Віктор Удовенко був свідком унікальних процесів. Спочатку перебував у когорті тих, хто формував новий дубль київського Динамо. Далі був Хмельницький, де Євген Лемешко запалював нові зірки. Згодом наш герой брав участь у створенні нового обличчя Металіста Віктором Каневським. Пізніше слідкував за тим, як формувався Лобановський-тренер і його чудовий Дніпро. Ну а вишенькою на торті можна вважати його менеджерську діяльність у епохальній харківській команді Лемешка.

Слухати Віктора Михайловича – суцільне задоволення. Безліч історій, рідкісних фактів та футбольного гумору. Тут би не інтерв’ю записувати, а кількагодинний фільм про наш футбол 60-их – 70-их.

 

«Лікар сказав: «Йди сам до Лобановського, я боюся»

- Кажуть, що воротаря видно по руках. Підтверджуєте?

- Ну ти ж бачиш (Віктор Михайлович посміхається і демонструє сліди численних ушкоджень на пальцях)…

- Скільки у вас травм було?

- Кожен футболіст жертвує здоров’ям. Я не можу сказати, що у мене було багато травм, але я пережив певний період, про який мені навіть люди зі сторони казали – мовляв, мене врекли. Особливо, коли Лобановський запросив у Дніпро.

- Парадокс в тому, що за основу ви жодної гри не провели.

- Я пройшов збори з командою, ми з Валерієм Васильовичем поговорили і він традиційно підбадьорив: «Давай, додавай і готуйся. Ми тебе під основу взяли». В команді тоді були ще два голкіпери: Леонід Колтун і Сергій Собецький. Приїхали з Сочі, тренуємося, а у мене бурсит ліктьового суглоба почався. Рідина почала збиратися… Я навіть не знаю, як це сталося.

- Можливо, це наслідок невдалого падіння?

- Напевно, на камінець впав, не знаю. У мене було багато бажання тренуватися і грати. Валерій Васильович продовжував мотивувати: «Не зупиняємося, все добре йде. Але треба додати!» А я думаю: «Куди ж іще додавати?» (посміхається)

- Як бурсит лікували?

- Поїхав у лікарню, хотів рідину викачати, а потім гідрокортизон ввести. Як виявилося, це вже нереально на такій стадії хвороби, треба видаляти ліктьову сумку. Лікар каже: «Йди сам до Лобановського і кажи про операцію, я боюся».

- Майже, як у класиці – «Травма це тільки перелом і бажано, відкритий»?

- Ну травми гомілки Валерій Васильович взагалі не визнавав. «Що там? Перебинтувати і йди працюй!», — не раз казав футболістам. Я прийшов до Валерія Васильовича і пояснюю суть проблеми, на що той відповідає у притаманній йому манері: «Яка операція? Все в кінці сезону». Сперечатися було не варто. Однак у Харкові я мав знайомого травматолога, з яким врешті домовився. Лобановський ледве відпустив на операцію. Таким чином, місяць я пропустив.

- Повертатися у тренувальний процес було непросто?

- Спочатку думав: «Як же я буду падати?» Було боляче, але потім я відновився і навіть забув про свій біль. Перед грою з «Динамо» тренер викликає мене: «Бачу, що все йде добре. Зіграєш за дубль, а потім, можливо, наступного дня за основу тайм проведеш». Ось він – психолог, який умів завести! Виходжу за дубль на стадіоні «Металург», де зараз «Дніпро-Арену» збудували, все гаразд, тільки дощик невеликий падає. Йду на вихід, забираю м’яч і у мене врізається Віктор Насташевський.

- Навмисно?

- Ні, просто послизнувся і коліном вдарив мене у потилицю. Так буцнув, що я болі не відчував, зате було настільки погано, що жах… Нічого не пам’ятав, хоча ще хвилин 15 відстояв. Зайшов у роздягальню і нічого не розумію. Хлопці розповідають, що я на «нуль» відстояв і навіть удар хороший потягнув. А у мене провал в пам’яті. На рефлексах відпрацював. Заходить Лобановський: «Вітю, як ти? Агов, чуєш мене?» А я голови не підіймаю, тільки щось буркаю собі під ніс.

