Енциклопедичні знання, величезний досвід і глибоке розуміння футболу. Години розмови минають одна за одною. Як зізнається Валентин Ходукін, він і не думав ставати тренером. Все вирішив банальний випадок. У нашому футболі важко знайти постать, яка б так успішно поєднувала наукову та практичну діяльність. Наш герой був рецензентом книжки Валерія Лобановського, допомагав Мирону Маркевичу формувати «Карпати» у 90-их і закохав у себе весь Азербайджан.

Він вже давно не працює в українському футболі, а його прізвище не фігурує у пресі. Сьогодні йому виповнюється 79, та він і не думає прощатися з футболом. Попереду, мабуть, найважливіший футбольний виклик. І йде мова не про локальні успіхи певної команди, а виховання 16-річного внука Михайла. У нього зараз визначальний період.

«Інколи картоплю їли, якісь шкірки з овочів»

- Через рік ви святкуватимете поважний ювілей. Які думки напередодні?

- Швидко час летить. Пізно я зайнявся серйозною справою. Міг більше встигнути в практичному плані. Дуже довго займався педагогікою. Це теж дало мені чимало знань, але шкода, що всього не встиг.

- У Львові грають «Карпати», ФК «Львів» і «Рух», однак зустріти вас на стадіоні практично нереально. Чому?

- Соромно сказати, але бачу їхні матчі лише по телевізору. Мені не дуже зручно добиратися до стадіону «Україна». Та й поки піднімуся туди по цих гірках, то ноги втомлюються. Ще одна причина – там тепер мало людей, які знають мене. В Азербайджані я провів 12 років і тут пішло ціле покоління. З’явилося нове покоління, яке не знає мене, а я – його.

- Ви помітно шкутильгаєте. Це все наслідки травми, яку отримали ще наприкінці 60-их?

- Так, і ще й суглоби болять. Травм було багато, але ключова сталася у грі за львівський «Сокіл» — меніски полетіли.

- Незважаючи на зміну поколінь, представників вашої епохи у місті чимало. З ким найбільше спілкуєтеся?

- Часто розмовляю зі Степаном Юрчишиним, Безуб’яком, Войтюком, Вільховим, Родіним, Вільчинським, Дмитрасевичем, Василитчуком, Деркачем. Інколи з Мироном Маркевичем.

- Ваш молодший брат Віктор – у минулому футболіст і тренер. Ще один прекрасний співрозмовник?

- Практично лише з ним говоримо про футбол. Часто сперечаємося, дивуємося і радіємо. Батько у нас був футболістом, грав ще проти Всеволода Боброва. Брат навчався у ДЮСШ, потім в Окружному будинку офіцерів (ОБО), а у мої часи цього не було, тому я займався всім: і гімнастикою, і стрільбою, і бадмінтоном. Зосередився виключно на футболі у 16 років.

- Ви народилися у Харкові у непростий час. Війна зачепила вашу сім’ю?

- Мій дід працював начальником цеху кондитерської фабрики. Його замордували невідомі. Решта родичів-учасників війни благополучно повернулися додому. Мамині брати служили на флоті, в авіації, батько, який був футболістом – воював на Дніпрі, був зенітником. Наша сім’я не встиглавийти з Харкова, нас повернули і ми потрапили під окупацію.

- На щастя, батьки вас вберегли?

- Батькова тітка мала своє господарство, у них була заможна сім’я: двір, земля, продукти. Ми інколи у них картоплю їли, якісь шкірки з овочів. Словом, підгодовувала нас і врешті виходила. Мама відвідувала «мінки» — вимінювала одяг на їжу.

- Незабаром після цих подій ви переїжджаєте до Львова.

- Фронт пішов на Захід, а у Львові організували чемпіонат збройних сил фронтів. Тато тренував команду і грав за неї і в одному матчі отримав подвійний перелом ноги. На цьому фактично війна для нього закінчилася. Він повернувся в Харків, а потім отримав запрошення очолити команду львівського політучилища. З літа 1947-го я у Львові. Чи відчуваю себе львів’янином? У мене тут все: друзі, учні, моє життя.

- У вас є внук Михайло, який виступає у команді «Карпати» (U-16). Маєте надію на продовження футбольного роду Ходукіних?

- Моя донька померла і ми з дружиною виховуємо внука. На жаль, так трапилося, що майже вся його футбольна освіта минула в Баку, де я тоді працював. Все-таки певна специфіка є – Михайло трохи втратив і треба надолужувати. Він нападник у команді Тараса Павліша. Михайло – хлопчина потужний, але я бачу проблеми в технічних аспектах.

