В одному маловідомому романі автор незвично описує нашого героя: «Здається, він народився в бутсах. Шквирін не може не забивати»... Насправді видатної кар’єри пілігрима і одіссея могло не бути – якби не дивний випадок у ташкентському військкоматі десь наприкінці 70-их. В життя Ігоря Шквиріна неодноразово втручалися дрібні обставини, які суттєво змінювали хід подій. Так траплялося в Ташкенті, Львові, Дніпрі, а потім і в екзотичних країнах, де виступав нападник.

Він вигравав Азійські ігри та ставав найкращим гравцем цього турніру. Крім того, тріумфував з командою Євгена Кучеревського в чемпіонаті СРСР, здобував золоті нагороди в Узбекистані, Малайзії та Індії. Проте до цього унікального набору футбольних перемог слід додати ще одну – звання одного з найбільш авторитетних форвардів країни на зламі 80-их та 90-их і статус улюбленого футболіста для тисяч вболівальників від Ташкента до Львова.

«Світлофори плавилися від спеки. Просто на очах гнулися»

- Ігорю Анатолійовичу, з вересня 2018-го ви не працюєте у футболі після того, як залишили посаду головного тренера узбецького Сурхана. Чим зараз займаєтеся?

- Відпочиваю і фактично перебуваю у декретній відпустці, як я це називаю (посміхається). Моєму синові 4 роки, чимало часу проводжу з ним, хочу приділити багато уваги.

- Живете у Ташкенті?

- Так, це моє рідне місто.

- Для багатьох Ташкент – це символ шаленої спеки. Вас нею складно здивувати?

- Настають моменти, коли важко витримувати високу температуру, але я загалом звик. Знаєте, місцеві адаптовані до цього і я не є виключенням. Часто навіть не задумуєшся над цим. Хоча, коли місто розбудовується… Ви взагалі були у Ташкенті?

- Ні, ніколи.

- Зараз можна побачити набагато сучасніше місто. Це призводить до того, що зникає родзинка. У нас багато населення – понад 3 мільйони. Дороги, автомобілі – влітку все це розжарюється і стає гаряче. На клімат це теж впливає – він також змінився. В дитинстві пригадую сильні сніги, а зараз снігу практично немає. В цьому контексті про Львів згадую.

- Що саме?

- Коли виїжджали з Брюховичів, з бази, то бігали кроси по снігу. Також у Карпати в Тисовець їздили. Ось там снігу було багато. Там я навіть вперше на лижі встав. Раніше, в основному, я їх тільки по телевізору бачив. 

- Пригадуєте день, коли у Ташкенті було особливо спекотно?

- Не знаю чи був це температурний рекорд, але роки три тому світлофори плавилися від спеки. Просто на очах гнулися. Я свого часу працював у місті, яке називається Зарафшаном, неподалік від Учкудука. Фактично це пустеля Кизилкум – взимку холодно, а влітку – спекотно. Температура там могла до 60 градусів доходити.

- В таких умовах ходити по вулиці важко. Про футбол годі говорити?

- Суперники, які приїжджали до нас, часто скаржилися. Я резонно зауважував – ви ж тільки раз приїхали, відіграли і повернулися додому. А нам тут постійно грати. Бувало таке, що поле навмисно поливали – воно вологу випаровувало. Ми так в Узбекистані Спартак «спіймали». В першому таймі забили двічі, потім спека зменшилася і вони один відквитали – після перерви ми м’яча не бачили. Але нічого страшного, виграли 2:1. Спека теж може давати перевагу.  

«Хлопець сказав, що Пахтакор розбився. Ми йому за це «наваляли»

- Ваші батьки родом з Ташкенту?

- Вони тут народилися і виросли. Бабусі і дідусі приїхали сюди у 30-их. Моє коріння походить з-під Пензи. Мама була медсестрою, батько був простим слюсарем, хоча він любив у футбол грати. Власне, це все, що їх пов’язувало зі спортом.

- Ви відчували вплив вулиці на своє виховання?

