Мені досі сняться кошмари. Навіть сьогодні, коли я на самоті думаю про свою кар’єру, то в голову приходять три речі: «Ейзель», «Гіллсборо» та війна. Війна намагається зламати тебе. Десятки моїх друзів померли, інші стали каліками. Саме тоді ти починаєш усвідомлювати справжню ціну життя. Залишитися в живих – це подарунок для мене, тому я повинен повністю насолодитися ним. Це пояснює, чому всі ці роки я постійно намагався грати в футбол з посмішкою на обличчі, намагаючись забути ту безглузду війну, яка забрала тисячі людських життів.

Брюс Гроббелар.

30 травня 1984 року Ліверпулю залишилось зробити один крок до четвертого за вісім років Кубка чемпіонів. Фінал проходив на римському «Стадіо Олімпіко», на якому в 1977 році Червоні вперше стали футбольними королями Європи. Проте фартовий стадіон аж ніяк не тішив тренера Ліверпуля Джо Фегана, адже суперником Червоних була Рома. Побоювання наставника підтверджувала статистика. В КЄЧ 1983/84 римляни в своєму лігві лише перемагали. Особливо ефектним вийшов півфінальний  камбек італійців. Маючи комфортний домашній запас в два м’ячі, Данді Юнайтед приїхав на Апенніни, сподіваючись легко втримати потрібний результат. Проте на «Стадіо Олімпіко» на шотландців чекало справжнє пекло. Тифозі, наче Гея Антея, зарядили вовків неймовірною енергією, і ті розірвали Данді на шматки, 3:0.

На Ліверпуль у вічному місті також чекав гарячий прийом. Під час подорожей Червоних Римом, їх автобус постійно переслідували десятки тифозі на веспах, з закритими шарфами обличчями, які розмахували ножами, погрожуючи перерізати горло англійцям. Захисник Ліверпуля Алан Гансен ввімкнув телевізор за 5 годин до початку матчу та побачив, що стадіон вже заповнений на дві третини. «Я був шокований, наскільки сильно вболівальники хотіли, щоб Рома перемогла. Я відчув страх». Ліверпулю пощастило, що цього дня за них грав Гроббелар, який не боявся навіть самого чорта.

Брюс народився в 1957 році в Південній Африці в сім’ї британського стрільця. Коли йому виповнилося два місяці, Гроббелари переїхали на північ в Родезію (тепер Зімбабве). У 1965 в країні розпочалася жорстока громадянська війна. Через 10 років Брюса, як спортсмена (голкіпера молодіжки), взяли в елітний батальйон спецназу, сформований за особистим наказом тодішнього прем’єра Яна Сміта. Десантники проходили підготовку під керівництвом кращих інструкторів Моссаду. Брюс воював на боці урядових військ проти повстанців, очолюваних Робертом Мугабе та Джошуа Нкомо. Серед своїх бойових товаришів Брюс виділявся гострим зором. Саме тому він був слідопитом – визначав, коли і де пройшли повстанці. Як розповідав Саймон Купер, Брюс розрізняє дорожні знаки на відстані майже в 100 метрів. Недарма екс-голкіпер любить казати: «Якщо мене почне підводити зір, то від мене залишиться не більше половини».

Спочатку загін Гроббелара розмістили в буші (незаселена місцевість), а потім пересунули ближче до кордону з Мозамбіком. Якось Брюсу неймовірно пощастило. «Мого кращого друга, який стояв в 5 ярдах від мене, застрелили повстанці. Тоді мені лише дивом вдалося врятуватися з цього пекла. Ми думали лише про те, як пережити день. Все інше вважалося розкішшю. В партизани пішов навіть син мого слуги. Під час війни ми випадково зустрілися у мене вдома. Тоді я сказав йому: «Якщо я побачу тебе в буші, то пристрелю». Він відповів: «Гаразд, тільки я це зроблю першим». Більше я його не побачив. Його брат розповів, що він загинув. Якщо війна чомусь і вчить, то це вмінню цінувати життя. Поразка в футбольному матчі – це дрібничка, в порівнянні з прикордонними рейдами та поїданням жуків через нестачу пайків. Я ніколи не буду вибачатися за те, що сміюся над життям та насолоджуюсь футболом»,  – розповідав Брюс в одному з інтерв’ю.

Також Гроббелар брав участь в каральних рейдах на партизанські загони. На його бойовому рахунку кілька десятків людських життів. «Мені допомогли вижити 40 способів вбивства, яким мене навчили ізраїльські інструктори. Що я відчув, коли вперше застрелив людину? Нічого, окрім полегшення, адже він міг вистрелити першим. До того ж, він носив камуфляж, а не цивільне, а, отже був ворогом», – згадував ті страшні часи Брюс.

