Якось Віктор Леоненко назвав Єрванда Сукіасяна щирою душею. І додав, що у житті він не зустрічав жодного поганого вірменина. Розмова з першим представником Вірменії в українському футболі справді виходить відвертою і простою.

Сукіасян не приховує свого особливого ставлення до України і називає її другою Батьківщиною. Наприкінці нашої розмови оригінально прощається словами «Слава Україні!»

В інтерв’ю Любомиру Кузьмяку футболіст Динамо та ЦСКА-Борисфену пригадав свій перший історичний гол для українського футболу, розповів, чи посприяв Фоменко його переходу з Динамо, і порівняв Гамлета та Генріха Мхітарянів.

«Працівники міліції в Україні ставилися лояльно до порушень на дорозі»

- Єрванде, нашу розмову ми запланували на вечір, адже ви сказали, що вдень у вас два тренування. Читав, що працюєте дитячим тренером у австрійському Ваккері. Вільного часу обмаль?

- День у мене насичений. Треную юнаків у команді U-19. Також виховую синів-близнюків. Їм по 14 років, і вони теж грають у футбол в місцевій команді.

- Давно живете в Австрії?

- Півтора роки, як повноцінно переїхав у Інсбрук. Тепер це мій дім. Загалом останні 10 років проводжу у роз’їздах: Греція, Німеччина, Австрія… Також не забував про рідний Єреван, де проводив багато часу.

- Жити в  Інсбруці і кататися на лижах – взаємодоповнювані речі?

- (посміхається) Чесно, я не дуже сильно захоплююся лижами. Дуже давно, ще у 1995-му році, коли грав у Тіролі зі Станіславом Черчесовим, повноцінно встав на лижі. Стас навчив мене кататися, але саме тоді я зрозумів, що лижі – не для мене.

- Хоча б тому, що футболістам ці речі протипоказані?

- У мене і без лиж травм вистачало. За час кар’єри переніс 9 операцій. Остаточно усвідомив, що треба завершувати, поки не пізно, у 35-річному віці. Мав серйозні проблеми з хрестоподібними зв’язками, тому вирішив, що мушу прощатися з футболом якнайшвидше.

- Колись в інтерв’ю ви називали себе «автомобільним джигітом». В Австрії жорстко борються з порушеннями правил дорожнього руху?

- Було таке у молодості, це правда (посміхається). В Єревані – одне діло, а тут такі штрафи, що ой-ой-ой. Колись було по-іншому. На початку 90-их, коли виступав в Україні, то працівники міліції ставилися лояльно і з максимальним розумінням. Зупинили, запитали: «Футболіст київського Динамо? Щасливої дороги!» Була взаємоповага.

- Чув, що в Динамо у вас був особливий автомобіль.

- В той час, коли всі мої партнери каталися на «Мерседесах», я їздив на «сімці», ВАЗ 2107. Так склалося, що на момент мого приходу всі іномарки розібрали – їх видавали у 1991-му. Я ж приїхав до Києва тільки наступного року, тому для мене «Мерседеса» не вистачило. Клуб вручив мені «сімочку» і я півроку чи рік їздив на ній. Потім я придбав своє авто.

- Не соромилися?

- Абсолютно! В Єревані на «Мерседесі» я катався ще у 1988-му. Грав тоді за Арарат і отримував нормальну зарплатню і міг собі дозволити таку розкіш. Чого мені соромитися? Я до цього спокійно ставлюся.

«Пузач казав два слова і ти його розумів»

- Читав, що минулого року ви приїжджали в Україну на ветеранський турнір. З якою періодичністю навідуєтеся в гості?

- Доволі часто – разів 5 на рік. Україна для мене – друга Батьківщина. Дотепер маю квартиру у Києві на вулиці Хорива. У мене багато друзів в Україні, також там мешкає нечужа для мене вірменська діаспора. Та й на ветеранські турніри залюбки відвудую. Коли востаннє приїжджав, то бачив Леоненка, Анненкова, Ковальця – дуже приємно було зустрітися з хлопцями. Також тісно спілкуюся зі свої товаришем Єгіше Мелікяном, значна частина кар’єри якого пов’язана з Україною.

