Сьогодні вранці наша команда вирушила додому. В Турині літак приземлиться близько 17 години.

“Сorriere Lombardo”, 4 травня 1949 року.

Історія другого клубу столиці П’ємонту сповнена тріумфів й трагедій. Маленька, але горда команда несподівано для всіх стала найсильнішою в Італії, а потім зникла, згорівши в полум’ї катастрофи, яка змінила цілу країну. Історія Торіно ділиться на дві частини, пов’язані однією сумною датою. Все обертається навколо цієї трагедії – є лише до і після. 1 травня Гранатові полетіли в Лісабон, щоб зіграти товариський матч проти місцевої Бенфіки. Цей поєдинок  організували на честь однієї з головних зірок Орлів Франсішку Феррейри.

Цікаво, що італійці не ловили ґав та вмовили португальця перейти в Торіно. Франсішку навіть отримав завдаток. Феррейра вже погодився полетіти з Гранатовими в Італію, щоб подивитися місто й підібрати житло. Однак через проблеми з закордонним паспортом поїздку на Апенніни довелося відкласти. Мабуть, Франсішку народився під щасливою зіркою.  3 травня Орли в наднапруженому поєдинку заклювали Биків 4:3. Наступного дня футболісти Торіно, працівники клубу та журналісти вирушили додому.

На початку травня 1949 Гранатові були за крок від свого п’ятого cкудетто поспіль. За чотири тури до кінця Торіно відірвалось від найближчого переслідувача на 4 очки. Бики мали вражаючу серію з 18 матчів без поразок, а на власному полі італійські Антеї не програвали в 93 іграх. Востаннє на рідній “Філадельфії" туринці випили гірку чашу поразки ще в 1943 році. Капітан Гранатових Валентіно Маццола міг і не вирушити в той фатальний політ. Він мав високу температуру й деякі газети написали, що лідер команди залишився вдома. На жаль, ця інформація не відповідала дійсності. Президенту Торіно Ферруччо Ново пощастило більше – він підхопив грип та не полетів до Португалії. 4 травня на борту літака, який підлітав до Турина, знаходилася 31 особа.

За страшним збігом обставин, того пополудня в столиці П’ємонту панували жахливі метеоумови. Над Турином лютувала злива, а низькі щільні хмари закрили пагорби та гори, які оточують місто. Додавало пілотам роботи й те, що видимість була близька до нуля, адже все тонуло в густій імлі. Здавалося, що того дня сонце в Турині сіло занадто рано. О 17:12 неподалік від невеличкого ресторанчика, розташованого біля базиліки Суперга, раптово зупинився автомобіль.

Водій забіг в приміщення та попросив дозволу скористатися телефоном. На іншому кінці дроту місцевий журналіст спершу не повірив в моторошну новину, яку розповів йому колега. Він хотів думати, що це просто поганий жарт. Однак ця інформація виявилася страшною правдою. Невдовзі біля Суперги почали з’являтися пожежні машини та поліція. Виявилося, що літак Fiat G.212 розбився об кам’яну огорожу базиліки. Попри те, що злива не думала вщухати, дерева навколо місця катастрофи палали, наче смолоскипи. Ніхто з 31 пасажира фатального рейсу не пережив зіткнення з огорожею. Довкола лежали тіла, багаж та рештки сталевого птаха.

Коли звістка про трагедію почала ширитися містом, тисячі вболівальників, попри неймовірну зливу, прибули на пагорб, щоб віддати останню шану своїм кумирам. Жахливу місію ідентифікації загиблих поклали на плечі легендарного тренера Вітторіо Поццо, який двічі приводив Скуадру Адзурру до титулу чемпіона світу з футболу. Чимало тіл понівечив вогонь й розпізнати їх виявилось майже нереально. Поццо знадобилися чотири години, щоб ідентифікувати всіх загиблих. Деяких з них вдалося розпізнати лише завдяки документам, які знайшли в кишенях та обручкам.