Війна закінчилась поразкою, а Гроббелар повернувся в спорт, підписавши контакт з Дурбан Сіті. Він був напрочуд талановитим. Сфера зацікавлень Брюса не обмежувалася лише футболом. Так, Гроббелар міг стати баскетболістом, регбістом чи крикетистом. Якщо вірити Брюсу, він подавав більші надії, аніж вікет-кіпер Дейв Хоутон, який згодом став всесвітньо відомим. А один з американських коледжів розгледів в ньому топ-бейсболіста та запропонував йому стипендію на навчання. Але Гроббелар вибрав футбол і жодного разу про це не пошкодував. Брюс міг набагато швидше опинитися на Туманному Альбіоні. В 1978 році Вест Бром запросив його на кастинг. Але зімбабвієць не зміг отримати дозвіл на роботу і тому поїхав в канадський Ванкувер Уайткепс. Через рік голкіпер нарешті отримав бажану довідку та дебютував за англійський Кру Александра. «Я отримав той клятий папірець лише завдяки своєму батькові, який служив стрільцем в британській армії».

У 24 матчах за свій новий клуб він прославився як своїми сейвами, так і жахливими помилками. Вже після першого англійського сезону Гроббелар здобув славу ексцентрика. Так, в одному з матчів перед тим як виконати удар від воріт, Брюс надягнув маску стариганя. Арбітр оцінив цей клоунський фокус жовтою карткою. Попри всі дикі витівки Гроббелара, тренер Ліверпуля Пейслі розгледів в ньому чудового воротаря. «Коли я вперше побачив Брюса на розминці, то зрозумів, що він саме той, кого я так давно шукав. Під час розминки партнери били Гроббелару по воротах з лінії штрафного майданчика, а він не просто відбивав всі м’ячі, а ловив їх. Мені навіть не потрібно було залишатися дивитися матч», – розповідав Пейслі.

Червоні миттєво зненавиділи Гроббелара, коли він заявив, що хоче потіснити з воріт Рея Клеменса та збирається надовго забронювати за собою пост номер один. «Ти занадто старий, щоб захищати наші ворота, через рік я займу твоє місце», – заявив нахабний новачок під час розмови з легендою Червоних. Алан Гансен згадував, що досвідчені гравці Ліверпуля хотіли опустити шмаркача з небес на землю. Але через два тижні Клеменса продали в Тоттенгем і Гроббелар став основним голкіпером Червоних. Це була не остання чудова подія в житті Брюса в даний період. Він одружився з красунею-стюардесою. Щоправда, медовий місяць пройшов зовсім не так, як планували молодята. Дружину терміново викликали на роботу й вона полетіла в Барбадос. А Гроббелар провів медовий місяць в компанії свого весільного дружби.

Клеменс не тримав образи на Брюса: «Це оригінальний голкіпер: фізично сильний, з неймовірною реакцією, він чудово грає на виходах та страхує захисників. Але також Брюс є природженим комедіантом і така його поведінка, наче магнітом, притягує до нього увагу фанатів та створює проблеми  для Гроббелара та клубу. Коли ти стоїш на воротах Ліверпуля, то під час матчів часто залишаєшся без роботи. Брюс ж хотів довести вболівальникам, що він недарма отримує зарплатню, і, отримавши м’яча, хотів показати якийсь фокус». Якось під час одного з матчів, коли лило, як з відра, Брюс позичив в одного з фанатів парасолю й так і простояв в руках з нею до фінального свистка. На інший матч він вийшов в кепці, до якої прикріпив пластикову качку. Коли іспанські вболівальники обкладали його триповерховою лайкою та кидали в нього апельсини, Гроббелар збирав цитрусові та жбурляв їх назад на трибуни.

Після переходу в Ліверпуль помилки в грі Брюса нікуди не поділись. В матчі з Пітерборо він випустив м’яч після навісу, в Cофії воротар невдало пішов в дриблінг біля своїх воріт, махнув ногою повз м’яч в грі з Шеффілд Венсдей, – і завжди існувала ймовірність того, що він не розрахує траєкторію високого м’яча чи помчить стрімголов в поле або ж почне жонглювати сферою далеко від своїх володінь. Найбільш безглуздим був гол, який закинув Брюс у власні ворота з Манчестер Сіті на Boхing Day в 1981 році. Після чергового жахливого ляпу Гроббелара фанати Евертона подякували голкіперу за «чудову» гру та подарували йому ковпак блазня. Вболівальники Червоних обожнювали Брюса та закривали очі на всі його промахи, адже він дарував їм те, за що вони платили гроші, зароблені важкою працею, за справжнє шоу. Після першого сезону Брюса кількість проданих Ліверпулем абонементів зросла на 20 %. Сарафанне радіо чудово працювало й «Енфілд» заповнювався вщерть, щоб насолоджуватись пантомімами Гроббелара, який мавпував то пантеру, то орангутанга, то слона.