- Реакція Валерія Васильовича?

- Почав кричати на лікаря: «Негайно його у лікарню! У нього струс». Прийшов до тями лише о 2-й ночі. Тільки тоді почав щось згадувати. Вийшов у коридор, попросив таблетки у медсестри і мені стало легше.

- Однак за Дніпро ви так і не зіграли.

- Наступного року почали кликати у Харків. Змінилося керівництво, Юрій Войнов залишив Металіст. А у мене сім’я, виникла потреба повернутися у місто, що стало для мене рідним.

- Ви пережили ще одне серйозне зіткнення у складі Металіста, щоправда, ще раніше, у 1970-му. Кажуть, нападник ленінградського Динамо Борис Говорунов зіграв дуже підло.

- Та він мене ледве не вбив! Я пішов на вихід, а він летить стрімголов. І бачить же, що не встигає. Ну перестрибни воротаря, якщо ти порядна людина. Але ж ні – я ловлю м’яч, а він б’є мене у перенісся. Лице набрякло, ніс зміщений… Прокинувся лише у машині швидкої допомоги.  

- Ваш кривдник не просив пробачення?

- Справа в тому, що цей Говорунов наступного року сильно травмував голкіпера із запорізького Металурга, не пригадую, кого саме. Які вибачення?

 

«Лемешко казав: «У вас має бути конкуренція на полі, а не через дівчат»

- Врешті, ви повернулися з Дніпра до Харкова. Що було далі?

- Виходжу на перший матч і знову проблеми. На мене падає суперник. Як наслідок, надрив ключично-акроміального зчленування. Діагноз на все життя запам’ятав. Граю далі, але відчуваю, що руку підняти вверх не можу. На щастя, не було розриву сумки, інакше довелося б прощатися з кар’єрою воротаря. Лікарі казали, що проблеми можуть виникнути навіть з триманням ложки у руках. Але і це ще не все.

- Була ще одна травма?

- Приблизно у той же період нападник Чорноморця Сергій Звенигородський наступив мені на ногу. Зробили знімок – перелом. Ти можеш собі уявити? Мені хлопці казали: «Вітю, йди до церкви і став свічку». Так я вже ходив, треба було, мабуть, більше ставити. Я повернувся в розташування команди, а наші тренери Корольов і Костюк не могли повірити – дивувалися, що це за смуга у мене. А я мав шалене бажання грати, якраз хороший воротарський вік, 24 роки…

- Причин надзвичайного травматизму ви так і не розгадали?

- Це було настільки дивно, що навіть сусіди мої лякалися. Одного разу закриваю двері, рука перемотана, а поруч на сходовій клітці сусідка: «Ой, що з вами?» Я хотів віджартуватися про бандитську кулю, але сказав: «Робота в мене така». Минає трохи часу і ми знову зустрічаємося в коридорі. Тільки цього разу я з милицями і шкутильгаю. Сусідка повертає голову, помічає мою нову травму і з переляку кидає з рук пакети і сумку. Я знову відповідаю: «Робота в мене така» (посміхається).

- У продовження теми травм варто згадати про лікаря Металіста Олександра Шуба. Кажуть, дуже хороший фахівець.

- І лікар, і людина від Бога. Ось приклад – якщо Олександр Григорович дає тобі таблетку, то ти навіть не запитуєш, що це і для чого. Ти знаєш, що так треба. Ми його дуже любили і довіряли у всьому. Наприклад, у Романа Шподарунка на зборах в Береговому у 1974-му році почав апендицит боліти. Пішли у місцеву хорошу лікарню, здали аналізи. «Вирішуйте, чи варто оперувати», — кажуть лікарі. Наші відмовилися, але тільки дійшли до готелю, а Шуб каже Шподарунку: «Романе, пішли назад». Відчув, уявляєш?!

- Зробили операцію?

- Роман потім розказував, що місцеві лікарі зізналися – вже навіть запалення поширилося і апендикс міг просто тріснути. Перитоніт, це жах. Шуба всі поважали і любили. У нього були чудові стосунки із Зоєю Сергіївною Мироновою, провідним травматологом країни. Це ж вона рятувала відомого рекордсмена зі стрибків у висоту Валерія Брумеля, який потрапив у жахливу аварію. Словом, ми Олександра Григоровича завжди з хлопцями згадуємо із вдячністю.