- Перед тим, як підписати контракт з київським Динамо у 1992-му, ви практично стали гравцем московського Динамо. Що за історія з драматичним трансфером?

- Ситуація склалася непроста. Наприкінці жовтня 1991-го Валерій Газзаєв запросив мене у Москву. Сказав, що дуже хоче бачити мене в московському Динамо. Я підписав контракт з клубом, отримав службову квартиру і автомобіль. На трохи повернувся в Єреван і тут мені кажуть про запрошення з Києва. Все було настільки миттєво, що за мною приїхали люди Віктора Безверхого, президента київського Динамо. Ми поспілкувалися і досягли згоди – не без проблем, але я став гравцем українського клубу.

- Безверхого характеризують, як дуже розумну людину. Відзначають, що на той час такої моделі управління клубом не мав практично ніхто в Україні.

- Президент був дуже хорошою людиною. У мене за ці роки не було з ним жодного непорозуміння, а це рідкість. Знаєте, існує таке поняття як «слово чоловіка». Він ніколи від нього не відступав. Якщо обіцяв, то виконував це беззастережно. Відзначу також і тренерів Динамо. Пузач і Колотов – з такими людьми працювати одне задоволення.

- Доводилося чути, що Анатолій Пузач був занадто м’яким для того колективу, який був у Динамо.

- Якщо людина є психологом і чітко відчуває футболіста, то навіщо йому жорсткість? Пузач казав два слова і ти його розумів. Взяти до прикладу Австрію чи Німеччину – зараз тут принципи брутальних тренерів минули. Жорсткість – це минуле століття, час агресивних тренерів позаду. В Європі між тренером і футболістами налагоджені дружні стосунки, після матчу вони мило спілкуються. Можливо, в СРСР цінували особливо цю жорсткість. А зараз всі професіонали, нікого з-під палиці ганяти не треба.

«Леоненко – це машина! Він тягнув на собі всю атаку»

- Віктор Леоненко сказав, що ви були одним із найбільш технічних захисників, яких він тільки бачив. Вірменський футболіст не може бути нетехнічним?

- Почну з компліменту для Віктора. Вважаю його одним з найбільших талантів радянського футболу. Не лише українського, наголошую на цьому. Леоненко – це машина! Він тягнув на собі всю атаку. Видатний футболіст! Щодо моєї техніки, це правда. Мені просто не таланило. За два роки в Динамо мене тричі оперували. В таких умовах важко досягнути стабільності. Ти лягаєш під ніж, потім півроку не граєш. Тільки відновився і знову травма. Коли вилікувався, то розумів, що настав час піти в іншу команду, тому і став гравцем ЦСКА-Борисфену.

- Не останню роль зіграла і конкуренція за місце в старті з Олегом Лужним, який був на ходу?

- Коли я приїхав до Києва, то Олег вже перебував у команді. Щоправда, він грав на позиції правого захисника, а я розташовувався трохи вище. Пригадую перший матч проти харківського Металіста. Напередодні гри Пузач запитує мене: «Єрванде, зможеш зіграти в атаці? Саленко травмувався».

- Ви погодилися і забили дебютний гол ще до перерви.

- При тому, що я ніколи не грав у атаці. Ми виграли 2:1, я забив другий гол і став першим легіонером, який відзначався в чемпіонатах України – це був лише перший тур прем’єрного чемпіонату. Історичний гол, якого могло не бути. Ех, якби не ці травми…

- Минає трохи більше місяця і на вас чекає ще один дебют – у поєдинку з празькою Спартою ви стаєте першим вірменином, який зіграв на груповому етапі Ліги чемпіонів.

