"Я впав на самісіньке дно, щоб миттєво піднятися на найвищий пік. Звичайно, жоден футболіст не хотів би вляпатися в історію, ставши учасником найбільшої ганьби у спортивній історії. Але після того, як ми зробили камбек, котрий претендує на вічність, навіть найталановитіший режисер не придумав би кращого сценарію".

Каррагер — про стамбульське диво.

26 травня 1989 року Майкл Томас на останній хвилині гри, мов ніж крізь масло, пройшов через оборону Ліверпуля та забив один з найбільш шокуючих голів в історії «Енфілда». Цей м’яч подарував Арсеналу чемпіонський титул, за яким вже витягнули руки Червоні. Гол Томаса розбив тисячі сердець фанатів Ліверпуля. А ось вболівальники Евертона мали чудовий привід для святкування. В одному з пабів Бутла, передмістя Ліверпуля, 11-річний хлопець, фанат Ірисок, також радів тріумфу Арсенала так, наче титул виграв саме Евертон.

Невдовзі натовп перемістився з пабу на вулицю, де вишкрябав на стіні графіті: «Дякуємо, Арсенал». Хлопчисько гучно сміявся та захоплено аплодував «художникам». Він з нетерпінням чекав вранішніх газет, щоб прочитати про те, як Ліверпуль скинули з небес на грішну землю. Юнак вважав себе найпристраснішим фанатом Евертона в Бутлі. «В ту жахливу для Ліверпуля ніч їхня поразка була для мене рівнозначна великому тріумфу Ірисок. Я не хотів просто грітися в променях слави Арсенала. Я жадав натовкти носом в це графіті кожного Червоного в місті». Ви вже, мабуть, здогадалися, що цього хлопця звали Джеймі Каррагер.

«Як вболівальник Евертона, я був в захваті від кожної поразки Ліверпуля, адже вони покращували наші шанси на титул. Оскільки тепер я Червоний, все змінилося на 180 градусів. Кожна невдача Ірисок робить мене щасливим. Я багато думав про свої почуття до Евертона, і вони постійно змінювались. Колись я обожнював Ірисок, але зараз у клубі відбуваються речі, які є для мене неприйнятними. На жаль, команда, яку я любив, залишилась у 1980-х. Сучасний  Евертон зовсім не схожий на свого попередника. Я б навіть охрестив їх протилежними полюсами. Саме тому, коли я згадую Евертон 80-х, то називаю їх «ми», а сучасний Евертон – це «вони», – пише Джеймі в автобіографії.

Хоча в дитинстві Каррагер був прихильником Ірисок, згодом він позбувся цієї шкідливої для фанатів Ліверпуля звички. Протягом всієї своєї тривалої кар’єри Джеймі жодного разу не дав підстав «Енфілду» сумніватися в тому, що у його жилах тече червона кров. Якби на початку 2000-х Ви б запитали в корінних мешканців міста на Мерсі, хто в команді найбільше схожий на справжнього скаузера, який звик всього досягати важкою працею, у 90 випадках зі 100 їхня відповідь була б «Джеймі Каррагер».

Фанати часто співали на Копі пісеньки, в яких називали захисника єдиним безцінним гравцем Ліверпуля, адже в нього є те, що неможливо купити за гроші. Справжній скаузерський акцент вважався для простих ліверпульських робітників ще одним козирем ідеального Каррагера. Джеймі став прикладом для багатьох мерсісайдських юнаків, які сподівалися повторити його шлях на Олімп. Рідний Бутл оцінив позитивний вплив футболіста на молодь та проголосив його почесним громадянином міста. 

Природно, що, як і більшість юнаків, Джеймі хотів забивати голи, а тому спершу спробував себе в атаці. Проте нічого хорошого з цього не вийшло. Далі він перемістився в півзахист, де його справи пішли вгору. Проте справжнім пострілом у десятку став перехід Карри в оборону, адже Джеймі був природженим беком. Для нього не мало жодного значення, чи він грав зліва в захисті, чи справа, чи в центрі, він завжди бився за Ліверпуль. Деякі журналісти стверджували, що Джеймі готовий віддати життя захищаючи честь червоної футболки. І знаючи залізного Каррагера – це аж ніяк не гіпербола. Джеймі виграв свій перший серйозний трофей у 18-річному віці.

У молодіжному кубку Англії ніхто не міг пройти Карру, а захисники суперників не знайшли криптоніту, який би зупинив суперфорварда Майкла Оуена. У жовтні 1996 року Джеймі підписав професійний контракт з Ліверпулем. А через три місяці дебютував в складі Червоних у півфіналі Кубка Ліги проти Мідлсбро, замінивши Роба Джонса. 18 січня Джеймі вперше з’явився в стартовому складі Червоних. І тут не обійшлося без посмішки Фортуни. Спочатку Джеймі мав зіграти в центрі півзахисту, проте тренер Рой Еванс передумав та віддав перевагу Бйорну Кварме. Однак за кілька годин до початку матчу з Астон Віллою захворів Патрік Бергер, і в наставника не залишилось вибору. Ось як Джеймі згадував свій дебют: «Я дуже нервував. Та вже на 20-й секунді «відзначився», отримавши жовту картку. Гірчичник мене заспокоїв, і я забив чудовий м’яч головою перед трибуною Коп».