- Коли ви дебютували у Металісті, то встановили унікальне досягнення — у семи матчах поспіль не пропускали.

- Я чудово себе почував, переживав підйом. Літав у воротах, хотілося тренуватися. В команді був досвідченіший і старший Сашко Савченко. У нас були чудові стосунки – на виїздах жили разом у номері. Не було якоїсь конкуренції. Хоча Лемешко завжди казав: «У вас не має бути конкуренції через дівчат. Ви ось там, на полі, конкуруйте» (посміхається). 

- Ще трохи цифр – у першому сезоні в 16 поєдинках ви пропустили лише 6 разів. І два голи на свій рахунок записав Янош Габовда.

- То був передостанній тур, ми грали у Львові на «Дружбі» і поступилися Карпатам 0:2. Львів’яни були на шляху до Вищої ліги і впевнено перемагали усіх (Карпати виграли 9 матчів поспіль з різницею 25-2). Пам’ятаю заповнений стадіон і тисяч 40 на трибунах. Габовда перший гол забив мені головою. Як же він чудово грав на другому поверсі! Я знав його особисто завдяки тому, що вони зі Стефаном Решком, моїй хорошим знайомим, земляками були.

- Народилися у селі Ключарки.

- Так, під Мукачево. Хороші там місця – обожнюю Закарпаття.

 

«Футбольний відбір проводили на хокейному майданчику»

- Величезний вплив на Металіст ваших часів мав Віктор Каневський. Які у вас спогади про цього тренера?

- В Україні була хороша плеяда молодих тренерів: Каневський, Базилевич, Лобановський. До речі, якби Віктор Ілліч не залишив Харків, то ми могли досягнути більших висот. До того ж підбір виконавців був дуже хорошим: досвідчені Віктор Арістов, Аркадій Панов та Роман Юшка допомагали молодшим  хлопцям – Сашку Борисенку, Роману Шподарунку. Коли той прийшов з Карпат і почав багато забивати, то народ був у захваті. Мала людина чуття. Здавалося б звідки?

- Арістов теж дивувався: «Приїхав сільський хлопчина. Техніки не мав, зате ліз туди, куди нормальна людина не полізе. Забивав вухом, носом, коліном».

- Ім’я Шподарунка гуділо на всю країну. Його запрошував і Лобановський у Дніпро, проте Роман поїхав до Львова, поближче до рідного Тернополя. У 1971-му Шподарунок забив 23 голи і став другим у списку бомбардирів Першої ліги. Випередив Анатолія Козлова з Локомотива, зате на один гол програв Віталію Раздаєву з Кузбасу. До речі, в матчі з москвичами я відбив пенальті від Козлова, а Шподарунок моментально відреагував: «Я перед тобою в боргу».

- В Карпатах у Шподарунка не склалося. Кажуть, він навіть не хотів спати на клубній базі, що викликало нерозуміння у партнерів. Їм було не дуже приємно дивитися, як «Побєда» начальника команди возить Романа додому.

- Розумієш, в кожного футболіста є своя команда. Можливо, зараз це не так помітно. У наші часи таке мало місце – в Харкові Роман почувався дуже добре. Але потім він повернувся в Металіст і спад продовжився. Люди прийшли подивитися на зірку, а голів то нема… Далі травма коліна, кілька операцій і все, кінець кар’єри.

- Ви колись казали, що свою кар’єру воротаря розпочали випадково. Як саме це сталося?

- У дворі на Подолі в Києві, де я жив, справді починав у воротах. Згодом був відбір у школу Динамо на хокейних майданчиках. То була рання весна, лід ще не розтанув. Ми їздили на ногах, ледве не падали. А Фоміних і Голубєв спостерігали за цим. Дивилися на нашу координацію рухів. Відбір я пройшов, однак грав у середині поля, адже позиції голкіперів були зайняті. Коли нашу групу тренував Лемешко, то я грав ще у захисті. «Не кажи, що ти воротар, бо ще не візьмуть», — радили товариші. Так я з переляку бігав у полі (посміхається). Проте потім таки став у ворота. Коли я вперше побачив справжнє поле, ці трибуни… Раніше я грав тільки на майданчиках, де цеглини ставили замість штанг. Коли ж вийшов на газон справжнього стадіону, то не міг надивитися на каркас воріт і сітку. Мені Семен Альтман, якого я з малих років знаю, казав, що я завжди за воротами стояв – мені так просто подобалося спостерігати за грою.