- О, я не повинен був тоді грати. Я жив у одній кімнаті з Ігорем Кутеповим. Ввечері після тренування до нас заходить Віктор Колотов і запитує, чи я зможу зіграти. «Я ж травмований, самі розумієте», — відповідаю. Не тренувався в загальній групі кілька днів, складно навіть ходити. «Збирайся, ти повинен допомогти команді», — сказав тренер. Наш лікар Володимир Малюта дав мені кілька уколів і я навіть 45 хвилин відбігав. Коли вже рухатися по полю не міг, то почав гукати тренерам, щоб замінили мене. На перерву ми пішли без голів, а наприкінці гри Динамо забило єдиний гол.

«Я в Динамо не отримував стільки, скільки в ЦСКА-Борисфені»

- При новому наставнику Динамо, Михайлові Фоменку, ви зіграли всього кілька матчів. Річ у травмах чи складних стосунках?

- Михайло Іванович – один з найкращих фахівців в українському футболі. Він був іншим, не таким, як Пузач. Ми поїхали на збори, здається, у Португалію, і на самому початку я знову зламався. До того ж у нас виникли певні непорозуміння, це факт. Зробив висновок, що краще піти в іншу команду.  

- І пішли у ФК Бориспіль, який потім трансформувався в ЦСКА-Борисфен.

- Але через рік його очолив Фоменко (посміхається). Відносини в новій команді у нас були абсолютно нормальні, жодних проблем.

- Цього не скажеш, наприклад, про Михайла Джишкаріані, який відверто конфліктував з Фоменком. Грузинський нападник каже, що давно помирився з тренером, хоча тоді кидався на нього з кулаками після заміни. У тому матчі ви, здається, якраз були на полі.

- Більше того, я стояв поруч з ними, неподалік епіцентру скандалу. Тому першим кинувся їх заспокоювати. Казав їм: «Давайте з’ясуємо все у роздягальні. Навіщо на людях?» Розумієте, кожен тренер має свій підхід, свій рівень жорсткості. Наскільки я знаю, між Фоменком і Джишкаріані потім справді все нормалізувалося.

- Після чемпіонства з Динамо ви перебираєтеся у команду, яка грає в Другій лізі. Секрет ЦСКА-Борисфену виключно у стабільному фінансуванні?

- Ми справді пройшли хороший шлях – за два роки з Другої ліги піднялися у Вищу. Фінансування було однозначно потужним. Президент клубу Дмитро Злобенко був прекрасною людиною. Зізнаюся – я в Динамо не отримував стільки, скільки в ЦСКА-Борисфені. Але слід відзначити якість гравців нашої команди. У Динамо вони не проходили і йшли до нас – колектив був чудовим.

- У 35-річному віці в ЦСКА-Борисфен прийшов Віктор Чанов. Ваші враження від легенди?

- Велика людина, великий воротар! Це щось неймовірне! Чанов вражав своєю людяністю. Коли я почув про смерть Віктора, то два дні не міг спати. Це жахливо, просто трагедія. Чанов – нереальний професіонал. З його регаліями і здобутками так викладатися на тренуваннях у нашій скромній нижчоліговій команді – це максимум професіоналізму. 

- Як і ви, з Динамо у ЦСКА-Борисфен перейшов і Віктор Бєлкін. Про нього згадують, як про непересічного таланта. Підтверджуєте?

- Дуже добре пам’ятаю цього хлопця. У нього була шалена техніка, він вмів таке з м’ячем виробляти… Чесно кажучи, не знаю, що з ним потім трапилося. Знаєш, це молодість, можливо, певні проблеми з режимом. Хоча в його технічних задатках сумніватися ніколи не доводилося.

- В Україні ви часто виконували пенальті. Схибили, здається, лише один раз, коли не забили Олександру Горяїнову.

- Саме цього удару не пригадую, але в ЦСКА-Борисфені мені справді довірили виконувати удари з «позначки». Колись навіть забивав у ворота Динамо – у 1991-му Арарат поступився в Києві 3:4, проте я реалізував пенальті у ворота киян.

