Неспішно обходимо західну трибуну стадіону Металіст. Саме тут кілька десятиліть тому наш герой завоював статус улюбленця харківських вболівальників. "Я не ходжу сюди, — каже Геннадій Дегтярьов, зірка Металіста кінця 70-их. — Сходили якось з внуком на Шахтар-Динамо. За перший тайм один удар по воротах. Малий зізнався, що ледве не заснув".

Геннадій Леонідович відразу пояснює: "Я не тому так кажу, що керуюся принципом "колись було краще". Ти просто в Google пошукай, скільки людей наші матчі відвідувало. По 40 тисяч! А які команди були: у Львові, в Івано-Франківську, в Дніпрі!"

Металіст Лемешка надзвичайно любили у Харкові і навіть зараз згадують з особливим теплом. Хоч Дегтярьов веде відверто непублічний спосіб життя, ветерани команди радять зустрітися з ним. Мовляв, стільки історій про Євгена Пилиповича, як Дегтярьов, не знає ніхто. Коли говоримо на трибунах тренувальних полів поруч зі стадіоном Металіст, то переконуюся в цьому — захоплюючі історії Геннадій Леонідович підкріплює неповторним сміхом. Однак не жартами єдиними — Дегтярьов просто та доступно пояснює тактику Лемешка і розкриває секрети діалогів з Тренером. Слухаєш його і переносишся в епоху 70-их українського футболу. 

"Вибачте, але я не п’ю" – "З Абрамом Давидовичем можна"

- Кажуть, свого часу в Металісті ви були душею команди. Однак зараз вас неможливо зустріти на ветеранських матчах. Чому?

- А лікувати тебе хто буде, якщо травму отримаєш? Коли на вулиці когось з хлопців зустріну, то обов’язково спілкуємося: і про минуле, і про теперішнє. Я живу на Польовій, неподалік стадіону. Часто бачуся з Бачіашвілі, Мальком, Лінке, Довбієм.  

- Валентин Крячко розповідав, що ви відповідали в колективі за анекдоти.

- Було таке. Хоча в нас уся команда була веселою – в цьому була родзинка тодішнього Металіста. Що таке Перша союзна ліга? Це 20 команд і постійні перельоти: Хабаровськ, Вільнюс, Душанбе, Ленінград. Складалося враження, що з літаків не вилазили, постійно разом були. Анекдоти хороші розказував Стас Берников. А ще Геннадій Лихачов, який з Карпат приїхав. Вважаю, що саме Лихачов і Поточняк навчили нас у футбол грати в комбінаційному стилі – до їхнього приходу гравці Металіста страшно м’яч перетримували. Найбільша наша забава тих часів – дати Лихачову, який у Саратові народився, читати українську "Спортивну газету". Ми животи надривали (посміхається).

- В Металісті прийнято було організовувати якісь командні турніри на інтерес?

- Лемешко проводив чемпіонат команди з більярду, настільного тенісу, піонер-болу через сітку. У грі в більярд йому рівних не було. Зате в теніс грав слабо. Ракетку тримав по-особливому через поламані неодноразово воротарські пальці. Я, "Мальок" і Поточняк йому не поступалися, однак лідером у нас був Сашко Васютич, який потім у Дніпро перейшов.

- Євген Пилипович не любив, коли його обігрували?

- Якось граємо у теніс, раптом тренер заходить. На стіні висить таблиця. "Пилип" підходить і бормоче: "Цього я обіграю, цього теж… Тааак, хто у нас перший? Васютич? Відрахую тебе і чемпіоном буду" (сміється).

- Ви переїхали в Харків слідом за Лемешком і бачили практично з перших днів зсередини процес побудови епохального Металіста.

- Пилипович прийшов трохи раніше. Я ще в Буковині грав, куди мене запросив Абрам Лерман. Це вже потім я перебрався в Харків. А мій перехід в Чернівці також був особливим. Абрам Давидович жив у Києві трохи вище Хрещатика і якось запросив мене до себе додому.

- Ви тоді виступали ще у Запоріжжі?