Вітторіо, який тоді працював журналістом “La Stampa", написав вночі лаконічну статтю, в якій оплакував одну з найвидатніших команд в історії Італії: “Торіно більше немає. Воно зникло, згоріло, його стерли з обличчя землі… загинуло в атаці, наче штурмовий загін під час війни, котрий покинув окопи і більше ніколи не повернувся". Для Поццо це була особиста трагедія, адже він добре знав гравців Гранатових. В 1947 році десятеро з них отримали виклик в збірну, яку тоді очолював Вітторіо.

До редакції туринської газети “L’Unita" інформація про катастрофу надійшла о 17:30. Кілька журналістів негайно сіли в авто й помчали до Суперги, минаючи по дорозі сотні людей та десятки інших машин. Коли репортери дісталися до місця трагедії, їм сказали, що всі загинули. Неподалік від уламків можна було побачити два величезних колеса літака. Навколо стояли тисячі людей. Практично всі вони плакали. Італійські редакції опублікували спеціальні нічні випуски, присвячені катастрофі. Люди миттєво змели всі примірники газет. Навіть FIAT зупинив роботу, щоб хвилиною мовчання вшанувати пам’ять загиблих, а всі магазини в Турині негайно зачинили.

Трамваї тріщали від людей, які намагалися довідатись подробиці катастрофи. Одна з міланських газет вийшла з таким заголовком: “Італійці оплакують своїх чемпіонів. Чемпіони назавжди". Пристрасна фанатка Торіно, яка мешкала в Болоньї, вкоротила собі віку після звістки про загибель улюбленої команди. Трагедії вдалося, на перший погляд, неможливе – об’єднати правих і лівих. “L’Unita" написала, що вся Італія схилила голови над спаленими тілами футболістів. В Римі парламент призупинив свої засідання.

Гранатових 1940-х цілком заслужено називали Grande Torino. Після того як команда здобула скудетто в сезоні 1942/43, на одне очко обскакавши Ліворно, наступний сезон Бики також завершили тріумфом, залишивши з носом заклятих ворогів з Ювентуса. Цікаво, що Гранатові знову на якусь на дещицю випередили конкурента. Перевага Торіно над б’янконері склала лише один пункт. А ось в наступних чемпіонатах розпочалася вражаюча домінація Гранатових. Конкурентам залишалося лише мріяти про те, щоб скинути Торіно з престолу.

В сезоні 1946/47 Гранатові забили 104 голи в 38 матчах, пропустивши лише 35, недивно, що Бики привезли Юве аж 10 очок. Далі – більше. Гранатові забивають 125 м’ячів в 40 матчах. Вдома ніхто не міг зупинити Биків. В 20 іграх на стадіоні “Філадельфія" чемпіони здобули 19 перемог. Ось найбільш пам’ятні розгроми, які Торіно влаштувало суперникам: Алессандрія програла Гранатовим 0:10, Луккезе 0:6, Салернітана 1:7. Один з найбільш фантастичних матчів Торіно провело в вічному місті. Ту квітневу гру 1946 року Рома запам’ятала назавжди. Вже на 19-й хвилині Гранатові перемагали джаллороссі 6:0. В перерві тренер чемпіонів Луїджі Ферреро попросив їх збавити оберти і не знущатися над суперниками. Підопічні послухали алленаторе й в другому таймі обмежилися лише одним голом.

Протягом своєї неймовірної серії з п’яти скудетто Гранатові забили вражаючі 483 голи, а пропустили лише 165. 6 травня Турин прощався зі своїми героями. Близько мільйона людей проводжали в останню путь Grande Torino. Поховальну церемонію транслювали по радіо. Труни везли вулицями Турина на вантажівках, прикрашених вінками та прапорами. Під час поховання президент Італійської федерації футболу Отторіно Барассі називав вголос імена усіх жертв-гравців.

Цей страшний список він розпочав з Валентіно. Не було змісту називати його прізвище Маццола, адже всі знали капітана команди, як Валентіно. “Це п’ятий кубок, котрий належить Торіно, подивіться, який він великий, наповнений серцями вболівальників з усього світу", – підсумував цю чорну промову Барассі. В той же день три тисячі фанатів піднялися на Супергу, щоб віддати данину пам’яті жертвам катастрофи й покласти квіти під стіни базиліки.