- У середині 90-их ви грали за Тіроль в Кубку Інтертото проти Байєра Бернда Шустера і Руді Фьоллера. Справа дійшла до серії пенальті, проте вас чомусь серед пенальтистів не було.

- Фактично то були мої перші матчі в Австрії. Байєр був дуже сильним – до згаданих тобою зірок додам ще Ульфа Кірстена і Йоана Лупеску. Я міг тоді пробити пенальті. Мене навіть тренер Дітмар Константіні запитав: «Еріку, заб’єш?» Розумієш, я міг підійти… Але Тіроль – нова команда для мене. Тим більше, я мав чітке завдання – персонально грати проти Паулу Сержіу. Пам’ятаєш такого? Чемпіон світу, переможець Ліги чемпіонів. Так от його на 70-й хвилині замінили. Я відчував втому. Розумів, що можу підвести команду.

«Жоден вірменин не був таким професіоналом, як Мхітарян»

- У вас 11 років різниці зі старшим братом Варужаном, відомим тренером у Вірменії. Якими є ваші відносини?

- Варужан був моїм тренером ще у 1987-му, коли тренував Котайк, один з моїх перших клубів. А згодом ми працювали разом у збірній Вірменії. Мій брат – дуже жорсткий тренер. Особливо багато вимагав від мене – більше, ніж від будь-якого іншого підопічного.

- Напевно, це особливі відчуття, коли один брат тренує збірну, а інший є її капітаном.

- Якби я хоч капітаном не був… Це подвійна відповідальність, дуже складно. Розумієш, що не можеш підвести країну і брата. Варужан багато років тренував збірну. Зараз він живе у США, планує відкрити в Лос-Анджелесі свою футбольну школу.

- У складі головної команди Вірменії ви 4 рази виходили на поле проти збірної України. Матчі з підтекстом для вас?

- Ой-ой, яку ми підніжку збірній України зробили у 1997-му. Якби вони виграли у нас, то могли напряму вийти на Чемпіонат світу. Тоді Йожеф Сабо очолював вашу збірну, а ми звели поєдинок внічию. А в 1999-му, коли ми 0:0 зіграли в Єревані? Україна через це напряму на Чемпіонат Європи не вийшла.

- Погодьтеся, нинішня збірна Вірменії виглядає більш боєздатно, ніж команда вашого покоління, яка також мала класних гравців, на кшталт, Овсепяна чи Варданяна. Вам не вистачало такого гравця, як Генріх Мхітарян?

- Однозначно. Я за своє життя багатьох професіональних футболістів бачив, але такого, як Генріх… Як він ставиться до режиму, до тренувань. Жоден вірменський футболіст не був таким професіоналом.

- Свого часу ви грали з батьком Генріха, Гамлетом Мхітаряном. За манерою гри вони були схожими?

- Не сказав би так. Його батько грав чистого форварда. Гамлет мав хорошу швидкість, дуже добре стартував. А Генріх… У нього є все. Думаю, що він просто найкращий.

- У 1990-му вас викликають у збірну СРСР, яку очолював Анатолій Бишовець. Серйозне досягнення, чи не так?

- Чудові спогади про цю серію матчів, яку ми провели в Італії. Наша поїздка була нібито приурочена до трансферу Олексія Михайличенка в Сампдорію. Ми провели три поєдинки: із Сампдорією, Дженоа і ще проти одного суперника, щоправда, я забув, проти кого саме. В матчі із Сампдорією Михайличенко зіграв за обидві команди і навіть забив гол у ворота Джанлуки Пальюки. У генуезців команда була потужна: Манчіні, Верховод і компанія. Матч певною мірою був виставковим, завершився внічию 1:1, проте у піддавки ніхто не грав. Вийти у складі головної команди країни – велика честь для мене. Тим більше, що я був наступним вірменином, викликаним після великого Хорена Оганесяна.