- Я не був тепличною дитиною. Попри це, у школі до 8-го класу вчився на відмінно та й у старших класах «трійок» теж не мав у атестаті. Бувало, що билися школа на школу, район на район. Поїхали до них, нам натовкли пики. Приїхали вони до нас – ми їх потлумили. Звичні речі для вулиці не лише в Узбекистані.

- Я обожнюю плов. Для мене Ташкент був би раєм?

- Так, тут вам би сподобалося. Я вас, можливо, здивую, але плов я взагалі не люблю і практично не їм. Хоч і народився тут, але не подобається мені плов. Є схожа страва, яка називається шавля — така собі узбецька каша. Принцип приготування ідентичний, просто трохи більше води треба додавати. Насправді плов доводиться їсти на різноманітних весіллях, ювілеях та інших застіллях. Щоправда, їм тільки з поваги до господарів.

- Після загибелі Пахтакора в небі над Дніпродзержинськом українські команди делегували в Ташкент двох представників. Чорноморець віддав у Пахтакор Володимира Нечаєва, а Карпати – Сергія Страшненка. Так от Страшненко розповідав, як всією командою вони їздили у Фергану на плов. Із приїжджих футболістів ніхто не вмів їсти руками цю страву, а виделок і ложок їм не дали. Після застілля Страшненку довелося свою футболку відправити в пральну машину.

- Класичний варіант справді полягає у споживанні руками. Щоправда, таке зараз рідко зустрінеш. Тепер всі зрозуміли, що існують ложки і їсти руками вже не актуально. Якщо в Узбекистані вас запросять на весілля разом з тисячею гостей, то на столах точно буде тисяча ложок (посміхається). Їдять руками тільки ті, хто ностальгують за минулим, все давно вже змінилося.

- Коли сталася трагедія з Пахтакором, вам було 16. Що пам’ятаєте про той день?

- У нашому будинку був хлопчина, мама якого працювала десь «на телефоні», в якійсь організації. Цей хлопчина і сказав нам, що Пахтакор розбився. Чесно кажучи, ми навіть йому «наваляли» за цю дурість. Тільки потім повірили, що він нічого не вигадував. Народу було безліч на похороні. Ціле покоління пішло від нас…  

- В дитинстві ви хотіли стати військовим, однак, на щастя для футбольного світу, вас забракували на медкомісії. Чому саме армія?

- Сам не знаю… Існував такий стереотип – якщо ти військовий, то вже значить забезпечений. Так, труднощі, так, переїзди, але благ достатньо. Більше того, я хотів на кордон поїхати, навіть твір писав про те, що хочу стати прикордонником. Дякувати Богу, знайшлася одна жінка, яка виявила у мене дефект – легкий ступінь картавості. Якби не вона, можливо, був би зараз генералом (посміхається).

«Не хотів у Пахтакор – в Другій лізі отримував 700 рублів»

- Вашою першою професійною командою став Янгієр. Ви відразу розпочинали в атаці?

- Переважно тренер використовував мене на фланзі. Коли команду прийняв Муса Цаліков з Владикавказу, то я взагалі сезон відіграв у захисті через проблеми з комплектацією команди. Правда, це не завадило мені забити за сезон 7 голів. Взагалі мене всюди ставили. Хтось використовував з глибини, дехто бачив мене на вістрі. Зрештою, в Пахтакор мене брали, як нападника.

- Ініціатива надходила від Іштвана Секеча?

- То був 1983-й рік, я готувався до спартакіади у складі збірної Узбекистану. Ми програли Пахтакору 2:5, я оформив дубль і мене відразу забрали в головну команду республіки. Насправді я не дуже хотів переходити у Пахтакор. По-перше, я отримував 700 рублів у команді Другої ліги.

- Це, мабуть, суттєво більше, ніж у батьків?

- Мама працювала на півтори ставки і отримувала приблизно 110 рублів. Справа навіть не у грошах – Пахтакор мав у своєму розпорядженні 6 класних нападників: Якубик, Кабаєв, Амрієв… Спробуй їх витісни зі складу.

- Поступово вам це вдалося.