Всіх мучило питання, чому ж літак розбився. Пілот П’єрлуїджі Мероні був справжнім асом, який здобув кілька медалей під час Другої світової війни й досконало знав околиці Турина. Після катастрофи розпочалися три незалежні розслідування: військове, цивільне і судове – які мали з’ясувати причини трагедії. Всі вони прийшли до одного висновку –трагедія стала наслідком несприятливого збігу багатьох факторів. Причиною трагедії була не несправність літака, а людський фактор, каталізатором якого виступили жахливі метеорологічні умови.

Базиліка Суперга часто слугувала пілотам чудовим орієнтиром під час приземлення в туринському аеропорту, щоправда, зазвичай вони не підлітали до неї занадто близько. Мероні, мабуть, побачив її лише в останню мить. Чутки про помилку пілота чи поломку літака почали ширитися Турином вже 4 травня. Можливо, вся справа була в несправному висотомірі. Мероні думав, що він набагато вище, аніж це виявилось насправді.

Не обійшлося й без теорії змови. Чому літак не скерували в міланський аеропорт, де панувала ідеальна погода? Деякі свідки стверджували, що бачили як літак кружляв в небі, так начебто пілот намагався знайти правильний курс. Однак насправді ці “достовірні" свідчення не мають нічого спільного з реальністю. Адже за кілька хвилин до посадки Мероні зв’язався з диспетчерською: “У нас все гаразд. Зробіть будь ласка мені каву". Керівництво Торіно подало до суду на авіакомпанію, сподіваючись на відшкодування збитків. Також боси Гранатових стверджували, що футбольні зірки були набагато ціннішими, аніж пересічні жертви, оскільки на них молилася вся Італія. Але туринцям відмовили. Від апеляційного суду Торіно також нічого не добилося.

Попри те, що футбольні чиновники вирішили віддати Гранатовим скудетто, клуб дограв останні чотири тури, виставивши на них молодіжку. Суперники Торіно також зробили аналогічний джентльменський жест. Перший матч після Суперги був сповнений напруги та неймовірних емоцій. Тіфозі Торіно, шоковані трагедією, сиділи на “Філадельфії" в гробовій тиші. Аж раптом хтось не витримав цієї гнітючої атмосфери. І тоді над газоном пролунав гучний крик “Toro! Toro!". Тисячі горлянок підхопили цей клич.

Гранатові, отримавши такий неймовірний допінг, наче з ланцюга зірвалися, і розтрощили Дженоа 4:0. В наступному матчі на “Філадельфії" Бики знову тріумфували, продовживши свою вражаючу безпрограшну серію. Після катастрофи її жертви, які за життя вважалися близькими до ідеалу, стали ледь не святими. Пам’ять про Grande Torino щоразу більше нагадує релігію. Тіфозі називають свої походи на Супергу паломництвом. Перед пам’ятною табличкою на місці трагедії фанати залишають квіти, плачуть та моляться. Світлини загиблих гравців можна побачити практично всюди в Турині: в будинках, барах, автомобілях, клубах, ресторанах. Зала трофеїв команди стала своєрідною захристією, а футболістів називають загиблими, так нібито вони загинули на війні, а не в авіакатастрофі. Вони померли молодими й залишилися такими на фотографіях, котрі стали своєрідними іконами для тіфозі Гранатових.

Всі негативні випадки, пов’язані з Торіно,  миттєво забулися, наче їх ніколи не було. Історики Гранатових намагаються не згадувати, як Валентіно Маццола розлучився зі своєю першою дружною, що в ті часи спричинило в католицькій Італії грандіозний скандал. Натомість ретельно зберігаються всі пам’ятки, пов’язані з Супергою: колеса, уламки літака, футболки, шарфи, бутси. З’явилися десятки книг, з яких ми можемо довідатися про різноманітні версії причин катастрофи. Режисери фільмів також не відстають від письменників.

Цікаво, що на Суперзі не лише плачуть, а й кохають. Так, на одній з церемоній, присвячених роковинам трагедії, познайомилися донька Джузеппе Грецара та син Ромео Менті. Вони покохали одне одного з першого погляду та негайно одружилися. Але, як це часто буває, побут зруйнував почуття й вони розійшлися. Після Суперги тіфозі Торіно не можна назвати лише вболівальниками. Вони відрізняються від інших італійських фанатів, адже їх згуртували катастрофа і мучеництво. Массімо Грамелліні, письменник, журналіст та вболівальник Торіно, придумав термін для позначення тіфозі Гранатових – “Supergaman".

