Гранично закрученим, таким, що залишав у напрузі до останніх секунд останнього матчу, закінчився вже 32-й сезон УПЛ. Слава ЗСУ за те, що ми змогли цей турнір подивитися – а інші люди змогли його відіграти і провести, навіть з не такою й великою кількістю перенесених матчів.

Сезон вийшов неймовірно подієвим – мабуть, найподієвішим в історії. У зв'язку з цим заздалегідь перепрошую у вболівальників тих клубів, яким присвячено мало рядків. Зараз, у перші години після закінчення сезону ми просто відзначимо головні тенденції цього складного часу.

#   04 ЧЕРВНЯ 2023 М В Н П ЗАБ ПРО РІЗН О ФОРМА
1 Шахтар 30 22 6 2 69 21 48 72  
2 Дніпро-1 30 21 4 5 61 27 34 67  
3 Зоря 30 21 4 5 64 31 33 67  
4 Динамо Київ 30 18 6 6 51 25 26 60  
5 Ворскла 30 13 6 11 38 37 1 45  
6 Олександрія 30 10 14 6 42 39 3 44  
7 Кривбас 30 12 5 13 26 30 -4 41  
8 Колос 30 10 6 14 23 36 -13 36  
9 Чорноморець 30 9 8 13 35 40 -5 35  
10 Минай 30 8 9 13 22 33 -11 33  
11 Рух 30 7 11 12 31 37 -6 32  
12 Металіст 1925 30 6 14 10 23 42 -19 32  
13 Верес 30 8 7 15 35 45 -10 31  
14 Інгулець 30 8 7 15 22 34 -12 31  
15 Металіст 30 5 7 18 27 58 -31 22  
16 Львів 30 3 4 23 18 52 -34 13

 

Команда сезону

Нам ще доведеться зрозуміти та оцінити масштаб цього чемпіонського сезону Шахтаря. Команда, на яку перед початком сезону не ставив ніхто, яка втратила зоряного тренера і взяла на його місце людину, що мала у грандах лише невдалий досвід, яка влітку ще й головну зірку продала, нікого замість нього не купивши, доросла до дострокового, найкрасивішого, через два розгроми основних конкурентів, чемпіонства.

За цей сезон Шахтар прожив маленьке життя. Від випадкового набору гравців, які цілком за грою катали 0:0 з Металістом 1925 і лише завдяки стандарту виривали 1:0 із Кривбасом (а він повністю провалив старт, довго йшов останнім) – до команди із висхідною зіркою. Від команди, в якій Мудрик у стилі Кобі Брайанта виривав результат поодинці (хет-трик асистів з Металістом, гол плюс пас із Динамо, дубль Колосу), а решта були зобов'язані за ним чистити – до більш збалансованого колективу, де почали проявлятися і Криськів, і Бондаренко. Від просто непоганої команди, яка зіграла 2:2 з Олександрією, 1:2 з Дніпром-1, 3:2 з Ворсклою – до незрівнянно класнішої команди, яка змогла штампувати перемоги на класі.

Шахтар зробив дуже правильний вибір на користь Йовічевіча – і ця теза не стала б невірною, навіть якби Шахтар посів останнє місце у групі ЛЧ і не виграв би титул. Ігор любить розвивати юніорів, він намагався це зробити навіть у командах зі слабкими молодіжками – а вже у “гірників” горщик знайшов кришку. По-перше, Йовічевіч за півроку знайшов підхід до Мудрика, і за сумісництвом, Шахтарю бюджет на два роки вперед. Але, крім огранювання одного діаманту, тренер просто добув багато алмазів.

Бондар, Бондаренко, Криськів – футболісти, які мали перспективу і... все. Лічене число матчів на рівні хоча б вищої ліги, часто дуже невдалих (легко набивати матчі в Маріуполі, але пам'ятаймо, що на момент повномасштабного вторгнення він йшов впевнено останнім) – і без найменшої впевненості, що таланти не повторять долю умовного Супряги. Зараз саме припущення звучить блюзнірсько: саме молодь “гірників” витягла команду до чемпіонства, зробивши трансфер Шведа суперечливим, а Лукаса Тейлора – просто дурним.

Трансфер сезону

І всеж. Бондар, Бондаренко, Криськів – дуже талановиті, але “сирі” гравці, і в суперництві зі стабільно штампуючим голом Довбиком Шахтар пішов на перерву другою. Гроші за Мудрика клуб, звісно, отримав, але натрапив на очікувану проблему: до України зараз ніхто не хоче їхати. Точніше, дехто хоче, але такі гравці вже не потрібні Шахтарю: колекція невдач Дніпра-1 тому підтвердженням.