- Спочатку забив 6-7 штук за дублюючу команду. Після цього мене перевели в основу. Але все одно згодом Секеч сказав, що мені треба змінити клуб. Дав мені день на роздуми. Я ж дурня ввімкнув і не з’явився на розмову. Після цього Іштван Йожефович взяв все у свої руки: «Якщо ти нічого не придумав, то вирішуватиму я. Ти залишаєшся». З такої дрібниці розпочався мій підйом у Пахтакорі.

- Наприкінці січня цього року Секеча не стало. Які ваші спогади про цього великого тренера?

- Я часто його запрошував у Ташкент. Сподівався, що він приїде… Перша згадка про нього – ідеальний образ: поголений, пострижений, чистенький, підтягнутий. Подобався його інтелігентний гумор. Якось я посередньо зіграв у двох поєдинках. Ми зустрілися з тренером наступного дня в бані і він сказав мені всього кілька слів: «Ти ж розумієш, що хороший футболіст дві гри підряд погано грати не може». І все, більше нічого.

- Зробили висновки?

- Перепрошую за вираз, але у наступній грі я так одне місце рвав! Не хотів підвести. Це передусім повага. Кажуть, що за тренера грають – це якраз той випадок. Секеч же не кричав, не сварився. Просто сказав. Хоча інколи і «палку» використовував. Словесну. Різні методи були.

- Тренувальний процес Іштвана Секеча був особливим. Він якось жартував про свій львівський період. Мовляв, в Карпатах були настільки хороші гравці, що треба було тільки дисципліну підтримувати.

- У нас теж були свої особливості. Одного разу команду поділили на два табори. Проти нас мав грати Андрій Якубик. «Зіграєш проти нього в захисті», — наказав тренер. Я здивовано парирую: «Але ж я не захисник». Секеч спокійно відповідає: «Нічого страшного. Заодно подивишся, як форвард грає». І справді я багато навичок взяв від старшого за мене Якубика.

- Ви сказали про імідж Секеча і його охайність. Вболівальники могли впізнати вас завдяки особливій зачісці. Мали таке волосся з початку кар’єри?

- Зі школи так стригся, не пам’ятаю тільки, з якого класу. Існувала така практика, що до 8-го класу намагалися постригти всіх коротко і однаково. Потім я почав відпускати довше волосся. В мене зараз таке ж волосся, тільки не таке густе. Залисин немає, але зачіска така ж.

- Воротар Сергій Овчінніков згадував у автобіографії, як Олег Долматов примусив його підстригтися. Перед грою він намочив волосся, яке завадило зреагувати на ваш удар.

- Я не пригадую, коли це було, бо Сергієві я не раз забивав. Чув тільки, що Овчінніков на запитання про незручні удари називав моє прізвище.

«В роздягальню летіли каміння і цегла, довелося переміститися в душ»

- За Пахтакор ви дебютували матчем проти Дніпра. Це протистояння запам’яталося передусім тим, що з трибун у тренера гостей Геннадія Жиздика кинули невідомим предметом.

- Кажуть, що стаканом…Дніпро у тому році чемпіоном став. Саму гру запам’ятав дуже добре – ми програли 0:1. Я вийшов на заміну за 15 хвилин до кінця і навіть забив гол, але його не зрахували через офсайд. Після матчу почалися сутички, внаслідок чого травмували Жиздика. Коли я потім став гравцем Дніпра, то в місті довелося почути згадку про ту історію. Мовляв, Геннадій Опанасович руку на війні втратив, а тут в мирний час ледь ще серйозніших травм не зазнав. Я вийшов зі стадіону, мене тоді ніхто не знав… Дивлюся, а там люди якусь ходу організували. Вперше побачив силу натовпу, яка машини перевертає. Страшнувато.

- Експресією вболівальників славилися Азербайджан та Грузія.

- Це я відчув на собі, коли з Дніпром приїхав у Тбілісі на чвертьфінал Кубка СРСР. Вони відзначали річницю якихось політичних подій. Я сидів на лаві запасних і дивився, як натовп рвонув на поле, полетіли металеві штирі, гирі, які на базарі використовували. Спочатку ми чекали відновлення гри у роздягальні хвилин 40. Тренер Давід Кіпіані заспокоював людей. Врешті-решт, ми вийшли на поле, дограли матч, а після фінального свистка люди знову побігли на поле.