- Зараз кожен має нагоду переглянути елементи тренувань провідних футбольних клубів. Для воротарів вашого часу така інформація була дуже цінною, проте недоступною. Хто впливав на ваше формування успішного голкіпера?

- Тоді ж не було тренера для воротарів. Це тепер їх у деяких командах аж по двоє. Передусім, я отримав хорошу школу в Олега Макарова починаючи з 1964-го року, коли він прийшов у нашу групу підготовки при команді майстрів Динамо. Не можна забувати про роль нашого патріарха воротарської школи Антона Леонардовича Ідзковського. З часом було створено команду Динамо-2 за ініціативою Макарова. Я потрапив у колектив з Єськіним, Семеновим, Богодєловим, Ванькевичем, Кащеєм. З головної команди взяли Мунтяна і Бишовця.

 

«Ідзковський ляскав по руках гілкою з дерева»

- Головний тренер Динамо Віктор Маслов долучався до тренувань другої команди?

- Ми отримували від нього увагу. Маслов – це ерудит, його було цікаво слухати. Щось, типу, Анатолія Тарасова з хокею. Не просто кричати, а по ділу розповідати. Якось він прийшов до нас і виступив з промовою. Фактично тренер хотів нас вберегти від запрошення в інші команди, які вабили тим, що «зроблять інститут» чи «від армії врятують». Мені якраз у Факел з Воронежа запропонували поїхати. Так от Маслов вразив фразою: «Хочете навчитися грати у футбол – залишайтеся тут. Хочете навчитися пити горілку – їдьте в інші команди».

- З Макаровим не радилися щодо свого майбутнього?

- Його позиція була схожою на ту, про яку Маслов казав: «Поїдеш в інститут, виженуть за рік, а на сходах вже кирзові чоботи чекати будуть». А далі пряма дорога в армійські команди, які все відслідковували. Так виникав варіант одягнути футболку одеського чи львівського СКА або у московський ЦСКА поїхати. Я послухав пораду і залишився. Крім того, великий вплив на мене мав Євген Лемешко, який потім тренував нашу дитячу групу.

- Черговий тренер-воротар у вашому житті.

- У Лемешка вже тоді був підхід новатора. Для дітей робив установки! Як у дорослій команді. Все записував, вів зошит… Знаєш, як раніше було – дали м’яч дітям і вони його ганяють. Минуло багато часу і Лемешко взяв мене у хмельницьке Динамо, де класно себе проявили Герег і Лемещенко. Там була нагода армію «зробити». У 1969-му наше Динамо розгромило Металіст 3:0, а моя гра сподобалася харків’янам – от мене і запросили.

ФОТО6 (підпис – Динамо Хмельницький, Удовенко – другий зліва)

- Лемешко не перечив?

- Повів до генерала, який відразу обіцяв звання дати. Я мовчав, інакше генерал рознервується і в роту відправить. Звідки я знаю, як він відреагує на мої слова? Лемешко це розумів, бо йому Ідзковський розповів про мій варіант з Металістом. Зрештою, моєму переходу ніхто не перечив. Так я став гравцем Металіста, де мені вже допомагав зростати у професійному плані Віталій Зуб. У дорослому футболі мені було легко, бо Макаров навчив техніці прийому м’яча, а Ідзковський наголошував на тренуванні зорової пам’яті.

- Як воротар може її розвивати?

- Йдеш по місту, бачиш афішу боковим зором. Ррраз, глянув, відвернувся і відтворюєш в пам’яті все, що там написано. Антон Леонардович навіть гілочку з дерева використовував на тренуваннях – якщо воротар неправильно м’яч ловив, то ляскав нею по руках. «Воротар навіть посеред ночі повинен правильно м’яч спіймати», — казав Ідзковський. Він хотів все довести до автоматизму.

- Жорсткі методи.