- Так. Лерман дуже хотів бачити мене в команді, тому у квартирі на нас вже чекали кришталеві чарки. "Вибачте, але я не п’ю", — пояснюю з порога. "З Абрамом Давидовичем можна", — заспокоює Лерман. Так я став гравцем Буковини і навіть Металісту забив. В Чернівцях було здорово – стабільно трибуни заповнені і партнери чудові: Кобичик, Богуславський, Михалюк, Сакалов. Однак Лемешко сильно хотів бачити мене у Харкові і домігся мого переходу. Як він вирішував це питання з Буковиною і Лерманом – мені невідомо.

"Якщо наш захисник добіжить до лицьової – треба пам’ятник ставити"

- Після багатьох років у якості футболіста під керівництвом Євгена Пилиповича ви ще й встигли попрацювати в його тренерському штабі.

- Тренером-селекціонером. Одного разу сидимо на розборі гри: "Ох, цей Дегтярьов! Оце футболіст! Таких футболістів не було, немає і… не треба" (сміється).

- За ініціативою Лемешка ви неодноразово змінювали позиції на полі. Це ж Євген Пилипович перекваліфікував вас у захисника?

- У 1980-му граємо кубкову зону в Сочі. Перший суперник – московський Спартак з Дасаєвим, Хідіятулліним, Романцевим, Шавло, Ярцевим, Гавриловим і Черенковим. Я традиційно готуюся зіграти в нападі, але в нас проблема – нема футболістів на позицію правого хава. "Ти зіграєш?", — питає Лемешко. "Та куди, я ж там ніколи не грав. Подивіться, який у них склад", — відповідаю. "Проти тебе Шавло гратиме, нічого страшного, готуйся", — каже.

- Ви зіграли 0:0, отже, дебют в захисті минув непогано.

- Та по грі Металіст переважав! Більше того, за хвилини три до кінця виконуємо кутовий, наш Стас Берников б’є головою – штанга і плече Дасаєва врятували москвичів. Закінчили, йду в центрі поля, дивлюся на цих зірок, яких раніше по телевізору лише бачив. Позаду чую голос Берникова: "От, кацапи, з гачка зірвалися" (сміється). А в роздягальні ще "Пилип" напхав.

- Так ви ж добре зіграли.

- У тренера була інша думка. Минуло років 20, мене відправляють в Житомир на перегляд гравця. Перед цим проводимо нараду з вступним словом від Лемешка: "От раніше часи були. Взяти хоча б "Дегтяра". Він зі Спартаком чудово зіграв – закрив Шавло і літав по флангу, як лебідь". А я сиджу і згадую, як після поєдинку вислуховував улюблену фразу Євгена Пилиповича на свою адресу — "черт с деревянной рожей" (сміється).

- Зміна позиції на полі минула для вас безболісно?

- Мені подобалося забивати. Ніколи не забуду свій гол у 1976-му в Кубку СРСР у складі запорізького Металурга. До нас приїхало тбіліське Динамо – Давид Кіпіані відкрив рахунок, а я зрівняв, забивши Давиду Гогія, який за два роки стане чемпіоном Союзу. В Металісті була обойма форвардів: Бачіашвілі, Цимбалюк, Довбій, Лінке. Зате почали захисники випадати. Лемешко змістив мене в оборону і я з часом звик.

- Вимоги тренера були особливими?

- Якщо я з центра поля виконував два навіси в руки воротарю, то Лемешко мене відразу міняв. "Навіщо мені такий фланговий захисник? Ти повинен добігти до лицьової лінії і лише звідти подавати". Раніше так грали: і Матвієнко, і Дем’яненко, і Лозинський. Тепер тільки Ісмаїлі в такому стилі працює. Якщо ще хтось із наших захисників добіжить, то йому треба пам’ятник ставити. А в нас як було – справа грав Валик Крячко. Проте на протилежному фланзі зламався Сергій Сапешко і Крячка перевели наліво.

- Валентин Миколайович спочатку не вмів лівою ногою грати.

 - Пас на три метри не міг віддати. Нічого, навчився. Встановили на базі дерев’яний щит і Валик безперестанку бив. Ти би бачив, як він у грі потім класно лівою навіси виконував. Передачі мав виконувати лише різані, зручні для Бачіашвілі. Про що це свідчить? При Лемешку всі зростали!