І в цій ситуації знайшлася людина, яка і приїхати в країну з тривогами не побоялася, і миттєво посилити висококласну команду теж змогла. Симптоматично, що він також вихованець “гірників”: у систему Шахтаря Ракицький потрапив ще у 14 років. І в систему гри Ярослав увійшов так, як і належить багаторазовому чемпіону. Радіокеровані передачі та надійна гра позаду – ті козирі, які дозволили “гірникам” зробити вирішальний крок до чемпіонства.

Гравець сезону

У коментарях за цей вибір на мене обов'язково “наїдуть”: як, мовляв, взагалі можна обирати найкращою людину з тих, хто програв. Але така премія з визначення індивідуальна, і цього сезону вона може дістатися лише людині, яка вивів індивідуальні подвиги на унікальний рівень.

Артем Довбик – футболіст, який бере тебе за руку та веде до дитинства. Своєю винятковою небезпекою у штрафному майданчику він дозволяє собі бути вищим за все, окрiм безпосередньо гольових дій – і навіть більше, робити будь-які дії за межами штрафного майданчика небажаними для команди.

Зараз так не грає практично ніхто – і саме це робить Артема тим героєм, про які ми говоримо в минулому часі. Нікого ж не хвилює, скільки торкань за межами штрафного робив Рууд ван Ністелрой? Як мало в обороні відпрацьовував Герд Мюллер? Скільки тактико-технічних дій робив Роналдо? Довбик має слонову міць, має вміння завершувати передачі, в нього налагодилося порозуміння з Піхальонком – і одного цього вистачило, щоб до останнього тримати команду з примітивною тактикою та цілим розсипом трансферних промахів у чемпіонських перегонах.

Інше питання, що далі. У топ-лізі така манера гри, звичайно ж, не пройде – і щоб не провалитися в Торіно, Салернітані або будь-якому іншому клубі так само, як він уже провалився в Мідтьюлланні, Артему потрібно міняти ігровий стиль. Але вже за цей сезон, за ці голи, Артему треба сказати: дякую, це було славне полювання.

Насмішка сезону

І все ж таки. За всієї краси роботи Йовичевіча не можна забувати, що Ігор нічого не показав у загребському Динамо. Так само, як ван Леувена було звільнено після семи турів з Маккабі, але в Україні зміг просто вразити своєю роботою. Унікальне поєднання розкриття молоді, тактичної адаптивності та ефективної роботи на дистанції дозволило Зорі видати статистично з відривом найкращий сезон за весь час виступів у чемпіонаті України.

Йовічевіч і ван Леувен молодці, але їхній успіх порушує питання: що ж у нас за тренерська школа така, що до неї може зайти будь-хто і виглядати месією? Навіть не можна сказати, що найкращі тренери працюють за кордоном: один Ребров, і той, м'яко кажучи, не в топ-лізі. Дуже прикро, що немає пророка у своїй вітчизні – і що, як наслідок, той самий Шахтар із 2004-го року не наймає українських фахівців.

Камбек сезону

Жодного разу протягом сезону Ворскла не займала місце в таблиці вище шостого. Вона почала сезон із трьох поразок, програвала Руху та Минаю, в певного моменту ніби зайшла в глухий кут і зважилася влітку розлучитися зі Скрипником – і навіть за якихось п'ять турів до кінця відставала від Олександрії на 9 очок.

Але такий наш чемпіонат, що в ньому можна добре грати пару місяців – і ними одними врятувати сезон. Ворсклі явно пощастило з календарем на фініші (Колос і особливо Шахтар не мали особливої мотивації), але вона ж змогла у вирішальний момент стрибнути вище голови. Чого варта одна героїчна перемога над Дніпром-1, та й дубль Шахтаря обіграти було явно непросто. З погляду єврокоефіцієнта така сенсація на фініші покращує шанси України: краще вже проб'ється команда, яка знайшла свою гру, ніж відверто розібрана Олександрія.

Жертва сезону

Кілька яскравих спалахів сильно зіпсували йому репутацію, але будь-хто, хто з ним хоч трохи знайомий, знає, що Руслан Ротань – один із найприємніших людей у нашому футболі. Він дуже чемний із журналістами, інтелігентний, при цьому знає собі ціну – тренера він нагадував ще наприкінці своєї кар'єри.

І, таке відчуття, це йому й завадило.

Ротаню дуже цікаво тренувати: він свого часу прямо з Чехії їздив на тренерські курси, щоб якнайшвидше отримати ліцензію та почати працювати. І почав працювати він так швидко, що про факт завершення кар'єри гравця ми дізналися тільки в контексті його призначення асистентом Шевчука в Олімпіці. І це теж маркер: що людина зі 100 матчами за збірну та багатьма сотнями за українські гранди пішла працювати не головним тренером до аутсайдера УПЛ.