«Андріасян як Лобановський — його слово закон для всіх»

- У 1987-му році, на старті кар’єри, вам довелося пограти за Олімпію з Ленінакану. Через рік після цього місто переживе величезну трагедію – потужний землетрус, від якого постраждали сотні тисяч людей.

- Це велике горе для всього вірменського народу. В Ленінакані я служив у армії і паралельно грав у футбол. У 1988-му, коли відбулася трагедія я вже виступав спочатку за Котайк, а потім за Арарат.

- З Котайком пов’язана незабутня історія, яку розповідав Олександр Гій. Він виступав за СКА Карпати і згадував, як у 1989-му арбітр призначив у ворота гостей 4 пенальті, два з яких гравці Котайку не реалізували. Визнаєте, що судді по-особливому працювали на матчах в Абовяні?

- Я грав проти львів’ян роком раніше і пригадую, як ми пробивали один пенальті. Захисник Іван Гамалій справді сфолив у штрафному майданчику і пенальті був чистим. Але в радянські часи на Кавказі грати було справді важкувато. Не знаю, чи були насправді чотири пенальті (таки були, у жовтні 1989-го – прим.авт.) Але рефері в наших домашніх матчах працювали по-особливому, це безглуздо заперечувати.  

- Для кожного вірменина виступи в Арараті – велика честь. Що ви відчували, коли одягали футболку великого клубу?

- Арарат – це, як колись Динамо для України. В головній команді Вірменії я відіграв 4 сезони. Це безумовно велика честь. Арарат дав мені дуже багато, фактично там я повноцінно сформувався як футболіст.

- В Арараті ви працювали з Аркадієм Андріасяном, живою легендою вірменського футболу. Що запам’яталося найбільше?

- Можу порівняти його з Валерієм Лобановським. Слово Андріасяна було законом для всіх. Наприклад, якщо він сказав, що треба пройти процедуру зважування двічі на день, то ніхто не сперечався. Аркадій Георгійович – жорсткий тренер, але я дуже багато перейняв від нього.  

- Ваш європейський досвід подарував багато цікавих знайомств. В Тіролі, наприклад, ви грали із Сулейманом Сане, батьком Лероя, а також Єжи Бженчеком, нинішнім тренером збірної Польщі.

- З Сулейманом ми жили цілий рік в одному номері. Лерой з’явився на світ приблизно через рік після наших виступів у Тіролі. Із Сулейманом давно не розмовляв – мабуть, років п’ять. Чув, що він у Німеччині дітей тренував. Бженчек – молодець, зробив хорошу тренерську кар’єру. До речі, не лише він тренує збірну своєї країни. Станіслав Черчесов, ще один мій партнер з Інсбрука, очолює збірну Росії.

- Виступи в Європі для вас не були позбавлені проблем. Коли виникли негаразди у Греції, то ви наприкінці 90-их навіть приїжджали тренуватися в Україну до Володимира Безсонова, який очолював ЦСКА.

- У 1997-му я став найкращим легіонером Греції. То був мій дебютний рік у Кавалі. Перед заключним туром АЕК запропонував мені 3-річний контракт. Напередодні останнього матчу в Кавалі, з якою якраз завершувалася моя угода, представники афінського клубу переконували: «Давай підпишемо контракт». Я вирішив, що правильно буде це зробити вже після матчу. І треба ж цьому статися – я пошкодив хрестоподібні зв’язки. Наступні півроку я на поле виходити не міг. Не дивно, що АЕК відмовився від мене. Сюди додалися проблеми з візою, я залишився без команди. Довелося поїхати в Київ до Безсонова. Вдячний, що він прийняв мене.

- У футбольному житті вам довелося протистояти багатьом видатним форвардам. Проти кого було найважче грати?

- Клінсманн, Гіггз, Сольскяер… Відомих імен було справді багато. Нехай усі ці легенди на мене не ображаються, але найважче було грати проти Андрія Шевченка. Чесно, це неймовірні відчуття. Для мене Шевченко – один з найкращих.

Любомир Кузьмяк