- Маючи такого дідуся-порадника, думаю, Михайло має всі шанси на хорошу кар’єру?

- Він у нас серйозний хлопчик. Ми часто займаємося з планшетом. Подивилися поєдинки «Реала», «Баварії» чи його улюбленого «Челсі» і ми це все на фішках розбираємо. Аналізуємо і його матчі, а також поєдинки «Карпат».

 

«Якщо підсіли на пиво чи вино, то не дожили до сьогоднішніх днів»

- На даний момент залишилося не так вже й багато учасників футболу 60-их. Капітан «Металіста» Олександр Поллак розповідав, як за десятиліття до цього один суперник наплював собі в кулак і зацідив йому в очі. Ви теж пригадуєте такі чудернацькі випадки?

- У мене історія ще з 50-их. Внашому «Динамо» виступав центральний захисник Іван Труш. Так от він набирав у жменю пісок і під час кутового підкидав його вверх. Ну війну люди пройшли! Чого дивуватися?Згодом були більш цивілізовані футболісти. Пригадую, як Карло Мікльош, легенда нашого футболу, запросив мене, молодого пацана пограти за команду шкірзаводу з Каничем та Нирком. Я тоді грав за страх, а не за совість (посміхається). Сам ще не розумів, що роблю.

- Ваша перша професійна команда дрогобицький «Нафтовик» грала на доволі пристойному рівні.

- Я закінчував інститут фізкультури і поїхав на збори з «Нафтовиком» в Берегове завдяки Василю Соломонку, якого у січні не стало. В Дрогобичі команда була хорошою, хоча не до порівняння, наприклад, з Вінницею.

- Разом з вами розпочинав Ігор Кульчицький, який через 8 років здійняв над головою Кубок СРСР з «Карпатами».

- «Куля» спочатку грав на позиції лівого нападника. Мав характерний фінт і дуже добру ліву ногу. Його звідти взяли на збір в київське «Динамо». Потрапити навіть на тренування в цю команду за наявності Каневського, Біби, Лобановського і Базилевича – означало щось «за гранню». В «Карпатах» потім йому знайшли місце зліва в півзахисті і він чудово закривав бровку.

- У Львові вже багато років проводять турнір імені Володимира Вараксіна. Помер він дуже давно, тому відомостей про цього футболіста, а згодом тренера – зовсім мало.

- Гравець з досвідом, вихованець московського «Торпедо». Витривалий, потужний і виважений. Володимир Єгорович був старшим за нас і вчив нас безцінним речам, зокрема, професіоналізму. Хто в 60-их знав, що це таке? А він був прикладом. Та й звання «Майстер спорту СРСР» тоді давали одиницям.

- В 1962-му ви переходите у «Сільмаш», на основі якого за рік створять «Карпати». Проте замість потрапляння до головної команди регіону ви їдете у тернопільський «Авангард». Не все залежало від вас?

- З нашої команди взяли лише двох: Йожефа Фалеса та Ігоря Кульчицького. У мене було таке амплуа, що таких молодих, як я, туди не брали. Це диспетчер, мозок команди, плеймейкер. В новостворені «Карпати» на цю роль запросили з «Шахтаря» Рассихіна і Шутильова, а ще Крощенка та Юзефовича. Пацан проти «Майстрів спорту». Треба сказати, що наш «Сільмаш» розібрали: Богдан Кесло поїхав через «Карпати» в Луганськ, Олег Волох у «Кайрат» і мінське «Динамо».

- А ви перебралися в Тернопіль.

- Там команда теж пристойна підібралася: Володимир Єрохін і Борис Русланов грали в київському «Динамо», Богдан Грещак починав чудову кар’єру, де потім були ЦСКА і «Карпати», місцева легенда Геннадій Колцун.

- Ще Василь Секеч, рідний брат майбутнього тренера «Карпат» Іштвана Йожефовича.

- З Василем ми жили в одній кімнаті. В Тернополі мені не вистачало фізичної підготовки. В спекотну погоду грати не міг. Дощ – ось моя стихія. Тоді ще забороняли воду пити у спеку. Дурість! Обезводнення організму, волосся дибки, сил нема… Та зроби кілька ковтків! Якби ж то. Не можна.