- Доводилося чути, як футболісти Карпат сиділи кілька годин у роздягальні в Єревані, а гравці Буковини так само переховувалися в Намангані. Ви довго чекали, поки вщухнуть емоції в Тбілісі?

- Дві з половиною години. Футболісти сиділи в роздягальні, але туди почали летіли каміння і цегла. Тому довелося переміститися у душові кабіни. Коли пристрасті вщухли, нас завезли в готель за особистими речами, а потім супроводжували в аеропорт. Все було настільки серйозно, що конвой охороняв нас аж до злітної смуги. В Узбекистані також є експресія у вболівальників, але вони поступаються грузинам та азербайджанцям.

- У 1984-му Іштван Секеч запрошує зі Львова в Пахтакор Ігоря Семенку та Степана Юрчишина. Мине кілька років і ви боротиметеся з першоліговими рекордами результативності Юрчишина та Анатолія Шепеля. 

- Степан – золотий хлопець. Чому у нього не склалося в Ташкенті? Ви ж бачили його ноги – які вони розрізані. Здоров’я підвело і спека шалена. Юрчишин сам по собі чудовий футболіст. Щодо рекордів, то я навіть не знав про них. Це вже потім, коли забив 37, то мені сказали, що тепер мій показник на третьому місці. Якби завчасно знав, то, може, нав’язав би серйознішу боротьбу Юрчишину та Шепелю.

«Сказав судді всього два слова:«Суди, бл…»

- Мірджалол Касимов, ваш партнер по Пахтакору, спробував оминути службу в армії, однак наразився на погрозу армійця: «Відправлю в Афган!» Ви не намагалися ухилитися від армійського обов’язку?

- Це важко було зробити. В місті Джизак, за 200 кілометрів від Ташкенту, виступала команда Зірка, яка потім ще Бустоном називалася. Так от там «робили» армію. У мене так склалися обставини, що мені краще було поїхати з Ташкенту. Але вирушив я не у Джизак – Секеч посприяв тому, щоб я опинився у СКА «Карпати».

- Якими є ваші перші спогади про Львів?

- Туди я добирався три доби за маршрутом Ташкент-Донецьк-Львів. В Донецьку аеропорт знаходився в ямі і через густий туман нам довелося сідати в Ростові. Коли нарешті прибув до пункту призначення, то мене поселили у готелі «Львів». Перший яскравий спогад – телевізор. У нас в той час, здається, чотири канали було. А у Львові набагато більше та ще й польські. Ще один побутовий спогад про Львів – ковбаса.

- Сподобалася?

- У перший же день пішов у магазин і придбав 300 грамів ковбаси, молоко і хліб. Під телевізор з’їв це все за раз. Наступного дня вже взяв півкілограма ковбаси. А на третій день купив 700 грамів. Вона, здається, «Краківською» називалася. Смакота!

- І все ж у Львові знайшлося місце для негативу.

- Спочатку була дискваліфікація – я пропускав перші п’ять турів. Це все тягнулося ще з Ташкенту, де я не грав у трьох заключних матчах сезону. Потім була ще травма і серйозні проблеми з пахом.

- Ви складаєте враження надзвичайно спокійної людини. За що вас дискваліфікували на 8 матчів?

- Я отримав червону картку, а потім мені додатково дали 8 матчів. Все було дуже просто – вийшов на заміну і буквально за кілька хвилин отримав червону. Арбітр з Ленінграду судив зовсім не так, як треба. Я йому сказав всього два слова:«Суди, бл…». За це друге слово він мене і видалив. Якби я залишився в Пахтакорі, то такої тривалої дискваліфікації не було б. Центральні дисциплінарні органи переадресували моє покарання місцевим чиновникам. Ті придумали страшне формулювання «до кінця сезону», а по факту це 3 гри. Коли я вже поїхав до Львова, то мені вліпили «по повній». Хотіли взагалі 10 давати.

- Це не єдине вилучення у вашій кар’єрі?

