"Чорний дим тягнувся над крематорієм. Вітер гнав його у напрямку табору і клуби повільно опускалися над бараками. Вони пахнули чимось жирним та солодкуватим, викликаючи нудоту. Навіть після десяти років перебування в таборі неможливо було звикнути до цього запаху. Сьогодні в цих клубах диму був і прах двох ветеранів – годинникаря Яна Сібельського та університетського професора Йоеля Буксбаума… В Буксбаума не було трьох пальців на руці, сімнадцяти зубів, нігтів на ногах… Всього цього його позбавили в процесі його "перевиховання в корисну людину"…".
"Зовні всі німецькі табори у роки війни справляли досить гуманне враження. В основному в них знищували людей газом, забивали до смерті та розстрілювали і змушували працювати до знесилення, до голодної смерті. Те, що в крематорії інколи спалювали і живих, нацисти пояснювали не стільки злим умислом, скільки перевтомою і тим, що деякі скелети вже давно не могли рухатися. Таке відбувалося і тоді, коли масова ліквідація допомагала швидко підготувати місце для нових транспортів з черговою партією в’язнів".
Е. М. Ремарк. "Іскра життя"
В Янівському концтаборі у Львові був свій оркестр, який відомий під назвою "Танго смерті". Він складався з найкращих музикантів міста Лева, які свого часу виступали на найвідоміших сценах Старого Світу. Ініціатором створення оркестру виступив заступник коменданта Янівського табору унтерштурмфюрер СС Ріхард Рокіта. Напередодні війни Рокіта був скрипалем у джаз-банді, але великих успіхів на цій ниві він так і не здобув – митця з нього не вийшло. Так само як і з його майбутнього фюрера, який свого часу, на жаль для всього світу, провалився на вступник екзаменах до Віденської академії образотворчих мистецтв. Тоді Рокіта вирішив змінити джаз-банд на банду та вступив у НСДАП, де замість скрипки взяв до рук зброю. Тепер його слухали набагато більше, ніж колись. Але Ріхард ще не повністю закопав свій музичний талант і вирішив влаштувати собі розвагу в янівському пеклі. Він хотів бачити в своєму оркестрі найкращих і "просив" найвідоміших львівських музикантів стати частиною його "Танго смерті".
Есесівське керівництво любило слухати оркестр під час розстрілів. Вальс Штрауса. Нацистам було потішно спостерігати, як незграбно падали на землю люди під безтурботні звуки його грайливих мелодій. Для тих, кого вішали, лунало танго. Ну а під час катувань – щось енергійне, наприклад, фокстрот. А ввечері під вікнами начальника концтабору оркестр грав Бетховена. Годину, другу… Це було справжнім катуванням для музикантів. У скрипалів дерев’яніли руки, тоненькими цівками текла кров з поранених губ трубачів.
Зараз важко достеменно з’ясувати, яка ж мелодія була отим "Танго смерті". Існують версії, що в’язні виконували модне колись танго "Мелонго" чи давнє польське "Та остатня нєдзєля". Під цю композицію в 30-ті роки ХХ століття багато закоханих звели порахунки із життям через нещасливе кохання. Минуло декілька років і під звуки цього танго почали коїтися ще більш страхітливі речі. Існує також російська варіація твору: "Ту остатню нєдзєлю" в 1937 році переспівав Павло Михайлов і так з’явилося "Утомлённое солнце". В Янівському концтаборі "Танго смерті" для тисяч людей стало своєрідним реквіємом, під який вони покидали пекло на Землі, сподіваючись при цьому віднайти рай на небесах.