- Тренував тернопільський «Авангард» Віталій Вацкевич – людина, яка на власні очі бачила дебют в «Торпедо» Едуарда Стрельцова. Більше того, в першому матчі гол Вацкевича записали саме на рахунок Стрельцова.

- Вацкевич і його помічник Анатолій Архипов – це фігури. Архипов, наприклад, кількаразовий чемпіон СРСР з хокею. Шалений характер і статура. Вацкевич був швидким, але кострубатим. Футболісти чудові, проте в тренерському плані їм не вистачало школи. Вони були практиками. Тренували на основі тих знань, які отримали в ході кар’єри, а це трохи обмежено. Коли я їздив у Вітебськ, то один місцевий тренер соромився мене, адже я мав освіту. Він ніяк не міг повірити, що футболіст закінчив інститут фізкультури.

- Тиберія Поповича, який грав за «Динамо» у 50-их, в Тернополі не застали?

- Він мене не тренував, зате ми зустрілися на полі, коли я грав за Іршаву. Час тяжкий, сім’ю годувати якось треба. От я і їздив на Закарпаття. Зустрічався на фланзі з Поповичем – який же він тяжкий! А ще хитрий. Ти випустив його із поля зору – він отримав м’яч. Ти до нього, а він відразу віддає. І м’яча нема! Дарма тільки бігаєш.

- У часи вашої футбольної молодості проблема дотримання режиму також була гострою?

- Завжди були «пияки». Якщо трохи підсіли на пиво чи вино, то не дожили до сьогоднішніх днів. Люди йшли у 37, 40… Це все горілка їх забирала.

 

«Лобановський прислав книжку з автографом: «Дякую за підтримку!»

- Екс-гравець збірної України Ярослав Хома, який виступав у «Карпатах» і «Шахтарі» сказав про вас: «Ходукін – це ходяча енциклопедія. Надзвичайно серйозний тренер з неймовірними знаннями».

- Студент – це освічена людина. Кожного дня до нього треба готуватися і бути цікавим. Тим більше, для футболіста. Якщо ти сьогодні не скажеш йому нічого нового, то він засне у тебе на занятті. Треба було готуватися вдень, вночі, в автомобілі, в трамваї. Іншого бути не могло. До того ж, батько давав корисні поради і я мав сильного вчителя – Василя Соломонка. Теж справжня футбольна енциклопедія.

- Ви дуже успішно поєднували наукову діяльність з практичною.

- Я розривався між інститутом і футболом. За мною місце на кафедрі закріпили тільки-но я закінчив вуз. Але я хотів грати у футбол. Відчути його. До кінця не знав, який вибір буде правильним. В підсумку, відпрацював 33 роки в Інституті фізкультури. Потім вже був професійний футбол.

- Ви були рецензентом однією з книг Валерія Лобановського. Що за історія?

- Професор-фізіолог з Києва написала мені лист: «Потрібен відгук на книжку. Гляньте». Книжка була складна – Лобановський писав її із Анатолієм Зеленцовим. Він же математик, без формул ніяк. Я запросив відомого біолога і ми разом працювали над їхньою працею. Неодноразово дзвонив до Києва Зеленцову, радилися багато. Відгук мій був стандартним: моменти, які треба доопрацювати, практичне значення, перспективи.

- Лобановський оцінив?

- Прислав свою книжку з автографом: «Дякую за підтримку! З повагою, В.В. Лобановський». Згодом я відправляв Зеленцову свої напрацювання по бігових програмах, він їх пропускав через комп’ютер і дав позитивний відгук. Багато моїх учнів працюють за цими методиками.

- Ваш перший практичний досвід – стрийська «Скала». Як зважилися на зміну діяльності?

- Тут треба подякувати Михайлові Вільховому, головному тренеру «Скали». Це дуже хороший фахівець, який навіть з Анатолієм Крощенком у збірній працював. Вільховий не раз пропонував: «Давайте попрацюємо». Відмовляв йому: «Я – викладач, а не тренер». Якось жартома сказав: «Виграєш щось, тоді я погоджуся». Так сталося, що Вільховий це зробив. Своє слово я не міг забрати, тому випадково став тренером.

- Вам вдалося з першої спроби створити чудову команду.

- «Скала» — це грім і блискавка. Дивись сам: Петрик, Гнатів, Романишин, Закотюк, Кардаш, Стронціцький, Покладок, Вірт, Кутельмах, Павліш, Мачоган. В Стрию ми всім «п’ятірку» давали. На одному матчі поруч зі мною стояв чоловік з Тернополя і тримав портфель з грошима: «Віддай мені Сидоренка і Ковалюка». А я їх беріг. Подзвонив Маркевичу: «Тримаю для тебе класних футболістів».