- Було ще кілька. Я одного разу розпереживався в Ізраїлі – вийшов після травми, а мене по ногах луплять. От я й не витримав — червона. В Узбекистані мене один суддя вилучав і в якості гравця, і в якості тренера.

- В одному з інтерв’ю ви згадували про шалений біль, який вас мучив у Львові.

- Коли приходив у роздягальню в перерві матчу, то не сідав, бо практично не міг цього зробити. Біль в паху був таким, що сльози самі з очей лилися. Що вдієш – армія є армія. Але і це не всі проблеми. В певний момент військове керівництво хотіло відправити мене у військову частину під Чорнобиль, де тільки-но трапилася трагедія.

- Що вас врятувало від непростої місії?

- Більшою мірою випадковість. СКА Карпати поїхали на літні збори, а потім ми провели кілька непоганих матчів. До того ж я забив пару голів – все налагодилося.

- Доводилося чути, що вам допоміг тренер Андрій Карімов.

- Так, це правда. Андрій Усманович пішов до заступника командувача, який ініціював мій вояж під Чорнобиль. З цієї нагоди я навіть форму одягнув – таке практикувалося, коли йдеш на зустріч з армійськими чинами. Карімов зміг переконати, що поки цього робити не треба. До речі, це було в день гри. Ми зустрічалися, здається, з Котайком. «Якщо програємо, то поїдеш в частину». СКА «Карпати» зіграли внічию.

- Ви ходили по лезу бритви.

- О, переживань було багато. Найстрашніше було інше. Я би сказав, що навіть смішне. На нас чекав спарений виїзд Волгоград-Вороніж. Секеч мене вчив: «Якщо захисник підключається до атаки, то ти маєш грати з ним». Ну я захисника Ротора і супроводжував по центральній зоні. З флангу виконують простріл, я перший на м’ячі – автогол!

- Драма.

- Мене цікавило тільки те, на кого гол запишуть. Чую, що диктор оголошує прізвище нападника. Фух, пощастило… Далі граємо у Воронежі з Факелом. Цього разу змінюємо ролі – я атакую у підкаті, а поруч зі мною захисник. І він забиває у свої ворота. Зараховують на мене! Це тепер смішно, а тоді не дуже було.

«Тищенко сказав: «Узбек, так у футбол грати не можна»

- У Львові ви потоваришували з Вадимом Тищенком. Зі сторони здавалося, що людиною він був дуже закритою.

- Вадик був першим, з ким я познайомився у Львові. Згодом ми зустрілися в Дніпрі. Коли я прилетів до Львова, то поселився у готелі на стадіоні СКА. Першим з одноклубників зранку до мене прийшов Тищенко:«Вставай, пішли на тренування». Вадим справді не підпускав до себе усіх, був закритим для більшості. Він близько товаришував у Дніпрі також з Іваном Вишневським, земляком із західної України.

- Знайомі з Тищенком часто відзначали його характер. Підтвердите?

- Коли Вадим лежав у ЦИТО, медичному центрі, то до лікаря Зої Миронової прийшов журналіст, який записував інтерв’ю про перспективи Тищенка. «Якщо він буде просто ходити, це буде чудом»,- сказала лікарка. Журналіст з цим записом прийшов до Тищенка і благополучно забув його у палаті. Хлопці хотіли послухати музику і випадково натрапили на інтерв’ю. Уявіть, який характер треба було мати, щоб після почутих слів не зневіритися. Та й у Львові він якось запропонував побігати у вихідний день. Я завчасно здався, а він не відчував втоми. Підкати на камінні? Для Вадима це не проблема, якщо треба. Справжній професіонал. Мабуть, тому з футболом закінчив завчасно. Я його попереджав, що йому ще в Ізраїлі через це ногу відріжуть.

- У Тищенка була травма?

- Через проблеми з колінами кололи гідрокортизон. Після цього треба кілька днів паузи. Йому вкололи, а на завтра Вадим вже виходить грати. Так добив це коліно, що потім грати не міг. Ще одна чеснота Вадика – вміння казати правду. У нас як буває – відіграв ти погано гру, а тобі кажуть: «Не парся, ти молодець».