- Це ще не все. Стара школа Ідзковського добре ілюстрована у його прикладі. Припустимо, воротар гуляє з дівчиною – красивий такий у білій сорочці. Поруч у футбол хлопці грають. М’яч перелітає через кущі і прямує тобі в руки. Твої дії?

- Спіймати м’яч.

- Але ти маєш це зробити правильно, по-воротарськи, притиснувши до грудей. Якщо не боїшся зіпсувати білу сорочку – ти справжній воротар (посміхається).

 

«Люблю свій завод і свій станок. Бувайте здорові!»

- Згодом ви передавали усі ці знання своїм вихованцям?

- Радий, що приклався до становлення Сашка Помазуна, який у збірній України виступав. Той же Сашко Горяїнов у юному віці боровся з досвідченим Володимиром Савченком та Сергієм Долганським… Я пішов до президента і почав переконувати – треба укласти контракт з молодим хлопцем, інакше його заберуть. Коли Лемешко вперше Горяїнова побачив на тренуванні, то сказав: «У тебе цей хлопець буде скоро грати на хорошому рівні». Так і сталося.

- Ще до приходу Лемешка, з яким пов’язане майже все ваше футбольне життя, Металіст вирушив у Велику Британію. Турне залишило спогади на все життя?

- 1970-й рік, я тільки прийшов у команду. Чи було дивно побачити нову країну? Не те слово. Ми заповнили дуже багато паперів, а перед поїздкою вирушили у Москву. Прямо з Курського вокзалу нас повезли в комітет до «кдбістів». На порозі зустріли особливі хлопці – всі в окулярах і плащах. Дивлюся на них і думаю: «Це що, близнюки?» Поділили нас на групи по 5 осіб і відправили у різні кімнати.

- Давали вказівки?

- Розповідали, як маємо себе вести в чужій країні. Перший міф – ми приїхали туди у статусі робочої команди і не є професіоналами. Мовляв, всі працюємо на заводі. «Ти – токар, ти – слюсар», — навчали нас. Металіст справді функціонував при Танковому заводі Малишева. Всі дивувалися – як же нас випускають туди, якщо ми маємо безпосереднє відношення до «оборонки». Ще одна легенда полягала в тому, що наш завод нібито випускає трактори і побутові товари: праски, ложки, вилки.

- На полі теж треба було викладатися у півсили?

- В першому поєдинку до перерви вже 2:0 вигравали. Англійці дивляться і розуміють, що тут щось не те. В другому матчі проти «Уігана» вже я вийшов у складі. Після гри помився, виходжу з роздягальні, а мене перекладач з журналістами зустрічають: «Вікторе, у вас хочуть інтерв’ю взяти». А що я можу сказати? Я почав відмовлятися, але шансів утекти не було – ввімкнули камери, перекладач починає випитувати: «Ви показали таку хорошу гру. Чому ви граєте за робочу команду?» Інший запитує: «А ви б хотіли грати за професійну команду? Не маєте бажання в Англії себе спробувати?» В той момент я подумав, що мене вже почали вербувати (посміхається)

- Що відповіли?

- «Я працюю на заводі токарем. Завод випускає трактори. Я люблю свій завод і свій станок. Бувайте здорові!» І втік в автобус (сміється). Поїздка насправді була дуже цікавою. Пригадую, як з вікна готелю спостерігав за тренуванням дітей у школі. Три хлопці на майданчику: один у воротах, інший подає, ще один головою замикає. Ось і специфіка британського футболу.

 

«Бордаш забив Нефтчі від бокової лінії – воротар на нервах зняв рукавиці»

- Ви залишали Металіст для того, щоб спробувати свої сили у Дніпрі. Кажуть, що ви могли у Пахтакор поїхати?

- Мене ще мінське Динамо запрошувало. Я навіть в Мінськ полетів. «За тобою вони вже давно стежать», — казав мені Віталій Коберський, який в Металіст з Динамо перейшов. Мінчан тренував закарпатець Іван Мозер, який хотів бачити мене у складі. І все ж наполегливіше у Ташкент кликав Каневський.

- Чому не підписали контракт з Пахтакором?

