Металіст 1925 днями привернув увагу більше, ніж у будь-який із днів свого існування. Привернув єдиним чином, яким може залучити клуб із такою аудиторією та історією: заявою про банкрутство та розформування.

Це був грім серед ясного (дуже спекотного) неба – навіть перші інсайди із цього приводу з'явилися за лічені хвилини до заяв на офіційному сайті. І, разом з тим, це було наскільки несподівано, настільки ж зрозуміло. “Останній ракетний удар орків по інфраструктурі компанії, яка протягом останніх трьох років фінансувала наш клуб, зруйнував не лише відповідальний бізнес нашого регіону. Він зруйнував мрію сотень дітей, які прагнули займатися спортом, здобувати перемоги і гордо казати: "Я із Металіста 1925". Вони залишили без роботи більше 300 сімей, які день у день працювали над відродженням минулої слави харківського футболу” – коротко і ясно.

І ось, у момент, коли Шахтар уже шкодував про втрачені очки (за регламентом, якщо команда зіграла менше половини чемпіонату і знялася, її результати анулюються, таблиця оновлюється без матчів за її участю – а у разі харків'ян це в тому числi програш Шахтарю), Рух думав, чим себе зайняти, щоб не втратити форму (через перенесення матчу з Дніпром-1 львів'янам світив місяць без ігрової практики), а я готував матеріал про 10 головних матчів в історії Металіста 1925, клуб воскрес.

Факт: під час війни наші клуби живуть набагато спокійнішим життям, ніж 8-10 років тому. У ході минулого сезону в УПЛ не знялася жодна команда, та й у нижчих лігах знять дуже мало. Вони трапляються, але з супероб'єктивних причин: усі розуміють, чому в УПЛ припинили грати Маріуполь та чернігівська Десна, а у випадку з ФК Скорук достатньо дізнатися, що бізнес власників пов'язаний із аграрними ділянками на Нікопольщині, аби зрозуміти причину зняття минулого літа.

Загалом одне-єдине більмо на оці під назвою ФК Львів не псує враження: клуби живуть, відзначають ювілеї, у такий складний час наважуються дебютувати у професійному футболі. А за часів, коли в Україні не лунали повітряні тривоги, ситуація була зовсім іншою.

У 2013-16 рр.. лише одна команда саме вилетіла до першої ліги – з тим, щоб у ній надалі грати. Про УПЛ жартували, що це найжорстокіша ліга світу: звідси не вилітають, звідси помирають. Окрім Маріуполя, клуби в кращому разі догравали сезон для того, щоб після фінішу знятися – а в гіршому знімалися вже протягом сезону, каструючи сам чемпіонат. Була ще проміжна стадія: грати молоддю та/або вільними агентами, програючи всім поспіль, крім таких самих “живих мерців”.

Після сезону-2012/13 було розформовано Кривбас, але ціла низка команд першої ліги відмовилася підвищуватися – і навіщось у вищій лізі залишився запорізький Металург, який виграв один матч із 30. У наступному сезоні “козаки” виграли 2 матчі з 28, але цього разу лишилися взагалі без запитань: бо знялися вже три команди. Лігу скоротили вперше, до 14 команд, після зняття ще двох команд скоротили вже до дванадцяти... Загалом, УПЛ була набагато депресивнішою першістю, ніж зараз, коли в країні тижні не минає без терактів.

І в чому причина?

А причина, як завжди, в грошах. Погляньте на наш матеріал восьмирічної давнини про зарплати в УПЛ. Тоді, говорячи про скорочення (!) бюджетів, ми розповідали про оклади в 15 тисяч доларів навіть у клубах рівня Говерли. Говерли, яка ніколи не займала місце в УПЛ вище за дванадцяте!

Фінансові клуби не просто належали місцевим царкам: супертопам української політики. Вони від них повністю залежали. Говерлі, яка ніколи навіть “на Одонкора” повні трибуни не збирала, навіть суто логічно не було сенсу якось розвивати академію чи працювати з маркетингом. Будь-які можливі доходи навіть 5% зарплатного фонду не могли відбити – цілком очевидно, що поки Шуфрич був у політичному полі, був клуб, а коли його там не стало, не стало клубу.

Відповідно, 99% витрат клубу були пов'язані із зарплатами гравців. Власнику цікаво – клуб процвітає як головна пам'ятка умовного Криворого Рогу чи Ужгорода. Власнику перестало бути цікаво – клуб втрачає можливість на оплату комунальних послуг собі заробити.

Нині, до речі, це читається зовсім іншими очима. Ось типова скарга того часу, від лідера Кривбасу Дениса Дедечка :

“Наразі заборгованість із зарплати перед футболістами становить три місяці. А преміальних за успішні матчі ми від початку сезону взагалі не бачили. Тепер ще відключили гарячу воду на базі. Сьогодні після тренування довелося митись під холодною водою. Але це можна пережити. Питання про те, щоб бойкотувати матчі, наразі не стоїть, але якщо ситуація жодним чином не зміниться, не виключений і такий варіант”.