 

«До матчу з «Динамо» година, а я бачу, що памперси вже час міняти»

- Особливо успішно ви зіграли в першому незалежному Кубку України.

- Спочатку обіграли вінницьку «Ниву», потім в Луганську здолали «Зорю». Це був шок! На календарі лютий, зима… Добратися в інший кінець країни неможливо. Нам пробили військовий літак Ан-24. Сиділи, як парашутисти один навпроти іншого на залізних стільцях. Тільки під дупу підклали щось м’яке.   

- В 1/8 фіналу вас зупинило «Динамо».

- Як зараз пам’ятаю – коли відкрив сітку розіграшу Кубка, то сказав, що зустрінемося з Києвом. Вільховий навіть не повірив, що так далеко зайдемо. Не забуду емоції, коли приїхали на Республіканський стадіон. У «Скалі» ж прості пацани грали, а там збірники СРСР і суцільні зірки: Яковенко, Лужний, Саленко. Після стрийських роздягалень, які розміром, як салон моєї машини, ті здавалися космосом: у кожного окреме крісло, рушник. Поруч на столі кава, чай, цукерки, тістечка. Басейн видніється… Я ж дивлюся на реакцію хлопців зі сторони.

- Як вони себе поводили?

- Зайшли і мовчать. Чутно, як мухи літають. До матчу ще година. Ой, бачу, що памперси вже час міняти.

- Володимир Ковалюк згадував, як ви розрядили обстановку своєю фразою: «Там же такі самі люди грають, як ви. Чого боятися?»

- Я вийшов з роздягальні на кілька хвилин. Коли повернувся, то з порога пошепки так: «Хлопці, є новина». Роблю інтригуючу паузу і кажу: «У складі «Динамо» теж буде 11 футболістів».

- Реакція команди?

- Тиша і через кілька секунд шалений регіт… І на цьому я вийшов. Це вже потім казав, що футболісти всюди однакові.

- «Скала» впоралася із завданням – зіграла 1:1.

- За перші п’ять хвилин ми могли програвати 10:0, але це ж футбол. Я завжди казав: «Головне – не пропустити, а попереду ми завжди заб’ємо». І Вася Кардаш забив у відповідь на гол Ахріка Цвейби.

- У Стрию матч-відповідь викликав небувалий ажіотаж. Здавалося, що на матчі було все місто.

- Бігові доріжки зайняті. Лайнсмену не було, де розігнатися. Дерева обліплені. Що там казати – для своєї доньки я зробив місце за воротами у стрибковій ямі у висоту. «Динамо» перед грою поставилося до нас з повагою – запропонували певні речі, але не гроші. Просто гостинний жест. Зайшов у роздягальню і сказав про це хлопцям. Розвернувся і пішов.

- Що вирішили?

- Анатолій Петрик, наш капітан, встав із промовою: «Навряд чи комусь із нас доведеться зіграти з київським «Динамо» у повну силу. Мені нічого не потрібно. Я буду грати». Слідом встали Павліш та інші хлопці. Ми забили доволі швидко – класно розіграли кутовий. До речі, недавно бачив, як у схожому стилі хтось забив так у Європі.

- Віктор Сидоренко, який забив той гол, потім з усмішкою розповідав, що автор першого забитого голу отримував у подарунок фаршировану свиню. Після гри він взяв її з собою в автобус.

- В Автобусі не їхав, тому не пригадую цього. Ми акцентували увагу саме на Сидоренку. Гравці «Динамо» ще не включилися і точно не чекали від нас такого. На жаль, ми таки програли в додатковий час. Той матч відкрив нас для України, про «Скалу» заговорили усюди.

 

«Той не тренер, кого не звільняли 3-4 рази»

- Практично відразу після цього успіху вас запрошують в «Карпати».

- Маркевич будував нову команду і запросив мене в клуб, де я працював у комплексно-науковій групі.

- У зелено-білий клуб ви приходили тричі. Здається, що більше спроб тільки у Маркевича.