В Освенцімі існувала своя мелодія, почувши яку в’язні розуміли, що їм залишилось жити лічені хвилини. Це був звук велосипеда, на якому приїжджавдо табору доктор Йозеф Менгеле. За свої манери та посмішку він отримав прізвисько – Янгол смерті. Як згадують люди, які вижили в Освенцімі, доктор завжди мав акуратний пробор, його форма була ретельно випрасувана, а чоботи начищені до ідеального блиску. Він зовсім не був схожимна брутального нациста, але Менгеле став чи не найкращою ілюстрацією приказки про те, що зовнішність оманлива. Його якщо і можна було порівняти з янголом, то хіба з Люцифером. Колись він хотів стати стоматологом, але передумав, оскільки вважав, що народжений для більш великих справ. Менгеле мріяв вилікувати не декілька сотень індивідуумів, а все людство. У 1943 році Янгол смерті прибув в Освенцім і відразу отримав подяку від керівництва за те, що зупинив епідемію тифу. В одному з бараків доктор виявив кількох циган, які захворіли цією хворобою і відправив усіх його мешканців (більше 1000 людей) в газові камери. Через кілька місяців він знову знайшов "панацею" від тифу: цього разу 600 жінок було перетворено на попіл.
Якось Менгеле приїхав на футбольне поле і встановив між стійками воріт поперечку. Потім він наказав кільком тисячам єврейських дітей, яких щойно вивантажили з вагонів, пройти під нею. Тих, хто був нижчим за поперечину, відправили в газові камери. Менгеле абсолютно не відчував докорів сумління, коли вирішував долі людей та навіть насвистував при цьому веселу мелодію. Йозеф Кляйнман, який і розповів про жахіття Янгола смерті на футбольному полі, врятувався завдяки тому, що зорієнтувався, зміг непомітно підкласти у своє взуття кілька камінців та успішно подолав поперечку смерті.
Рон Джонс з Ньюпорта потрапив в Освенцім у 1943 році. Шість днів на тиждень по 12 годин на добу він працював з небезпечними хімічними реактивами, а в неділю грав у футбол. Якраз тоді нацисти вирішили сформувати кілька команд з родоначальників. З сотень британських гравців були набрані кілька колективів, які сформували англійці, валлійці, шотландці та ірландці. Ці команди навіть мали футбольну амуніцію. Нею їх забезпечив Червоний Хрест. Футболісти виходили на поле в шортах, бутсах та футболках. Кожна команда мала свої кольори – валлійці – червоний, шотландці – синій, англійці – білий, ірландці – зелений. Рон охороняв ворота валлійців.
"Я думаю, що німці дозволяли нам грати в футбол, тому що це був один зі способів заспокоїти нас – щоб ми не бунтували. Завдяки грі ми хоча б на короткий період могли відчути себе нормальними людьми. І хоча з висоти наших днів вам це буде видаватися дивним, у мене приємні спогади про футбол в Освенцімі" – розповідав Джонс.Також він відзначив роль гри в тому, що йому та деяким з його партнерів по команді вдалося повернутися додому. "Можна сказати, що футбол врятував нам життя. Якби не ті ігри, я б зараз вам не розповідав свою історію. Багато з моїх друзів померли в таборах, але зовсім невипадково процент смертності серед футболістів був набагато нижчим. Нас краще годували, тому в нас було більше сил. До того ж ми завжди допомагали один одному і це неабияк допомагало нам під час тривалих переходів між таборами».
Самі футбольні баталії відбувалися за межами концтабору. І часто для того, щоб подивитися на матчі, приходило чимало глядачів з сусідніх сіл. Інколи вони приносили бранцям продукти, але значно важливішим за їжу для в’язнів був психологічний допінг, який вони отримували під час ігор. Один день на тиждень вони мали нагоду покидати пекло і дихати на повні груди. Точніше, майже на повні.
"Ми могли грати лише влітку, тому що взимку поле було вкрите снігом. Але влітку була нестерпна спека і всюди стояв жахливий сморід, який йшов з крематоріїв. Ми прекрасно знали походження цього запаху і коли вітер дув в нашу сторону, грати було просто нереально. Я разом з іншими намагався концентруватися лише на футболі. Забивши гол, сперечаючись стосовно положення поза грою або пенальті, ми відволікалися від запаху смерті" – ділився спогадами Джонс. Також в’язні інколи несанкціоновано грали в футбол. Вони зробили собі м’яч з ганчірок та влаштовували змагання на майданчиках між таборами. Охоронці не заважали футбольним баталіям полонених, адже сигарети були надійним засобом для того, щоб змусити їх закривати очі на рідкісні радощі життя в’язнів.