І це при тому, що ніхто, звичайно, не приховував, що зарплати в середняках УПЛ складали десятки тисяч доларів на місяць. Зараз, коли самі патерни мислення інші, так і хочеться відповісти Дедечко: ну, скиньтеся зарплатою за 1 день, закрийте всі борги по воді. На матчі ви ж власним транспортом (звичайно, преміум-класу) добиралися, можете і в цьому плані потурбуватися про себе. Якщо гратимете добре, то перейдете в нову команду з шикарними окладами (як і вийшло на практиці), якщо погано – значить, ви елементарно не заслуговуєте тих зарплат, які у вас були.

Але в роки, які тільки тепер, згодом сприймаються як ситі, такі скарги зустрічали з розумінням. Ми вважали нормою, що у того ж Дедечка зарплата була на порядок вищою, ніж у гравців середняків Ередивізії чи Ліги Жюпіле. А багато хто реально вірив, що якщо їм такі зарплати не платити, вони поїдуть у ту саму Ередивізію чи турецьку Суперлігу.

Час засвідчив, що це не так. Що навіть перемоги на ранніх стадіях єврокубків не роблять таких гравців хоч комусь цікавими. Що найкращий гравець Зорі на певному відрізку Хомченовський переходить лише в аутсайдер Сегунди Понферрадіну – і Понферрадина про цей трансфер, напевно, шкодує, бо українець там зовсім не блиснув. Що Кирило Ковальчук, за всієї поваги до його нефутбольних талантів, через якийсь рік після матчів з Ліоном і дуелі з Ляказеттом , може знайти собі роботу лише у новачкові другого (!) турецького дивізіону Каршияцi – та й там програти конкуренцію.

За межами максимум топ-5 УПЛ, наші футболісти не потрібні нікому. Саме тому, до речі, вони стали набагато покірнішими: перестали скаржитися, стали регулярно говорити про свою професію як про привілей. А від їхніх зарплат відлетів нуль.

Зараз той час, коли футболіст клубу УПЛ – досвідчений, з бекграундом, певними досягненнями – може отримувати менше за хорошого айтішника. Відповідно, і зважитися на їхнє фінансування – не те саме, що зважитися на фінансування космічної програми (а 10 років тому було практично так). Не треба бути одним із найвпливовіших людей України, щоб “потягнути” клуб УПЛ. Фактично, за пару сотень (а може й за одну) тисяч доларів на місяць конкретна людина може отримати рекламу: можливість регулярно давати інтерв'ю, які зберуть десятки, а то й сотні тисяч переглядів, а це з великою ймовірністю дає позитивний імідж.

От і не вмирають наші клуби. В одних аграріїв проблеми? Знайдуться інші, які можуть закрити рахунок. Український футбол перестав бути білим слоном – дорогою, безглуздою іграшкою, яка тебе тільки грабує. Футболісти стали схожими на нас самих: вони не роблять місячний виторг “Арені”, бо отримують більше, але не незрівнянно більше за звичайних українців.

До речі, одну річ треба проговорити окремо. Не варто порівнювати зарплати середньостатистичних українців із зарплатами всередині дуже специфічної індустрії, представники якої стають безробітними у 30, максимум 35 років. Тренерів потрібно набагато менше, ніж гравців, величезна частина екс-футболістів десятиліттями нікому не потрібна, тому що в роки, коли інші навчаються, вони 100% своїх часу та зусиль концентрували на специфічній навичці, яка потім перестає працювати. Навіть якщо вони до 40 років отримають нову освіту, з великою ймовірністю роботу вони не знайдуть, тому що в багатьох професіях процвітає ейджизм (потрібні молоді новачки). І якби зарплата найкращих представників професії (а не забуваємо, що УПЛ – це найкращі, максимум, 5% гравців у країні) зіщулився до зовсім вже звичайних 15-20 тисяч гривень, то тінейджери б просто перестали займатися футболом і пішли писати код.

“Футбол відображає життя в країні” – теза, яка тільки спростовувалась в Україні за Януковича, коли процвітаюча ліга жила на тлі розквіту корупції, спустошення золотовалютних резервів та інших “чудес”. Але зараз український футбол справді став демонструвати українську дійсність. Вона, може, і скромна, непомітна, але практично безсмертна. Якщо клуб у біді, знаходиться той, хто прийде на допомогу – так само як знайдеться той, хто накладе турнікет пораненому після теракту.

Правда, стеля в промисловості в такому вигляді дуже низька, що ми днями вкотре побачили.