- Ну я працював набагато менше – по кілька місяців. Я можу команду збудувати за півтори роки. Тільки після цього власник клубу може сказати: «Ти недопрацював». Мене дуже образила моя друга відставка, коли на живе місце взяли серба Івана Голаца. Ми тільки почали формувати команду, я підготував всі плани, запланував збори. А хто такий Голац? Такий же, як і Ходукін. Хіба він в Англії чи Шотландії чогось нереального досягнув?Мабуть, хорошого агента мав.

- Коли «Карпати» з Голацом вперше в історії вилетіли в Першу лігу, вам знову довелося братися за роботу.

- Я є порядною людиною в плані виконання роботи. Мені сказали: «Працюй» і я працюю. Хоча Першу лігу згадувати навіть не хочу. Там було дуже багато бруду, багато несправедливості. Сподіваюся, це прочитає той, хто знає, про що я кажу.

- «Карпати» тяжко стартували.

- Нічия, нічия, нічия… Ведемо в рахунку, пропускаємо. У мене було багато претензій, але я не хотів виносити це на загал і не скаржився. Хоча приємного було чимало. Наприклад, згадка про Сергія Мізіна під час мого попереднього етапу роботи. Сергій – видатний футболіст. Порядність, знання, професіоналізм, високий рівень – це все Мізін. Було радісно, коли якось випадково побачив сюжет, де журналіст запитав Сергія про мене. «Дуже порядна людина», — сказав він тоді. Як мені на душі стало приємно! Почути такі слова від такого футболіста.

- Він вам особисто це не казав?

- Одного разу масажист Варламов мені передав слова Сергія: «Я вже зі стількома тренерами працював, думав, що все знаю про футбол, але в Ходукіна кожного разу щось нове дізнаюся».

- Кажуть, у вас були особливо цікаві теоретичні заняття. Готувалися, як колись, до занять зі студентами?

- Так у мене на теорії Димінський завжди сідав у перший ряд! На кожному занятті був. Часто запитував: «Ану покажіть, що ви приготували». І я йому розповідав про всі свої схеми. У мене з Петром Петровичем дуже хороші відносини. Було різне, але я завжди намагаюся залишати у пам’яті тільки те, що було зі знаком «плюс». Наприклад, як випадково зустрілися на зборах, коли «Карпати» тренував Олег Кононов. Димінський побачив мене і ми обійнялися. Я вважаю, що той не тренер, кого не звільняли 3-4 рази. Ти навіть не аспірант, просто учень.

 

«Динамо» нам серйозно подякувало»

- В Україні еталоном нестандартних установок були Прокопенко і Кучеревський. Кажуть, у вас було цікаво не лише на теорії.

- Всі свої установки на матчі я записував і вів відповідний блокнот. Починав банально із загальних даних. Потім переходив до сольних номерів, тобто пояснював індивідуально. В футболі існують певні зони дій. Тут принцип, як у шахах чи шашках. На одній клітці не можуть знаходитися дві фігури. В футболі є три речі: «можна», «треба» і «не можна».

- Наприклад.

- Не можна – означає ніколи не можна давати поперечну передачу в штрафному майданчику. Але навіть це не виводило мене з рівноваги. Я ніколи не вибігав на бігову доріжку. Просто називав ім’я і вказував пальцем зауваження.

- Футболіст львівського СКА Мирослав Лялек якось сказав: «Не розумію, як це Валентин Ходукін успішно працює в Азербайджані, а у Львові списаний». У вас немає образ?

- Це футбольне життя. Зараз клуби знаходяться у приватній власності. Хтось любить блондинок, хтось – брюнеток. Нав’язувати комусьсвої зелені очі? Це колись федерація могла вплинути, коли клуб перебував у державній власності. А зараз зовсім інша ситуація і треба ставитися до цього з розумінням. Проблеми у Львові я вирішив завдяки Семену Альтману і влаштувався в Ужгород. Потім був варіант в Єревані, а тоді я поїхав у Кривий Ріг. 

- Головний ваш матч на чолі «Кривбасу» — перемога над «Шахтарем» Бернда Шустера. На фініші «гірникам» не вистачило трьох очок, щоб наздогнати «Динамо».

- Київ потім мені за це подякував.

- Як саме?

- Серйозно. Я їздив на цьому «дякую». Перед грою ми не знали про це стимулювання. Билися за Кривий Ріг і вболівальників. Я знав, що «Шахтар» гратиме проти нас з маленькою лінню. Ми так використали помилку Михайла Старостяка, а наш Сеад Салаховіч забив. «Кривбас» мав чудову команду: Горяїнова, якому неможливо забити, Алегбе, Яксманицького, Морозова, Пономаренка. Тай народ у Кривому Розі любив команду – стадіон завжди заповнений.