Потім вдало підвернулася молодіжна збірна, потім його запросили до Олександрії, потім з'явився півшанс у національній... Можливо, Ротаню нові та нові шанси здавалися удачею, шансами, якими треба скористатися. Але в результаті вийшло, що він і збірним не міг приділити достатньо уваги, і як тренер Олександрії дав суперникам велику фору. Хто знає – може, якби Ротань не відволікався на збірні, його клуб зміг би набрати на пару очок більше і все-таки доїхати до п'ятого місця.

Такими кадрами, як Ротань не можна розкидатися. Призначати по колу Кучука, Дулуба та Калітвінцева ми завжди встигнемо, а Руслан Петрович може стати великою величиною на роки вперед. Так, його ігрова модель виглядає сирою, але це не скасовує факту, що Ротань – тренер з ідеями та перспективою.

Він винен лише в тому, що не міг у потрібний момент відмовити.

Розчарування сезону

Найчастіше цей стандартний термін слабо відповідає суті. Ось провалився, наприклад, нижче плінтуса Челсі: але хіба розчарував вас по-справжньому Тухель, Поттер чи Лемпард? Зрозуміло ж, що кожен із них скоріше став жертвою системи – яка, у свою чергу, нікого й не зачаровувала, щоби мотивувати зворотну емоцію.

Але ось у випадку з Україною найбільше провалилися саме ті, хто дуже розчарував.

Що трапилося, Мірче Михайловичу? Куди подівся той цар Мідас, який давав результат на всіх рівнях і всупереч усьому? Який міг поставити в основу 18-річного юніора – і він виявлявся вже зрілим, готовим до топ-матчів гравцем, що й виливалося у продаж в АПЛ за багато мільйонів... І чому все звалилося так різко, по ходу сезону: після того, як клуб пройшов двох непростих суперників у кваліфікації ЛЧ?

Будь-який начерк версій буде спробами пояснити незрозуміле. Так, клуб форсував пік форми, щоб пробитися до ЛЧ; так, клуб багато продав гравців – і нікого серйозного на їхнє місце не купив; так, Луческу, зрештою, багато хворів. Але коли бачиш Зарю, яка з двома гравцями, у Динамо навіть шансів, які не отримали, без шансів і у справі обходить киян, розумієш: це спроби дощами та ерозією ґрунту пояснити появу котловану від ядерної бомби.

До гри старого складу Динамо звикли, а нічого нового команда запропонувати не змогла. Вривання Буяльського до штрафного майданчика – надто мало і надто швидко закінчилося. Подвійно шкода, що Луческу не зміг запропонувати нові ідеї саме для атаки; втричі шкода, що керівництво клубу після всіх продажів придумало з посилень лише купівлю Кабаєва, без якого Зоря стала лише сильнішою.

Дуже дивно, що Степаненко після восьми чемпіонств переживає другу молодість і видає сезон на межі людських можливостей, щоб виграти дев'яте – а дуже багато динамівців після однієї-єдиної медалі (не будемо вже рахувати “лавкові” титули, які залишилися в деяких з часів Реброва) різко здали у рівні. Ударна кінцівка, судячи з усього, надихнула братів Суркісів – вони готові залишити Луческу наступного сезону. І це навіть можна зрозуміти (де Динамо зараз знайде досвідченішого майстра працювати з молоддю?), але головне, щоб клуб не втратив ще один сезон через втрату мотивації вже головного тренера.

До того ж це той випадок, коли можна з чистою совістю побажати команді одужання та перемоги над внутрішніми проблемами. Сильне Динамо потрібне всім, навіть Шахтарю.

Тенденція сезону

У ході сезону, що проходить на тлі повномасштабної війни, не знялася з чемпіонату жодна команда. Цього не сталося навіть у нижчих лігах: за всіх проблем Металіста та Львова, вони не побили будь-які антирекорди, здобули свої перемоги та створили чимало проблем в окремих матчах. Харків'яни відібрали три очки у Ворскли, львів'яни – чотири у Кривбасу.

Який разючий контраст із сезонами п'яти-, шести-, семирічної давності. Навіть якщо не враховувати особливу ситуацію Таврії та Севастополя (хоча ми розуміємо, що теоретично кримські клуби могли б жити життям Шахтаря та Зорі):

- запорізький Металург знімався після трьох набраних очок у 16 матчах (і, конкретно, 1:9 від Волині та 0:6 від Динамо);

- Волинь через рік після цих 9:1, а Дніпро через два роки після фіналу ЛЕ догравали чемпіонат уже приреченими;

- Говерла, Металіст, Арсенал-Київ також догравали чемпіонат уже як “зомбі” – був відрізок, коли протягом п'яти років у першу лігу вилітала (а не вмирала) лише одна команда.