Ну і не варто забувати, що родезієць був одним з кращих голкіперів світу. Всі свої помилки  він сповна компенсовував божественними сейвами. «До появи Брюса на авансцені вкрай нечасто можна було побачити, щоб голкіпер виходив на м’яч, який високо летів на 12-13 ярдів з воріт чи підчищав за захисниками на відстані більше ніж в 25-30 ярдів від воріт. Він не встановлює для себе жорстких рамок, за які не можна виходити. Якщо сфера знаходиться в повітрі достатньо довго, щоб Брюс міг спіймати її в 17 ярдах від воріт, то він обов’язково спробує її приборкати, – стверджував шотландський голкіпер Боб Уілсон. Сам Брюс казав, що його божевільні набіги помножили на нуль набагато більше голів, аніж спровокували їх.

Пейслі ніколи не шкодував компліментів на адресу свого геніального воротаря-клоуна: «Якби Брюс не зупинив свій вибір на збірній Зімбабве, він став би основним голкіпером Трьох Левів». На жаль, він так і не став своїм в країні, яка прославилась на весь світ неймовірною гіперінфляцією. «Брюс народився в Південній Африці, виріс тут, потім поїхав в Канаду, провів 13 років в Ліверпулі, думаєте його можна назвати місцевим? Ми, звичайно, хотіли б, щоб Гроббелар виступав за нашу збірну. Однак, ми не можемо задовольнити його  неймовірні фінансові апетити. Федерація доклала багато зусиль, щоб назбирати необхідну суму. І нам це майже вдалося, проте інфляція за кілька днів з’їла всі наші заощадження», – розповідав зімбабвійський футбольний чиновник.

Фінал КЄЧ 1984 року став піком кар’єри Брюса.120 хвилин Ліверпулю та Ромі не вистачило, щоб виявити сильнішого. Тому довелося бити післяматчеві пенальті. Фаворитом лотереї була Рома і не лише тому, що фінал проходив в вовчому лігві. Голкіпер римлян Франко Танкреді вважався кращим спеціалістом Серії А по приборканню одинадцятиметрових. До того ж, він завжди виконував домашнє завдання – ґрунтовно вивчав манеру суперників пробивати пенальті. Цікаво, що під час підготовки до фіналу гравці Ліверпуля тренували серію пенальті зі своїми юніорами. І ту лотерею Червоні програли. Однак для Брюса це не мало жодного значення. Він приїхав в Рим за Кубком європейських чемпіонів. Попри те, що Гроббелар не взяв жодного пенальті в серії, саме він став головним героєм лотереї. Зімбабвієць загіпнотизував Конті та Граціані, які схибили, хоча зазвичай під час тренувань забивали 10 з 10 пенальті. Італійців шокували так звані ноги-спагеті Брюса, якими він робив химерні рухи  перед ударами гравців Роми.

«Коли настала пора серії пенальті, ми стали в коло, тренер підійшов до нас і сказав кожному кілька слів. Так, Феган промовив до мене: «Хлопче, якщо ти не відіб’єш жодного пенальті (а я і не відбив), то ніхто не наважиться кинути в тебе камінь. Нічого не бійся і просто роби свою роботу. Під час серії я як міг виводив опонентів з себе. Ці фокуси аж ніяк не впливали на мене, оскільки я просто був собою та грав вар’ята. Ноги-спагеті? Ця чудова ідея осяяла мене, коли напередодні одного з пенальті я вкусив сітку, вона смакувала мені, мов спагеті, тому я вирішив рухати ногами, імітуючи спагеті. До речі, не влучили двоє найбільш досвідчених гравців Роми. Так що мої дивацтва не лише веселили трибуни, а й йшли на користь команді», – писав Брюс в автобіографії.

Закінчимо цей матеріал словами нашого героя: «У 20-річному віці в мене була дівчина, родезійка. Вона завагітніла. Я хотів зробити їй пропозицію, але випадково довідався, що батьком дитини є мій кращий друг. Якби я оженився, то ніколи б не потрапив в Ліверпуль, а грав би десь в Африці. Мав би власний бізнес та мінімум п’ятьох дітей. Чи мені б сподобалося таке життя? Так, тоді б я не бачив ні «Ейзеля», ні «Гіллсборо»».