- Що вам сказав Тищенко?

- «Узбек, так у футбол грати не можна». Він мав свою позицію у футболі і міг будь-кому це сказати. Дніпро загалом мав характер – якщо Антоша Шох робив підкати, то що казати про інших… Та й скільки ми ігор «повитягували» на останніх хвилинах. Тоді ж не компенсовували час, тому доводилося на 88-й чи 90-й хвилинах забивати.

- СКА «Карпати» тренував Володимир Булгаков. У вас які спогади про нього?

- Це оригінальний і хороший тренер. Картавив він більше за мене (посміхається). Звертався до мене «ШквиГін»… Завдяки Булгакову я служив на півроку менше. Тренер представляв кількох новачків командувачу ПрикВО Валерію Бєлікову, коли призив вже закінчувався. То був кінець лютого, а нас збиралися призивати лише навесні. Командувач покликав полковника: «Скільки часу тобі треба, щоб призвати їх в армію?» Той відповів по-армійськи: «Скільки накажете». На годиннику вже було близько до опівночі, приблизно 20:00. «На завтра до 12-ї встигнеш?» — запитав командувач. Нам залишалося тільки присягу прийняти, медкомісію за нас вже пройшли. В підсумку, нас оформили 31 грудня 1985-го року.

«У Денисова вся голова у шрамах – десь впаде, стукнеться, розіб’є щось»

- Коли ви повернулися зі Львова, то в Ташкенті на вас чекали проблеми?

- Я здав квартиру у Львові, адже повинен був отримати її вдома. У Львові мав повноцінний, а не службовий ордер, однак захотів повернутися в Ташкент. Мене ще паралельно Дніпро кликав. Втім я повернувся додому, проте виявилося, що в Ташкенті будинок тільки готували до здачі в експлуатацію. Я зрозумів, що мене ошукали, і тому поїхав у Дніпропетровськ. Після цього мене дискваліфікували на рік.

- Узбецька преса, немов по команді вас звинувачувала у всіх гріхах?

- Ой, що вони тільки не писали… «Правда Сходу», наша провідна газета, також пройшлася по мені. Коли минуло багато часу і я повернувся, то всі журналісти почали інтерв’ю брати, вітатися. Запитував їх, чому вони так вчинили. «А це не я писав», — казали всі в унісон. Та час минув і я про зло забув.

- Ви якось сказали, що Дніпро – перший професіональний клуб СРСР. Що мали на увазі?

- Навіть Тарасівка, спартаківська база, не була такою якісною, як дніпропетровська. Кілька полів, озеро, красива природа. Крім того, фінанси були хороші. На той час це не могло не вражати.

- Вам пощастило з черговим тренером – Дніпро очолював Євген Кучеревський.

- Одного разу ми трохи неправильно себе поводили, порушували режим. Євген Мефодійович викликав мене до себе і каже: «От навіщо ти з ними зв’язуєшся? Вони ж спеціально тебе  з собою беруть. Навіть, якщо гратимеш у футбол так, як вони, то я все одно їх ставитиму. Знаєш чому? Бо вони вже дещо зробили для цієї команди. А ти ще нічого. А поводишся так, ніби щось зробив». Кучеревський не сварився, а просто пояснив і сказав правду. Дуже хороший тренер, але з відчуттям простоти. Такий собі свій мужик, якщо так можна сказати.

- Ваше чергове повернення в Пахтакор відбулося завдяки запрошенню українського тренера Віктора Носова.

- То був 1989-й рік. Ми попрацювали разом зовсім мало – деякі наші «діячі» зроби все, щоб він поїхав з Ташкенту.

- Вже в другому сезоні ви забили 37 голів у 37 матчах. Наставник Пахтакора Федір Новиков сказав, що при належному ставленні до своєї справи Шквирін забив би тоді 70 голів.

- Моментів у мене було багато. Ну 70 не забив би, але команда грала у футбол, який подобався і футболістам, і вболівальникам. Грали у задоволення. Стали єдиною командою, яка двічі обіграла владикавказький Спартак, що згодом на чемпіонство в Росії замахнувся. Нам розповідали, якими методами вони тоді грали – ми просто не погодилися на ці речі.  