За ці роки наш футбол став ближчим до народу. Зараз середняки УПЛ не мають зарплатної відомості по 200-300 тисяч доларів на місяць – і так, тепер у нас немає легіонерів на кшталт Одонкора навіть в аутсайдерах, але немає також і божевільних зобов'язань, через які клуб без доброї волі олігарха закриється за один день. Контракти стали коротшими, преміальні стали перевищувати фіксовані оклади – і нехай яскравих вивісок поменшало, принаймні матчів було строго по 8 у турі, як і планувалося з самого початку.

Неоспіваний герой сезону

На дні таблиці так люблять грати від оборони та на контратаках, що там майже непомітні подвиги. Саме це, а не соромний бестселер Еріки Джеймс, заслуговує називатися 50 відтінками сірого – часом здається, що якщо Інгулець і Металіст 1925 поміняти формами, то за грою команди не відрізнять навіть уболівальники цих команд. Проте один тренерський подвиг це не повинно затьмарювати.

Потрібно починати з того, що Володимир Шаран у принципі опинився в Минаї можливим лише в Україні шляхами. Після одного невдалого сезону-20/21 його, незважаючи на історичні успіхи з клубом (єдина “бронза”, єдиний півфінал Кубка та абсолютно всі участі Олександрії в єврокубках – це робота Шарана), попросили на вихід. Що вдієш: в Олександрії чомусь у принципі не цінують Шарана. Ще 2011-го, коли він вивів команду в УПЛ, його за перших труднощів замінили на... Леоніда Буряка. Звичайно, вилетіли – і Шаран почав з клубом все спочатку через два роки.

Добре прощання з Олександрією, його ще можна було зрозуміти – але як зрозуміти, що Шаран після чудової роботи з “міщанами” не знадобився нікому амбітному? Більше року він сидів без роботи, а знайшов її тільки в головному з відривом аутсайдері Прем'єр-ліги. Сезон-2020/21 для Миная: 4 перемоги у 26 матчах, впевнене останнє місце. Сезон-21/22: 2 перемоги у 18 іграх. Команда не вилітала після останніх місць лише завдяки “кабінетним” перемогам, а так виглядала справжнім посміховиськом.

Шаран прийшов, засукав рукави – і просто змінив команду. Допомогло посилення ветеранами (Бандурою, Нємчаніновим), але й ті футболісти, які були в команді до нього (Вишневський, Гончар), показали визначний прогрес. Нехай футбол команд Шарана дивитися і важко, результат він дає за мірками УПЛ просто фантастичний: команда при ньому почала набирати вдвічі більше очок, ніж за часів Кобіна та різноманітних “в. о.”. Будь-яке літо – час великих змін в УПЛ, і амбітним клубам варто придивитися до фахівця. Може, настав час втретє повертатися на “Ніку”?

Ганьба сезону

“Прем'єр-ліга, тремті! Європа, чекай на нас!”

Пам'ятаєте ці слова? Олександр Владиленович Ярославський на цей момент нагадував не президента футбольного клубу і навіть не політика. Так взагалі-то спілкуються диктатори: збирають натовпи на стадіонах, голосно заявляють про плани підкорення світу, купаються в променях слави. І якщо ви думаєте, що я перебільшую, просто подивіться це відео:

Ярославський – в принципі, сумний приклад людини, яка відстала від часу і сама цього не розуміє. Ані Ахметов, ані Суркіс – теж, м'яко кажучи, не люди нового покоління – не малювались так на стадіоні навіть після чемпіонств (нагадаю, такий спіч Ярославський видав після перемоги у ДРУГІЙ лізі). Ярославський упустив той момент, коли делегування повноважень стало важливішим за подібне імператорське “жалування” грошей, які незрозуміло звідки у тебе з'явилися, а розвиток академії став почеснішим за закупівлю латиносами.

У результаті Металіст вже вдруге за десятиліття пережив гранично принизливу процедуру вмирання на очах усього Харкова. У 2015-му тренування скасовували через відключення на базі світла та води – зараз обійшлося без такого екстриму, але вийшло лише принизливіше. Металіст став фармом історично головного конкурента, віддавав тому всіх гравців, яких той хотів, зіграв дуже підозрілий матч у другому колі – і жив в одній надії: що Днiпро-1 таки вирве куш у вигляді 20 мільйонів лігочемпіонських і поділиться з них парою копійок. Тепер, коли ця надія згасла, перспективи Металіста туманні. Прем'єр-лізі тремтіти не довелося.

Найцікавіше питання: а якщо через роки олігарх втретє почне закуповувати гравців за мільйони в другу лігу, Харків втретє почне заповнювати арену натовпом по сорок тисяч? А потім знову забуде про команду, коли про неї забуде одна людина? А потім те саме по четвертому, п'ятому, шостому колу? Харків в останній рік змінюється, як ніяке інше українське місто – і було б чудово, якби таке схиляння перед місцевим царком залишилося в минулому так само, як проспект Жукова.