- Салаховіча в команду брали ви?

- Так, це світла голова. Знаєш, у мене на перегляді тоді було футболістів з 50. Сеад нічим не запам’ятався. Але мій інстинкт спрацював. У мене є таке чуття. Якщо є родзинка, то помічаю її. 

 

«Ідахор терпів шалений біль в кожному матчі»

- Хто на вашу думку був найсильнішим футболістом «Карпат»?

- Команду, яка виграла Кубок у 1969-му не перевершив ніхто.

- 17-го серпня 1969-го, у день карпатівського тріумфу на «Лужниках», ви святкували своє 30-річчя.

- І в Алушті з братом слухав фінал по радіо. Взяли шампанського, попросили у власника ресторану додаткову колонку. Це неймовірні емоції! Герег, Поточняк, Лихачов, Турпак, Данильчук, Сиров, Булгаков, Габовда – золоті імена. До речі, про Габовду. Скажи, хто був кращим бомбардиром «Карпат» у минулому сезоні?

- Швед і Карраскаль.

- Скільки вони забили? 6 голів… Треба будувати свою гру так, щоб було кому забивати. У нас велика проблема з форвардами.

- Едуард Валенко забивав у вас в кожному матчі навіть у 36-річному віці. Чудово у «Закарпатті» розпочинав Мирослав Бундаш.

- Треба вміти вивести на ударну позицію. Валенко ж не буде бігати по всьому полю. А Бундаш швидко перегорів, хотів взяти все і відразу. Класна швидкість, техніка. Мирослав низькорослий – стане поруч з високим захисником і він під пахвою,його нема. Ввімкнув стартову швидкість і все. Іншого плану був у мене в азербайджанському «Інтері» уругвайський форвард. Зведений брат Едінсона Кавані – Вальтер Гугліємоне. Він багато забивав, але для цього треба вивести гравця на вбивчу позицію. А зараз хто забивати має? Швед повинен зробити підкат у своєму штрафному майданчику, а потім стрімголов бігти до протилежних воріт. Мій улюблений приклад – це оркестр. Там хіба всі грають на трубі? Хтось на скрипці, хтось на фаготі. У кожного своя роль.

- Гугліємоне щось розповідав про свого зведеного брата?

- Я жартував: «Вальтере, давай ми поміняємо тебе на Кавані у «Наполі», а той віджартовувався: «А зарплату ви яку йому дасте? Таку, як в Баку чи ту, яка в Неаполі?» (посміхається).

- У 2004-му ви сказали, що українські футболісти – аматори за рівнем гри, але професіонали за розміром зарплатні. Далі дотримуєтеся такої думки?

- Я б хотів, щоб вони достойно заробляли і добре жили. Футбол – не довгограюча пластинка. Дивлячись на мене, можна побачити, чим це може закінчитися. Маю на увазі те, як я шкутильгаю. Коли тренував «Інтер», то у нас грав Лакі Ідахор. Жахливі проблеми з ногами мав. Грав постійно через травми. Міг самотужки все зробити, але терпів шалений біль в кожному матчі. 

 

«На стадіоні «Україна» трава не росте. Це все Самсон виорав»

- Ви розповідали про особливі розіграші кутових. Звідки черпали ідеї?

- Я дивлюся футбол по-своєму. Певний фрагмент відзначаю для себе і формую на власний лад. Наприклад, саме так колись забив Олег Бойчишин у ворота «Таврії».

- Вже екс-тренер «левів» у своїй карпатівській кар’єрі забив лише одного разу.

- І це була наша награна комбінація. П’ятьох гравців під час кутового ставимо безпосередньо у ворота. Відповідно приходять ще п’ятеро суперників. Це вже десять. Воротар заблокований на дальній штанзі. Високий Бойчишин, який добре грає головою, стоїть на передній штанзі. Василь Бондарчук лівою ногою подає, ніби рукою закидає. Руху немає, затор. Олег тільки головою «чик» — гол! Потім розповідали, як сімферопольці скаржилися: «Замучили вони нас своїми кутовими».

- В «Карпатах» ви працювали з багатьма харизматичними гравцями. Кажуть, польський воротар Мацей Налєпа міг посміятися навіть з тренера.

- (після паузи) Треба сказати обережно. Хлопець він хороший. Проте українець так за кордоном не грав би. Інколи Налєпа стояв дуже сильно, а бувало так, ніби прийшов пивка випити.