- Ви якось сказали, що з Євгеном Пилиповичем можна було поговорити і про ціни на ринку, і про Александра Македонського.

- На будь-які теми! Виняткова людина, яка багато читала. А глибина жартів яка! Граємо в Ленінграді з місцевим Динамо, на останній хвилині Поточняк зрізає м’яч у власні ворота і ми програємо. Календар був так складений, що ми мали схожий графік з Таврією, яка до того грала у Вільнюсі. Відповідно ми їхали в Литву, а вони – в Ленінград. Їх автобус привіз з аеропорту, а ми у зворотному напрямку. Анатолій Заяєв, їхній наставник, поговорив з нами та й сідаємо в їхній автобус. Раптом хтось прибігає з сімферопольців і шукає щось під переднім кріслом, де сидить Лемешко: "Ребята, вы тут очки не находили?" "Пилип" злий на передньому сидінні випалює: "Ми не знаходили, і ви фіг знайдете" (сміється).

Лемешко казав: "Захисник не повинен сидіти на дупі"

- У Металісті ви часто виконували штрафні удари. Ретельно їх тренували?

- У нас кожен міг пробити: Косолапов, Берников, Бачіашвілі, Малько. Візьми будь-кого. Та ми за тренування стільки били по воротах! Тренер завжди казав, що головна моя ціль – влучити у ствір. А далі вже, як вийде. Лемешко навіть вчив нас ногу правильно підставляти. Кріштіану Роналду чому Україні не забив після класного прострілу? Вони ставлять "щоку" і м’яч летить вище воріт. У мене теж таке було – несуся, замикаю простріл і бах, вище!

- Що не так?

- Євген Пилипович запитує: "Ти в інституті навчався?" Я пояснив, що так виникає найбільша площа дотику (Геннадій Леонідович підіймається і демонструє наочно слова Лемешка) "Де у тебе коліно? Воно позаду м’яча. А якщо ти в цій ситуації б’єш підйомом, то накриваєш м’яч і вище він не полетить", — розповів тренер. На все життя цю науку запам’ятав.

- Навички гри в обороні теж приходили з досвідом?

- Граю справа в захисті, на мене біжить нападник, я вибиваю м’яч, але не в підкаті. У нас взагалі ніхто не стелився. "Навіщо мені захисник на дупі? Якщо падаєш, ти програв позицію і тобі не вистачає інтелекту. Захисник не повинен сидіти на одному місці", — пояснював Лемешко. І страхувати теж не варто, якщо нападник спиною до воріт та ще й на фланзі. З кута він не заб’є, а тільки подаватиме. Щоб не було, як у недавній грі Ліверпуля і Манчестер Юнайтед, коли Адам Лаллана опиняється в оточенні п’яти суперників, а потім передачею відрізає їх. Чого туди всім бігти?

- Так що там з цим нападником, про якого ви згадували?

- Я його зупинив і він подав в руки нашому воротарю. Той вводить м’яч рукою, атака миттєво розвивається, йде подача з лівого флангу, проте ніхто не замикає. Заходимо в роздягальню і слухаємо розбір.

- Невже Євген Пилипович вас сварив?

- "Бачіашвілі, ти де був?" Той відповідає, що на ближній штанзі. "А де правий захисник? Навіщо мені такий захисник, який дупу від власних воріт відірвати не може" (сміється) Тобто за задумом я мав миттєво бігти через все поле. 

- Кажуть, Лемешко навіть у поважному віці брав участь у тренуваннях.

- Стабільно ставав з нами у квадрат. Виконував функції нейтрального. Ткаченко, Косолапов, Крячко, Камарзаєв – люди по-спортивному злі, ніхто не поступається. Бувало, що наша команда починає переважати іншу. Ми Лемешку пас, а він гоп і помилився, ніби ненавмисне. Потім ще раз.

- Тримав баланс?

- Малько миттєво реагував: "Лисому не пасуємо, він всі м’ячі втрачає" (сміється). Тренер не ображався.

- Ви були вдома у Євгена Пилиповича?