- Вашим головним асистентом став 35-річний Хорен Оганесян, який перед чемпіонатом скинув 11 чи то 12 кілограмів. Справжній маестро?

- Складалося таке враження, що ми усе життя граємо разом з дитинства. Людина-професіонал. Хорен прагнув довести усім в Єревані, що його рано списали. І йому вдалося! Передачі, які він віддавав – казкові. Гляне і віддасть точно в ноги. Нас закривали на базі на 2-3 дні. Що робити? Грали у карти. Під час цього процесу розмовляли про футбол. Теперішні футболісти не говорять між собою. Ми ж навіть про певні комбінації домовлялися. Забивати було легко, коли у середині поля ще й Касимов з П’ятницьким грали – прекрасні футболісти.

- В Пахтакорі ви також грали пліч-о-пліч з Геннадієм Денисовим, батьком Віталія Денисова, який залишив помітний слід у Дніпрі. Він брав малого на тренування з собою?

- Віталіка пам’ятаю ще 3-річним. Непосидючий хлопчина – вся голова у шрамах. Постійно десь впаде, стукнеться, розіб’є щось. Одного разу зник на півдня – виявилося, що поїхав кататися на трамваях. Усі шукали, а він ввечері сам прийшов. Цей хлопець виріс у мене на очах.

«В Ізраїлі тренер сказав: «Ти не футболіст»

- Коли на початку 90-их ви приїхали в Ізраїль, там сталася абсолютно буденна річ – тренер, який вас запрошував, залишив команду. Не було бажання повернутися додому?

- Це сталося за тиждень до чемпіонату. З новим наставником в Хапоелі у нас відразу не склалося. Особливо після того, як він сказав мені: «Ти не футболіст». А ще вимагав, щоб я біг до кутового прапорця. «Я там не є небезпечним. Моя зона – штрафний майданчик», — пояснював йому. «Роби те, що тобі кажуть», — відповідав тренер. Поки він не пішов, то я ледве три голи забив. Тільки після цього відчув себе у своїй тарілці. А до цього доводилося зуби зціпити і виконувати нелогічні накази. Новий тренер Моше Сінай, зірка місцевого футболу, попросив: «Забудь про все, що було до цього».

- Ваш партнер у Тель-Авіві Хасанбі Біджиєв скаржився, що в Хапоелі постійно шукали винних. Навіть, коли ви приїжджали на тренування завчасно, все одно сплачували штрафи за запізнення.

- Як зараз пам’ятаю – по тисячі доларів. Ми приїхали за 20 хвилин до початку тренування, були не останніми, проте змушені були давати гроші. Вони просто шукали винних і хотіли когось покарати. В ролі мішені були ми.

- Крім Ізраїлю, у вас були цікавіші варіанти: Локерен і Сент-Етьєн. Що там не склалося?

- В Бельгії на оглядинах забив три голи у трьох матчах. Я ніколи не вважав себе технічним футболістом, але тренер мене ошелешив: «Ти занадто технічний футболіст для нашої команди. Мені потрібен таран, який би пробігав крізь бетонну стіну». Сказати, що я був здивований – нічого не сказати. Був ще варіант з тель-авівським Маккабі Араама Гранта, але там виникли проблеми з лімітом на легіонерів.

- Як у вас складалися відносини з івритом?

- Почалося все зі звичних «вліво», «вправо», «вперед», «назад». Але все одно більше спілкувався англійською і не прагнув вивчити іврит. Крім того, в магазинах завжди хтось спілкувався російською. Чимало людей, які живуть у Ізраїлі по 30 років і спокійно обходяться без знання мови – говорять лише російською. Але я перейшов у нову команду і тренер сказав на зборах: «Говоримо лише на івриті. Ніякої англійської». І мене через місяць прорвало. Сама по собі ця мова не складна.

- В Малайзії було зовсім мало футболістів з країн колишнього СРСР. Ви – у їхньому переліку. Це зовсім інший футбольний світ?