- Львівська публіка любила Едварда Аньямке. Хоча в команді на нього зрідка нарікали.

- Одного разу йду з дружиною у центрі Львова, аж раптом два темношкірих хлопці налітають на мене з криками «Тренере!» Люди не розуміли, що відбувається. Це так Аньямке та Самсон Годвін любов до мене проявляли (сміється). Футболіст повинен приховувати свої недоліки і використовувати те, що Бог дав. Едвард мав швидкість, зате йому не вистачало футбольного інтелекту.

- Годвіну бракувало сили удару.

- Зате він все поле перекопав своїми підкатами. На стадіоні «Україна» трава не росте. Це все Самсон виорав.

- Ще одна зірка ваших «Карпат» — Олексій Сучков.

- Димінський одного дня сказав: «Треба переглянути хлопця в Білорусі». Я поїхав у Гродно і побачив, що футболіст чудовий. Вмів робити все – класні фінти, сильна ліва нога. Але який ледачий! Талановитий лінюх. До нього потрібен був підхід. «Михайловичу, сьогодні буду гризти», — бувало казав Сучков. І справді гриз.

- У вашому розпорядженні був гравець схожого плану – Сергій Ковальчук. Іван Голац порівнював його з Джорджем Бестом.

- Шалений футболіст, який отримав від природи все. Надзвичайний талант. У «Спартаку» класно себе проявив. А потім, таке враження, Москва його загубила. Сергій – дуже культурна людина, це йому заважало. Знаю його батька, брата Кирила. Чудова сім’я.

 

«Розповів журналістам все, як є. Один з них ввімкнув диктофон»

- До речі, про культуру. Ви є кандидатом педагогічних наук. Лайливе слово почути від вас просто нереально. Проте у 2007-му в Азербайджані ви не стрималися. Потім пояснили: «В Україні це не лайливе слово». Зізнайтеся, що тоді сказали?

- Нагадай, що за випадок.

- Коли місцева команда «Олімпік» виганяла ваш «Інтер» з роздягальні.

- Розповідаю. «Олімпік» за календарем мав приймати нас, але не мав свого поля. Звернулися до нас з проханням дати наш стадіон. Ми погодилися. Але вони захотіли мою роздягальню! Пояснюю: «Там такі ж чотири стіни, як у вас. Все те саме». Переконав якось. Але це ще не все. Перед виходом на поле у підтрибунному приміщенні після свистку судді з роздягальні першими виходять господарі.

- «Олімпік» цього не зробив?

- Я теж гоноровий. Чому я повинен виходити? Потім віце-президент цього клубу почав говорити погані речі про мого керівника. Можеш мене сварити, але тільки не чіпай президента, який свої гроші вкладає. Кличуть мене на прес-конференцію. «Дайте заспокоїтися», — кажу. Вийшов до журналістів, а там особлива процедура: чай, мед, цукерки. Сіли з чотирма журналістами і я їм розповідаю все, як є. Один з них ввімкнув диктофон.

- Що розповідали?

- Сказав, що у нас в Україні так не роблять. І назвав віце-президента «Олімпіка» презервативом. Тільки у трохи гіршій формі. Раптом цей текст потрапляє у пресу. Далі ефект лавини – футбольна громадськість, власники клубів, федерація. Президент «Інтера» запевнив: «Наш тренер – інтелігент. Він такого не міг сказати». Керівництво «Олімпіка», яке мало відношення до «Азербайджанських Авіаліній», коли про все дізналося, то звільнило свого віце-президента.

- Конфлікт було вичерпано?

- Наступного дня вийшла стаття, яку навіть зберігаю вдома. Моя велика фотографія – кепка, піднятий комірець і два пальці у формі «V». Впіймали так мене на тренерській лавці. І підписано: «Не чіпайте його. Інакше вас звільнять». Словом, там такі чудеса творилися.

 

«Замінив Белькевича ще до перерви – він не образився»

- Азербайджан – норовливий край. У вас були схожі випадки до тих, коли команду виганяють з роздягальні?

- Ми здобули чемпіонство і наприкінці наступного сезону були за крок від золотого дублю. Залишалося виграти в одному з п’яти останніх турів. Мені не дали цього зробити. Граємо проти «Хазар-Ленкорані», суддя не дає супернику чисту червону картку. Потім придумали, щоб ми грали у Нагірному Карабаху. Раніше «Карабах» там ніколи не приймав суперників.