- Одного разу під час міжсезоння дав мені завдання – привезти із Запоріжжя Олександра Горбика, з яким ми дружили сім’ями, а тоді запросив додому. Ми приїхали на Космічну, 24, де жив тренер. Поляна вже чекала. Спілкувався з нами на рівних, ніякої дистанції. Як я після такого можу тренера підвести?

- Лемешко пильно стежив за режимом гравців?

- Традиційно матчі розпочиналися о 18:30. Кожен заповнював вільний час, як міг. Дехто спав, хтось – в лісі гуляв. Я заснути не міг, занадто був збудженим. Коли Нодару Бачіашвілі видали автомобіль – ми на базі вирішили його зі шлангу помити. То був полудень. Якраз приїжджає начальник спорткомітету Віталій Зуб: "Що це таке? Чому не готуєтеся?" Лемешко кумедно виглядає з вікна і видає: "Віталію Микитовичу, не турбуйтеся Дегтярьов і Бачіашвілі о 18:30 на полі виспляться" (сміється).

"Добиралися додому 12 годин – кожен кілометр нас зупиняли вболівальники"

- Пригадуєте рішення Лемешка, які вас дивували?

- У 1981-му граємо з мінським Динамо на Кубок. Якщо виграємо, то виходимо у півфінал і отримуємо звання майстрів спорту. На базі пофарбували кімнати. Заїзд перед матчем під загрозою зриву. "Пилип" каже: "Всі по домах". Віталій Зуб дивується: "Ви що?" Лемешко аргументує: "Віталію Микитовичу, ви майстер спорту? І я майстер спорту. Хочуть хлопці теж здобути звання, нехай готуються".

- Хід спрацював.

- Ми прийшли на стадіон в день гри. Перед цим дощ падав, вертоліт поле сушив, а людей на трибунах зібралося стільки, що всі проходи були зайняті. Яка в Едуарда Малофєєва команда: Зигмантович, Пудишев, Прокопенко, Гоцманов – майбутні чемпіони СРСР. Ми їх ганяли і перемогли 1:0. Прикро, що по пенальті Спартаку в півфіналі програли. Люди на стадіоні ночували, щоб потрапити на битву з москвичами.

- Лемешко в роздягальні, нібито, був дуже розчарований.

- Не те слово. "Ви такі-сякі… Стільки людей прийшло! Ви зганьбили Харків!" Мовчимо, схилили голови. Раптом стук-стук… Заходить Микола Петрович Старостін, легенда Спартака: "Євгене Пилиповичу, дозвольте привітати вас зі створенням висококласної команди. Які хлопці!"

- Реакція Лемешка?

- Наш тренер тільки сором’язливо відповідав: "Та що ви, що ви…" (сміється). Згадую, як грали у Вінниці в Другій лізі жахливо-жахливо. Сиджу на лавці і слідкую, як Пилипович відправив Лінке розминатися. Минуло хвилин п’ять і Володя запитує, кого замінювати. Лемешко мовчить. Через кілька хвилин – знову питання від Лінке. Нарешті минає ще трохи часу і тренер розчаровано каже Володі: "Так, як вони грають, міняй, кого хочеш!"

- За вихід у Першу лігу Металіст змагався з Факелом. Подейкують, що суперник навіть намагався підкупити воротаря харків’ян В’ячеслава Двуреченського. Натомість він реалізував вирішальний пенальті.

- Виходити повинна була одна команда, але наша перемога все сплутала, тому у Першу лігу заявили дві. Пригадую шалене болото – ніг не видно. Напередодні Лемешко глянув на стан газону і тренування відмінив. Ми обмінялися з Факелом перемогами по 1:0 і справа дійшла до пенальті. Чотирьох бажаючих знайшли, а п’ятого немає – ми ж 120 хвилин відбігали. Раптом Двуреченський заявляє: "Я вдарю, але битиму останнім. А перед цим відіб’ю їхній пенальті".

- Передбачення справдилося.

- Лемешко пішов у роздягальню – не дивився на серію пенальті. Двуреченський свою справу зробив! Повертаємося з Воронежа до Харкова – їхати недалеко, 300 кілометрів. Проте добиралися понад 12 годин – кожен кілометр нас зупиняли харківські вболівальники. Радість шалена – не дорога, а суцільний корок (посміхається).