На жаль, така універсальність не допомагала Джеймі забронювати за собою місце в основі. Справа в тому, що Еванс згадував про Карру лише тоді, коли потрібно було когось замінити. Через це захисник не міг проявити себе в усій красі на улюбленій позиції. Також тоді Джеймі було вкрай далеко до статусу улюбленця фанатів. Більшість вболівальників сумнівалася, що він надовго в команді. У фанатів Червоних виробилася погана звичка. Якщо Ліверпуль грав кепсько, що в ті часи не було великою рідкістю, експерти та вболівальники часто робили з Джеймі цапа-відбувайла. «Я не люблю сидіти в Інтернеті, але чудово знаю, що після поразок тебе там можуть морально вбити. І якщо ми програємо, то мені завжди дістається найбільше. Складається враження, що фанати з задоволенням мене б розіп’яли», – згадував Джеймі.

Червоні сподівалися знову повернути собі англійський та європейський футбольний трон,  тож не шкодували грошей на дорогі покупки. Саме тому наш герой часто опинявся на лаві запасних. Але Каррагер не звик здаватися без бою, він завжди повністю викладався на полі, доводячи наставникам, що власний вихованець більше заслуговує на місце в основі, аніж дорогий чужинець. Така самовіддача допомогла Джеймі знайти ключик до серця «Енфілда». Без шаленої підтримки вболівальників залізний Карра ніколи б не став одним з лідерів команди. У листопаді 1998 року Жерар Ульє, одноосібно очоливши Червоних, знав, що без Карри йому аж ніяк не обійтись. Не забарився й виклик у лави Трьох левів. У 1999 Джеймі отримає свою першу кепку за матч проти Угорщини. Карра віддячив сторицею Ульє, ставши одним з головних ковалів треблу Ліверпуля в сезоні 2000/01. Тоді Червоні взяли Кубки Англії, Ліги та УЄФА.

Коли у 2004 році Рафа Бенітес став тренером Ліверпуля, його найбільше вразила титанічна праця та характер Джеймі. Саме тому він зробив його заступником Джеррарда. Карра завжди достойно носив капітанську пов’язку, коли Стівен пропускав матч. Джеймі прекрасно читав гру, йому часто доручали опіку найбільш небезпечного форварда суперника і, як правило, нападнику так і не вдавалося вийти з тіні Залізної людини. Також наш герой виконував ідеальні підкати та самовіддано бився за будь-який, навіть, на перший погляд, безнадійний м’яч. Й часто він виборював цю сферу.

Спостерігаючи за Джеймі, партнери не могли грати спустивши рукави й інколи робили нереальні камбеки. Наприклад, у Стамбулі. «Я б пройшов крізь стіну, якби це могло допомогти команді, коли я одягав Червону футболку, то не відчував болю. Пам’ятаю, у вересні 2003 року в матчі з Блекберном мене виносили з поля на ношах. Я хотів вирватися з рук лікарів, стверджуючи, що в мене лише невеличкий синяк, і я невдовзі розбігаюсь та зможу продовжити гру. Я не міг підвести товаришів. Потім з’ясувалося, що лікарі були праві, адже в цьому матчі я зламав ногу. Ви питаєте, як я зміг грати в фіналі КЄЧ, коли мої ноги зводили судоми. Та це дрібниця. Ескулапи не змусили б мене покинути поле в фіналі ЛЧ навіть з допомогою пістолета».

Алан Гансен, одна з легенд Ліверпуля, зазначив, що без Каррагера Червоні не  змогли б подолати шлях до Стамбула. «Пам’ятаю, як спостерігав за грою Джеймі в домашньому півфіналі з Челсі. Я дивився на нього з роззявленим ротом. Я швидко збився з рахунку, скільки він зробив перехоплень та заблокував м’ячів. Також видавалося, що Карра був всюди. Він літав від свого до чужого штрафного майданчика». Хоробре серце Джеймі стало одним з ключових факторів неймовірної перемоги Червоних в фіналі КЄЧ 2005. В овертаймі Джеймі, який страждав від судоми, двічі в акробатичних стрибках заблокував небезпечні навіси Сержиньйо, які могли стати смертельними для Червоних.