- Чим пояснювали?

- «Люди повинні побачити свого чемпіона в Нагірно-Карабаській Республіці». А до цього вони не хотіли мене бачити? Нам організували такий прийом, що місцеві вболівальники били президента нашого клубу прапором по голові. Зіграли внічию 1:1. В підсумку, на одне очко нас випередив ФК «Баку» і виграв «золото». За три роки роботи я став чемпіоном, вигравав медалі, двічі грав у фіналі Кубка Азербайджану. Однак мене звільнили.

- Ви мали конкретного ворога?

- Так, за межами клубу. Мене не хотіли бачити у ранзі чемпіона. Це при тому, що я не тягнув туди українців, працював з місцевими. Коли я йшов з посади тренера, президент перепросив і сказав: «Будете моїм радником, нічого зробити не можу».

- Нещодавно Азербайджан сколихнула новина – невідомі вбили журналіста через критику гравця «Габали» Джавіда Гусейнова. Свого часу цей футболіст грав за ваш «Інтер».

- Про історію нашого знайомства казали так: «Ходукін знайшов його на вулиці». Я взяв Гусейнова в команду і повірив у той момент, коли всі від нього відвернулися. Вбивство? Там гарячі хлопці, відразу ногами б’ються. Можливо, Джавід в компанії щось сказав про журналіста, а його друзі вирішили вчинити розправу. Пробили легені і все, немає хлопця. 

- Ви їхали в Азербайджан у немолодому віці. То був ва-банк?

- Так, той випадок, коли втрачати нічого. Мені сильно допоміг Анатолій Коньков. Зірвав мене з місця і сказав: «Приїжджай». Моя дружина з тих країв, тому ми довго не роздумували. Цікаві відносини у мене склалися з вболівальниками інших команд. Граємо на виїзді проти «Хазар-Ленкорані». За спиною чую негативні вигуки. Повертаюся і поклоняюся. І раптом шквал аплодисментів.

- У вашому «Інтері» закінчував кар’єру Валентин Белькевич. У йогокар’єрі було лише два «Динамо»: мінське і київське. Як вам вдалося його запросити в невідомий «Інтер»?

- Трансфер Валика – це іміджевий хід. Преса сповістила: «Белькевич поїхав у Баку». Це привернуло увагу. Валентин – порядна людина. Коли приїхав, відверто сказав, що не готовий, адже давно не грав.

- Перемовини були складними?

- Мій асистент Ельхан Абдуллаєв перебував на тренерських курсах в Києві. «Уявляєте, тут Белькевич зі мною грає у футбол після занять. Він в чудовій формі». Набираю Валика і кажу: «Може, поїдеш в Азербайджан на півроку?» Він поставив серйозні умови, але спонсори могли їх виконати. Белькевич був для партнерів, як нянька. Навколо нього росли діти. В матчі Ліги чемпіонів з «Партизаном» замінив його ще до перерви. Валик не образився, просто здивувався: «Зі мною таке вперше». Просто цього вимагала ситуація. Белькевич – мовчазний, але в колективі багато підказував. Приємно було з ним працювати.

- Певний період часу ви були консультантом збірної Азербайджану і перетиналися з Берті Фотгсом. Який він у спілкуванні?

- Німецьку я знав слабо, тому спілкувалися через перекладача. До тренерів ставився з повагою і без зверхності. Зовсім іншим Фогтс був у відносинах з чиновниками – чіткий і неупереджений.

- Місцевих гравців у побуті було непросто контролювати?

- У нас тривав тренувальний збір, але саме в цей час відбувався хадж – паломництво, пов’язане з відвідинами Мекки. П’ятеро гравців основного складу мали йти у дорогу. Запізнилися на сім днів. Я спокійно відпустив і поставився до ситуації з розумінням.

- Азербайджан навчив вас нових звичок?

- Я був у такому віці, що, скоріше, дивувався, а не вчився. Наприклад, вітаються з тобою двома руками – таким чином висловлюють свою шану. Повага до старшої за віком людини – абсолютна. У твоїй присутності не сядуть, не запалять цигарку. Цікаво було пройти таку школу. До речі, я також залишив там свій слід. Місцеві тренери вчилися у мене манері одягатися. До мене ніхто не одягав пуховик-безрукавку. Або взяти хоча б мою кепку. Весь Азербайджан знав моду Ходукіна (посміхається).