- Коли вперше поїхав туди, то не міг зрозуміти, як можна жити в такому кліматичному середовищі. Ходити неможливо у таку спеку, а тут грати треба. Спеку я ніколи не любив. Каневський почав переконувати, тим більше, Юрій Пшеничников, основний воротар Пахтакора, закінчував. Однак я в Ташкент не поїхав – почалися незрозумілі речі. Лобановського з Дніпра планували запросити в київське Динамо вже давно. Коли гравці Динамо дізналися про це, то кілька з них пожалілися «наверх». Все дійшло до Щербицького. Лобановський на той час залишає Дніпро – не допомагають навіть аргументи директора легендарного ракетного заводу Олександра Макарова. Двічі Герой Соціалістичної Праці покинув ракети і поїхав переконувати тренера. Замість Лобановського Дніпро мав приймати Каневський.

- Як ви про все це дізналися?

- Дружина Каневського розповідала. Врешті-решт, мені зателефонував начальник команди Олександр Петрашевський і сказав, щоб я у Дніпро приїжджав. Крім того, в команді Лобановський таки залишається. Ось так вся епопея завершилася.

- Робота під керівництвом Валерія Васильовича запам’яталася чимось особливим?

- Дуже серйозними вимогами, але справжньою людяністю. У нас звикли бути професіоналами, коли приходять за зарплатнею. А у футболі загалом було багато елементів «любительства». У Валерія Васильовича існував унікальний підхід з детальним розбором матчів. Він вимагав працювати по всьому полю, відбирати м’ячі, діяти тотально. Одного разу хтось з хлопців сказав, що Лобановський вимагає від нас те, чого сам не робив на футбольному полі.

- Тренер не образився?

- Навпаки видав геніальну фразу: «Таких футболістів, як Лобановський зараз вже не потрібно». Уявляєш собі? Він випереджав час, запроваджував поняття професіоналізму. Ось у чому секрет успіху цієї людини, яка зробила велику справу у перехідний період для нашого футболу. Певною мірою схожим до нього був тренер Металіста Олег Ошенков. Легендарна особистість, яка теж була новатором, хоч і перебувала у поважному віці.

- Крім особливих тренерів, на вашому шляху траплялися харизматичні гравці. Кажуть, що Йосиф Бордаш з Металіста мав чи не найсильніший удар в СРСР. Ви, як воротар, мабуть, знали про це не з чужих слів?

- Фантастичний футболіст. У 1973-му Йосиф забив у ворота Нефтчі від бокової лінії. Вдарив з такою силою, що досвідчений Крамаренко виявився безсилим. На нервах воротар навіть рукавиці зняв і кинув на газон. Але шкода, що вже в наступному році Бордаш не тішив вболівальників своїми ударами. Куди його талант зник?

- Ваш конкурент Віктор Турпак прийшов у Металіст вже у статусі володаря Кубка СРСР з Карпатами. Всі відзначають його надзвичайну пластичність і стрибучість. Вам він чим запам’ятався?

- Віктора я знав ще по Києву з молодих років. Лемешко згодом з Хмельницького забрав його до Львова. Турпак перед Металістом у Миколаєві грав. Зустрів його якось і кажу: «Ти так мало за Суднобудівник пропустив, молодець». А він відповідає з гумором: «Це хіба я пропустив? Це все захисники» (посміхається). У нас, до речі, багато карпатівців в Металісті грали. Особливо популярні Романи були: Шподарунок, Покора, Журавський, Давид і Хижак. Останній взагалі був надзвичайним футболістом.

- Володимир Лінке казав, що Хижак не особливо дружив з режимом, але з м’ячем робив все, що завгодно. «Не футболіст, а «футболістище». Взагалі не хвилювався – йде виконувати пенальті, бере м’яч, кусає травинку і спокійно виконує удар», — розповідав Володимир Іванович.

- Так, характер специфічний, зате посміятися любив. Не раз жартував з Віталієм Зубом. Проходить повз тренера і бурмоче: «Ой, так зуб мене щось болить».

 

«Після фрази Лемешка партійці завмерли, а тоді почали сміятися»

- Ви закінчили кар’єру у 29. Чому так рано?