Головним героєм серії післяматчевих пенальті цілком заслужено назвали голкіпера Дудека, але не варто забувати й про Джеймі. «Єжи – це чудовий та порядний хлопець. Але це було зовсім не те, що нам було потрібно для того, щоб перемогти Мілан. Я остерігався, що він просто стоятиме на воротах, намагаючись вгадати, куди полетить м’яч. Тому я вирішив хоча б на декілька хвилин зробити з Дудека Брюса Гроббелара. Я порадив Єжи, щоб він імітував легендарні ноги-спагеті колеги. Він послухав мене. Й ці кінцівки в нього вийшли ще кращими, ніж оригінал. І, чорт забирай, вони допомогли нам взяти той бісовий кубок».

Якось один з папараці запитав в Карри: «А Ви ніколи не задумувались про перехід у великий клуб?». Джеймі миттєво відповів: «Я вперше чую настільки ідіотське запитання. Ліверпуль – найвеличніший клуб світу». Крім вищезгаданого гола в ворота Астон Вілли, Каррагер забив лише два м’ячі в футболці Ліверпуля, не враховуючи автоголів. Складалося враження, що Каррі набагато простіше забити м’яч у власні ворота, аніж у чужі. «Джеймі – найкращий захисник, з яким я грав в Ліверпулі та найгірший фінішер, з яким я коли-небудь грав», – стверджував Джеррард. На рахунку Каррагера фігурують 8 автоголів. Найбільш прикрими з яких є два м’ячі у власні ворота в протистоянні з МЮ у вересні 1999 року.

Ці помилки коштували тоді Ліверпулю поразки. В списку «досягнень» захисника фігурує й автогол у фіналі Кубка Англії. На щастя, партнери тоді підстрахували Джеймі й компенсували його помилку. Таке неймовірне число автоголів, які забив Карра, пояснюється тим, що він завжди грав до останнього, сподіваючись блокувати удар суперника, а тому м’ячі часто рикошетили від нього в ворота. Усі тренери Червоних чудово розуміли, що безстрашна гра Джеймі врятувала їх від десятків неминучих голів. А тому ці 8 автоголів на такому фоні можна назвати невеличким виробничим браком.

«Для мене Каррагер – один з кращих захисників Європи. Він завжди зосереджений на грі та намагається постійно вчитися. Для мене найголовніше, що Карра з кожним сезоном продовжує вдосконалюватись, він нагадує мені мисливського собаку. Коли я хочу протестувати якусь новинку в захисті, то в першу чергу обговорюю це з Джеймі. Й Карра ніколи не виступає проти нововведень, говорячи щось на кшталт: «Для чого змінювати те, що і так працює». Він завжди готовий вчитися. Каррагер – душа нашої команди. Він постійно кричить та розмовляє з іншими.

Джеймі – чудовий приклад для молодих гравців. Їм достатньо просто спостерігати за ним, щоб зрозуміти як потрібно грати та викладатися на полі», – не шкодував компліментів на адресу Каррагера Рафаель Бенітес. Тренер Червоних Брендан Роджерс також відзначав важливість захисника для Ліверпуля: «Джеймі – зразковий профі. Мені видається, що ми занадто тиха команда й нам потрібні гравці, які могли б керувати нею під час матчу, коли тренера нечутно. Я б назвав Карру голосом Ліверпуля. І я ніколи не чув гучнішого голосу».

«Я тепер можу претендувати на лаври Нострадамуса, адже в 1996 році створив фан-клуб Джеймі Каррагера. Тоді вболівальники крутили пальцями біля скроні, не розуміючи, чим новачок заслужив на таку честь. Але я не помилився. З кожним наступним сезоном Карра грав на 10% краще, ніж в попередньому, і фанати зрештою полюбили Джеймі. Вони наче пробудилися від тривалої сплячки та зрозуміли, який скарб знайшов улюблений клуб», –розповідав Кріс Баскомб, тодішній президент фан-клубу Джеймі. Недарма Коп співав: «Дайте нам ще 10 Каррагерів – і ми будемо непереможні».

Цінність Джеймі для клубу чудово ілюструє банер, який протягом десятків років висить на «Енфілді» – «23 КАРРАтове золото». Також в нього по-справжньому велике серце. Каррагер заснував благодійний фонд, який зібрав мільйони фунтів стерлінгів на хороші справи. Джеймі ніколи не забував про свої корені. Коли прості вболівальники з Бутлу мали проблеми з квитками на великі матчі, вони знали, що в цьому випадку потрібно було просто подзвонити Каррагеру. Й він ніколи не відмовить.

На завершення наведу ще одну цитату Джеймі, яка може вважатися його кредо: «Мене важко назвати одним з найтехнічніших гравців Ліверпуля, але ніхто не зможе сказати, що я хоча б раз просто відбував на полі номер. Я завжди викладався на 100 відсотків. Якби не важка праця та професійне ставлення до футболу, я б ніколи не зміг настільки довго виступати за найкращий клуб світу».