною. У матчі кваліфікації на Євро-1972 йому вдруге зламали ногу. Він і після цього видав чемпіонат із 21 забитим голом, але загалом грати та забивати став усе менше. Останній матч у Серії А він зіграв лише у 31 рік, і того ж сезону Кальярі залишив вищу лігу. Останній матч за збірну – взагалі у 29, хоч і цього вистачає, щоб досі залишатися найкращим бомбардиром в історії чотириразового чемпіона світу. Ріва дуже хотів повернутися, але після року безплідних тренувань оголосив про завершення кар'єри: “Я не хочу грати упівсили , я не можу обманювати людей...”

Ріва залишився на Сардинії і після завершення кар'єри: “Тут мій дім”. Ступінь поваги до бомбардира виділяється навіть на тлі поваги до інших легенд. На його честь ще за життя в Кальярі з обiгу вивели одинадцятий номер (не дарма відмовлявся від “дев'ятки”!), визнали почесним жителем міста і навіть у певний момент призначили президентом – щоправда, за кілька місяців він зрозумів, що це не його, і пішов у відставку. На національному рівні до нього теж ставилися як до ікони, що призвело до ордену “За заслуги перед італійською республікою” та... перемоги на чемпіонаті світу.

Цілих 25 років Ріва був головою делегації збірної Італії. Це спеціальна посада людини, яка не бере участі у тренуваннях, але відповідає за атмосферу всередині команди – зараз її обіймає Джанлуїджі Буффон. Це в його обійми кинувся Баджо після промаху у фіналі чемпіонату світу – вже Ріва найбільше знав, яке феєрити в провінції і терпіти біль. На цій посаді Ріва працював з 1988-го до 2013-го, тож застав і переможний мундіаль.

Джамп'єро Боніперті, найлегендарнiший президент в історії Ювентуса, розповідав про спроби купити Ріву:

“У якийсь момент він просто перестав відповідати на мої дзвінки та листи. Це дуже вдарило по моїй зарозумілості. Я зв'язався з президентом Кальярі і сказав: «Послухайте, я приїду в Кальярі, тому благаю, влаштуйте мені зустріч із Рівою. Скажіть, що я обіцяю йому будь-яку зарплату, будь-яку машину, будь-яку хату. Я зроблю все, щоб його влаштувала пропозиція Ювентуса, а Кальярі отримає великі гроші».

У день призначеної зустрічі до ресторану прийшов не Ріва, а якийсь хлопчик. Він знайшов мій столик, підбіг і передав слова Луїджі: “Любов не продається”.”