- Не переставало боліти плече. В Металіст якраз Лемешко прийшов і взяв з собою В’ячеслава Двуреченського. На тренуваннях я часто травмувався і  в певних моментах просто незручно було казати, що мене знову щось болить. «Я тебе розумію, сам рано закінчив», — у Євгена Пилиповича були проблеми з коліном і він теж передчасно з футболом попрощався.

- За останній рубіж ви могли бути спокійні – у 1976-му в команду прийшов 18-річний Юрій Сивуха.

- Згодом Юру на два сезони в Динамо забрали. Спочатку відчувалася слабка школа Сивухи – з ним особливо ніхто не працював. Я розповідав вже про гілку з дерева Ідзковського – так ось нею Антон Леонардович на зборах мене і Сивуху ляскав по руках.

- У 2000-му році ви працювали у тренерському штабі Леоніда Ткаченка, коли Металіст був розтрощений Шахтарем 8:0. Коли Спартак розгромив Металіст Лемешка 7:0 з Сивухою у воротах, то Євген Пилипович видав безсмертну фразу: «Краще один раз пропустити 7, ніж програти 7 разів по 0:1». Тоді Горяїнову довелося казати щось схоже?

- Я казав Сашку, що нічого страшного не сталося. Своїм підопічним завжди наводив приклад Яшина після Чемпіонату світу 1962 року в Чилі. В матчі проти Колумбії він припустився помилки, а потім і чилійці в чвертьфіналі забили гол Яшину з дальньої дистанції. Всі журналісти почали звинувачувати Льва Івановича. На Батьківщині Яшина почали змішувати, перепрошую, з лайном. Він навіть хотів з футболом закінчити.

- Що врятувало?

- Нам Саша Малявкін розповідав, який у Металісті грав. Його батько з Левом Івановичем виступав за Динамо. Казав, що тільки підтримка тренера Михайла Якушина врятувала великого голкіпера від сильної депресії. Людина потім Золотий м’яч виграла. До речі, Сивуха не був винен у тих голах. «Спартачі» самі не могли зрозуміти – їм все вдавалося. Голи сипалися… Володя Булгаков на тренерській лавці переконував Лемешка: «Треба Юру знімати». Але той був чудовим психологом і заперечив: «І що це змінить? Нехай вже до кінця стоїть. Якщо ми його поміняємо, то ще більше завдамо психологічної травми».

- Поразка з таким рахунком не залишилася непоміченою партійними керівниками?

- Наступного дня Лемешка і його тренерський штаб, зі мною в тому числі, викликали в обком: «Як це ви так? Соромно». І тоді Євген Пилипович видав цю феєричну фразу. Партійні керівники спочатку завмерли. Спробуй заперечити – логіка залізна. Після паузи всі почали сміятися.

 

«Півфінал граємо у Вільнюсі, а фінал – у Москві»

- У тренерському штабі Лемешка ви були свідком багатьох епохальних подій. Одна з найкращих – жеребкування тріумфального Кубка СРСР 1988-го. Чому саме ви їздили на жеребкування в Москву?

- Сидимо у тренерській кімнаті на стадіоні: Лемешко, Ткаченко, Шподарунок, я і Арістов, здається. «Тут прийшов виклик – треба їхати в Москву», — каже Євген Пилипович. – «Треба поїхати… Поїде у нас, у нас поїде…» І тягне інтригу. Ніхто не хотів цього відрядження – раптом буде поганий жереб. Лемешко почав поступово називати прізвища, перебрав усіх і заявив: «А поїде у нас Удовенко». Мої відмовляння результату не дали.

- Замість успішного жеребу ви привезли комічну історію.

- В Москві тоді якраз відбувався Виконком Федерації, першим питанням якого було жеребкування, яке проводив Микита Симонян. Від наших суперників, Жальгіріса, прибуло 5 представників, Металіст представляю тільки я. Опускаю руку в кубок і витягую дві «ампули». В останній момент одну з них викидаю. І даю іншу Симоняну.

- Інтрига.