- Так, відмінностей багато. Передусім це умови, зокрема, специфіка клімату. Через вологість матчі розпочиналися о 21-й годині. Якщо грали о 17-й, то спека була гіршою, ніж у Ташкенті через надмірну вологу. Бувало, що по два матчі на тиждень грали – це дуже важко. Багато залежить від тренера. Я, наприклад, грав у місцевого фахівця.

- Вас запросили у Паханг не випадково?

- У 1994-му Узбекистан виграв Азійські ігри, а я отримав особисте запрошення у Малайзію від їхнього принца. Його батько тоді керував футбольною федерацією. Про що казати, якщо малазійський принц в поло грав з принцом Чарльзом, тобто був людиною впливовою. Найбільше в Малайзії мене здивувала своєчасність виплати зарплати. Весь час після Ізраїлю чекав, коли ж почнуться затримки. Не дочекався.  

«Сиджу в кафе, снідаю, а навпроти люди миються на вулиці»

- Ви доволі успішно виступали за збірну Узбекистану, зокрема, ставали найкращим гравцем Азійських ігор-1994. Також у вашій біографії є унікальний матч на Азійських іграх-1998, коли ви перемогли збірну Монголії з рахунком 15:0. Як це виглядало?

- Нам потрібно було забити більше 11 голів, щоб перевершити за різницею м’ячів Кувейт, з яким ми 3:3 у першому турі зіграли. Ми «набили» 15 штук і нам гукнули з тренерської лави: «Досить братів наших монголів ображати». Насправді ми могли і більше забивати.

- Ви багато років грали за кордоном і стабільно перебували у статусі легіонера. Валерій Королянчук, українець, який грав у Ізраїлі майже 10 сезонів розповідав, як на тренуванні побився з одноклубником. Вам часто доводилося виборювати місце під сонцем не футбольними методами?

- Це звичні ситуації для Ізраїлю. Хоча в мене одного разу таке сталося в Малайзії. Ситуація в команді була не дуже товариською і це вилилося у конфлікт. Я схопив свого партнера-місцевого хлопця за горло і сказав: «Я тебе вб’ю». Він зауважив, що я не зможу цього зробити, оскільки перебуваю у чужій країні. Я відповів, що мені байдуже. Варто сказати, що це позитивно вплинуло на взаємини у колективі. Загалом проблем не виникало і я намагався показувати свою силу лише на футбольному полі.

- Ще одна екзотична країна у вашій біографії – Індія. Для багатьох вона асоціюється з антисанітарією.

- Я бачив все це на власні очі. Практично кожного дня! Ставлюся до цього доволі просто. Один хлопець запитував мене, навіщо я туди їду – я не боявся викликів. Сиджу одного разу в кафе в Калькутті, снідаю, а навпроти місцеві мешканці миються безпосередньо на вулиці. Якийсь рушничок повісили і все – такий от спосіб життя. Мені відразу зробили якісь вакцинації і я собі постановив, що мене ніщо не «зачепить». Страху не було, хоча щурі, з якими я там зустрічався, істоти не з найприємніших.

- Ви закінчували, коли вам було 38, проте навіть в такому віці ви стабільно забивали. Коли зрозуміли, що настав час сказати «годі»?

- Я кілька разів повертався і справно забивав. Мене трохи дивує, коли тепер форварди забивають в кращому випадку 20 голів у 40 матчах і дуже радіють цьому. Насправді я хотів раніше закінчити, мене постійно переконували: «Залишися, допоможи». Врешті-решт мені набридло ось так допомагати і я сказав собі «досить».

- Колись ви ділилися з пресою своєю мрією, мовляв, хочете відкрити власну дитячу академію. Вірите у реальність цього проекту?

- На даний момент шукаю інвесторів. Я й надалі мрію про це. Зібрав всю необхідну інформацію, проробив велику роботу, тепер залишається знайти людей, які також зацікавляться цим. Вірю, що це можливо.

Любомир Кузьмяк

P.S. Редакція Football.ua вітає Ігоря Шквиріна з днем народження та бажає здоров'я та успіхів.