- У 1981-му з Карпат в Металіст перейшов унікальний воротар – Володимир Тростенюк. За 6 матчів не пропустив жодного голу. Він зізнавався, що дуже шкодував через прощання з Харковом.

- Володя – чудовий хлопець і відмінний воротар. У нас всі кіпери були класні. Поки польові гравці розминаються, Лемешко бере м’ячі, ставить на відстань 7 метрів і б’є з "реальної позиції", як він це називав. Лупив страшно. "Тростенюк, я таким воротарям, як ти заб’ю навіть вночі із зав’язаними очима десять з десяти". Володя питає: "Євгене Пилиповичу, скільки Пеле забив голів? Тисячу? Якби ви стояли, то він би три тисячі забив" (посміхається). Вперше побачив, як Пилипович не знав, що відповісти.

"Баранов мене не вразив"

- У 1981-му вам 29 років, у вас хороша преса, Металіст нарешті пробивається у Вищу лігу. Цифри також вражали – 199 матчів за клуб, ви на порозі ювілею. Чому так і не дебютували в еліті?

- Конфлікт з асистентом Лемешка. Тут дзвонять з Воронежа – пропонують перейти у Факел. А образа то є і гонор присутній. Тільки поїхав туди, а в Харкові син народився і теща померла. Треба допомогти дружині. 

- Ви зіграли за Факел всього один поєдинок.

- Підійшов до тренера Сергія Мар’єнка і все пояснив. Спокійно повернувся додому і виступав за друголіговий Маяк.

- Це ж футбольна трагедія – на рідному стадіоні грає дорога серцю команда, яку ви п’ять сезонів тягнули у Вищу лігу, а ви – на трибунах. Було образливо?

- Аякже. З іншого боку думав собі, чи міг би я на тому ж рівні грати. Чи міг я бути тим Дегтярьовим, яким мене запам’ятали. Втім до мене ще й зараз у Харкові люди підходять і дякують за мою гру. Взагалі у футболі велику роль відіграє фарт. Коли тренував дітей 1973-го року народження, то досягнув серйозних успіхів – потрапили у союзний фінал. У мене був хлопчик – Вадим Рогуля. Унікальний, за все життя такого не бачив. І не склалася кар’єра. Вся справа у посмішці фортуни.

- Ви привозили в Металіст у якості селекціонера Ігоря Талька, В’ячеслава Медвідя і Олександра Баранова. Відчули одразу, що це класні виконавці?

- Кожен успішний трансфер має своєрідну історію. Відправили мене в Ужгород за футболістом на прізвище Ященко. А його в склад на матч не поставили. Дивлюся, як на фланзі невисокий хлопчина носиться. Організував його приїзд – так Медвідь у Харків перебрався. Потім схожа історія з Житомиром – поїхав я за Володимиром Крамаренком. Підійшов до стадіону, бачу двох водіїв автобуса. Запитав про цього Крамаренка, вони здивовані, кажуть, що нічого особливого той не показує. Подивився гру – справді не варіант. Натомість мені приглянувся Ігор Талько, якого називали "Дядею". В Харкові не пошкодували, що підписали його.

- А з Барановим як було?

- Лемешко відправив мене у Сімферополь. Якщо чесно, не вразив мене Баранов – високий, хоч і з інтелектом. Однак не був я в захваті. Після гри поговорили з Сашком. "Мене в Спартак запрошують", — розповідає Баранов. "Дивися, мене відправили сюди спеціально за тобою. Напиши заяву, щоб мене з роботи не вигнали. Якщо в Москві не підійдеш, ми тебе заберемо", — кажу йому. Вдарили по руках, привіз "Пилипу" заяву. Спартак грав у специфічний футбол і Баранов їм справді не підійшов, а в нас розкрився. Схожі історії в Якубовського і Саакова.

- В Маяку ви бачили молодих Малька і Тарасова. У Лемешка вони потім розкрилися і стали легендами Металіста. Могли тоді повірити в це?

- Юра не вмів ні пробити, ні зупинити, ні віддати. Зате мав нереальну пристрасть і безстрашність. Його захисники боялися! І так у всіх матчах, з ким би ми не грали. А забивав як! Навіть задом. Малько мав шалену працездатність і на полі просто не зупинявся ні на хвилину. Одного разу його в Дніпропетровську навіть намагалися неспортивними методами вивести з гри – не вдалося. У Сергія були відмінні людські якості.