- Він розкриває, а там напис «гості». Тут як почався крик і радість литовців. Симонян навіть почав їх заспокоювати: «Так радієте, ніби Кубок виграли. Спочатку обіграйте Металіст». Переді мною земля почала хитатися, світ втікав з-під ніг. «Як мені в Харків повертатися?» — думаю. Симонян запропонував залишитися на засіданні, однак я вирішив піти. Йду по коридорах Федерації, бачу двері відкриті. Сидять Геннадій Логофет і Володимир Федотов.

- Легенди.

- Грають у шахи. Ну це тільки так для виду. Насправді коньячок попивають. «Ну що там?» — запитують. «У Вільнюсі граємо», — відповідаю. «На тобі лиця немає. Йди сюди», — і дають мені випити трохи. Випив і попросив дозволу подзвонити у Харків – треба ж Євгену Пилиповичу повідомити. І я не знаю, звідки виникає ця ідея. Набираю базу, чую протяжне «Альоууу» в слухавці. «О, Віктόр (з наголосом на другий склад), як ти? Як наші справи?» Кажу: «Євгене Пилиповичу, ситуація така – півфінал граємо у Вільнюсі, а фінал – у Москві». І негайно кладу слухавку.

- Неймовірно!

- (сміється) Логофет і Федотов не вірять почутому: «А ти молодець!» Лемешко відчував, що це наш шанс, постійно налаштовував команду. Після перемоги в Кубку сказав: «Головне, що я відчув, що саме Віктόра треба було відправляти в Москву». Ключовий момент – недооцінка Жальгірісом нашої команди, адже за три тижні до півфіналу у матчі чемпіонату литовці впевнено нас обіграли. Думали, що візьмуть нас голими руками. А Металіст дав бій.

- Віктор Арістов розповідав, що за перемогу в турнірі кожен отримав велосипед у якості премії. Ви не виняток?

- Так, а ще маленький телевізор подарували. Коли нас вітали, то харківські заводи дарували свої вироби: велосипеди, телевізори. Хтось з хлопців запитав: «Що наші заводи ще випускають?» Я віджартувався: «Готуйтеся – завод імені Малишева вручить нам по танку, а «Турбоатом» подарує турбіну». Це був справжній фурор – я назбирав вітальні телеграми з усього світу. Навіть з Африки наші земляки писали. Я потім показував футболістам, щоб побачили, як нас люди люблять.

- Ви у Металісті працювали на різних посадах, в тому числі були головним тренером. У 90-их бувало таке, що команда не могла назбирати грошей на виїзний матч. Руки не опускалися?

- Я залишився наодинці. Президента Дроздника заарештували. Почав робити ставку тільки на місцевих: Хруслова, Карабуту… Переконував, що у Харкові з часом все налагодиться, у нас же футбольне місто. Автобус був зламаний, водій жаліється, що їхати не можемо. Доводилося щодня по владних коридорах ходити, а вже тоді тренування проводити.

- Справжній розквіт почався з приходом Михайла Фоменка. Як йому вдалося відродити фенікса?

- Сильно посприяв губернатор Олег Дьомін. «Думайте, як команду повертати у Вищу лігу», — поставив завдання Голова облдержадміністрації. Також великий внесок зробив тодішній президент клубу Валерій Бугай, якого, на жаль, вже немає на цьому світі. Керівники вирішили запросити з ЦСКА-Борисфену Фоменка. Це дало результат. Фоменко дивився на все реалістично, будував чітку концепцію і стратегію. Пригадую, як ми спілкувалися між історичними матчами нашої збірної проти Франції. «Вони півкоманди поміняють на матч-відповідь. А я не знаю, ким дискваліфікованого Артема Федецького замінити», — жалівся Михайло Іванович. 

- Зараз Металіст 1925 робить великі успіхи у Першій лізі. Ходите на стадіон?

- Періодично буваю. Донедавна займався з воротарями, зараз трохи важче виконувати цю роботу. Працюю у футбольній школі на посаді заступника директора зі спортивно-навчальної роботи.

- 8 лютого ви відсвяткували 72-й день народження.

- Нещодавно переглядав відеозаписи святкувань ювілеїв, коли мені було 50 років, а потім 60. Ти знаєш, я не відчуваю себе на цей вік. Коли мене запитують про самопочуття то я відповідаю в таких випадках: «Почуваю себе прекрасно, але грати не можу» (посміхається).

 

Любомир Кузьмяк