"Мені пощастило вижити та повернутися до нормального життя. Коли я потрапив в полон, то важив 82 кг, а після табірних харчів моя вага зменшилася майже вдвічі. Я думаю, що я останній з нашої футбольної команди. У минулому році я ще отримав різдвяну листівку від одного зі своїх товаришів, а в цьому році вже ні. Мені вже 94 і думаю, що саме зараз настав час для того, щоб розповісти мою історію, поки ще не пізно" – цими словами закінчив у 2012 році своє приголомшливе інтерв’ю Рон Джонс.
В Освенцімі існувала навіть циганська футбольна команда. Про це розповів в своїх мемуарах Вальтер Станоскі Вінтер. Якось в таборі з’явилася нова людина – есесівець Гартманн. Він був великим шанувальником спорту і під час однієї з перекличок поцікавився, чи хтось із в’язнів грає у футбол. Вальтер та його двоюрідні брати підняли руки. Після цього в Гартманна виникла ідея сформувати команду, яка б могла представляти циганський табір. Есесівець дав завдання Вінтеру знайти 11 чи 12 людей, які вміють добре давати собі раду з круглим. Як відзначає колишній в’язень, йому вдалося зібрати досить хороший колектив, в якому навіть виступали кілька гравців, що раніше грали в серйозних німецьких клубах.
"Була лише одна проблема: ми ніяк не могли знайти правого вінгера. І якось під час одного з наших тренувань до мене підійшов один єврей та заявив, що може грати. Спочатку я подивився на нього досить критично, адже він мав трішки кривуваті ноги. Але вистачило лише кілька хвилин, щоб я зрозумів, що він грає вражаюче (як бачимо і в таборах були свої Гаррінчі)", – згадував Вінтер.
Після тривалої підготовки нарешті відбувся перший матч між командою Аушвіц головний табір та циганським табором. В той день майже всі есесівці прийшли на гру, щоб підтримати свою команду. Вони оточили поле по периметру так, щоб полонені не могли спостерігати за матчем. Але це не могло перешкодити футбольним вболівальникам. Табір знаходився близько від поля і в’язні могли дивитися за ходом поєдинку. Багато полонених, які навіть не мріяли про хліб, видряпувалися на дахи бараків, щоб насолодитися таким рідкісним в таборі видовищем. Також з нагоди цієї події був вимкнений електричний струм на паркані біля футбольного поля і численна публіка вилаштувалася біля огорожі. Глядачів було настільки багато, що здавалося, ніби зібрався весь табір. Матч розпочався з атак циган. І на 10-й хвилині їм вдалося втілити свою перевагу в забитий гол. "Все. Я подумав, тепер нам кінець. Зазвичай есесівці з Освенціму та Біркенау конкурували між собою, але не сьогодні, в цей момент вони всі вболівали за своїх. Німці почали стріляти з пістолетів несамовито підганяючи власну команду вперед. У другому таймі ми збільшили нашу перевагу. Ну, тепер нам точно не вижити. Суперники почали кричати один на одного і ледве не дійшло до бійки між ними. Незадовго до кінця, ми, на щастя, пропустили один гол. Це, безперечно, підняло настрій есесівцям і допомогло нам не потрапити після поєдинку в крематорій" – розповідав Вальтер.
Тепер Гартманн почав краще годувати футболістів-полонених, у них на кістках навіть почало з’являтися щось схоже на м’ясо. Незабаром був влаштований матч-реванш і в’язні, не бажаючи більше гратися з вогнем, програли з рахунком 1:2. Скоро на місці футбольного поля побудували лазарет і про ігри довелося забути. Можливо,Гартманн зміг би відновити офіційні матчі, але йому було вже не до футболу. Практично одночасно в нього на Cхідному фронті загинули двоє синів. Скоро команда була розформована, а гравці втратили свої привілеї, проте іскра футбольного життя продовжувала жевріти. Коли найжорстокіші охоронці виїжджали в місто, полонені брали м’яч та починали грати в футбол і на деякий час вони відчували себе не в Освенцімі, а на волі.
Далі буде…
Володимир Войтюк, Football.ua