"Зіграв проти Крутікова корпусом – відлетів, як від стіни"

- Ви народилися у Єнакієвому, що подарувало світові легендарного баскетболіста Анатолія Поливоду, який був важливим гравцем золотої Олімпійської збірної-1972, а також Віктора Януковича.

- Поливода – це велика постать, хоча в місті я з ним не перетинався. Януковича знав замолоду, адже він був начальником єнакіївської мотобольної команди. Футболісти, я в тому числі, тренувалися на тому ж стадіоні. У футбол я грав цілодобово. Батько у мене помер рано – я навчався у 7-му класі, мама тягнула нас, як могла. Згодом вступив у Смоленський інститут, отримував підвищену стипендію. Мій товариш Володя Лашко запропонував з’їздити у Спартак, мовляв, вони всіх переглядають. Насправді я Спартак не любив, мені Торпедо з Вороніним, Маношиним і Стрельцовим подобалося.

- Але відбір ви пройшли?

- Тренер в дублі Спартака сказав відверто: "Ми тебе готові взяти, але твій товариш не підходить нам". Відповів, що подумаю, а сам розумів, що душа не лежить. Вийшов на вулицю і кажу другові: "Володю, нас не взяли, їдемо додому". Наша інститутська команда була хорошою: Максименков, Якимцов, Лашко… Звідти я переїхав у Тулу, потім в Елісту, а тоді транзитом через Волгоград у Нальчик.

- Там вас тренував Анатолій Крутіков, єдиний наставник, з яким Спартак вилетів з Вищої ліги.

- Класний чоловік! Заходимо в роздягальню і питаємо, у якій формі гратимемо. Відповідь потішила: "Форма традиційна: труси сині, морда – червона". Тренування в нього цікаві, сам брав участь, він же чемпіон Європи 1960-го. Я почував себе чудово, 82 кілограми, молодий хлопець. Думаю, зіграю проти тренера корпусом. Аякже – відлетів від Крутікова, як від стіни (сміється). Так він ще за дубль грав.

- Анатолію Федоровичу було вже за 40.

- З метою економії коштів на виїзні поєдинки брали кілька футболістів. А решта це Крутіков, два водії, адміністратор, лікар…

- У 1976-му після Нальчика ви повертаєтеся в Україну.

- Просто приїхав у Запоріжжя. Потренувався з Металургом і залишився там. Колектив потужний: Денеж, Колодін, Ключик, Кащей, Петров. Проблема тільки в тому, що наш тренер Йожеф Беца нас фізично ганяв. Футболісти не молоді, а бігаємо безперестанку – три тренування на день. Мені у 24 роки важко було. Перші матчі непогано зіграли, а далі посипалися, почалися скандали. "Команда недопрацьовує, треба додати", — казали нам тренери. Навпаки варто було відпустити, дати перепочити… Тоді начальник команди Григорій Вуль розповів про варіант з Чернівцями. Так я і потрапив до Лермана.

- Після роботи в Металісті ви очолювали команду із селища Солоницівка. Цікавий тренерський досвід?

- За три роки 20 гравців перейшли з нашого Енергетика в професіональні команди: Зарубін, Буличев, Доценко. Був ще темношкірий хлопчина Джон, який жив на Барабашово. Мав класну швидкість. А коли роздягнувся – Шварценегер! Мої хлопці на його фоні, як пташенята. Інший легіонер, нігерієць Чібо Окое – володів шаленою технікою. М’яч не забереш, фінти такі, що суперники падали. Показав його Михайлові Фоменку, так він у нього навіть за Металіст в Першій лізі дебютував. Шкода, що Чібо руку зламав. Вставили пластину, а вона виявилася зламаною. На цьому кар’єра закінчилася.

- Зараз ви на пенсії?

- Доглядаю внука, йому 12 років. Намагаюся вкладати душу в нього. Хочу приділяти хлопцеві весь вільний час. Його у мене на пенсії багато (посміхається).

Любомир Кузьмяк