Щороку гравці команди, родичі жертв та вболівальники збираються біля підніжжя базиліки на пагорбі Суперга. Вони вшановують футболістів, які загинули в катастрофі, а капітан Гранатових зачитує вголос імена жертв. Під пам’ятною табличкою ніколи не бракує свіжих квітів. 4 травня 1950  тисячі туринців зібралися на Суперзі разом з синами Маццоли, Сандро і Ферруччо. Тоді й з’явилася пам’ятна табличка. На десяті роковини  катастрофи Поццо написав статтю, в якій з сумом зазначив, що для журналістів Суперга стала полем реалізації власних літературних амбіцій, а порожні слова цих писак нічого не варті.

4 травня 1999 в Турині організували спеціальну месу, в якій взяли участь гравці Гранатових та керівництво міста. Також був зіграний товариський матч між ветеранами команди, які виступали в ретрофутболках, які прославило Grande Torino. Данину пам’яті Гранатовим віддало практично ціле місто, а журналісти написали десятки статей, які розповідали про подвиги однієї з найлегендарніших команд Італії. Також в театрах Турина пройшли прем’єри тематичних вистав, присвячених Торіно,  на полицях магазинів з’явилися нові книг, які поповнили численну бібліографію Grande Torino.  Неподалік від закинутого стадіону “Філадельфія" найстаріші тіфозі згадували про подвиги гравців команди, так начебто вони й досі були жили. 

Не всі в Італії сповідують “релігію" Суперга. Екс-власник Торіно, фінансист Франческо Чімінеллі, викликав обурення тіфозі Гранатових, коли назвав їх ідіотами, які без потреби щороку піднімаються на сумнозвісний пагорб. Фанати Ювентуса також не могли не зачепити за живе вболівальників  Биків. Під час дербі 1970-х, 80-х, 90-х, коли диктор на стадіоні зачитував склад Торіно, лідери тіфозі б’янконері імітували шум літака та хиталися з розпростертими руками. Після того як з гучномовців лунало останнє прізвище гравця Торіно, фанати Старої Синьйори кричали хором: “Бум! Суперга!" Вболівальників Гранатових також не можна назвати янголами. У 1985 році після трагедії на стадіоні “Ейзель", внаслідок якої загинули понад 30 фанатів Юве, тіфозі Торіно помстилися б’янконері за танці на кістках жертв Суперги. “Ейзель – це чудово. Дякуємо тобі, Ліверпуль. 39 під землею, віва Англія. Вас тішила смерть Grande Torino, поки не впала та гімняна стіна".

Закінчимо цю сумну історію цитатою з ґрунтовної праці Джона Фута “Calcio. A History of Italian Football": “Катастрофа на Суперзі розтрощила італійський футбол на друзки. Після неї Скуадра Адзурра спромоглася достойно виступити на чемпіонаті світу лише в 1970 році. На мундіалях 1950, 1954, 1962 та 1966 збірна Італії казала “чао” Золотій Ніці вже після групового етапу. А в 1958 році Скуадра не спромоглася навіть потрапити на чемпіонат світу. На думку деяких експертів, катастрофа Торіно відкинула італійський футбол на 30 років назад.

Суперга настільки закарбувалася в пам’яті італійців, що Ферруччо Ново, тренер збірної та водночас президент Торіно, переконав федерацію, що команда повинна добиратися на мундіаль 1950 року в Бразилію кораблем, а не літаком. Круїз тривав два тижні, а футболісти Скуадри Адзурри постійно страждали від морської хвороби. Вичерпані гравці, які купу часу не тренувалися, приплили в Бразилію в жахливій формі. Недивно, що вже після групового етапу Італія склала свої чемпіонські повноваження. До речі, додому Скуадра добиралася вже літаком. Мандрівка тривала лише 35 годин. Одна мить – на фоні двох тижнів”.